П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
29 листопада 2021 р.м. ОдесаСправа № 420/9794/21
Місце ухвалення рішення суду 1 інстанції:
м. Одеса;
Дата складання повного тексту рішення суду 1 інстанції:
16.08.2021 року;
Головуючий в 1 інстанції: Свида Л.І.
П'ятий апеляційний адміністративний суд в складі колегії:
Головуючого судді - Єщенка О.В.
суддів - Димерлія О.О.
- Танасогло Т.М.
розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління ДПС в Одеській області на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 16 серпня 2021 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС в Одеській області про визнання протиправною та скасування вимоги,-
ОСОБА_1 звернулась до суду першої інстанції з позовом, в якому просила визнати протиправною та скасувати вимогу Головного управління ДПС в Одеській області від 17.02.2021 року №Ф-31641-51 про сплату боргу (недоїмки) у розмірі 37788,74 грн.
В обґрунтування позову зазначено, що позивач був зареєстрованим як фізична особа-підприємець, підприємницьку діяльність не здійснює протягом останніх шістнадцять років. З 01.01.2017 року по теперішній час позивач перебуває у трудових відносинах з Державним професійно-технічним навчальним закладом «Одеський навчальний заклад №4».
Позивач вказує, що в порушення положень ч. 3 ст. 9 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» та п.п. 3, 4 Інструкції про порядок нарахування і сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування вимога про сплату боргу (недоїмки) не була винесена на підставі даних акту документальної перевірки; під час нарахування боргу (недоїмки) відповідачем залишено поза увагою положення ст.ст. 4, 7 вказаного Закону і необґрунтовано не враховано ту обставину, що у спірному періоді перебування позивача у трудових відносинах із вказаним державним закладом, нарахування на суму заробітної плати та сплату роботодавцем за позивача єдиного внеску.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 16 серпня 2021 року адміністративний позов задоволено.
Суд визнав протиправною та скасував вимогу ГУ ДПС в Одеській області про сплату боргу (недоїмки) №Ф-31641-51 від 17.02.2021 року.
Стягнув з ГУ ДПС в Одеській області за рахунок його бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 сплачений судовий збір у розмірі 908 грн.
Стягнув з ГУ ДПС в Одеській області за рахунок його бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу у розмірі 3000 грн.
Проаналізувавши положення п. 2 ч. 1 ст.1, ст. 2, абз. 2 п. 1, п. 4 ч. 1 ст. 4, абз.1 п. 2 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування», суд першої інстанції виходив з того, що платниками єдиного соціального внеску, зокрема, є фізичні особи - підприємці. Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою, зокрема, підприємницької діяльності індивідуально та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ.
Дохід особи від такої діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. Відсутність бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство зумовлює обов'язок особи самостійно визначити цю базу, але її розмір не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.
Метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов'язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування. Відтак, з урахуванням особливостей форми діяльності самозайнятих осіб, саме для досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов'язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності. Особа, яка провадить господарську діяльність, вважається самозайнятою особою і зобов'язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем у розмірі не меншому за мінімальний.
Вимога сплачувати єдиний внесок особами, які перебувають на обліку в органах ДПС та які одночасно перебувають у трудових відносинах, як найманий працівник, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.
З огляду на те, що відповідачем не доведено на підставі належних доказів отримання позивачем у спірному періоді доходу від здійснення підприємницької діяльності і в цей період позивач є найманим працівником, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що нарахування єдиного внеску відбулось неправомірно та не обґрунтовано, що є безумовною підставою для скасування рішення відповідача.
Разом з цим, судом першої інстанції вказано на дотримання позивачем положень ст. 134 КАС України та підтвердження витрат на правничу допомогу, понесених у зв'язку із розглядом цієї справи, відповідним договором та додатковою угодою до нього, платіжним документом, за яким можливо встановити вид наданих послуг адвокатом, їх вартість, витрачений адвокатом час тощо. Водночас, оскільки справа є незначної складності, розглядалась в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, не містить великої кількості документів, які потребують вивчення та їх аналізу, суд першої інстанції визначив, що обґрунтований та пропорційний розмір судових витрат, понесених у зв'язку із правничою допомогою, має складати у розмірі 3000 грн. і підлягає відшкодуванню за рахунок суб'єкта владних повноважень, який витупав стороною у справі.
В апеляційній скарзі Головне управління ДПС в Одеській області, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неповне з'ясування обставин справи, просить скасувати судове рішення та прийняти нове про відмову у задоволенні позову у повному обсязі.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт посилається на те, що судом першої інстанції не надано належної правової оцінки положенням ч. 1 ст. 4, п. 1 ч. 2 ст. 6, ч. 8 ст. 9 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» та приписам Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» №755-IV, Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» щодо спрощення механізму державної реєстрації припинення суб'єктів господарювання» №2390-VI, Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо включення відомостей про діючих юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців до Єдиного державного реєстру» №1155-VII і помилково не враховано, що фізичні особи-підприємці, зареєстровані до 01.07.2004 року, стосовно яких не проводилась державна реєстрація припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця (в тому числі до створення Єдиного державного реєстру), не втратили статусу фізичної особи-підприємця, а відтак - статусу платника єдиного внеску. Підтверджуючи обґрунтованість вимоги про сплату боргу (недоїмки), апелянт зазначає, що відповідно до положень ст. 7 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» обов'язок з нарахування єдиного внеску фізичними особами-підприємцями, що має становити не менше розміру мінімального страхового внеску, виникає незалежно від наявності доходу у звітному періоді. З огляду на те, що під час нарахування єдиного внеску та винесення вимоги про сплату боргу (недоїмки) орган податкового контролю керувався дійсними відомостями стосовно платника податку (збору) та його облікових даних з інформаційної системи органу, вважає, що позивачем не обґрунтовано позові вимоги та підстави для задоволення поданого позову.
Апелюючи висновки суду першої інстанції в частині відшкодування на користь позивача витрат, понесених у зв'язку із правничою допомогою адвоката, відповідач вказує на неспівмірність цих витрат по відношенню фактичного розгляду справи, оскільки справа розглядалась у спрощеному порядку, без виклику учасників та відноситься до категорії нескладних, типових справ; розмір витрат на правову допомогу з урахуванням категорії справи є завищеним і не відповідає ринковим цінам.
Судом першої інстанції з'ясовано, що 26.04.2001 року в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань проведено державну реєстрацію фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 .
17.02.2021 року ГУ ДПС в Одеській області сформовано та направлено вимогу №Ф-31641-51 року про сплату позивачем боргу (недоїмки) з єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування у сумі 37788,74 грн.
Апеляційний судом встановлено, що вказана вимога сформована на підставі відомостей облікових даних з інформаційної системи органу, виходячи з розміру мінімального страхового внеску на місяць, у тому числі: за 2017 рік - 8448 грн.; 2018 рік - 9828,72 грн.; 2019 рік - 11016,72 грн.; 2020 рік - 8495,3 грн.
Разом з цим, судом першої інстанції з'ясовано, що 29.04.2021 року в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань проведено державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 .
Підставою для проведення вказаної реєстраційної дії зазначено власне бажання.
Згідно наданих до суду Реєстрів застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування ОСОБА_1 форми ОК-5 Державним професійно-технічним навчальним закладом «Одеський навчальний заклад №4» протягом 2017-2021 років здійснено сплату єдиного внеску за позивача.
Не погоджуючись із нарахуванням єдиного внеску на загальнообов'язкове соціальне страхування, позивач звернувся до суду із цим позовом, в якому ставиться питання про скасування вказаного рішення відповідача.
Дослідивши матеріали справи, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення, колегія суддів виходить з наступного.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» від 08.07.2010 року №2464-VI єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування - це консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб та членів їхніх сімей на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Згідно із п. 4 ч. 1 ст. 4 Закону України від 08.07.2010 року №2464-VI платниками єдиного внеску є фізичні особи-підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування.
За правилами п. 3 ч. 1 ст. 7 Закону України від 08.07.2010 року №2464-VI єдиний внесок нараховується:
для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
Судом першої інстанції вірно з'ясовано, що у справі, що розглядається, спірним є питання наявності у позивача статусу платника єдиного внеску відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 4 Закону №2464-VІ і, як наслідок, наявності обов'язку сплачувати єдиний внесок у мінімальному розмірі за період 2017, 2018, 2019, 2020 роки відповідно до оскаржуваної вимоги за відсутності доходу від здійснення підприємницької діяльності.
Як свідчать обставини справи, позивач набув статусу суб'єкта підприємницької діяльності та отримав відповідне свідоцтво про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи до 01 липня 2004 року, тобто до набрання чинності Законом №755-IV.
Слід враховувати, що 01 липня 2004 року набрав чинності Закон України №755-IV, яким передбачено створення і формування Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців.
Відповідно до частини першої статті 42 Закону України №755-IV (в редакції прийняття цього закону) для проведення державної реєстрації фізична особа, яка має намір стати підприємцем, повинна подати особисто (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) державному реєстратору за місцем проживання такі документи: заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця; копію довідки про включення заявника до Державного реєстру фізичних осіб - платників податків та інших обов'язкових платежів; документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації ФОП.
Згідно із п. 2 розділу VIII «Прикінцеві положення» Закону України №755-IV (в редакції прийняття цього закону) державний реєстратор протягом 2004-2005 років при надходженні від юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців реєстраційної картки, відповідно до вимог статті 19 цього Закону, зобов'язаний провести заміну раніше виданих їм свідоцтв про державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка. При цьому реєстраційний збір за заміну свідоцтва про державну реєстрацію не стягується.
Таким чином, визначена процедура державної реєстрації з дати набрання чинності Законом №755-IV передбачала встановлення волевиявлення особи щодо одержання правового статусу ФОП через здійснення повного (при первинному набутті) чи мінімального (при підтвердженні набутого статусу суб'єкта підприємницької діяльності до 01 липня 2004 року) комплексу дій шляхом подання державному реєстратору реєстраційної картки (документ встановленого зразка, який підтверджує волевиявлення особи щодо внесення відповідних записів до ЄДР - абзац сьомий частини першої статті 1 Закону №755-IV) та отримання свідоцтва про державну реєстрацію (документ встановленого зразка, який засвідчує факт внесення до ЄДР запису про державну реєстрацію юридичної особи або ФОП - абзац дев'ятий частини першої ст. 1 Закону №755-IV).
03 березня 2011 року набрав чинності Закон України №2390-VI, яким було внесено зміни до Закону №755-IV.
Пунктами 2-4 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №2390-VI було передбачено, що процес включення до ЄДР відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 01 липня 2004 року, завершується через рік, починаючи з дня набрання чинності цим Законом.
Усі юридичні особи та фізичні особи - підприємці, створені та зареєстровані до 01 липня 2004 року, зобов'язані у встановлений пунктом 2 цього розділу строк подати державному реєстратору реєстраційну картку для включення відомостей про них до ЄДР та для заміни свідоцтв про їх державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка або для отримання таких свідоцтв.
Свідоцтва про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 01 липня 2004 року, після настання встановленого пунктом 2 цього розділу строку вважаються недійсними.
Водночас п. 8 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №2390-VI визначено, що після закінчення передбаченого для включення відомостей до ЄДР строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, уповноважені органи у місячний строк проводять остаточне звірення даних відомчих реєстрів (баз даних реєстрів, журналів реєстрації, обліку тощо), за результатами якого готують аналітичну інформацію для передачі її тимчасовим міжвідомчим спеціальним комісіям, утвореним з метою проведення в Автономній Республіці Крим та відповідних областях інвентаризації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 01 липня 2004 року, відомості про яких до строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, не включені до ЄДР. За результатами проведеної тимчасовими міжвідомчими спеціальними комісіями роботи відомості про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 01 липня 2004 року, включаються до ЄДР з відміткою про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 01 липня 2004 року, вважаються недійсними.
Таким чином, строк для включення до ЄДР відомостей про фізичних осіб - підприємців, державна реєстрація яких була проведена до 01 липня 2004 року, визначений п. 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №2390-VI, закінчився 03 березня 2012 року. При цьому цей строк включення до ЄДР відомостей про фізичних осіб - підприємців, державна реєстрація яких проведена до 01 липня 2004 року, підлягав застосуванню виключно у випадках самостійного подання останніми реєстраційних карток державному реєстратору.
Натомість відомості про фізичних осіб-підприємців, які самостійно не звернулись із відповідною заявою у строк, установлений п. 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №2390-VI, підлягали включенню до ЄДР на підставі інформації, отриманої від тимчасових міжвідомчих спеціальних комісій. Державні реєстратори, вносячи відомості про цих фізичних осіб-підприємців до ЄДР, зобов'язані були зробити відмітку про недійсність їхнього свідоцтва про державну реєстрацію.
25 квітня 2014 року набрав чинності Закон України від 25 березня 2014 року №1155-VII «Про внесення змін до деяких законів України щодо включення відомостей про діючих юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців до Єдиного державного реєстру».
Цим Законом п. 2 розділу VIII «Прикінцеві положення» Закону №755-IV викладено в новій редакції, відповідно до якої усі діючі юридичні особи та фізичні особи - підприємці, створені та зареєстровані до 01 липня 2004 року, відомості про яких не включені до ЄДР, зобов'язані подати державному реєстратору відповідно до вимог статті 19 цього Закону реєстраційну картку для включення відомостей про них до ЄДР. Державний реєстратор після отримання від юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців реєстраційної картки зобов'язаний включити відомості про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців і видати їм виписку з ЄДР.
Законом №1155-VII виключено пункти 2-4 і 7-9 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №2390-VI.
Основною метою Закону №1155-VII є продовження процесу включення до ЄДР відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, які зареєстровані до 01 липня 2004 року та до цього часу не подали державному реєстратору про себе відомості.
Для досягнення цієї мети Законом №1155-VII внесені зміни до розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №2390-VІ щодо спрощення механізму державної реєстрації припинення суб'єктів господарювання», які дозволять проводити включення відомостей про діючих юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців до ЄДР.
Слід враховувати, що статус ФОП є формою реалізації конституційного права на підприємницьку діяльність, відсутність підтвердженого у визначеній державою формі реалізації цього права у нових умовах нормативно-правового регулювання після 2004 року виключає можливість автоматичного перенесення набутих до 01 липня 2004 року ознак суб'єкта господарювання, оскільки особа не може бути примушена до реалізації наданого їй права в цих умовах, а користується ним на власний розсуд.
Зміни у процедуру адміністрування системи державної реєстрації фізичних осіб - підприємців, запроваджені законами №2390-VI та №1155-VII, не спростовують наведених висновків щодо природи визначення статусу ФОП, а лише визначають регулювання діяльності уповноважених органів у відношенні до фізичних осіб, які мають намір продовжувати здійснювати підприємницьку діяльність, розпочату ними до 01 липня 2004 року, що підтверджується виконанням ними обов'язку подати реєстраційну картку або ж констатації відмови особи від набуття статусу ФОП шляхом неподання реєстраційної картки, що за змістом нормативних приписів мало наслідком відмову в заміні свідоцтва про державну реєстрацію на бланки нового зразка та внесення відмітки до ЄДР про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 01 липня 2004 року, вважаються недійсними. Таким чином, виключалася можливість законного здійснення підприємницької діяльності, а відтак отримання доходу від такої діяльності.
Виходячи зі спірних правовідносин, апеляційний суд вважає за необхідне зазначити, що в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань відсутні відомості про заміну свідоцтва фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 , визнання його недійсним, що не виключає здійснення позивачем підприємницької діяльності, а відтак - його участь у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування за відповідним статусом.
Припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця проведено за власним рішенням цієї особи у квітня 2021 року. Протилежного позивачем не доведено відповідними доказами.
Водночас, за визначеннями, наведеними у п.п. 3, 10 ч. 1 ст. 1 Закону України від 08.07.2010 року №2464-VI, застрахована особа - фізична особа, яка відповідно до законодавства підлягає загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню і сплачує (сплачувала) та/або за яку сплачується чи сплачувався у встановленому законом порядку єдиний внесок. Страхувальники - роботодавці та інші особи, які відповідно до цього Закону зобов'язані сплачувати єдиний внесок.
Під час вирішення спору по суті судом першої інстанції вірно враховано, що відповідно до абз. 2 п. 1 ч. 1 ст. 4 Закону України від 08.07.2010 року №2464-VI платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності, відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.
За правилами п. 1 ч. 1 ст. 7 Закону України від 08.07.2010 року №2464-VI єдиний внесок нараховується:
для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого) частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України "Про оплату праці", та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами.
Відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї права на здійснення підприємницької діяльності, яку особа фактично не здійснює, Законом України від 08.07.2010 року №2464-VI не врегульовано.
Системний аналіз наведених правових норм свідчить про те, що платниками єдиного соціального внеску є, зокрема, фізичні особи-підприємці. Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою господарської діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ.
Саме дохід особи від господарської діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць.
За відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов'язок особи самостійно визначити цю базу, але її розмір не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.
Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов'язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
На підставі наведеного, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов'язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.
Отже, особа, яка провадить господарську діяльність, вважається самозайнятою особою і зобов'язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником.
В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем у розмірі не меншому за мінімальний.
Інше тлумачення норм Закону України від 08.07.2010 року №2464-VI, на якому наполягає ГУ ДПС в Одеській області, щодо необхідності сплати єдиного внеску фізичними особами-підприємцями, які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем) та суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду у постановах від 27 листопада 2019 року (справа №160/3114/19), від 4 грудня 2019 року (справа №440/2149/19), від 23 січня 2020 року (справа №480/4656/18), від 2 квітня 2020 року (справа №620/2449/19) та відповідно до приписів ст. 242 КАС України має бути врахована у цій справі.
Як правильно встановлено судом першої інстанції, у спірному періоді позивач працює в Державному професійно-технічному навчальному закладі «Одеський навчальний заклад №4», а саме є найманим працівником.
Згідно індивідуальних відомостей про застраховану особу, у вказаному періоді роботодавець сплачував за позивача єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування у розмірах, визначених законодавством, що відповідачем не заперечується.
Також, доказів отримання позивачем у цей період доходів від провадження господарської діяльності судом не встановлено. У тому числі, про наявність таких доходів не зазначається і органом податкової служби у скарзі, заявах по суті справи, а тому відповідно до приписів ч. 1 ст. 86 КАС України обставини відсутності у позивача протягом спірного періоду доходу від власної господарської діяльності окремо від доходів, отриманих на підприємстві, доказуванню не підлягають.
Факт перебування особи на обліку в органах податкової служби не змінює вищенаведених висновків, оскільки взяття на облік осіб, в тому числі юридичних або самозайнятих, здійснюється контролюючим органом незалежно від наявності обов'язку щодо сплати того чи іншого податку або збору.
Таким чином, оскільки єдиною метою збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством саме прав фізичних осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування, то в розумінні Закону України від 08.07.2010 року №2464-VI позивач у спірному періоді є застрахованою особою, і єдиний внесок за неї в цей період нараховував та сплачував роботодавець в розмірі не менше мінімального, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про обґрунтованість позовних вимог та не доведеність відповідачем правомірності свого рішення.
Як наслідок, є вірним висновок суду першої інстанції про наявність обставин для задоволення позову та скасування рішення суб'єкта владних повноважень.
Разом з цим, відповідно до ч. 1 ст. 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Пунктом 1 ч. 3 вказаної статті КАС України передбачено, що витрати на професійну правничу допомогу належать до витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Слід враховувати, що згідно із ст. 134 КАС України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
При цьому, під час визначення суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Вказані положення кореспондуються із приписами ст. 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 05.07.2012 року №5076-VI, згідно яких гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.
Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.
При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Разом з цим, колегія суддів враховує, що відповідно до п.п. 2, 5, 6, 9 ст. 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 05.07.2012 року №5076-VI адвокатська діяльність - це незалежна професійна діяльність адвоката щодо здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту;
захист - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні захисту прав, свобод і законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого, особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або вирішується питання про їх застосування у кримінальному провадженні, особи, стосовно якої розглядається питання про видачу іноземній державі (екстрадицію), а також особи, яка притягається до адміністративної відповідальності під час розгляду справи про адміністративне правопорушення;
інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення;
представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов'язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов'язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов'язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.
Згідно із ст. 19 Закону України від 05.07.2012 року №5076-VI видами адвокатської діяльності є, у тому числі:
надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави;
складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру;
представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.
Адвокат може здійснювати інші види адвокатської діяльності, не заборонені законом.
Так, на підтвердження понесення витрат, повязаних із правничою допомогою, представником позивача надані суду договір про надання правової допомоги від 19.05.2021 року №030222, укладений між адвокатом Фещенко Миколою Леонідовичем та ОСОБА_1; додаткова угода №1 від 19.05.2021 року до договору від 19.05.2021 року №030222; квитанцію від 19.05.2021 року №0.0.2130598274.1 на суму 6000 грн.; меморіальний ордер №@PL725831 від 19 травня 2021 року на суму 6000 грн.
У додатковій угоді №1 від 19.05.2021 року до договору від 19.05.2021 року №030222 сторони визначились із видом наданих послуг, їх обсягом та вартістю: консультація, збирання доказів, підготовка та аналіз законодавства з перспективи подання до сулу позовної заяви - (1/2 години) - 1000 грн., написання та оформлення позовної заяви - (2 години) - 4000 грн., підготовка, написання та оформлення відповіді на відзив відповідача (1/2 години) - 1000 грн., всього 6000 грн.
Під час розгляду справи в суді першої інстанції відповідачем наголошувалось на не співмірності понесених позивач витрат з фактичним розглядом справи, зазначалось про їх завищення, необґрунтованість та не відповідність ринковим цінам.
Правильно оцінивши представлені учасником докази в підтвердження цих витрат, судом першої інстанції вірно враховано, що спір у цій справі є незначної складності, розглядався в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, ця справа не містить великої кількості документів, які потребують вивчення та їх аналізу тощо.
Отже, з урахуванням заперечень відповідача та виходячи з принципу обґрунтованості та пропорційності розміру судових витрат до предмета спору, співмірності розміру судових витрат зі складністю справи та наданих адвокатом послуг, часом, витраченим адвокатом на надання відповідних послуг, обсягом наданих послуг, ціною позову та значенням справи для сторони, суд першої інстанції обґрунтовано визначив, що відповідно до положень ч. 1 ст. 139 КАС України відшкодуванню на користь позивача за рахунок відповідача підлягають витрати на правничу допомогу в межах суми 3000 грн.
Апеляційний суд акцентує увагу на тому, що вказуючи про необґрунтованість заявлених позивачем до відшкодування витрат, відповідачем як в суді першої інстанції так і під час апеляційного розгляду не зазначається, в чому саме полягає неспівмірність цих витрат із розглядом справи, відповідач не обґрунтовує ці доводи належним чином.
Рішення суду першої інстанції викладено достатньо повно, висновки обґрунтовані з посиланням на конкретні норми Законів України та відповідають чинному законодавству та доводи апеляційної скарги цих висновків суду не спростовують.
Порушень норм матеріального та процесуального права, які могли б призвести до зміни чи скасування рішення суду та задоволення апеляційної скарги не встановлено.
Відповідно до приписів ч. 5 ст. 250 КАС України датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.
Керуючись ст.ст. 139, 308, 311, п. 1 ч. 1 ст. 315, 316, 321, 322, 325 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу Головного управління ДПС в Одеській області - залишити без задоволення.
Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 16 серпня 2021 року - залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили негайно після її прийняття, але може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.
Головуючий-суддя: О.В. Єщенко
Судді: О.О. Димерлій
Т.М. Танасогло