справа №380/8423/21
29 листопада 2021 року
Львівський окружний адміністративний суд, у складі головуючого судді Ланкевича А.З., розглянувши у письмовому провадженні в м.Львові за правилами загального спрощеного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м.Львові, про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити дії, за правилами спрощеного позовного провадження,-
Позивач звернувся з позовом, в якому просить:
- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не розгляду поданої позивачем заяви від 31.03.2021 року про його увільнення від виконання службових обов'язків на посаді слідчого слідчого управління Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м.Львові, на час проходження військової служби за контрактом, згідно наказу т.в.о. командира військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України Ляшенка В. №74 від 29.03.2021 року;
- зобов'язати відповідача розглянути подану позивачем заяву від 31.03.2021 року та винести наказ про увільнення позивача від виконання службових обов'язків на час проходження військової служби за контрактом, згідно наказу т.в.о. командира військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України Ляшенка В. №74 від 29.03.2021 року, з відповідними соціальними гарантіями.
Посилається на те, що відповідачем допущено протиправну бездіяльність щодо не розгляду заяви позивача про увільнення його від виконання службових обов'язків на посаді слідчого слідчого управління Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м.Львові, на час проходження військової служби за контрактом, згідно наказу т.в.о. командира військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України Ляшенка В. №74 від 29.03.2021 року. Вважає, що така бездіяльність відповідача призвела до порушення його прав та свобод у частині добровільного волевиявлення щодо виконання конституційного обов'язку - захисту України, її незалежності та територіальної цілісності, зокрема - проходження військової служби у добровільному порядку за контрактом. Наведене і зумовило позивача звернутися до суду за судовим захистом. Просить позов задовольнити повністю з підстав, викладених у позовній заяві та відповіді на відзив.
У встановлений судом строк від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому посилається на те, що під час розгляду судової справи, а саме 02.07.2021 року, відповідачем було видано відповідний наказ про увільнення позивача від роботи. Однак після детального вивчення практики Верховного Суду та аналізу чинного законодавства 15.09.2021 року вищевказаний наказ визнано таким, що втратив чинність, і одночасно 15.09.2021 року позивача звільнено із займаної посади на підставі п.1 ч.1 ст.87 Закону України «Про державну службу». З цих підстав, вважає, що відповідач не зобов'язаний був видавати наказ про увільнення позивача і, як наслідок, не допустив протиправної бездіяльності. Просить відмовити у задоволенні позову повністю з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву та запереченні на відповідь на відзив.
Ухвалою судді від 14.06.2021 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі; справу вирішено розглядати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) за наявними у справі матеріалами.
Ухвалою суду від 20.09.2021 року залишено без задоволення заперечення відповідача проти розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження та призначено судове засідання для розгляду справи по суті з повідомленням (викликом) учасників справи.
Дослідивши докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, суд встановив наступні обставини справи та надав їм правову оцінку.
Згідно з наказом Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м.Львові, від 19.02.2021 року №36-о/с «Про звільнення ОСОБА_1 » у відповідності до п.п.2, 5 ч.3 ст.13 Закону України Про Державне бюро розслідувань», п.1 ч.ч.1 та 4 ст.87, ст.89 Закону України «Про державну службу», наказу Державного бюро розслідувань від 20.10.2020 року №198 ДСК «Про затвердження змін до штатного розпису Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м.Львові на 2020 рік», позивача звільнено з посади слідчого першого слідчого відділу (відділу з розслідування злочинів у сфері службової діяльності та корупції) слідчого управління Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м.Львові, 01.03.2021 року, у зв'язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису без скорочення чисельності або штату державних службовців.
Оскільки в день звільнення (01.03.2021року) позивач не з'явився на роботу у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю, 01.03.2021 року відповідачем видано наказ №120-о/с «Про внесення змін до наказу Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м.Львові, від 19.02.2021 року №36-о/с» в частині, що стосується дати звільнення, якою слід вважати перший робочий день, наступний за днем закінчення тимчасової непрацездатності.
31.03.2021 року позивач звернувся до відповідача із заявою, в якій, з посиланням на ст.119 Кодексу Законів про працю України, просив увільнити його від виконання службових обов'язків з 31.03.2021 року на час проходження військової служби за контрактом, в особливий період, із збереженням місця роботи, посади і середнього заробітку. До заяви додано витяг з наказу командира Військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 29.03.2021 року №74.
Листом відповідача від 21.04.2021 року №С-2172/12-06/21 повідомлено позивачу: «з огляду на відсутність мотивованої заяви із долученням належним чином оформлених документів, підстави, достатньої для видання наказу про Ваше увільнення від виконання службових обов'язків на час проходження військової служби за контрактом, немає.
02.07.2021 року відповідачем прийнято наказ №267-о/с «Про увільнення від роботи ОСОБА_1 на час проходження військової служби в особливий період» з 01.04.2021 року до 28.03.2024 року із збереженням місця роботи, посади та середнього заробітку на час проходження військової служби в особливий період за контрактом. Підстава: заява ОСОБА_1 , копія контракту про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України на посадах осіб рядового складу від 29.03.2021 року, витяг з наказу командира Військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 29.03.2021 року №74, копія листка непрацездатності серії ПЛВ №026926 від 31.03.2021 року.
15.09.2021 року відповідачем прийнято наказ №360-о/с, згідно якого визнано таким, що втратив чинність, наказ від 02.07.2021 року №267-о/с «Про увільнення від роботи ОСОБА_1 на час проходження військової служби в особливий період» з 15.09.2021 року. Приймаючи вказаний наказ, відповідач керувався п.5 ч.3 ст.13 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» та правовим висновком Верховного Суду, висловленим під час розгляду справи №640/11024/20 (постанова від 28.07.2020 року).
15.09.2021 року відповідачем прийнято наказ №361-о/с «Про звільнення ОСОБА_1 » з 15.09.2021 року.
Обираючи спосіб захисту свого порушеного права, позивач у поданому позові просить «визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не розгляду поданої позивачем заяви від 31.03.2021 року про його увільнення від виконання службових обов'язків на посаді слідчого слідчого управління Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м.Львові, на час проходження військової служби за контрактом, згідно наказу т.в.о. командира військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України Ляшенка В. №74 від 29.03.2021 року» та «зобов'язати відповідача розглянути подану позивачем заяву від 31.03.2021 року та винести наказ про увільнення позивача від виконання службових обов'язків на час проходження військової служби за контрактом, згідно наказу т.в.о. командира військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України Ляшенка В. №74 від 29.03.2021 року, з відповідними соціальними гарантіями».
Вказані обставини та зміст спірних правовідносин підтверджені наявними у справі доказами.
Вирішуючи спір, суд застосовує наступні норми права.
Статтею 55 Конституції України встановлено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення ч.2 ст.55 Конституції України, у Рішенні від 14.12.2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч.2 ст.3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, установлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Відповідно до ч.3 ст.124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Згідно із ч.1 ст.5 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист у спосіб, визначений у цій статті.
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 01.12.2004 року №18-рп/2004 поняття «порушене право», за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес».
Отже, гарантоване ст.55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Матеріалами справи підтверджено, що порушення, яке стало підставою для звернення до суду з даним позовом, усунуто відповідачем шляхом прийняття наказу від 02.07.2021 року №267-о/с «Про увільнення від роботи ОСОБА_1 на час проходження військової служби в особливий період» з 01.04.2021 року до 28.03.2024 року.
При цьому, суд звертає увагу, що наказ відповідача від 15.09.2021 року №360-о/с про скасування вищевказаного наказу про увільнення позивача, як і наказ від 15.09.2021 року №361-о/с «Про звільнення ОСОБА_1 », не є предметом спору у цій справі, а тому такі не досліджуються судом.
З цих підстав суд не враховує доводи позивача про незаконність його звільнення, під час проходження військової служби за контрактом, з посади слідчого першого слідчого відділу (відділу з розслідування злочинів у сфері службової діяльності та корупції) слідчого управління Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м.Львові.
Так, згідно з приписами ч.3 ст.9 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми вимогами на свій розсуд, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Крім того, в силу вимог ч.1 ст.47 процесуального закону, зміна предмету або підстав позову, подання заяви про збільшення або зменшення розміру позовних вимог є правом позивача та має чітко визначені часові межі.
Втім, позивач таким правом не скористався, у зв'язку із чим суд розглядає справу за позовною заявою в межах позовних вимог.
Щодо вимоги позивача про зобов'язання відповідача винести наказ про увільнення від виконання службових обов'язків «з відповідними соціальними гарантіями», то у позовній заяві та відповіді на відзив відсутні посилання на будь-які конкретні факти і докази, які б свідчили про порушення прав та охоронюваних законом інтересів позивача з боку відповідача. Крім того, у заявах по суті справи не викладено жодних обставин, якими б позивач обґрунтовував вказану вимогу.
Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. А, згідно ч.1 ст.90 цього ж Кодексу, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Докази, подані позивачем, переконують у безпідставності позовних вимог. Натомість, відповідач виконав покладений на нього ч.2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України обов'язок, а саме довів правомірність своїх дій та рішень, чим спростував твердження позивача про порушення його прав та інтересів.
А тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд вважає, що в задоволенні позову ОСОБА_1 до Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м.Львові, про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити дії, за правилами спрощеного позовного провадження - слід відмовити.
Щодо судового збору, то відповідно до ч.1 ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки у задоволенні позову відмовлено, сплачений позивачем судовий збір поверненню не підлягає.
Керуючись ст.ст.2, 6, 8-10, 13, 14, 52, 72-77, 134, 139, 241-246, 250, 262, підп.15.5 п.15 Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
у задоволенні позову - відмовити повністю.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги, рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення через Львівський оружний адміністративний суд, а у разі реєстрації офіційної електронної адреси в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі - безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду.
Суддя Ланкевич А.З.