Постанова
Іменем України
24 листопада 2021 року
м. Київ
справа № 345/2151/20
провадження № 61-4169св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 27 жовтня 2020 року в складі судді Сухарник І. І. та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 08 лютого 2021 року в складі колегії суддів: Мелінишин Г. П., Пнівчук О. В., Томин О. О.,
Короткий зміст позовних вимог і рішень судів
У червні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання договору купівлі-продажу недійсним, визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та визнання права власності на майно.
Позов обґрунтовано тим, що сторони з 29 квітня 1995 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який 16 січня 2018 року розірвано за їх взаємною згодою. Відповідно до нотаріально посвідченого договору дарування від 25 березня 2002 року відповідач набув у власність 12/25 частин житлового цегляного будинку АДРЕСА_1 . На цей період будинок був непридатним для проживання.
За час шлюбу їхніми спільними фінансовими та трудовими зусиллями було здійснено капітальний ремонт будинку, заміну огорожі, облагородження подвір'я тощо. У зв'язку з цим вартість будинковолодіння зросла з 21 165,00 грн до 434 612,00 грн. Тому позивач переконувала, що будинковолодіння та земельна ділянка площею 0,1 га, на якій воно розташовано, є спільною сумісною власністю подружжя, і їй у спірному майні належить половина, що складає 48,65 відсотків домоволодіння та земельної ділянки, кадастровий номер 2610100000:28:004:0185, загальною площею 0,1 га на АДРЕСА_1 .
27 квітня 2020 року ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Калуського міського нотаріального округу Хомин Н. Б., відчужив це майно ОСОБА_3 , без згоди позивача, а тому остання вважала такий договір недійсним.
З огляду на викладене, позивач, з урахуванням уточнень, просила суд визнати недійсним договір купівлі-продажу будинковолодіння АДРЕСА_1 , укладений 27 квітня 2020 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Калуського міського нотаріального округу Хомин Н. Б. та зареєстрований в реєстрі за номером 603; визнати спільною сумісною власністю подружжя будинковолодіння АДРЕСА_1 з відповідною частиною господарських будівель та споруд; в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя визнати за нею право власності на 48,65 % і за ОСОБА_2 право власності на 51,35 % відповідно на будинковолодіння АДРЕСА_1 з відповідною частиною господарських будівель та споруд; в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя визнати за нею право власності на 48,65 % земельної ділянки загальною площею 0,1 га, кадастровий номер 2610400000:28:004:0185, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 ;стягнути з ОСОБА_2 і ОСОБА_3 на її користь понесені судові витрати.
Рішенням Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 27 жовтня 2020 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що матеріали справи не містять жодних доказів трудової чи фінансової участі ОСОБА_1 в істотному збільшенні вартості спірного будинковолодіння. Також нею не доведено набуття земельної ділянки під будинком у власність ОСОБА_2 . Оскільки спірний договір купівлі-продажу стосується будинковолодіння, яке не визнано спільною сумісною власністю подружжя і є приватною власністю відповідача, суд не вбачав підстав для визнання його недійсним з мотивів, зазначених позивачкою.
Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 08 лютого 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 27 жовтня 2020 року без змін.
Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд дійшов висновку про те, що доводи апеляційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки суду по суті спору, зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника щодо їх оцінки та містять посилання на факти, які були предметом дослідження суду.
Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи
У березні 2021 року ОСОБА_1 із застосуванням засобів поштового зв'язку звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 27 жовтня 2020 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 08 лютого 2021 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати зазначені вище судові рішення та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити її позовні вимоги.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій:
- не надали належної оцінки наявним у справі доказам того, що вартість спірного будинковолодіння за час перебування сторін у шлюбі, а саме в період з 25 квітня 1995 року по 16 січня 2018 року, істотно збільшилась за рахунок за спільних зусиль та коштів подружжя;
- дійшли безпідставних висновків про те, що відповідач ОСОБА_2 разом зі своїм братом облаштували спірний будинок без будь-якої участі позивача;
- не звернули увагу на те, що саме відповідач повинен був під час судового розгляду спростувати презумпцію спільності права власності подружжя, та довести, що перебудова та переобладнання будинку, збільшення його як житлової так і загальної площі, ремонтні роботи, з невід'ємними поліпшеннями, внаслідок яких істотно збільшилась вартість спірного будинковолодіння, здійснено виключно за його особисті кошти;
- не врахували висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 06 травня 2020 року у справі № 640/13553/14-ц і від 12 жовтня 2020 року у справі № 345/5108/18, а також неправильно застосували правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 22 вересня 2020 року у справі № 214/6174/14-ц.
У травні 2021 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 із застосуванням засобів поштового зв'язку подали до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , в якому зазначили про її необґрунтованість та безпідставність доводів, а також про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень.
У червні 2021 року ОСОБА_1 із застосуванням засобів поштового зв'язку подала до Верховного Суду відповідь на відзив ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , в якій заявник вказала, що не погоджується з викладеними у відзиві доводами, оскільки вони суперечать наявним у матеріалах справи доказам, та підтримує вимоги своєї касаційної скарги.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 15 березня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 27 жовтня 2020 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 08 лютого 2021 року передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.
Ухвалою Верховного Суду від 01 квітня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без руху, з наданням строку для усунення недоліків до 04 травня 2021 року, але не більше десяти днів з дня отримання цієї ухвали. Зокрема запропоновано заявнику доплатити судовий збір у розмірі 10 373,84 грн.
У строк визначений в ухвалі на адресу Верховного Суду надійшли матеріали про усунення недоліків, а саме квитанція від 14 квітня 2021 року № 0.0.2086991194.1 про сплату судового збору у розмірі 10 373,84 грн. Таким чином недоліки касаційної скарги усунуто.
Ухвалою Верховного Суду від 26 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 з підстав визначених пунктом 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України); витребувано із Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області матеріали справи № 345/2151/20; надано учасникам справи строк для подання відзиву.
У травні 2021 року матеріали справи № 345/2151/20 надійшли до Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Фактичні обставини справи
Судами попередніх інстанцій встановлено, що з 29 квітня 1995 року ОСОБА_1 і ОСОБА_2 перебували в зареєстрованому шлюбі, який 16 січня 2018 року розірвано за їх взаємною згодою в Калуському міському відділі Державної реєстрації актів цивільного стану.
На підставі договору дарування від 25 березня 2002 року, посвідченого приватним нотаріусом Калуського нотаріального округу Тихан О. М., зареєстрованого у реєстрі за № Д-590, ОСОБА_2 набув у власність 12/25 частини житлового цегляного будинку АДРЕСА_1 , з відповідною частиною господарських будівель і споруд. Вартість частини будинковолодіння за вказаним договором дарування на дату вчинення правочину складала 21 165,00 грн відповідно до інвентаризаційної оцінки. По заяві власника відчужено: з літ. «А» приміщення 1 площею 3,9 кв. м, приміщення 2 площею 8,7 кв. м, приміщення 3 площею 19,5 кв. м, приміщення 4 площею 19,7 кв. м, загальною площею 51,8 кв. м, погріб, зазначений в плані літ. «Д», сарай, зазначений в плані літ. «Е», літня кухня, зазначена в плані літ. «Ж», вбиральня, зазначена в плані літ. «у», площею 19,7 кв. м.
Згідно з наказом начальника відділу у справах архітектури та містобудівного кадастру Калуської міської ради - головного архітектора м. Калуша від 24 вересня 2019 року № 01-08/23 об'єкту нерухомого майна: житловому будинку з господарськими будівлями і спорудами (загальною площею приміщень 92,4 кв. м) ОСОБА_2 присвоєно адресу - АДРЕСА_1 .
З технічного паспорта, виготовленого фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4 на замовлення ОСОБА_2 та ОСОБА_5 , вбачається 03 жовтня 2019 року будинок садибного типу з господарськими будівлями та спорудами за вказаною адресою складається з житлового будинку поділеного на дві квартири загальною площею 183,1 кв. м, стайні площею 21,1 кв. м, літньої кухні - 27,7 кв. м, гаражу - 29,6 кв. м, вбиральні - 1,3 кв. м, літньої кухні - 14,6 кв. м, сараю - 14,4 кв.м., вбиральні - 1,2 кв. м.
17 жовтня 2019 року між співвласниками житлового будинку ОСОБА_5 , якому належить 13/25 частини на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 30 вересня 2016 року, та ОСОБА_2 , якому належить 12/25 частини на підставі договору дарування від 25 березня 2002 року, укладено договір про поділ майна, що є у спільній частковій власності, посвідчений приватним нотаріусом Калуського міського нотаріального округу Курищуком І. В. та зареєстрований в реєстрі за № 2580. Відповідно до умов договору сторони домовились про поділ вищезазначеного майна в натурі, зокрема ОСОБА_2 перейшло у власність з літ. «А» житлового будинку приміщення: № І, площею 20,1 кв. м; № 1-1, площею 5,7 кв. м; № 1-2, площею 9,5 кв. м; № 1-3, площею 3,5 кв. м; № 1-4, площею 18,9 кв. м; № 1-5 площею 14,3 кв. м; № 1-6, площею 20,4 кв. м, - загальною площею 92,4 кв. м; літня кухня літ. «Е», площею 14,6 кв. м; сарай літ. «Ж», площею 14,4 кв. м; вбиральня літ. «У», площею 1,2 кв. м; криниця № 1 - 6 пог. М; огорожа № 2, площею 168,9 кв. м; ворота № 5, площею 8,5 кв. м; огорожа № 6, площею 128,9 кв. м; хвіртка №7, площею 1,7 кв. м.
З витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно право власності на вказану частку зареєстроване за ОСОБА_2 30 жовтня 2019 року.
Отже, з часу отримання відповідачем у власність будинковолодіння різниця в площі житлового будинку збільшилась, було побудовано криницю, встановлено огорожі, ворота, хвіртку.
27 квітня 2020 року на підставі нотаріально посвідченого приватним нотаріусом Калуського міського нотаріального округу Хомин Н. Б. та зареєстрованого в реєстрі за № 603 договору купівлі-продажу ОСОБА_2 продав ОСОБА_3 житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами під номером АДРЕСА_1 . Одночасно покупцю відчужена приватизована земельна ділянка площею 0,1000 га кадастровий номер 2610400000:28:004:0185, цільове призначення для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), на якій розташоване будинковолодіння.
Відповідно до пункту 2.2 договору сторони погодили, що ринкова (оціночна) вартість предмету договору становить 383 612,00 грн без врахування податку на додану вартість, згідно зі звітом про незалежну оцінку майна, складеного фізичною особою-підприємцем ОСОБА_6 14 квітня 2020 року. В цьому звіті визначена також вартість земельної ділянки під будинковолодінням в розмірі 51 000,00 грн.
Звертаючись до суду з даним позовом, ОСОБА_1 посилалась на те, що за час їх перебування з відповідачем у шлюбі вартість подарованого йому домоволодіння суттєво зросла за рахунок спільних трудових та фінансових зусиль подружжя. В обґрунтування чого зазначала, що в договорі дарування від 25 березня 2002 року вартість будинковолодіння вказана 21 165,00 грн, тоді як відповідно до висновку експерта ФОП ОСОБА_6 від 14 квітня 2020 року ціна домоволодіння вже склала 383 612,00 грн, а земельної ділянки під ним - 51 000,00 грн.
Нормативно-правове обґрунтування
Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя (тобто перелік юридичних фактів, які є підставами виникнення права спільної сумісної власності на майно подружжя) визначені в статті 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України) та статтях 24, 25 Кодексу про шлюб та сім'ю України (далі - КпШС України) в залежності від того, коли було придбано спірне майно.
За змістом статті 24 КпШС України (що діяв на вчинення договору дарування спірного будинковолодіння) майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них.
Вказана норма закріплена також в частині першій статті 57 СК України, відповідно до якої особистою приватною власністю дружини, чоловіка є зокрема майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування.
Разом з тим частиною першою статті 62 СК України передбачено, що якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Для застосування правил, передбачених статтею 62 СК України, збільшення вартості майна повинне відбуватись внаслідок спільних затрат подружжя, незалежно від інших чинників (зокрема, тенденцій загального подорожчання конкретного майна), при цьому суттєвою ознакою повинне бути істотне збільшення вартості майна як об'єкта, його якісних характеристик тощо.
Збільшення вартості майна та істотність такого збільшення підлягає з'ясуванню шляхом порівняння на час вирішення спору вартості об'єкта до та після поліпшення; при цьому сам по собі розмір грошових затрат подружжя чи одного з них, а також визначену на час розгляду справи вартість ремонтних робіт не можна вважати тим єдиним чинником, що безумовно свідчить про істотність збільшення вартості майна як об'єкта.
Визначаючи правовий статус спірного майна як спільної сумісної власності подружжя, суд має враховувати, що частка в такому майні визначається відповідно до розміру фактичного внеску кожної зі сторін, у тому числі за рахунок майна, набутого одним з подружжя до шлюбу, яке є його особистою приватною власністю, у придбання (набуття) майна. Якщо в придбання (будівництво) майна вкладено, крім спільних коштів, особисті приватні кошти однієї зі сторін, то частка в такому майні відповідно до розміру внеску є її власністю.
Істотність збільшення вартості майна одного із подружжя передбачає, що доля первинної власності стає незначною, співмірно малою за остаточною ціною. Збільшення вартості майна внаслідок коливання курсу валют, зміни ринкових цін та інші чинники не співвідносяться з обсягом грошових чи трудових затрат у майно, тобто вирішальне значення мають шляхи та способи збільшення такої вартості, яка має бути доведена тим з подружжя, хто претендує на таке майно.
Тобто застосування вказаних норм не виключає можливості визнання права спільної сумісної власності на об'єкт права особистої приватної власності одного з подружжя з подальшим визначенням часток при поділі такої власності лише з урахуванням особистих і спільних майнових та трудових затрат кожного з подружжя.
Аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 22 вересня 2020 року у справі № 214/6174/15-ц.
Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована. Один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Відповідний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17.
У справі, що переглядається саме на позивача покладається обов'язок доведення існування підстав, передбачених частиною першою статті 62 СК України, оскільки спростовується презумпція особистої приватної власності відповідача.
В силу статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
За положеннями статей 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. При цьому доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
Частиною першою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, дослідивши наявні у справі докази та давши їм належну оцінку, правильно виходив із того, що матеріали справи не містять жодних доказів трудової чи фінансової участі ОСОБА_1 в істотному збільшенні вартості спірного будинковолодіння. Також нею не доведено набуття земельної ділянки під будинком у власність ОСОБА_2 , а тому підстав для визнання цього майна спільною сумісною власністю у розумінні статті 62 СК України немає.
Також суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що оскільки спірний договір купівлі-продажу стосується будинковолодіння, яке не визнано спільною сумісною власністю подружжя і є особистою власністю відповідача, то підстав для визнання його недійсним з мотивів, зазначених позивачем немає.
Доводи касаційної скарги про те, що саме відповідач повинен був під час судового розгляду спростувати презумпцію спільності права власності подружжя, та довести, що перебудова та переобладнання будинку, збільшення його як житлової так і загальної площі, ремонтні роботи, з невід'ємними поліпшеннями, внаслідок яких істотно збільшилась вартість спірного будинковолодіння, здійснено виключно за його особисті кошти, Верховний Суд відхиляє, оскільки вони зводяться до суб'єктивного тлумачення заявником чинних норм сімейного законодавства України.
Із матеріалів справи вбачається та встановлено судами, що спірне майно набуте ОСОБА_2 за час шлюбу на підставі договору дарування, і у розумінні статті 57 СК України є його особистою приватною власністю, а тому саме на позивача покладається обов'язок доведення обставин, визначених статтею 62 СК України, для визнання такого майна об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Аргументи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 06 травня 2020 року у справі № 640/13553/14-ц і від 12 жовтня 2020 року у справі № 345/5108/18 є безпідставними з урахуванням того, що у наведених заявником постановах суду касаційної інстанції та оскаржуваних судових рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій встановлено різні фактичні обставини справ.
Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти лише такі рішення, де аналогічними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.
Доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 22 вересня 2020 року у справі № 214/6174/14-ц, є необґрунтованими, оскільки заявником не зазначено в чому саме полягає помилковість застосування судами висновків Великої Палати Верховного Суду в контексті цієї справи.
Аргументи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій не надали належної оцінки наявним у справі доказам того, що вартість спірного будинковолодіння за час перебування сторін у шлюбі, а саме в період з 25 квітня 1995 року по 16 січня 2018 року, істотно збільшилась за рахунок за спільних зусиль та коштів подружжя, не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваних судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.
Якщо оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах «Пономарьов проти України», «Рябих проти Російської Федерації», «Нєлюбін проти Російської Федерації») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію.
Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.
Оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій відповідають критерію обґрунтованості судового рішення. Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновки судів першої та апеляційної інстанцій
Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.
Щодо розподілу судових витрат
Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі із розподілу судових витрат.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 27 жовтня 2020 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 08 лютого 2021 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: І. Ю. Гулейков
О. В. Ступак
Г. І. Усик