ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
29.11.2021Справа № 910/14837/21
Суддя Господарського суду міста Києва Привалов А.І., розглянувши у спрощеному позовному провадженні без виклику учасників справи
справу № 910/14837/21
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "МДА Трейд"
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Лемікс Груп"
про розірвання договору та стягнення 463 149,09 грн
Товариство з обмеженою відповідальністю "МДА Трейд" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Лемікс Груп" про розірвання договору та стягнення 463149,09 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані порушенням відповідачем зобов'язань за Договором поставки № 28/04-2020-2 від 28.04.2020, у зв'язку з чим позивач просить суд визнати розірваним вказаний договір поставки з 23.06.2021 та стягнути з відповідача суму заборгованості за поставлений товар у розмірі 428022,00 грн, за прострочення сплати якої додатково нараховані пеня в сумі 23617,43 грн, 3% річних - 4643,75 грн та інфляційні втрати в сумі 6865,91 грн.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 17.09.2021 позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "МДА Трейд" залишено без руху та надано строк на усунення недоліків.
30.09.2021 на адресу Господарського суду міста Києва від позивача надійшла заява про усунення недоліків.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 19.10.2021 відкрито провадження у справі та призначено розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження без виклику представників сторін. При цьому, суд зобов'язав відповідача подати відзив на позовну заяву протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі.
З метою повідомлення відповідача про розгляд справи судом та про його право подати відзив на позовну заяву, на виконання приписів Господарського процесуального кодексу України, ухвала суду про відкриття провадження у справі була направлена судом рекомендованим листом з повідомленням про вручення на адресу місцезнаходження відповідача, зазначену в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, а саме: 03150, м. Київ, вул. Ямська, буд.41, офіс №5.
Однак, конверт з ухвалою про відкриття провадження у справі був повернутий до суду відділенням поштового зв'язку з відміткою "адресат відсутній".
За приписами п. 5 ч. 6 ст. 242 Господарського процесуального кодексу України днем вручення судового рішення є, зокрема, день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.
Відтак, день проставлення у поштовому повідомленні відмітки "адресат відсутній" вважається днем вручення відповідачу ухвали суду про відкриття провадження у справі в силу положень п. 5 ч. 6 ст. 242 Господарського процесуального кодексу України.
Станом на день винесення рішення відзив від відповідача не надійшов.
Згідно з ч. 2 ст. 178 Господарського процесуального кодексу України, у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.
Приймаючи до уваги, що відповідач у строк, встановлений частиною 1 статті 251 Господарського процесуального кодексу України, не подав до суду відзив на позов, а відтак не скористався наданими йому процесуальними правами, за висновками суду, у матеріалах справи достатньо документів, які мають значення для правильного вирішення спору, внаслідок чого справа може бути розглянута за наявними у ній документами відповідно до частини 2 статті 178 Господарського процесуального кодексу України.
Згідно з частиною 4 статті 240 Господарського процесуального кодексу України, у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення без його проголошення.
Розглянувши подані позивачем документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, що мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва
28.04.2018 між позивачем (Постачальник) та відповідачем (Покупець) було укладено договір поставки №28/04-2020-2 (далі - договір).
За умовами договору Постачальник зобов'язується в порядку та строки, встановлені цим договором, передати у власність Покупцеві товар, в певній кількості, відповідної якості і за погодженою ціною відповідно до специфікації, що є невід'ємною частиною даного договору, а Покупець зобов'язується прийняти товар і оплатити його на умовах, визначених у цьому договорі (п.1.1 договору).
У п. 2.7. договору зазначено, що зобов'язання по поставці Товару Постачальником вважаються виконані з моменту фактичної передачі Товару й підписання відповідних супровідних документів. Дата отримання Товару Покупцем вказується на видатковій накладній, підписаній Сторонами.
Згідно з п. 3.3. договору, порядок розрахунків проводиться наступним чином:
- до 5 числа кожного місяця Покупець подає звіт що до обсягів реалізації товару кінцевим споживачам за минулий місяць.
- Покупець здійснює оплату за реалізований товар кінцевим споживачам до 10 числа поточного місяця за минулий місяць.
За порушення строків оплати коштів за реалізований товар протягом звітного періоду Покупець зобов'язаний сплатити неустойку на користь Постачальника у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, за кожен день такої затримки (п. 6.3. договору).
Відповідно до п. 9.1., цей договір вступає в силу з моменту його підписання уповноваженими представниками сторін 1 діє до 31 грудня 2020 р. У випадку, якщо не пізніше 30-ти календарних днів до закінчення строку дії цього договору поставки жодна зі Сторін не заявить про його припинення, цей договір вважається пролонгованим на такий же строк на тих же умовах.
Згідно п. 9.3. договору, цей договір може бути змінений або розірваний за згодою сторін. Угода про зміну або розірвання договору вчиняється у письмовій формі за підписом двох сторін.
Товариство з обмеженою відповідальністю «МДА ТРЕЙД» на підставі Договору поставки №28/04-2020-2 від 28.04.2020 (далі - Договір) поставив Товариству з обмеженою відповідальністю «ЛЕМІКС ГРУП» Товар загальною вартістю 475 599,00 грн, що підтверджується підписаними сторонами та скріпленими печатками видатковими накладними: №№ РН-0000982 від 27.05.2020 на за суму 374595,00 грн з ПДВ, РН-0001571 від 28.07.2020 на суму 22200,00 грн з ПДВ, РН-0001750 від 17.08.2020 на суму 7880,40 грн з ПДВ, РН-0001751 від 17.08.2020 на суму 7880,40 грн з ПДВ, ви РН-0001752 від 17.08.2020 на суму 7880,40 грн з ПДВ, РН-0001753 від 17.08.2020 на суму 7880,40 грн з ПДВ, РН-0001754 від 17.08.2020 на суму 7880,40 грн з ПДВ, PH-0001755 від 17.08.2020 на суму 7880,40 грн з ПДВ, PH-0001756 від 17.08.2020 на суму 7880,40 грн з ПДВ, РН-0001757 від 17.08.2020 на суму 7880,40 грн з ПДВ, РН-0001758 від 17.08.2020 на суму 7880,40 грн з ПДВ, №PH-0001759 від 17.08.2020 на суму 7880,40 грн з ПДВ.
За період дії договору Покупець надав Постачальнику електронні звіти без підпису про обсяги реалізації товару кінцевим споживачам за період: з 01.06.2020 по 30.06.2020 на суму 13 434 грн; з 01.07.2020 по 31.07.2020 на суму 19 422 грн; з 01.08.2020 по 31.08.2020 на суму 22 029 грн; з 01.09.2020 по 30.09.2020 року на суму 14577 грн.
Позивач вказав, що з 01.10.2020 відповідачем в порушення умов договору не надавались звіти щодо обсягів реалізації товару.
Відповідач оплатив кошти за отриманий товар частково 10.07.2020 у розмірі 13 434,00 грн, та повернув товар по зворотній накладній № BH-0000351 від 26.11.2020 на суму 34143,00грн.
Таким чином, вартість отриманого, але не оплаченого відповідачем товару складає 428 022,00 грн.
08.04.2021 позивачем було надіслано відповідачу претензію від 31.03.2021 № 9 з вимогою сплатити заборгованість або повернути товар.
Також, позивач звертався до відповідача з претензією від 07.05.2021 за № 017.
Як вбачається з матеріалів позовної заяви, поштові листи повертались позивачу без вручення.
Отже, позовні вимоги обґрунтовані порушенням відповідачем зобов'язань в частині повної оплати поставленого на підставі Договору поставки № 28/04-2020-2 від 28.04.2020 товару, внаслідок чого виникла заборгованість у сумі 428 022,00 грн, за прострочення сплати якої додатково нараховані пеня в сумі 23 617,43 грн, 3% річних - 4643,75 грн та інфляційні втрати в сумі 6865,91 грн.
Також, позивачем заявлена вимога про визнання розірваним Договору поставки № 28/04-2020-2 від 28.04.2020 з 23.06.2021.
Оцінюючи подані докази та наведені обґрунтування за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню частково, виходячи з наступного.
Згідно з частиною 1 статті 509 Цивільного кодексу України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Відповідно до статті 526 Цивільного кодексу України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства.
Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 525 Цивільного кодексу України).
Відповідно до ст. 193 Господарського кодексу України, суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язань - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.
Частинами 1, 3, 5 ст. 626 Цивільного кодексу України встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору. Договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом, або не випливає із суті договору.
Згідно зі ст. 6, 627 Цивільного кодексу України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Стаття 628 Цивільного кодексу України встановлює, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є не обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Згідно зі ст. 527 Цивільного кодексу України боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.
Статтею 629 Цивільного кодексу України встановлено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Згідно ст. 712 Цивільного кодексу України, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.
До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
Статтею 76 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування.
Частиною 1 статті 78 Господарського процесуального кодексу України визначено, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
З матеріалів справи вбачається, що на виконання своїх зобов'язань за договором позивач здійснив поставку товару, який прийнятий відповідачем без заперечень та зауважень, на загальну суму на суму 475 599,00 грн, що підтверджується підписаними сторонами та скріпленими печатками видатковими накладними: №№ РН-0000982 від 27.05.2020 на за суму 374595,00 грн з ПДВ, РН-0001571 від 28.07.2020 на суму 22200,00 грн з ПДВ, РН-0001750 від 17.08.2020 на суму 7880,40 грн з ПДВ, РН-0001751 від 17.08.2020 на суму 7880,40 грн з ПДВ, ви РН-0001752 від 17.08.2020 на суму 7880,40 грн з ПДВ, РН-0001753 від 17.08.2020 на суму 7880,40 грн з ПДВ, РН-0001754 від 17.08.2020 на суму 7880,40 грн з ПДВ, PH-0001755 від 17.08.2020 на суму 7880,40 грн з ПДВ, PH-0001756 від 17.08.2020 на суму 7880,40 грн з ПДВ, РН-0001757 від 17.08.2020 на суму 7880,40 грн з ПДВ, РН-0001758 від 17.08.2020 на суму 7880,40 грн з ПДВ, №PH-0001759 від 17.08.2020 на суму 7880,40 грн з ПДВ.
Відповідно до ст. 692 Цивільного кодексу України, покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.
Статтею 253 Цивільного кодексу України визначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
Відповідно до ст. 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
Виходячи з умов п. 3.3. договору обчислення строку оплати відповідачем товару нерозривно пов'язане із виконання відповідачем обов'язку з поданням звітів щодо обсягів реалізації товару кінцевим споживачам.
З матеріалів справи вбачається, що з 01.10.2020 відповідачем в порушення умов договору не надавались звіти щодо обсягів реалізації товару.
Порушення відповідачем обов'язку з подання звітів щодо обсягів реалізації товару кінцевим споживачам унеможливлює визначення строку оплату товару на підставі п. 3.3. договору, тобто строк оплати товару є таким, що не встановлений.
А тому, до спірних правовідносин застосовуються положення ч. 2 ст. 530 Цивільного кодексу України.
Як встановлено судом, 08.04.2021 позивачем було надіслано відповідачу претензію від 31.03.2021 № 9 з вимогою сплатити заборгованість або повернути товар.
Також, позивач звертався до відповідача з претензією від 07.05.2021 № 017.
Таким чином, враховуючи положення ч. 2 ст. 530 Цивільного кодексу України та умови договору, строк виконання зобов'язання з оплати товару за вказаними вище видатковими накладними є таким, що настав.
Статтею 599 Цивільного кодексу України встановлено, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Відповідно до ст. 610 Цивільного кодексу України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Як свідчать матеріали справи, відповідач всупереч договору своє зобов'язання зі своєчасної оплати поставленого товару в повному обсязі не виконав внаслідок чого виникла заборгованість з оплати поставленого товару у розмірі 428 022,00 грн.
Відповідач наявність вказаної заборгованості належними доказами не спростував.
Пункт 1 статті 612 Цивільного кодексу України визначає що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Враховуючи те, що строк оплати вартості поставленого товару за договором настав, а доказів його оплати станом на день розгляду справи відповідачем не надано, позовні вимоги про стягнення заборгованості є обґрунтованими та підлягають задоволенню в розмірі 428 022,00 грн.
Пунктом 1 ст. 216 Господарського кодексу України встановлено що, учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.
Згідно п. 1 ст. 218 Господарського кодексу України, підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.
Відповідно до п. 1 ст. 230 Господарського кодексу України, штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Згідно з ч. 1, 3 ст. 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.
Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Частиною 2 статті 551 Цивільного кодексу України визначено, що якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.
Відповідно до ст. 1 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.
Статтею 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" передбачено, що розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.
Відповідно до ч. 6 ст. 232 Господарського кодексу України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.
Перевіривши розрахунок пені позивача, суд дійшов висновку, що він є арифметично вірним, а тому задовольняє позовні вимоги про стягнення 23 617,43 грн пені.
Відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Сплата трьох процентів від простроченої суми (якщо інший розмір не встановлений договором або законом) не має характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним утримуваними коштами, належними до сплати кредиторові.
Перевіривши розрахунок 3% річних позивача, суд дійшов висновку, що він є арифметично вірним, а тому задовольняє позовні вимоги про стягнення 4 643,75 грн 3% річних.
Інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена частиною другою статті 625 ЦК України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті.
Індекс інфляції - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць. Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений названою Державною службою, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція) (п. п. 3.2 п. 3 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.2013 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань»).
Тобто, базою для нарахування розміру боргу з урахуванням індексу інфляції є сума основного боргу не обтяжена додатковими нарахуваннями, яка існує на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, а у випадку її часткового погашення - лише залишкова сума основного боргу на останній день місяця, у якому здійснено платіж. Періодом, на який розраховуються інфляційні втрати, є період прострочення, починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція (дефляція).
При цьому, індекс інфляції нараховується не на кожну дату місяця, а в середньому за місяць.
В частині нарахування інфляційних втрат судом враховується правовий висновок, викладений у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду в постанові від 20.11.2020 року у справі № 910/13071/19. Зокрема, сума боргу, внесена за період з 1 до 15 числа включно відповідного місяця, індексується за період з урахуванням цього місяця, а якщо суму внесено з 16 до 31 числа місяця, то розрахунок починається з наступного місяця. За аналогією, якщо погашення заборгованості відбулося з 1 по 15 число включно відповідного місяця - інфляційна складова розраховується без урахування цього місяця, а якщо з 16 до 31 числа місяця - інфляційна складова розраховується з урахуванням цього місяця.
Отже, якщо період прострочення виконання грошового зобов'язання складає неповний місяць, то інфляційна складова враховується або не враховується в залежності від математичного округлення періоду прострочення у неповному місяці.
Перевіривши розрахунок інфляційних втрат позивача, судом встановлено, що він є вірним, а тому позовні вимоги про стягнення 6 865,91 грн підлягають задоволенню.
Згідно статей 73, 74, 77, 79 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Таким чином, факт порушення відповідачем зобов'язань за Договором поставки № 28/04-2020-2 від 28.04.2020 щодо оплати товару належним чином доведений, документально підтверджений і в той же час відповідачем не спростований.
Відтак, суд дійшов висновку, що позовні вимоги в частині стягнення заборгованості за поставлений товар у розмірі 428022,00 грн, пені в сумі 23617,43 грн, 3% річних - 4643,75 грн та інфляційних втрати в сумі 6865,91 грн є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
Щодо позовної вимоги про визнання розірваним Договору поставки № 28/04-2020-2 від 28.04.2020 з 23.06.2021 з 23.06.2021, суд зазначає наступне.
Норми ст. 16 Цивільного кодексу України та ст. 20 Господарського кодексу України містять перелік способів захисту особистих немайнових або майнового права та інтересів.
Стаття 13 Конституції України закріплює обов'язок держави забезпечувати захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання.
Статтею 55 Конституції України встановлено, що права і свободи захищаються судом.
Зазначені положення Конституції України реалізовані у статті 15 Цивільного кодексу України, відповідно до якої кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також у статті 20 Господарського кодексу України, згідно з якою держава забезпечує захист прав і законних інтересів суб'єктів господарювання та споживачів. Кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.
Реалізація цивільно-правового захисту відбувається шляхом усунення порушень цивільного права чи інтересу, покладення виконання обов'язку по відновленню порушеного права на порушника.
Відповідно до ч. 2 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
При цьому, предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача. Предмет позову кореспондує зі способами захисту права саме, заходами, які прямо передбачені законом з метою припинення оспорювання або порушення суб'єктивних цивільних прав та (або) усунення наслідків такого порушення.
В законодавстві України не міститься визначення юридичних фактів, однак із практики застосування термінів, слів та словосполучень у юриспруденції слідує, що юридичними фактами є передбачені законом конкретні обставини, які тягнуть правові наслідки у вигляді виникнення, зміни або припинення правовідносин. Залежно від наявності зв'язку із волею суб'єкта юридичні факти поділяються на події та дії.
Події - це юридично значущі явища, що виникають незалежно від волі людей.
Дії (бездіяльність) - це життєві факти, що є результатом свідомої, пов'язаної з волею діяльності людей, наприклад, правочини, що породжують права і обов'язки; адміністративні акти, які містять приписи зобов'язального характеру; дії, що створюють об'єктивний результат (створення об'єкта інтелектуальної власності). Дії у свою чергу поділяються на правомірні, тобто такі, що відповідають правовим нормам, і неправомірні, які суперечать закону, є правопорушеннями.
Судом встановлюються факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних або юридичних осіб. Суд встановлює факти, що мають юридичне значення, у випадках неможливості їх посвідчення в іншому порядку.
Рішення суду є правозахисним актом, однак способи захисту повинні кореспондуватись з повноваженнями суду, оскільки відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Вимога про встановлення факту не може бути предметом спору і самостійно розглядатись в окремій справі. Встановлення факту може лише бути елементом оцінки фактичних обставин справи та обґрунтованості вимог.
Проаналізувавши зміст вимоги про визнання договору розірваним з конкретної дати, суд дійшов висновку, що фактично остання не відповідає встановленим законом або договором способам захисту прав, а спрямована на встановлення судом певних юридичних фактів, що не віднесено до компетенції суду, який, як орган державної влади, зобов'язаний діяти у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України.
Тобто, вимога про визнання договорів розірваними з конкретної дати за своєю суттю є вимогою встановити юридичний факт, який може встановлюватись лише під час вирішення спору про право, а тому вимоги позивача не можуть виступати самостійним предметом спору і відповідно способом захисту (вказану правову позицію викладено в постанові Вищого господарського суду України від 04.03.10. у справі № 6/403). Встановлення цивільного факту може лише бути елементом оцінки фактичних обставин справи та обґрунтованості вимог (правова позиція, викладена в постанові Вищого господарського суду України від 29.03.11. у справі № 3/64).
Таким чином, відповідна вимога про визнання договору розірваним не може бути самостійним предметом розгляду в господарському суді, оскільки до повноважень останнього не належить повноваження щодо встановлення наявності чи відсутності фактів, що мають юридичне значення, на відміну від місцевих загальних судів, які розглядають справи за заявами про встановлення наявності чи відсутності фактів, що мають юридичне значення, в окремому провадженні. Господарські суди порушують провадження у справах за позовами, в основі яких правова вимога - спір про право, що виникає з матеріальних правовідносин.
Фактично позивач звернувся до суду з вимогою про встановлення певного факту, що виходить за межі повноважень господарських судів, оскільки розглядаючи таку вимогу, суд не здійснює захисту прав та охоронюваних законом інтересів учасників господарських відносин, тобто обраний позивачем спосіб захисту своїх прав у відповідній частині не відповідає способам, встановленим чинним законодавством, і, як наслідок, не призводить до поновлення його порушеного права (правова позиція викладена в постанові Вищого господарського суду України від 26.10.17. у справі № 908/3377/16).
Враховуючи все викладене вище, суд дійшов висновку, що пред'явлена вимога про визнання договору розірваним з конкретної дати не узгоджується із способами захисту прав і інтересів, не призводить до поновлення порушеного права позивача, не відповідає визначеним ст. 16 ЦК України та ст. 20 ГК України способам захисту прав та інтересів.
Як зазначається у постанові Верховного Суду України від 13.07.2004 р. у справі №10/732, дійшовши висновку, що предмет позову не відповідає встановленим законом або договором способах захисту прав, суд зобов'язаний відмовити у позові.
При цьому, позивачем не доведено належними та допустимими доказами наявності обставин, з якими цивільне законодавство пов'язує можливість розірвання договору поставки в судовому порядку, у зв'язку із чим суд відмовляє в задоволенні позовних вимог в цій частині.
За таких обставин, позовну вимогу про визнання розірваним Договору поставки № 28/04-2020-2 від 28.04.2020 з 23.06.2021 суд вважає необґрунтованими та такою, що не підлягає задоволенню.
Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав покладається відповідача пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Щодо заявлених позивачем до стягнення з відповідача витрат на правову допомогу суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 123 Господарського процесуального кодексу України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
У визначенні розумно необхідного розміру сум, які підлягають сплаті за послуги адвоката, можуть братися до уваги, зокрема, але не виключно: встановлені нормативно-правовими актами норми видатків на службові відрядження (якщо їх установлено); вартість економних транспортних послуг; час, який міг би витратити на підготовку матеріалів кваліфікований фахівець; вартість оплати відповідних послуг адвокатів, яка склалася в країні або в регіоні; наявні відомості органів статистики або інших органів про ціни на ринку юридичних послуг; тривалість розгляду і складність справи тощо.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина шоста статті 126 ГПК України).
Статтею 126 Господарського процесуального кодексу України визначено, що витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Тобто, у застосуванні критерію співмірності витрат на оплату послуг адвоката суд користується досить широким розсудом, який, тим не менш, повинен ґрунтуватися на критеріях, визначених у частині четвертій статті 126 ГПК України.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення не співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
В свою чергу, з аналізу наведеної норми законодавства вбачається, що витрати на правничу допомогу мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правничу допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат. Таким чином, якщо стороною не буде документально доведено, що нею понесені витрати на правничу допомогу, а саме: не надано договір на правову допомогу, акт приймання-передачі наданих послуг, платіжні документи про оплату таких послуг, розрахунок таких витрат, то у суду відсутні підстави для стягнення таких витрат.
Тобто саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони.
Суд у позовному провадженні є арбітром, що надає оцінку ти доказами і доводам, що наводяться сторонами у справі, тобто суд не може діяти на корить будь-якої зі сторін, що не відповідатиме основним принципам господарського судочинства.
Таким чином суд може зменшити розмір витрат на правову допомогу, що підлягають розподілу, за клопотанням іншої сторони, яка і зобов'язана довести не співмірність заявлених опонентом витрат.
При цьому заперечень щодо розміру заявлених позивачем до стягнення витрат на професійну правничу допомогу та/або заяв щодо неспівмірності таких витрат станом на час розгляду справи, окрім посилання у поданому відзиві на позовну заяву на ч. 9 ст. 129 ГПК України, відповідачем суду не надано.
Як встановлено судом, позивачем долучено до матеріалів справи докази на підтвердження понесення ним витрат на професійну правничу допомогу, а саме: Договір про надання адвокатських послуг №14/05/21 від 14.05.2021, рахунок №00026/07 від 26.07.2021, платіжне доручення №8 від 29.07.2021 на суму 21 500,00 грн, Акт здачі-приймання результатів виконаних робіт на суму 8 000,00 грн
Відповідно до ст. 30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Рішенням Європейського суду з прав людини у справі «East/West Alliance Limited» проти України (заява № 19336/04, п. 269) визначено, що розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом, і може бути змінений лише за їх взаємною домовленістю. Суд не має права його змінювати і втручатися у правовідносини адвоката та його клієнта.
Суд зобов'язаний оцінити рівень адвокатських витрат (у даному випадку, за наявності заперечень учасника справи), що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою.
Суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.
Така ж правова позиція випливає з інших рішень Європейського суду з прав людини, зокрема, у п. 95 рішення у справі «Баришевський проти України» від 26.02.2015р., п. п. 34-36 рішення у справі «Гімайдуліна і інших проти України» від 10.12.2009р., п. 80 рішення у справі «Двойних проти України» від 12.10.2006р., п. 88 рішення у справі «Меріт проти України» від 30.03.2004р.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лавентс проти Латвії» від 28.11.2002р. зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Так, у визначенні розумно необхідного розміру сум, які підлягають сплаті за послуги адвоката, можуть братися до уваги, зокрема, але не виключно: встановлені нормативно-правовими актами норми видатків на службові відрядження (якщо їх установлено); вартість економних транспортних послуг; час, який міг би витратити на підготовку матеріалів кваліфікований фахівець; вартість оплати відповідних послуг адвокатів, яка склалася в країні або в регіоні; наявні відомості органів статистики або інших органів про ціни на ринку юридичних послуг; тривалість розгляду і складність справи тощо.
Отже, враховуючи викладене, дослідивши надані представником позивача докази, в т.ч. опис наданих послуг та враховуючи відсутність заперечень відповідача щодо розміру заявлених позивачем до відшкодування витрат на правову допомогу, приймаючи до уваги принципи співмірності та розумності судових витрат на професійну правничу допомогу, ціну позову, рівень складності, характер спору та юридичної кваліфікації правовідносин у справі, обсяг та обґрунтованість підготовлених та поданих до суду адвокатом документів, а також їх значення для спору, суд приходить до висновку, що заява позивача про стягнення витрат на професійну правничу допомогу підлягає задоволенню частково в сумі 6000,00 грн з урахуванням положень п. 3 ч. 4 ст.129 ГПК України, оскільки позовні вимоги задоволено частково.
Керуючись ст. 129, 237-238, 252 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва
1. Позов задовольнити частково.
2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Лемікс Груп" (03150, м. Київ, вул. Ямська, буд.41, офіс №5; ідентифікаційний код 42174396) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "МДА Трейд" (04070, м. Київ, вул. Борисоглібська, 15в; ідентифікаційний код 40222636) заборгованість в сумі 428 022 грн, пеню в сумі 23 617 грн 43 коп., 3% річних в сумі 4 643 грн 75 коп., інфляційні втрати в сумі 6 865 грн 91 коп, витрати по сплаті судового збору в сумі 6 947 грн 23 коп. та витрати на професійну правничу допомогу в сумі 6 000,00 грн.
3. В іншій частині позовних вимог відмовити.
4. Видати наказ після набрання рішенням законної сили.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
У разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга на рішення суду подається до Північного апеляційного господарського суду.
Повний текст рішення складено та підписано: 29.11.2021.
Суддя А.І. Привалов