вул. Симона Петлюри, 16/108, м. Київ, 01032, тел. (044) 235-95-51, е-mail: inbox@ko.arbitr.gov.ua
"03" листопада 2021 р. Справа № 911/378/17 (911/1632/21)
Господарський суд Київської області у складі судді Лопатіна А.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу
за позовом Акціонерного товариства “Національна акціонерна компанія “Нафтогаз України”,
м. Київ
до Комунального підприємства “Управління житлово-комунального господарства”, Київська область, м. Славутич
за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: розпорядника майна боржника Комунального підприємства “Управління житлово- комунального господарства” - арбітражного керуючого Швачки Сергія Васильовича
про стягнення 25070495,47 грн.
В межах провадження у справі № 911/378/17 про банкрутство
за участю секретаря судового засідання Рябоконь О.О.
за участю представників згідно з протоколом судового засідання.
Обставини справи:
У провадженні господарського суду Київської області перебуває справа № 911/378/17 за заявою Дочірньої компанії “Газ України” Національної акціонерної компанії “Нафтогаз України” до Комунального підприємства “Управління житлово-комунального господарства” про банкрутство, провадження в якій порушено ухвалою суду від 06.07.2017 р.
Наразі триває процедура розпорядження майном Комунального підприємства “Управління житлово-комунального господарства”.
03.06.2021 р. до суду надійшла позовна заява Акціонерного товариства “Національна акціонерна компанія “Нафтогаз України” про стягнення з Комунального підприємства “Управління житлово-комунального господарства” заборгованості на суму 25070495,47 грн.
Ухвалою господарського суду Київської області від 07.06.2021 р. прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження, в межах провадження у справі № 911/378/17 про банкрутство КП “Управління житлово-комунального господарства”, підготовче засідання призначено на 07.07.2021 р.
22.06.2021 р. на поштову адресу суду від відповідача надійшов відзив на позовну заяву.
06.07.2021 р. на поштову адресу суду від позивача надійшла відповідь на відзив.
06.07.2021 р. на поштову адресу суду від позивача надійшли заперечення на відповідь на відзив.
Ухвалою господарського суду Київської області від 07.07.2021 р. залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача розпорядника майна боржника КП “Управління житлово-комунального господарства” - арбітражного керуючого Боровика Р.Л., продовжено строк підготовчого провадження, розгляд справи у підготовчому засіданні відкладено на 08.09.2021 р.
06.08.2021 р. на поштову адресу суду від позивача надійшли документи для долучення до матеріалів справи.
07.09.2021 р. на поштову адресу суду від відповідача надійшли додаткові пояснення на позовну заяву та клопотання про розгляд справи без участі представника відповідача.
24.09.2021 р. на офіційну електронну адресу суду від позивача надійшла відповідь на відзив.
05.10.2021 р. на поштову адресу суду від КП “Управління житлово-комунального господарства” надійшло клопотання про розгляд справи без участі представника відповідача.
Ухвалою господарського суду Київської області від 06.10.2021 р. закрито підготовче провадження, призначено розгляд справи по суті в судовому засіданні на 03.11.2021 р.
У судовому засіданні 03.11.2021 р., розглянувши матеріали справи та заслухавши присутнього представника позивача, судом встановлено наступне:
Представник відповідача та розпорядник майна боржника в судове засідання не з'явились, про причини неявки суд не повідомили, хоча про дату, час і місце судового засідання були повідомлені належним чином.
Присутній у судовому засіданні представник позивача підтримав заявлені вимоги та просив суд їх задовольнити з підстав, викладених у позові.
Враховуючи, що неявка учасників справи в судове засідання не перешкоджає розгляду спору по суті, суд вважає за можливе здійснити розгляд справи, відповідно до частини третьої ст. 202 Господарського процесуального кодексу України, за відсутності представників відповідача та третьої особи за наявними в справі матеріалами.
У судовому засіданні, відповідно до частини першої ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, судом оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд
встановив:
20.09.2019 р. між Акціонерним товариством “Національна акціонерна компанія “Нафтогаз України” (постачальник) та Комунальним підприємством “Управління житлово-комунального господарства” (споживач) було укладено договір № 5043/1920-ТЕ-17 постачання природного газу, відповідно до п. 1.1. якого постачальник зобов'язується поставити споживачеві природний газ, а споживач зобов'язується оплатити його на умовах цього договору.
Згідно із п. 1.2. договору природний газ, що постачається за цим договором, використовується споживачем виключно для виробництва теплової енергії для надання послуг з опалення та постачання гарячої води населенню.
Пунктом 3.1. договору погоджено, що право власності на природний газ переходить від постачальника до споживача після підписання актів приймання-передачі. Після переходу права власності на природний газ споживач несе всі ризики і бере на себе відповідальність, пов'язану з правом власності на природний газ.
Відповідно до п. 3.8. договору приймання-передача газу, переданого постачальником споживачеві у відповідному розрахунковому періоді, оформлюється актом приймання-передачі газу.
Пунктом 3.11. договору встановлено, що споживач підтверджує, що підписаний сторонами акт приймання-передачі газу за розрахунковий період свідчить про повне виконання постачальником своїх зобов'язань за цим договором в частині постачання природного газу у відповідному розрахунковому періоді.
Згідно із п. 4.4. договору загальна вартість цього договору дорівнює вартості фактично використаного за цим договором природного газу з урахуванням вартості послуг його транспортування.
Пунктом 5.1. договору погоджено, що оплата за природний газ здійснюється споживачем виключно коштами шляхом 100-відсоткової поточної оплати протягом розрахункового періоду. Остаточний розрахунок за фактично переданий природний газ здійснюється до 25 числа (включно) місяця, наступного за місяцем постачання газу.
Згідно із п. 7.1. договору за невиконання або неналежне виконання договірних зобов'язань за цим договором сторони несуть відповідальність у випадках, передбачених законодавством і цим договором.
Пунктом 7.2. договору погоджено, що у разі прострочення споживачем оплати згідно пунктів 5.1., 5.6. цього договору він зобов'язується сплатити постачальнику пеню в розмірі 17,8% річних, але не більше подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня, розрахованої від суми простроченого платежу за кожний день прострочення.
Згідно із п. 7.8. договору збитки, завдані одній із сторін внаслідок невиконання (неналежного виконання) іншою стороною своїх зобов'язань, відшкодовуються винною у невиконанні (неналежному виконанні) стороною в порядку та розмірі, визначених цим договором та чинним законодавством України.
Відповідно до п. 9.3. договору строк, у межах якого сторони можуть звернутись до суду з вимогою про захист своїх прав за цим договором (строк позовної давності), у тому числі щодо стягнення основної заборгованості, пені, штрафів, інфляційних нарахувань, відсотків річних, збитків становить п'ять років.
Пунктом 11.1. договору погоджено, що договір набирає чинності з дати підписання уповноваженими представниками сторін та скріплення підпису постачальника печаткою, і діє в частині постачання природного газу до 30.04.2020 р. (включно), а в частині проведення розрахунків - до їх повного здійснення.
Протягом строку дії договору сторонами неодноразово були підписані додаткові угоди щодо, в тому числі, зміни ціни природного газу та продовження терміну дії договору постачання природного газу від 20.09.2019 р. № 5043/1920-ТЕ-17.
Крім того, 28.01.2020 р. сторонами підписано додаткову угоду № 6 до договору постачання природного газу від 20.09.2019 р. № 5043/1920-ТЕ-17, відповідно до п. 2 якої погоджено викласти п. 7.2. договору в наступній редакції: “У разі прострочення споживачем оплати згідно пунктів 5.1., 5.6. цього договору він зобов'язується сплатити постачальнику пеню в розмірі 14,2% річних, але не більше подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня, розрахованої від суми простроченого платежу за кожний день прострочення”.
30.04.2020 р. сторонами підписано додаткову угоду № 9 до договору постачання природного газу від 20.09.2019 р. № 5043/1920-ТЕ-17, відповідно до п. 5 якої погоджено, крім іншого, викласти п. 11.1. договору в наступній редакції: “Договір набирає чинності з дати підписання уповноваженими представниками сторін та скріплення підпису постачальника печаткою, і діє в частині постачання природного газу до 30.09.2020 р. (включно), а в частині проведення розрахунків - до їх повного здійснення”.
Вказаний договір та додаткові угоди до нього підписано уповноваженими представниками сторін та скріплено відтисками печаток організацій.
Позивач належним чином виконав свої зобов'язання за даним договором, що підтверджується долученими до матеріалів справи копіями актів приймання-передачі природного газу: від 31.10.2019 р. на суму 5622349,75 грн., від 30.11.2019 р. на суму 8843870,92 грн., від 31.12.2019 р. на суму 8640654,22 грн., від 31.01.2020 р. на суму 9608611,81 грн., від 29.02.2020 р. на суму 7234852,63 грн., від 31.03.2020 р. на суму 5486465,65 грн., від 30.04.2020 р. на суму 3513732,94 грн., від 31.05.2020 р. на суму 1440738,14 грн., від 31.07.2020 р. на суму 905939,23 грн., від 31.08.2020 р. на суму 1227114,80 грн. та від 30.09.2020 р. на суму 1716604,85 грн.
Оскільки оплату за переданий газ відповідач здійснював несвоєчасно, не в повному обсязі та не виконав зобов'язання у визначений договором строк, позивач звернувся з позовом про стягнення з відповідача заборгованості в загальному розмірі 25070495,47 грн., в тому числі 22275284,41 грн. основного боргу, 648908,48 грн. пені, 662978,04 грн. 3 % річних та 1483324,54 грн. інфляційних втрат.
Відповідач, в свою чергу, у відзиві на позов визнає наявність заборгованості за природний газ за договором постачання природного газу № 5043/1920-ТЕ-17 від 20.09.2019 р., а саме: основний борг у сумі 22275284,41 грн.
Разом з тим, відповідач, з урахуванням приписів Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік”” від 13.04.2020 р. № 553-ІХ надає контррозрахунок пені, нарахованої позивачем, а також посилаючись на приписи частини третьої ст. 551 ЦК України та ст. 233 ГК України, просить врахувати становище останнього, зменшити розмір пені на 90% та відмовити в позивачу в задоволенні позову в частині стягнення 3% річних та інфляційних втрат.
Крім того, в додаткових поясненнях на позовну заяву відповідач зазначає, що 29.08.2021 р. набули чинності зміни № 1639-ІХ від 14.07.2021 р. до Закону України № 1730-VІІІ від 03.11.2016 р. “Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання та водовідведення”, відповідно до частини першої ст. 5 якого кредиторська заборгованість теплопостачальних та теплогенеруючих організацій за спожитий природний газ, використаний станом на 01.06.2021 р. для виробництва теплової та електричної енергії (у тому числі за договорами купівлі-продажу природного газу для власних потреб, що був використаний виключно для виробництва теплової та електричної енергії), надання послуг з централізованого опалення та централізованого постачання гарячої води підлягає реструктуризації.
А тому, як вважає відповідач, враховуючи, що КП “Управління житлово-комунального господарства” за основними видами діяльності здійснює виробництво, транспортування та постачання теплової енергії, надає послуги з опалення та постачання гарячої води споживачам (населення, релігійні організації, бюджетні та не бюджетні організації), а також 24.10.2017 р. останнє включено до Реєстру підприємств згідно Закону України № 1730-VІІІ від 03.11.2016 р., то основний борг в сумі 22275284,41 грн. підлягає реструктуризації, а неустойка (штраф, пеня), інфляційні нарахування, проценти річних - списанню та не можуть бути предметом подальшого продажу.
В свою чергу, позивач у відповіді на відзив зазначає, що Закон України “Про внесення змін до Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік”” від 13.04.2020 р. № 553-ІХ набрав чинності 18.04.2020 р. і не має зворотної дії у часі, тобто не поширює свою дію на правовідносини, що склалися до його прийняття, а відтак, на думку позивача, останнім правомірно здійснено нарахування пені за кожним актом по 17.04.2020 р.
Також, позивач у відповіді на відзив звертає увагу, що Закон України № 1730-VІІІ від 03.11.2016 р. (зі змінами) містить ряд умов для здійснення врегулювання заборгованості шляхом реструктуризації. Водночас, оскільки матеріали справи не містять доказів внесення даних відповідача в Реєстр підприємств, що беруть участь у процедурі врегулювання заборгованості, а саме: кредиторської заборгованості, що підлягає врегулюванню відповідно до вимог цього Закону, - обсягів заборгованості, реструктуризованої станом на 01.06.2021 р. в порядку та на умовах, визначених цим Законом, копії акта звіряння взаєморозрахунків станом на 01.06.2021 р. із зазначенням договорів, заборгованість за якими реструктуризована станом на 01.06.2021 р., договору про реструктуризацію заборгованості, укладеного згідно з цим Законом, відповідно відсутні підстави для застосування до спірних правовідносин приписів Закону № 1730-VІІІ.
Крім того, як зазначає позивач, відповідач не позбавлений права на стадії виконання судового рішення звернутись до позивача для врегулювання заборгованості за спожитий природний газ, шляхом укладення договору про реструктуризацію, після набуття статусу учасника процедури врегулювання заборгованості в порядку та на умовах, визначених цим Законом.
Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню з наступних підстав.
Частиною першою ст. 11 Цивільного кодексу України визначено, що цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
Відповідно до ст. 509 Цивільного кодексу України зобов'язання виникають з підстав, встановлених ст. 11 цього Кодексу.
Нормами ст. 11 Цивільного кодексу України встановлено, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини, завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі, інші юридичні факти.
Відповідно до статті 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства.
За приписами ст. 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.
Частиною першою статті 509 Цивільного кодексу України передбачено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
За приписами ст. 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.
До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін, як встановлено нормами частини другої ст. 712 Цивільного кодексу України.
Відповідно до частини першої ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно із ст. 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Статтею 628 ЦК України встановлено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Приписами частини першої ст. 665 Цивільного кодексу України встановлено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) сплатити за нього певну грошову суму.
Нормами ст. 691 Цивільного кодексу України передбачено, що покупець зобов'язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу, а також вчинити за свій рахунок дії, які відповідно до договору, актів цивільного законодавства або вимог, що звичайно ставляться, необхідні для здійснення платежу.
Відповідно до частини першої ст. 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
За приписами частини другої ст. 692 Цивільного кодексу України покупець зобов'язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару.
Стаття 629 Цивільного кодексу України передбачає, що договір є обов'язковим для виконання сторонами. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 525 Цивільного кодексу України).
Згідно із п. 3 частини першої ст.3 Цивільного кодексу України, однією із загальних засад цивільного законодавства є свобода договору.
Відповідно до ст. 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Свобода договору означає право громадян або юридичних осіб вступати чи утримуватися від вступу у будь-які договірні відносини. Свобода договору проявляється також у наданій сторонам можливості за взаємною згодою визначати умови такого договору, змінювати ці умови також за взаємною згодою або утримуватись від пропозицій про їх зміну.
За умовами ст. 96 Цивільного кодексу України юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями.
Згідно із частиною першою ст. 175 Господарського кодексу України майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утримуватися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України.
Відповідно до частини першої ст. 222 Господарського кодексу України, учасники господарських відносин, що порушили майнові права або законні інтереси інших суб'єктів, зобов'язані поновити їх, не чекаючи пред'явлення їм претензії чи звернення до суду.
Судом встановлено, що на виконання умов договору від 20.09.2019 р. № 5043/1920-ТЕ-17 позивачем було надано відповідачу послуги з постачання природного газу, що підтверджується копіями актів приймання-передачі природного газу на загальну суму 54240934,94 грн. (копії містяться в матеріалах справи).
Відповідно до банківських виписок з особового рахунку позивача, а також відповідно до бухгалтерської виписки за період з 01.09.2019 р. по 31.01.2019 р. по підприємству КП “УЖКГ”, підписаної заступником головного бухгалтера позивача, загальна сума надходжень грошових коштів від відповідача в рахунок оплати за природний газ згідно договору від 20.09.2019 р. № 5043/1920-ТЕ-17 становить 31965650,53 грн. (оригінал бухгалтерської виписки та копії банківських виписок долучено до матеріалів справи).
Таким чином, борг відповідача перед позивачем за поставлений природний газ на виконання договору та додаткових угод до нього склав 22275284,41 грн.
Водночас, як вже зазначалось, у відзиві на позов відповідач визнає наявність заборгованості за природний газ за договором від 20.09.2019 р. № 5043/1920-ТЕ-17, а саме: основний борг у сумі 22275284,41 грн.
Приписами п. 1 частини другої ст. 46 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що позивач вправі відмовитися від позову (всіх або частини позовних вимог), відповідач має право визнати позов (всі або частину позовних вимог) - на будь-якій стадії судового процесу.
Частинами першою, четвертою та п'ятою ст. 191 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що позивач може відмовитися від позову, а відповідач - визнати позов на будь-якій стадії провадження у справі, зазначивши про це в заяві по суті справи або в окремій письмовій заяві. У разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд. Суд не приймає відмову позивача від позову, визнання позову відповідачем у справі, в якій особу представляє її законний представник, якщо його дії суперечать інтересам особи, яку він представляє.
З огляду на вищевикладене та враховуючи, що основний борг відповідача перед позивачем на час прийняття рішення не погашений, його розмір підтверджується поданими позивачем доказами, а також визнано відповідачем, суд дійшов висновку, що вимога позивача про стягнення з відповідача 22275284,41 грн. основного боргу за договором від 20.09.2019 р. № 5043/1920-ТЕ-17 є обґрунтованою і доведеною, а тому підлягає задоволенню.
Разом з тим, щодо вимоги відповідача про відмову в задоволенні позову, оскільки вказана заборгованість підлягає реструктуризації, суд вважає за необхідне зазначити наступне:
30.11.2016 р. набрав чинності Закон України “Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення за спожиті енергоносії” (далі - Закон 1730), яким визначено комплекс організаційних та економічних заходів, спрямованих на забезпечення сталого функціонування теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення.
Відповідно до частини 1 статті 5 Закону 1730, передбачено, що реструктуризації підлягає кредиторська заборгованість теплопостачальних та теплогенеруючих організацій за спожитий природний газ, використаний станом на 1 липня 2016 року для виробництва теплової та електричної енергії, послуг з опалення та постачання гарячої води (без урахування суми неустойки (штрафів, пені), інфляційних нарахувань, процентів річних, нарахованих на заборгованість за спожитий природний газ), не погашена станом на 31 грудня 2016 року.
Так, відповідача було включено до Реєстру теплопостачальних та теплогенеруючих організацій, підприємств централізованого водопостачання та водовідведення, що беруть участь у процедурі врегулювання заборгованості за спожиті енергоносії на підставі наказу Мінрегіону від 25.10.2017 р. № 279.
В даному Реєстрі зазначена заборгованість відповідача, а саме:
- колонка 11 “Обсяг кредиторської заборгованості, що підлягає врегулюванню згідно із Законом № 1730, утвореної станом на 01.07.2016 р. те не погашеної станом на 31.12.2016 р. - 74719142,33 грн.”
- колонка 13 “Обсяг нарахувань із сплати неустойки (штрафу, пені), інших штрафних, фінансових санкцій, а також інфляційних нарахувань і процентів річних, що підлягають стягненню на підставі рішення суду, на заборгованість за спожитий природний газ, електричну енергію, теплову енергію, централізоване водопостачання і водовідведення, що утворилася в період до 1 липня 2016 року - 13843352,10 грн.”.
Дана кредиторська заборгованість відповідача, яка підлягала списанню/реструктуризації, як вбачається із даних реєстру, утворилася за спожитий природний газ, використаний станом на 01.07.2016 р. для виробництва теплової та електричної енергії, послуг з опалення та постачання гарячої води.
Таким чином, відповідно до наказу від 25.10.2017 № 279, яким відповідача було включено до Реєстру, у вказаному Реєстрі міститься інформація про кредиторську заборгованість за спожитий природний газ, використаний станом на 1 липня 2016 року, тим самим, виключає можливість автоматичного списанню/реструктуризації кредиторської заборгованості за поставлений газ у період 2019-2020 роки за договором поставки природного газу від 20.09.2019 р. № 5043/1920-ТЕ-17.
29.08.2021 р. набрав чинності Закон України “Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення” із змінами та доповненнями, внесеними Законом України від 14.07.2021 р. № 1639-ІХ (далі Закон 1730-VIII), який визначає комплекс організаційних та економічних заходів, спрямованих на забезпечення сталого функціонування теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення.
Дія цього Закону 1730-VIII поширюється на відносини із врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій за спожитий природний газ та послуги з його розподілу і транспортування, за теплову енергію, а також підприємств централізованого водопостачання і водовідведення за спожиту електричну енергію.
Відповідно до частини першої статті 1 Закону 1730-VIII, зокрема, визначено наступні терміни:
договір про організацію взаєморозрахунків - договір, який укладається учасниками процедури врегулювання заборгованості для погашення заборгованості та є підставою для проведення взаєморозрахунків відповідно до цього Закону;
заборгованість, що підлягає врегулюванню відповідно до цього Закону 1730-VIII (далі - заборгованість), (до такої кредиторської заборгованості, зокрема, включається заборгованість, щодо якої ухвалено судове рішення про стягнення або затверджено мирову угоду):
- кредиторська заборгованість теплопостачальних та теплогенеруючих організацій перед постачальником природного газу, операторами газорозподільних систем, оператором газотранспортної системи та особою, що виконувала функції оператора газотранспортної системи до 31 грудня 2019 року включно, за спожитий природний газ, використаний для виробництва теплової та електричної енергії (у тому числі за договорами купівлі-продажу природного газу для власних потреб, що був використаний виключно для виробництва теплової та електричної енергії), надання послуг з централізованого опалення та централізованого постачання гарячої води, послуг з постачання теплової енергії та постачання гарячої води (у тому числі у разі заміни сторони у зобов'язанні та/або у разі правонаступництва), а також послуги з його розподілу і транспортування;
- кредиторська заборгованість теплопостачальних організацій перед теплогенеруючими організаціями за теплову енергію, отриману для її подальшого постачання споживачам та/або надання відповідних комунальних послуг (у тому числі заборгованість перед НАК "Нафтогаз України", право вимоги якої набуто шляхом заміни кредитора у зобов'язанні);
- постачальник природного газу - Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" та її дочірня компанія "Газ України" за договорами купівлі-продажу (постачання) природного газу, укладеними з учасниками процедури врегулювання заборгованості, а також за договорами купівлі-продажу (постачання) природного газу, укладеними з учасниками процедури врегулювання заборгованості, право вимоги заборгованості за якими набуто НАК "Нафтогаз України" та її дочірньою компанією "Газ України" шляхом заміни кредитора у зобов'язанні;
- процедура врегулювання заборгованості - заходи, спрямовані на зменшення, списання та/або реструктуризацію заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій за спожитий природний газ, послуги з його розподілу та транспортування, підприємств централізованого водопостачання і водовідведення за спожиту електричну енергію шляхом проведення взаєморозрахунків, реструктуризації та списання заборгованості;
- реєстр підприємств, що беруть участь у процедурі врегулювання заборгованості (далі - реєстр) - державна відкрита, загальнодоступна інформаційна система, що забезпечує збирання, накопичення, обробку, захист, облік та надання інформації про підприємства та організації, які є учасниками процедури врегулювання заборгованості відповідно до цього Закону. Реєстр розміщується на офіційному веб-сайті центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері житлово-комунального господарства;
- учасники процедури врегулювання заборгованості - підприємства та організації, включені до реєстру, постачальники природного газу, оператор газотранспортної системи та особа, що здійснювала функції оператора газотранспортної системи до 31 грудня 2019 року включно, оператори газорозподільних систем, електропостачальники або оператори системи розподілу (як правонаступники в частині прав та обов'язків за договорами на постачання електричної енергії та про користування електричною енергією), оптовий постачальник електричної енергії, розпорядники коштів державного та місцевих бюджетів, органи, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів.
Згідно частинні першої статті 3 Закону 1730-VІІІ, для участі у процедурі врегулювання заборгованості теплопостачальні та теплогенеруючі організації, підприємства централізованого водопостачання та водовідведення включаються до реєстру, який веде центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері житлово-комунального господарства.
Частиною другою статті 3 Закону визначено перелік документів які, разом із заявою, подають підприємства централізованого водопостачання і водовідведення, теплопостачальні і теплогенеруючі організації центральному органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері житлово-комунального господарства, для включення до реєстру.
Рішення про включення або про відмову у включенні до реєстру приймається керівником центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері житлово-комунального господарства, або уповноваженою ним посадовою особою протягом 10 робочих днів з дня надходження заяви та розміщується на офіційному веб-сайті цього органу (абз. 9 ч. 2 ст. 3 Закону 1730-VIII).
Для внесення змін до даних, що містяться в реєстрі, учасники процедури врегулювання заборгованості подають до центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері житлово-комунального господарства, заяву з обґрунтуванням необхідності внесення змін до реєстру, до якої додаються документи, визначені абзацами другим - восьмим цієї частини, якими підтверджуються відповідні зміни (абз. 15 ч. 2 ст. 3 Закону 1730-VIII).
Таким чином, для процедури врегулювання заборгованості шляхом реструктуризації, необхідною умовою є включення до реєстру, в якому буде міститись інформація про кредиторську заборгованість, що підлягає врегулюванню відповідно до вимог цього Закону (в тому числі за договором поставки природного газу від 20.09.2019 р. № 5043/1920-ТЕ-17).
Твердження відповідача, про те, що підприємство включено до Реєстру, а відтак наявні підстави для застосування до спірних правовідносин приписів Закону 1730-VІІІ, не відповідають обставинами справи даної справи.
Між Акціонерним товариством “Національна акціонерна компанія “Нафтогаз України” та Комунальним підприємством “Управління житлово-комунального господарства” 20.09.2019 р. укладено договір № 5043/1920-ТЕ-17 постачання природного газу, тобто після набрання законної сили Закону 1730 в редакції від 30.11.2016 р.
Таким чином, відсутні правові підстави для застосуванню норми Закону “Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення за спожиті енергоносії” в редакції від 30.11.2016 № 1730, оскільки заборгованість за використаний природний газ за період 2019-2020 років, виникла і не погашена станом на 01 червня 2021 року та, відповідно до розрахунку, складає 22275284,41 грн.
Крім того, в частині першій статті 5 Закону 1730-VІІІ, зазначено, зокрема: “що реструктуризації підлягають кредиторська заборгованість теплопостачальних та теплогенеруючих організацій за спожитий природний газ, використаний станом на 1 червня 2021 року для виробництва теплової та електричної енергії...”
Частиною третьою статті 4 Закону 1730-VІІІ, зазначено, що виконання зобов'язань теплопостачальної або теплогенеруючої організації, включеної до реєстру, за договором про реструктуризацію заборгованості, укладеним згідно з цим Законом, забезпечується застосуванням одного або декількох гарантійних механізмів, а саме: “..прийняття відповідного рішення органом місцевого самоврядування (військово-цивільною адміністрацією), що представляє відповідну територіальну громаду, до комунальної власності якої належить така теплопостачальна або теплогенеруюча організація, або органом місцевого самоврядування....”
Реструктуризація кредиторської заборгованості теплопостачальних або теплогенеруючих організацій державної та комунальної форм власності здійснюється за погодженням з державним органом, до сфери управління якого належить така організація, або відповідним органом місцевого самоврядування (частина 6 статті 4 Закону 1730-VIII).
Відповідно до даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, відповідач діє на базі відокремленої частини комунальної власності територіальної громади міста Славутича, Славутицька міська рада є засновником та власником майна КП “УЖКГ”.
Таким чином, для виконання зобов'язань відповідачем, включеного до реєстру, за договором про реструктуризацію заборгованості, необхідною умовою є прийняття відповідного рішення органу місцевого самоврядування Славутицької міської ради.
Типовий договір про реструктуризацію заборгованості за спожитий природний газ, послуги з його розподілу та транспортування затверджується Кабінетом Міністрів України (частина сьома статті 5 Закону 1730-VІІІ).
Водночас, Типовий договір про реструктуризацію заборгованості за спожитий природний газ, послуги з його розподілу та транспортування відповідно до частини сьомої статті 5 Закону 1730-VІІІ, станом на сьогодні Кабінетом Міністрів України не затверджений.
Також, частиною восьмою статті 5 Закону 1730-VІІІ, передбачено, що кожна із сторін зобов'язана укласти договір про реструктуризацію заборгованості у строк, що не перевищує 10 календарних днів з дня його отримання, якщо сума за таким договором підтверджена актами звіряння між учасниками процедури врегулювання заборгованості.
Разом з тим, відповідачем вищеперерахованих документів на підтвердження обставин, викладених останнім у відзиві, до суду надано не було.
Оскільки, матеріали справи не містять доказів внесення змін до даних в Реєстр підприємств, що беруть участь у процедурі врегулювання заборгованості, а саме: кредиторської заборгованості, що підлягає врегулюванню відповідно до вимог цього Закону, зокрема, обсягів заборгованості, реструктуризованої станом на 1 червня 2021 року в порядку та на умовах, визначених цим Законом, копії акта звіряння взаєморозрахунків станом на 1 червня 2021 року із зазначенням договорів, заборгованість за якими реструктуризована станом на 1 червня 2021 року, договору про реструктуризацію заборгованості, укладеним згідно з цим Законом, відповідно відсутні правові підстави станом на дату прийняття рішення у даній справі для застосування до спірних правовідносин приписів Закону 1730-VІІІ.
Водночас, сам факт того, що Комунальне підприємство “Управління житлово-комунального господарства” було включено до Реєстру підприємств, що беруть участь у процедурі врегулювання за спожиті енергоносії відповідно до Закону України “Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення за спожиті енергоносії в редакції від 30.11.2016 р. № 1730”, не є підставою для відмови в задоволенні даного позову.
Крім того, суд звертає увагу, що відповідач не позбавлений права на стадії виконання судового рішення, звернутися до позивача для врегулювання заборгованості за спожитий природний газ, шляхом укладання договору про реструктуризацію, після набуття статусу учасника процедури врегулювання заборгованості в порядку та на умовах, визначених цим Законом 1730-VІІІ.
Щодо вимоги позивача про стягнення з відповідача заборгованості в розмірі 648908,48 грн. пені, 662978,04 грн. 3 % річних та 1483324,54 грн. інфляційних втрат, нарахованих за несвоєчасне виконання відповідачем своїх зобов'язань за договором, суд зазначає наступне:
Як було вище зазначено, в додаткових поясненнях на позовну заяву відповідач, враховуючи, набуття 29.08.2021 р. чинності змін № 1639-ІХ від 14.07.2021 р. до Закону України № 1730-VІІІ від 03.11.2016 р. “Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання та водовідведення”, вважає, що основний борг в сумі 22275284,41 грн. підлягає реструктуризації, а тому неустойка (штраф, пеня), інфляційні нарахування, проценти річних підлягають списанню та не можуть бути предметом подальшого продажу.
03.11.2016 р. Верховною Радою України був прийнятий Закон України “Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних організацій та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення за спожитті енергоносії” № 1730-VІІІ, який набрав чинності 30.11.2016 р.
Згідно із частиною третьою ст. 7 Закону № 1730-VIII (в редакції, чинній до внесення змін Законом №1639-ІХ від 14.07.2021 р.) на заборгованість за природний газ, використаний для виробництва теплової та електричної енергії, надання послуг з централізованого опалення та постачання гарячої води, погашену до набрання чинності цим Законом, неустойка (штраф, пеня), інфляційні нарахування, проценти річних не нараховуються, а нараховані підлягають списанню з дня набрання чинності цим Законом.
Зазначений припис застосовується як норма прямої дії, що надає відповідачу право списання (припинення) зобов'язання зі сплати інфляційних нарахувань та процентів річних, нарахованих на суму основного боргу за поставку природного газу. Така правова позиція викладена у постанові Об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.10.2020 р. у справі № 905/2912/15.
29.08.2021 р. набрав чинності Закон України “Про заходи, спрямовані на подолання кризових явищ та забезпечення фінансової стабільності на ринку природного газу” № 1639-ІХ від 14.07.2021 р., яким внесено зміни до Закону № 1730-VІІІ та до його назви.
Зокрема, чинна редакція ст. 7 Закону № 1730-VІІІ не місти частини третьої, згідно з приписами якої необхідно було чітко розділити, яку частину боргу вже було сплачено, а яку ні, і списати нарахування здійснені на погашену частину боргу.
Згідно із частиною першою ст. 2 Закону України “Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних організацій та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення” (Закон № 1639-ІХ), дія цього Закону поширюється на відносини із врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій за спожитий природний газ та послуги з його розподілу і транспортування, за теплову енергію, а також підприємств централізованого водопостачання і водовідведення за спожиту електричну енергію.
Відповідно до частини першої ст. 3 Закону України “Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних організацій та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення”, в редакції Закону № 1639-ІХ, для участі у процедурі врегулювання заборгованості теплопостачальні та теплогенеруючі організації, підприємства централізованого водопостачання та водовідведення включаються до реєстру, який веде центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері житлово-комунального господарства.
Частиною першою ст. 7 Закону України “Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних організацій та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення”, в редакції Закону № 1639-ІХ, встановлено, що на реструктуризовану заборгованість за спожитий природний газ, а також послуги з його розподілу та транспортування, а також за теплову енергію станом на 1 червня 2021 року неустойка (штраф, пеня), інфляційні нарахування, проценти річних не нараховуються.
Нараховані на заборгованість за спожитий природний газ, послуги з його розподілу та транспортування, а також за теплову енергію, отриману для її подальшого постачання споживачам та/або надання відповідних комунальних послуг, утворену станом на 1 червня 2021 року, неустойка (штраф, пеня), інфляційні нарахування, проценти річних не можуть бути предметом подальшого продажу та врегульовуються у такий спосіб:
- підлягають списанню з дня набрання чинності цим Законом, якщо погашення основної частини боргу здійснено до 1 червня 2021 року або до моменту укладення договорів про реструктуризацію відповідно до статті 5 цього Закону, у тому числі шляхом проведення взаєморозрахунків відповідно до статті 4 цього Закону;
- підлягають списанню, за умови повного виконання теплогенеруючими та теплопостачальними організаціями умов укладеного договору про реструктуризацію заборгованості.
Отже вказаною статтею законодавець запровадив чіткий механізм звільнення боржників від відповідальності за несвоєчасну сплату заборгованості за спожитий природний газ та встановив заборону на нарахування боржникам (споживачам) неустойки, інфляційних втрат, відсотків річних на суми основної заборгованості за договорами поставки природного газу за умов погашення боржниками суми основного боргу до 01.06.2021 р.
При цьому застосування ст. 7 Закону України “Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних організацій та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення” № 1730-VІІІ в редакції Закону № 1639-ІХ (яка є нормою прямої дії) не ставиться у залежність від виконання будь-яких інших умов, окрім погашення боржником заборгованості (основного боргу) за отриманий природний газ до певної дати.
Водночас, законодавець не розрізняє окремо нарахування, здійснені на погашену суму основного боргу та непогашену, а тому імперативна норма надає право на списання виключно всієї заборгованості на певну дату за умови погашення основного боргу.
Разом з тим, як було встановлено судом та зазначено вище, станом на дату прийняття рішення у даній справі відсутні правові підстави для застосування до спірних правовідносин приписів Закону 1730-VІІІ.
Таким чином, з урахуванням приписів частини першої ст. 7 Закону 1730-VІІІ, водночас враховуючи що договір про реструктуризацію заборгованості за договором від 20.09.2019 р. № 5043/1920-ТЕ-17 станом не сьогодні не укладено, заборгованість за договором від 20.09.2019 р. № 5043/1920-ТЕ-17 не є реструктуризованою, а також відповідачем не здійснено погашення основного боргу за договором від 20.09.2019 р. № 5043/1920-ТЕ-17 у розмірі 22275284,41 грн. у строк до 01.06.2021 р., що, в тому числі, стало підставою для поданого у даній справі позову, відповідно спірні відносини у справі не підпадають під регулювання частини першої ст. 7 Закону № 1730-VII, а тому наявні підстави для нарахування пені, 3% річних та інфляційних втрат на цю суму боргу.
Разом з тим, суд звертає увагу відповідача, що останній не позбавлений можливості в подальшому звернутися до позивача для врегулювання заборгованості за спожитий природний газ, зокрема, щодо списання нарахованих неустойки (штрафів, пені) процентів річних, інфляційних нарахувань за умови повного виконання умов укладеного договору про реструктуризацію заборгованості (у разі укладання такого договору про реструктуризацію, після набуття статусу учасника процедури врегулювання заборгованості в порядку та на умовах, визначених цим Законом 1730-VІІІ).
Згідно із ст. 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Відповідно до п. 3 частини першої ст. 611 цього ж кодексу у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: сплата неустойки.
Статтею 549 ЦК України встановлено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Згідно з частиною першою ст. 230 ГК України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Відповідно до частини четвертої ст. 231 цього ж кодексу у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).
Згідно з частиною шостою ст. 232 цього ж кодексу нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.
Частиною другою ст. 625 ЦК України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Згідно із п. 7.1. договору за невиконання або неналежне виконання договірних зобов'язань за цим договором сторони несуть відповідальність у випадках, передбачених законодавством і цим договором.
Пунктом 7.2. договору погоджено, що у разі прострочення споживачем оплати згідно пунктів 5.1., 5.6. цього договору він зобов'язується сплатити постачальнику пеню в розмірі 17,8% річних, але не більше подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня, розрахованої від суми простроченого платежу за кожний день прострочення.
Згідно із п. 7.7. договору збитки, завдані одній із сторін внаслідок невиконання (неналежного виконання) іншою стороною своїх зобов'язань, відшкодовуються винною у невиконанні (неналежному виконанні) стороною в порядку та розмірі, визначених цим договором та чинним законодавством України.
Крім того, 28.01.2020 р. сторонами підписано додаткову угоду № 6 до договору постачання природного газу від 20.09.2019 р. № 5043/1920-ТЕ-17, відповідно до п. 2 якої погоджено викласти п. 7.2. договору в наступній редакції: “У разі прострочення споживачем оплати згідно пунктів 5.1., 5.6. цього договору він зобов'язується сплатити постачальнику пеню в розмірі 14,2% річних, але не більше подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня, розрахованої від суми простроченого платежу за кожний день прострочення”.
Разом з тим, щодо нарахованої позивачем пені відповідачем, з урахуванням приписів Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік”” від 13.04.2020 р. № 553-ІХ надано контррозрахунок нарахування пені із зазначенням крайнього строку такого нарахування по 11.03.2020 р., враховуючі введення карантину з 12.03.2020 р.
В свою чергу, позивач у відповіді на відзив зазначає, що Закон України “Про внесення змін до Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік”” від 13.04.2020 р. № 553-ІХ набрав чинності 18.04.2020 р. і не має зворотної дії у часі, тобто не поширює свою дію на правовідносини, що склалися до його прийняття, а відтак, на думку позивача, останнім правомірно здійснено нарахування пені за кожним актом по 17.04.2020 р.
Відповідно до ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність.
В силу положень ст. 5 Цивільного кодексу України, акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.
Закріплення принципу незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів є гарантією безпеки людини і громадянина, довіри до держави. Винятки з цього конституційного принципу, тобто надання закону або іншому нормативно-правовому акту зворотної сили, передбачено частиною першою статті 58 Конституції України, а саме: коли закони або інші нормативно-правові акти пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
За загальним правилом, новий акт законодавства застосовується до тих прав та обов'язків, що виникли після набрання ним чинності. В той же час, це не означає, що цей конституційний принцип не може поширюватись на закони та інші нормативно-правові акти, які пом'якшують або скасовують відповідальність юридичних осіб. Проте, надання зворотної дії в часі таким нормативно-правовим актам може бути передбачено шляхом прямої вказівки про це в законі або іншому нормативно-правовому акті.
Вищевказані висновки викладені в рішеннях Конституційного суду України від 05.04.2001 р. за № 3-рп/2001 та від 09.02.1999 р. за № 1-рп/99.
Крім того, аналогічні правові висновки викладені в постанові Верховного Суду від 01.09.2021 р. у справі № 904/4933/15
18.04.2020 р. набрав чинності Закон України Про внесення змін до Закону України Про Державний бюджет України на 2020 рік № 553-IX від 13.04.2020 р., відповідно до п.15 розділу II Прикінцевих положень якого, тимчасово, на період дії карантину або обмежувальних заходів, пов'язаних із поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19), звільнено від нарахування постачальниками електричної енергії та природного газу пені та штрафних санкцій підприємства централізованого водопостачання та водовідведення незалежно від форми власності, а також виробників теплової енергії незалежно від форми власності.
У вищевказаному нормативно-правовому акті законодавцем чітко визначено заборону нарахуванням постачальниками електричної енергії та природного газу пені та штрафних санкцій підприємствам централізованого водопостачання та водовідведення, а також виробникам теплової енергії на період дії карантину, запровадженого у зв'язку із поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19).
Кабінетом Міністрів України прийнято постанову від 11.03.2020 р. за № 211 "Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2", згідно з якою на всій території України з 12.03.2020 р. установлено карантин.
В подальшому постановами Кабінету Міністрів України неодноразово дію карантину було продовжено.
Приймаючи до уваги те, що карантин на території України було встановлено з 12.03.2020 р. на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 р. № 211 "Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2", а Комунальне підприємство "Управління житлово-комунального господарства" є виробником теплової енергії, суд дійшов висновку щодо безпідставності нарахування позивачем пені після 12.03.2020 р., а тому правомірним є нарахування пені у строк по 11.03.2020 р.
Посилання позивача на те, що Закон України № 553-IX від 13.04.2020р. набрав чинності 18.04.2020 р. та не може бути застосований до спірних правовідносин починаючи з 12.03.2020 р., оскільки не має зворотної дії в часі, є помилковим, оскільки звільнення від нарахування пені та штрафних санкцій виробників теплової енергії саме з 12.03.2020 р. (введення на території України карантину) прямо передбачено в самому Законі №553-IX від 13.04.2020 р., що узгоджується із приписами ст.58 Конституції України та рішеннями Конституційного суду України від 05.04.2001 р. за № 3-рп/2001 та від 09.02.1999 р. за № 1-рп/99.
Аналогічні правові висновки викладені в постанові Верховного Суду від 21.10.2021 р. у справі № 922/29/21.
Таким чином, відповідний розрахунок нарахованої пені позивачем здійснено не вірно.
Відповідно до розрахунку суду, нарахована пеня за прострочення виконання грошового зобов'язання за актами приймання-передачі природного газу: від 31.10.2019 р. за період з 26.11.2019 р. по 11.03.2020 р., від 30.11.2019 р. за період з 27.12.2019 р. по 11.03.2020 р., від 31.12.2019 р. за період з 28.01.2020 р. по 11.03.2020 р., від 31.01.2020 р. за період з 26.02.2020 р. по 11.03.2020 р., разом становить 431755,74 грн.
Здійснивши перевірку розрахунку інфляційних втрат, здійсненого позивачем, судом встановлено, що відповідний розрахунок позивачем здійснено арифметично вірно та у відповідності до визначених сторонами на власний розсуд умов договору постачання природного газу від 20.09.2019 р. № 5043/1920-ТЕ-17, а також положень чинного законодавства, а відтак вимога позивача про стягнення з відповідача 1483324,54 грн. інфляційних втрат є обґрунтованою і підлягає задоволенню.
Разом з тим, згідно з розрахунком суду, сума 3% річних, у зв'язку з простроченням виконання відповідачем грошових зобов'язань за вищевказаним договором в межах періоду нарахування позивачем, є більшими, аніж заявлено до стягнення позивачем, у зв'язку з чим, суд, з урахуванням приписів ст. 14 ГПК України, розглядає даний спір в межах заявлених позивачем вимог про стягнення 3 % річних на суму 662978,04 грн.
З огляду на викладене, перевіривши здійснені позивачем розрахунки пені, 3% річних та інфляційних втрат на суму заборгованості, враховуючи заявлені позивачем в позовній заяві періоди, суд дійшов висновку, що позовні вимоги про стягнення з відповідача 431755,74 грн. пені, 662978,04 грн. 3% річних та 1483324,54 грн. інфляційних втрат, нарахованих за прострочення оплати за природний газ, є обґрунтованими та законними.
Разом з тим, відповідач у відзиві на позов просить врахувати становище останнього, зменшити розмір пені на 90% та відмовити в позивачу в задоволенні позову в частині стягнення 3% річних та інфляційних втрат.
Главою 24 Господарського кодексу України загальні засади відповідальності учасників господарських відносин врегульовано таким чином, що господарсько-правова відповідальність передбачена за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором. Тож справедливість, добросовісність, розумність як загальні засади цивільного законодавства є застосовними у питаннях застосування господарсько-правової відповідальності.
Згідно з частиною 2 статті 216 Господарського кодексу України застосування господарських санкцій повинно гарантувати захист прав і законних інтересів громадян, організацій та держави, в тому числі відшкодування збитків учасникам господарських відносин, завданих внаслідок правопорушення, та забезпечувати правопорядок у сфері господарювання.
Господарсько-правова відповідальність базується на принципах, згідно з якими: потерпіла сторона має право на відшкодування збитків незалежно від того, чи є застереження про це в договорі; передбачена законом відповідальність виробника (продавця) за недоброякісність продукції застосовується також незалежно від того, чи є застереження про це в договорі; сплата штрафних санкцій за порушення зобов'язання, а також відшкодування збитків не звільняють правопорушника без згоди другої сторони від виконання прийнятих зобов'язань у натурі; у господарському договорі неприпустимі застереження щодо виключення або обмеження відповідальності виробника (продавця) продукції (частина третя ст. 216 Господарського кодексу України).
Господарські санкції, що встановлюються відповідно до договору чи закону за несвоєчасне виконання зобов'язання, спрямовані передусім на компенсацію кредитору майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку боржника. Такі санкції не можуть розглядатися кредитором як спосіб отримання доходів, що є більш вигідним порівняно з надходженнями від належно виконаних господарських зобов'язань.
Передбачена статтею 625 Цивільного кодексу України сплата суми боргу за грошовим зобов'язанням з урахуванням трьох процентів річних з простроченої суми, здійснюється незалежно від тієї обставини, чи був передбачений договором відповідний захід відповідальності.
Право кредитора вимагати сплату боргу з урахуванням процентів річних є способом захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредитору (ст. ст. 612, 625 Цивільного кодексу України).
У відповідності до правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 24.01.2018 р. у справі № 910/24266/16, вимагати сплати суми боргу з врахуванням індексу інфляції є правом кредитора, яке він може реалізувати, а може від нього відмовитись. Якщо кредитор приймає рішення вимагати сплати суми боргу з врахуванням індексу інфляції, він має враховувати індекс інфляції за кожний місяць (рік) прострочення незалежно від того, чи був в якійсь період індекс інфляції менше одиниці (тобто мала місце не інфляція, а дефляція), а отже сума боргу в цьому періоді зменшується.
При цьому, обсяг такої відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо боржника, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання боржником певних зобов'язань, зокрема з виплати заробітної плати своїм працівникам та іншим кредиторам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами боржника та кредитора.
Такої правової позиції дотримується Велика Палата Верховного суду України в постанові від 18.03.2020 р. по справі № 902/417/18, в якій зазначено також, що нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов'язання. Звертаючись з вимогою про стягнення процентів річних та інфляційних за час затримки розрахунку відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України, позивач також не повинен доводити розмір дійсних майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат кредитора, пов'язаних із затримкою розрахунку, не має на меті встановлення точного їх розміру.
Відповідно до частини 1 статті 233 Господарського кодексу України у разі якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов'язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу.
За таких обставин, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір як неустойки, штрафу, так і процентів річних за час затримки розрахунку відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України, оскільки всі вони спрямовані на відновлення майнової сфери боржника. Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, та, зокрема, зазначених вище критеріїв, суд може зменшити загальний розмір відсотків річних як відповідальності за час прострочення грошового зобов'язання.
Позивачем нараховані відповідачу 3% річних та інфляційні, які суд дійшов висновку задовольнити, з огляду на те, що у даному випадку вказані суми з одного боку компенсують втрати кредитора від прострочення грошового зобов'язання, з іншого боку не носять ознак каральної санкції, надмірного тягаря для боржника.
Відповідно до частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення. Зазначена норма кореспондується з положеннями ст. 233 Господарського кодексу України, відповідно до якої у разі, якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов'язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні, не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу.
При цьому, ні у зазначених нормах, ні в чинному законодавстві України не міститься переліку виняткових випадків (обставин, які мають істотне значення), за наявності яких господарським судом може бути зменшено неустойку, тому вирішення цього питання покладається безпосередньо на суд, який розглядає відповідне питання з урахуванням всіх конкретних обставин справи в їх сукупності.
Вирішуючи питання про зменшення розміру неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов'язання, господарський суд повинен оцінити, чи є даний випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу; ступеню виконання зобов'язання боржником; причини (причин) неналежного виконання або невиконання зобов'язання, незначності прострочення виконання, наслідків порушення зобов'язання, невідповідності розміру стягуваної неустойки (штрафу, пені) таким наслідкам, поведінки винної особи (в тому числі вжиття чи невжиття нею заходів до виконання зобов'язання, негайне добровільне усунення нею порушення та його наслідки) тощо. Майновий стан сторін та соціальна значущість підприємства мають значення для вирішення питання про зменшення пені.
З аналізу вищезазначених норм вбачається, що вони не є імперативними, зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки є правом суду, за відсутності у законі переліку таких виняткових обставин, господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, на власний розсуд вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення неустойки.
Відповідно до статті 3, частини третьої статті 509 Цивільного кодексу України загальними засадами цивільного законодавства та, водночас, засадами, на яких має ґрунтуватися виконання зобов'язань між сторонами є добросовісність, розумність і справедливість.
Таким чином, цивільні та господарські відносини повинні ґрунтуватись на засадах справедливості, добросовісності, розумності, як складових елементів принципу верховенства права. При цьому, суд має врахувати, що наявність у кредитора можливості стягувати з боржника надмірні грошові суми як неустойку спотворює її дійсне правове призначення, оскільки із засобу розумного стимулювання боржника виконувати основне грошове зобов'язання неустойка перетворюється на несправедливо непомірний тягар для боржника та джерело отримання невиправданих додаткових прибутків кредитором (рішення Конституційного Суду України від 11.07.2013 р. № 7-рп/2013).
Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 06.11.2018 р. у справі № 913/89/18, від 04.12.2018 р. у справі № 916/65/18, від 03.07.2019 р. у справі № 917/791/18, від 03.07.2019 р. у справі № 917/791/18, від 22.10.2019 р. у справі № 904/5830/18, від 13.01.2020 р. у справі № 902/855/18, від 27.01.2020 р. у справі № 916/469/19, від 04.02.2020 р. у справі № 918/116/19 та від 22.09.2020 р. у справі № 918/869/19.
Також, цей висновок узгоджується з положеннями Резолюції Генеральної Асамблеї ООН „Керівні принципи для захисту інтересів споживачів” від 9 квітня 1985 року № 39/248, а також міститься у мотивувальній частині Рішення Конституційного Суду України від 11.07.2013 р. № 7-рп/2013.
Зокрема, із мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 11.07.2013 р. № 7-рп/2013 вбачається, що неустойка має на меті стимулювати боржника до виконання основного грошового зобов'язання та не повинна перетворюватись на несправедливо непомірний тягар для боржника і бути джерелом отримання невиправданих додаткових прибутків для кредитора.
Інститут зменшення неустойки судом є ефективним механізмом забезпечення балансу інтересів сторін порушеного зобов'язання.
Вирішуючи питання щодо можливості зменшення за клопотанням відповідача суми пені, що заявлена до стягнення позивачем, суд, виходячи із загальних засад, встановлених у статті 3 Цивільного кодексу України, а саме: справедливості, добросовісності та розумності, зазначає про таке.
Так, при зменшенні розміру пені, суд бере до уваги інтереси сторін, що заслуговують на увагу, і оцінює співвідношення розміру заявленої до стягнення пені, зокрема, із розміром збитків позивача.
Як встановлено судом, відповідач є комунальним підприємством, створеним на підставі рішення Славутицької міської ради, що діє на базі відокремленої частини комунальної власності територіальної громади міста Славутич. Майно підприємства перебуває у комунальній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання. Комунальне підприємство “Управління житлово-комунального господарства” має суспільну цінність для територіальної громади міста Славутича.
Відповідач за основними видами діяльності здійснює виробництво теплової енергії, транспортування теплової енергії магістральними та місцевими (розподільчими) тепловими мережами, постачання теплової енергії; надає послуги з опалення та постачання гарячої води споживачам (населення, релігійні організації, бюджетні та небюджетні організації) міста Славутич, тобто являється теплопостачальною та теплогенеруючою організацією, що має соціально важливе значення.
Підприємство створене для здійснення функцій, визначених законом, не є кінцевим споживачем одержаного природного газу, а отже надходження коштів на рахунок відповідача та можливість погашення заборгованості за природний газ в цілому залежить від сплати кінцевими споживачами на користь відповідача відповідних платежів.
Фінансове становище відповідача прямо залежить від затверджених в установленому чинним законодавством України порядку тарифів на теплову енергію. Єдиним джерелом сплати за спожитий природний газ є кошти, які сплачують за теплову енергію населення, релігійні організації, бюджетні установи та госпрозрахункові підприємства, за рахунок яких здійснюються платежі за поставлений природний газ.
Суд бере до уваги загальновідомий факт затвердження місцевих тарифів на теплопостачання на рівні, нижчому від собівартості, що позбавляє відповідача не тільки отримувати прибуток від власної діяльності, але й не дає змоги покривати витрати на виробництво комунальних послуг.
Суд бере до уваги, що відповідач не має змоги за власним рішенням змінювати тарифи на власні послуги, позаяк вказані повноваження належать органам місцевого самоврядування, а також не має змоги припинити постачання теплової енергії незалежно від будь-яких зовнішніх факторів, у тому числі і при наявності заборгованості кінцевих споживачів за отримане тепло.
Судом враховано, що споживачі мають перед КП “Управління житлово-комунального господарства” значну дебіторську заборгованість (станом на 01.05.2021 р. - 64,7 млн. грн.), тому неналежне виконання відповідачем грошового зобов'язання за договором спричинене не його зловживанням, а об'єктивними обставинами, що унеможливлюють своєчасну оплату за поставлений природний газ.
Суд бере до уваги наявну у позивача можливість отримувати прибутки за рахунок інших видів діяльності, яка у відповідача відсутня.
В силу виконання своїх функцій підприємства ТЕК мають певний комплекс прав і обов'язків і майже всі з фінансового боку збиткові, тому що надають послуги за тарифами, які не покривають економічно обґрунтовані витрати на їх виробництво, а різниця підлягає компенсації з бюджету. Разом з тим, як зазначає відповідач, теплогенеруючим підприємствам не компенсовано різницю в тарифах з 2016 року, у тому числі КП “Управління житлово-комунального господарства” в розмірі 123,815 млн. грн. При цьому несвоєчасне фінансування відшкодування різниці в тарифах не передбачає нарахування штрафних санкцій, 3% річних та інфляційних втрат.
Разом з тим, судом враховано, що у провадженні господарського суду Київської області перебуває справа № 911/378/17 за заявою Дочірньої компанії “Газ України” Національної акціонерної компанії “Нафтогаз України” до Комунального підприємства “Управління житлово-комунального господарства” про банкрутство, провадження в якій порушено ухвалою суду від 06.07.2017 р. Наразі триває процедура розпорядження майном боржника - Комунального підприємства “Управління житлово-комунального господарства”.
Суд бере до уваги існування значної заборгованості відповідача перед постачальниками енергоносіїв, перш за все перед АТ “НАК “Нафтогаз України”. Водночас судом взято до уваги тяжкий фінансовий стан відповідача, а також те, що позивачем не надано доказів спричинення позивачеві негативних наслідків у зв'язку з несплатою відповідачем за газ у строки, встановлені договором, оскільки страти від знецінення коштів компенсуються, зокрема, стягненням інфляційних втрат та 3% річних за час, в який позивач не міг користуватись коштами. (Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 08.05.2018 р. у справі № 924/709/17, від 26.09.2019 р. у справі № 922/3613/18).
Також, судом враховано, що вищевказана правова позиція була підтримання Верховним Судом під час перегляду в касаційному порядку подібних правовідносин у справах з позовними вимогами АТ “НАК “Нафтогаз України” до КП “Управління житлово-комунального господарства”, що розглядались в межах провадження у справі № 911/378/17 про банкрутство КП “Управління житлово-комунального господарства” (постанови Верховного Суду: від 26.08.2021 р. у справі № 911/378/17 (911/2223/20), від 26.08.2021 р. у справі № 911/378/17 (911/2510/20), від 07.10.2021 р. у справі № 911/378/17 (911/3495/20)).
Враховуючи вищевикладене та зважаючи на співвідношення інтересів сторін, користуючись правом, наданим суду ст. 551 Цивільного кодексу України, ст. 233 Господарського кодексу України та враховуючи майновий стан підприємства відповідача (відповідно до поданих копій звіту про фінансовий стан, бухгалтерської довідки, довідки щодо заборгованості з різниці між фактичними витратами та встановленими тарифами), суд доходить висновку щодо необхідності зменшення розміру пені, що підлягає до стягнення з відповідача, на 90% від заявленої позивачем суми.
За таких обставин, повно та ґрунтовно дослідивши матеріали справи, перевіривши на відповідність закону та дійсним обставинам справи розрахунки заборгованості, надані позивачем, суд задовольняє позов Акціонерного товариства “Національна акціонерна компанія “Нафтогаз України” частково та стягує з Комунального підприємства “Управління житлово-комунального господарства” на користь позивача 22275284,41 грн. основного боргу, 43175,57 грн. пені, 662978,04 грн. 3% річних та 1483324,54 грн. інфляційних втрат, в іншій частині в задоволенні позову відмовляє.
Витрати зі сплати судового збору, відповідно до вимог ст. 129 ГПК України, покладаються судом на сторін, пропорційно задоволеним вимогам.
Разом з тим, судом враховано, що судовий збір, у разі зменшення судом розміру неустойки на підставі ст. 233 ГК України та частини третьої ст. 551 ЦК України покладається на відповідача повністю без урахування зменшення неустойки, оскільки таке зменшення є наслідком не необґрунтованості позовних вимог в цій частині, виключно застосування судом свого права на таке зменшення, передбаченого наведеними нормами (аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 04.05.2018 р. у справі № 917/1068/17).
Керуючись ст. ст. 74, 129, 237-238, 240 ГПК України, суд
вирішив:
1. Позов задовольнити частково.
2. Стягнути з Комунального підприємства “Управління житлово-комунального господарства” (07101, Київська область, м. Славутич, вул. Військових будівельників, буд. 8; код ЄДРПОУ 31476318) на користь Акціонерного товариства “Національна акціонерна компанія “Нафтогаз України” (01601, м. Київ, вул. Богдана Хмельницького, 6; код ЄДРПОУ 20077720) 22275284 (двадцять два мільйона двісті сімдесят п'ять тисяч двісті вісімдесят чотири) гривні 41 копійку основного боргу, 43175 (сорок три тисячі сто сімдесят п'ять) гривень 57 копійок пені, 662978 (шістсот шістдесят дві тисячі дев'ятсот сімдесят вісім) гривень 04 копійки 3% річних, 1483324 (один мільйон чотириста вісімдесят три тисячі триста двадцять чотири) гривні 54 копійки інфляційних втрат та 372800 (триста сімдесят дві тисячі вісімсот) гривень 14 копійок судового збору.
3. В іншій частині в задоволенні позову відмовити.
4. Видати наказ.
Згідно ст. 241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга відповідно до ст. 256 Господарського процесуального кодексу України на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Дата підписання 26.11.2021 р.
Суддя А.В. Лопатін