ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
10.11.2021Справа № 910/7962/21
За позовомДержавного підприємства "Національна атомна енергогенеруюча компанія "Енергоатом" в особі Відокремленого підрозділу "Запорізька атомна електрична станція"
доДержавного агентства резерву України
простягнення 15 272, 87 грн
Суддя Підченко Ю.О.
Секретар судового засідання Лемішко Д.А.
Представники сторін:
від позивача: Кузьменко В.Ю. - представник за довіреністю;
від відповідача: Мамаєва В.В. - представник за довіреністю.
У провадженні Господарського суду міста Києва перебуває справа № 910/7962/21 за позовом Державного підприємства "Національна атомна енергогенеруюча компанія "Енергоатом" в особі Відокремленого підрозділу "Запорізька атомна електрична станція" до Державного агентства резерву України про стягнення 14 768, 43 грн основного боргу за договором № 5/13 від 04.06.2008 відповідального зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву за період з 2016 по 1-3 квартали 2020 року, 103,18 грн 3% річних та 401,26 грн інфляційних втрат.
Відповідно до ухвали від 02.07.2021 відкладено підготовче засідання на 06.08.2021 та продовжено строк підготовчого провадження на тридцять днів.
05.08.2021 через загальний відділ діловодства суду від позивача надійшла заява про долучення доказів на виконання ухвали суду від 24.05.2021.
Безпосередньо в підготовчому засіданні 06.08.2021 представник відповідача долучив до справи письмовий відзив на позов.
Представник позивача, у свою чергу, повідомив, що відзив не отримував та просив надати додатковий час для підготовки відповіді на відзив.
Суд вирішив відкласти підготовче засідання відповідно до ст. 183 Господарського процесуального кодексу України до 13.10.2021.
12.10.2021 до суду від відповідача надійшли письмові заперечення на відповідь на відзив.
З огляду на те, що в підготовчому провадженні здійснено дії передбачені ст. 182 Господарського процесуального кодексу України, суд вирішив закрити підготовче провадження та призначити справу до розгляду по суті на 10.11.2021.
Представники сторін безпосередньо в судовому засіданні 10.11.2021 надали усні пояснення стосовно предмета спору у справі.
У судовому засіданні 10.11.2021 відповідно до приписів ч. 1 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -
04.06.2008 між Державним комітетом України з державного матеріального резерву (комітет) та Державним підприємством "Національна атомна енергогенеруюча компанія "Енергоатом" в особі Відокремленого підрозділу "Запорізька атомна електрична станція" (зберігач) укладено договір № 5/13 відповідального зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву, за умовами якого Держрезерв передав, а ВП ЗАЕС прийняв на відповідальне зберігання матеріальні цінності мобілізаційного резерву.
Відповідно до п. 1.1 Договору зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву здійснюється на складських приміщеннях, майданчиках, холодильних камерах, резервуарах, підземних сховищах зберігача.
Згідно з п. 1.2 Договору Комітет передає, а зберігач приймає на відповідальне зберігання цінності згідно з специфікацією у кількості та за вартістю згідно з актом форми № 1мр. Передбачені цим договором форми актів затверджуються Комітетом.
Пунктом 2.7 Договору встановлено, що зберігач зобов'язаний щороку подавати Комітету:
- станом на 1 січня - звіт форми № 12 мр до 20 січня наступного за звітним року;
- станом на 1 липня - інформацію про результати перевірки якості і умов зберігання цінностей, а також про відповідність цінностей цілям, для яких вони призначені, за формою, встановленою Комітетом до 10 серпня кожного року.
Відповідно до п. 3.1 Договору, комітет зобов'язаний відшкодовувати зберігачу витрати на зберігання цінностей у межах бюджетних асигнувань, передбачених на ці цілі.
Розділом 4 Договору врегульований порядок проведення розрахунків за Договором.
Відповідно до п. 4.1 Договору, вартість зберігання цінностей визначається згідно з Порядком відшкодування витрат підприємствам, установам та організаціям, що здійснюють відповідальне зберігання матеріальних цінностей державного резерву, затвердженим Кабінетом Міністрів України.
Згідно з п. 4.2 Договору, відшкодування витрат (з урахуванням податку на додану вартість) із зберігання цінностей здійснюється пропорційними частками за узгодженням між Комітетом та зберігачем згідно з поданими документами (узгодженого з Комітетом кошторису витрат, затверджених Комітетом акту виконаних робіт по зберіганню матеріальних цінностей мобрезерву та наданими до нього копій документів, що підтверджують фактичні витрати , акту звірки заборгованості згідно з даним договором, податкової накладної на момент сплати).
У разі коли Комітет визначає за можливе, відрахування суми витрат проводиться частинами протягом поточного року.
Згідно з п. 7.3 Договору, цей Договір набирає чинності з моменту його підписання та діє протягом усього терміну зберігання цінностей.
Як вбачається з доводів позивача, ВП ЗАЕС належним чином, відповідно до умов Договору та в межах узгоджених сторонами Договору Кошторисів витрат, виконав взяті на себе зобов'язання зі зберігання матеріальних цінностей, у зв'язку з чим поніс витрати в розмірі 14 768,43 грн, а Держрезерв, у свою чергу, не виконав взяті на себе зобов'язання з відшкодування фактичних витрат із зберігання матеріальних цінностей у вказаному розмірі за зазначений у позові період, чим порушив права ВП ЗАЕС.
22.01.2021 ВП ЗАЕС на адресу Держрезерву направлена вимога № 28-22/1613 від 22.01.2021 про відшкодування (сплату) витрат на зберігання матеріальних цінностей за Договором в сумі 14 768, 43 грн, яка отримана останнім 26.01.2021, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення від 22.01.2021.
Однак така вимога, за твердженнями позивача, залишена відповідачем без задоволення.
Натомість, заперечуючи проти позовних вимог відповідач вказує на наступне:
- позивач не дотримався вимог Постанови Кабінету Міністрів України від 12.04.2002 № 532 "Про порядок відшкодування підприємствам, установам та організаціям витрат, пов'язаних з відповідальним зберіганням матеріальних цінностей державного резерву" та при розрахунку позовних вимог в порушення норм Кодексу законів про працю України, Закону України "Про оплату праці", Податкового кодексу України, до складу витрат було неправомірно включено суму податку на додану вартість, який нараховано на заробітну плату;
- вимоги позивача щодо відшкодування витрат за відповідальне зберігання матцінностей мобрезерву за період до 14.05.2018 не підлягають задоволенню з огляду на сплив строку позовної давності.
Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та, враховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню з огляду на наступне.
Згідно зі ст. 11 Цивільного кодексу України (далі також - ЦК України), цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
За змістом ст.509 Цивільного кодексу України, ст.173 Господарського кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
За приписами ст. ст. 11, 509 Цивільного кодексу України зобов'язання виникають, зокрема, з договору.
Згідно зі ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до ст.ст. 6, 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
За договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності (ч.1 ст.936 Цивільного кодексу України).
Відповідно до ст. 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
За приписами ст.ст. 525, 615 Цивільного кодексу України одностороння відмова від виконання зобов'язання і одностороння зміна умов договору не допускаються.
За поясненнями представника позивача, які з боку відповідача підтверджені, на підставі договору № 5/13 від 04.06.2008 Державним агентством резерву України було передано на відповідальне зберігання Державного підприємства "Національна атомна енергогенеруюча компанія "Енергоатом" в особі Відокремленого підрозділу "Запорізька атомна електрична станція" майно.
Згідно з Кошторисами витрат на зберігання матеріальних цінностей державного (мобілізаційного) резерву в окремому приміщенні, що знаходиться в приміщенні №155 об'єднаного допоміжного корпусу на території промислового майданчика ВП «Запорізька АЕС» ДП «НАЕК «Енергоатом» за період 2016 - 1-3 квартали 2020 Держрезервом та ВП ЗАЕС узгоджені наступні суми витрат, які підлягають відшкодуванню за зберігання матеріальних цінностей, а саме:
- 2016 - 1551,30 грн;
- 2017 -2038,06 грн;
- 2018 -2554,96 грн;
- 2019 -4198,96 грн;
- 2020 (1-3 кв.)- 4 425,16 грн.
Крім того, додатково розмір вищевказаних витрат зберігача узгоджувався сторонами Договору у додаткових угодах до нього.
Так, за період з 2016 по 2020 до Договору були оформлені наступні додаткові угоди:
- №9 від 12.12.2016 (підписана обома сторонами Договору);
б/н та без дати на 2017, 2018, 2020 - додаткові угоди у 2-х примірниках оформлені з боку ВП ЗАЕС та направлені на адресу Держрезерву (докази направлення додаються до даної позовної заяви). Як стверджує позивач, примірники додаткових угод, оформлені з боку Держрезерву, останнім, на адресу ВП ЗАЕС не повертались.
За період з 2016 по 1-3 квартали 2020, ВП ЗАЕС поніс витрати із зберігання матеріальних цінностей за Договором в розмірі 14 768,43 грн, що підтверджується відповідними Звітами про витрати на зберігання матеріальних цінностей державного (мобілізаційного) резерву в окремому приміщенні, що знаходиться в приміщенні №155 об'єднаного допоміжного корпусу на території промислового майданчика ВП «Запорізька АЕС» та Актами на відшкодування витрат за зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву по відокремленому підрозділу «Запорізька АЕС», які були належним чином оформлені з боку ВП ЗАЕС та направлені на адресу Держрезерву, зокрема:
1) За 2016 - на загальну суму 1 551,30 грн: звіт про витрати та акт на відшкодування витрат за 1 півріччя 2016 на суму 863,86 грн (лист про направлення Держрезерву - №29-31/18029 від 01.08.2016); звіт про витрати та акт на відшкодування витрат за 3 квартал 2016 на суму 471,46 грн (лист про направлення Держрезерву - №29-31/26543 від 11.11.2016); звіт про витрати та акт на відшкодування витрат за 4 квартал 2016 на суму 215,98 грн (лист про направлення Держрезерву - №29-27/2758 від 06.02.2017).
2) За 2017 - на загальну суму 2 038,05 грн: звіт про витрати та акт на відшкодування витрат за 1 квартал 2017 на суму 477,46 грн (лист про направлення Держрезерву - №29-27/7997 від 19.04.2017); звіт про витрати та акт на відшкодування витрат за 2 квартал 2017 на суму 527,40 грн (лист про направлення Держрезерву - №29-27/14540 від 18.07.2017); звіт про витрати та акт на відшкодування витрат за 3 квартал 2017 на суму 493,66 грн (лист про направлення Держрезерву - №29-27/27272 від 12.12.2017); звіт про витрати та акт на відшкодування витрат за 4 квартал 2017 на суму 539,54 грн (лист про направлення Держрезерву - №29-27/2340 від 29.01.2018).
3) За 2018 - на загальну суму 2 554,96 грн: звіт про витрати та акт на відшкодування витрат за 1 квартал 2018 на суму 535,50 грн (лист про направлення Держрезерву - №29-27/11743 від 25.05.2018); звіт про витрати та акт на відшкодування витрат за 2 квартал 2018 на суму 642,46 грн (лист про направлення Держрезерву - №29-27/15835 від 18.07.2018); звіт про витрати та акт на відшкодування витрат за 3 квартал 2018 на суму 752,70 грн (лист про направлення Держрезерву - №29-27/24874 від 05.11.2018; звіт про витрати та акт на відшкодування витрат за 4 квартал 2018 на суму 624,30 грн (лист про направлення Держрезерву - №29-27/2299 від 30.01.2019.
4) За 2019 - на загальну суму 4 198,96 грн: звіт про витрати та акт на відшкодування витрат за 1 півріччя 2019 на суму 1 958,4 грн (лист про направлення Держрезерву - N929-27/27145 від 12.12.2019; звіт про витрати та акт на відшкодування витрат за 3 квартал 2019 на суму 1 042,2 грн (листи про направлення Держрезерву - N929-27/27145 від 12.12.2019 та №29-27/8930 від 27.04.2020); звіт про витрати та акт на відшкодування витрат за 4 квартал 2019 на суму 1 198,36 грн (лист про направлення Держрезерву - №29-27/1214 від 20.01.2020.
5) За 2020 (1-3 квартали) - на загальну суму 4 425,16 грн: звіт про витрати та акт на відшкодування витрат за 1 квартал 2020 на суму 1 300,36 грн (лист про направлення Держрезерву - №29-27/8930 від 27.04.2020). Повторно - акт №2 від 30.09.2020 за 1 квартал 2020 на суму 1 300,36 грн (лист про направлення акту Держрезерву - №75-58/20653 від 24.09.2020); звіт про витрати та акт на відшкодування витрат за 2 квартал 2020 на суму 1 516,50 грн (лист про направлення Держрезерву - №29-27/16301 від 30.07.2020). Повторно - акт №3 від 30.09.2020 за 2 квартал 2020 на суму 1 516,50 грн на відшкодування витрат за 2 квартал 2020 на суму 1 516,50 грн (лист про направлення акту Держрезерву - №75-45/934 від 15.01.2021); звіт про витрати та акт №4 від 31.10.2020 на відшкодування витрат за З квартал 2020 на суму 1 608,30 грн (лист про направлення з Держрезерву - №75- 48/24332 від 11.11.2020).
6) За період з 2016 по 2019:
- акт №91 на відшкодування витрат за 2016 - 2019 на загальну суму 10 343,27 грн (лист про направлення акту Держрезерву - N975-58/20653 від 24.09.2020).
Вказані акти отримані відповідачем у періодах за які такі акти складені, про що свідчать наявні у справі рекомендовані повідомлення про вручення поштового відправлення.
Однак, зважаючи на не підписання та несплату відповідачем коштів по вказаних Актах та наданих розрахунках, позивач, листом від 22.01.2021 № 28-22/1613 направив вимогу про відшкодування витрат на зберігання в розмірі 14 768, 43 грн.
Згідно з п. 1 "Порядку відшкодування підприємствам, установам та організаціям витрат, пов'язаних з відповідальним зберіганням матеріальних цінностей державного резерву", затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12.04.2002 № 532, сума витрат, що підлягають відшкодуванню, визначається з урахуванням вимог цього Порядку на кожен рік і сплачується пропорційними частками за узгодженням між Держрезервом та відповідальним зберігачем.
Пунктом 2 Порядку визначено, що сума витрат, яка підлягає відшкодуванню, визначається з урахуванням вимог цього Порядку сплачується за узгодженням між Держрезервом та відповідальним зберігачем.
Відповідно до п. 7 Порядку, відшкодування витрат, пов'язаних зі зберіганням матеріальних цінностей державного резерву, здійснюється виключно на підставі договору, укладеного між Держрезервом та відповідальним зберігачем за формою згідно з додатком 1, за рахунок асигнувань державного бюджету та інших джерел, визначених законодавством.
Пунктом 3.1. договору обумовлено, що Держрезерв зобов'язаний відшкодувати ВП ЗАЕС витрати на зберігання цінностей у межах бюджетних асигнувань,, передбачених на ці цілі.
Згідно з п. 4.1. договору, вартість зберігання цінностей визначається відповідно до Порядку.
Пунктом 4.2. договору передбачено, що відшкодування витрат (з урахуванням податку на додану вартість) із зберігання цінностей здійснюється пропорційними частками за узгодженням між Комітетом та Зберігачем згідно з поданими документами (узгодженого з Комітетом кошторису витрат, затверджених Комітетом акту виконаних робіт по зберіганню матеріальних цінностей мобрезерву та наданими до нього копій документів, що підтверджують фактичні витрати, акту звірки заборгованості згідно з даним договором, податкової накладної на момент сплати). У разі, коли Комітет визнає за можливе, відрахування суми витрат проводиться частинами протягом поточного року.
У додатку 2 до Порядку №532 передбачено включення до витрат податку на додану вартість.
Як вбачається з тексту Кошторисів, до витрат зі зберігання матеріальних цінностей держмобрезерву включений, у тому числі, податок на додану вартість, що відповідає вищевказаним вимогам Порядку.
Як вбачається з наявних у матеріалах справи фактичних даних, розмір коштів на відшкодування витрат ВП ЗАЕС на зберігання матеріальних цінностей держмобрезерву за договором на кожний рік погоджено сторонами, в тому числі і Держрезервом України, у відповідних Кошторисах та сторонами в додаткових угодах.
Будь-яких зауважень, заперечень щодо розміру (сум) фактичних витрат на зберігання, понесених ВП ЗАЕС за договором та підтверджених Звітами й Актами з боку Держрезерву України до ВП ЗАЕС не пред'являлося.
Згідно зі ст.ст. 525, 526 Цивільного кодексу України, зобов'язання повинні виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов і вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від виконання зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Статтею 530 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Поміж тим, відповідач у відзиві подав до суду заяву про застосування строку позовної давності, відповідно до якої зауважує, що вимоги позивача про відшкодування витрат за відповідальне зберігання за період до 14.05.2018 не підлягають задоволенню, оскільки заявлені після спливу строку позовної давності.
Судом встановлено у Договорі № 5/13 від 04.06.2008 строк здійснення оплати на користь позивача щодо відшкодування за зберігання матеріальних цінностей не встановлений.
За приписами ч. 2 ст. 530 ЦК України, якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайно не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
Відповідно до ч. 1 ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно зі ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).
Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
Початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.
Відповідно до положень статей 12, 13 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін та диспозитивності цивільного судочинства.
Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (пункт 1 статті 32 Конвенції), вказав, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу (пункт 570 рішення Європейського суду з прав людини від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії")
Строк давності переслідує кілька важливих цілей, а саме забезпечує правову визначеність і закінченість, захищає потенційних відповідачів від застарілих вимог, які було б важко спростувати, і дозволяє уникнути несправедливості, яка може виникнути при прийнятті судами рішень щодо подій, які мали місце у далекому минулому на підставі доказів, які з часом можуть стати ненадійними і недостатніми (рішення Європейського суду з прав людини від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства" ("Stubbings and Others v. the United Kingdom").
Нормою ст. 256 ЦКУ визначено строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
За загальним правилом, закріпленим у ч. 1 ст. 261 ЦКУ перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або ви особу, яка його порушила.
Разом з тим, за змістом ст.ст. 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).
Відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Пунктом 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.
Таким чином, позовна давність пов'язується із судовим захистом суб'єктивного права особи в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Якщо упродовж установлених законом строків особа не подає до суду відповідного позову, то за загальним правилом ця особа втрачає право на позов у розумінні можливості в судовому порядку здійснити належне їй цивільне майнове право. Тобто сплив позовної давності позбавляє цивільне суб'єктивне право здатності до примусового виконання проти волі зобов'язаної особи.
Верховний Суд України у постанові від 03.02.2016 року у справі № 6-75цс15 вказав, що можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Обов'язок доведення часу, з якого особі стало відомо про порушення її права, покладається на позивача.
Згідно правової позиції Верховного Суду України у постанові від 16.11.2016 року у справі № 6-2469цс16, порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстав для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.
Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 74 ГПК України, про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.
Згідно вимог ч.ч. 3-5 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується лише за заявою сторони у спорі, зробленою до прийняття ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.
З матеріалів справи вбачається, а саме з відмітки поштового календарного штемпеля на конверті, яким позовну заяву №28-22/11510 від 14.05.2021 було направлено до Господарського суду міста Києва, вбачається, що позивач звернувся з даним позовом до суду 17.05.2021.
Як встановлено судом, строк оплати заявленої суми боргу настав з урахуванням отримання 26.01.2021 відповідачем вимоги від 22.01.2021 в порядку ч. 2 ст. 530 ЦК України та настав 02.02.2021.
Враховуючи наведене, з'ясувавши повно і всебічно обставини, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, надавши оцінку всім аргументам учасників справи, суд дійшов висновку, що позивачем належними та допустимими доказами доведено обставини, на які він посилається в обґрунтування позову, строк позовної давності не пропущено, а тому позовні вимоги про стягнення суми основного боргу в розмірі 14 768, 43 грн підлягають задоволенню в повному обсязі.
Крім суми основного боргу позивачем заявлено до стягнення 3% річних у розмірі 103,18 грн та інфляційні втрати у розмірі 401,26 грн.
Відповідно до ч. 1 ст. 216 Господарського кодексу України, учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.
Згідно зі ст. 218 Господарського кодексу України, підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинення ним правопорушення у сфері господарювання. Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведено, що ним вжито усіх належних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.
Штрафними санкціями згідно ч. 1 ст. 230 Господарського кодексу України, визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Згідно з ч. 1 ст. 612 Цивільного кодексу України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
У статті 625 Цивільного кодексу України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення. Тобто, приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань. Аналогічні висновки викладено Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 16.05.2018 у справі №686/21962/15-ц.
Сплата трьох процентів річних від простроченої суми (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом) не має характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові. Сторони договору можуть зменшити або збільшити передбачений законом розмір процентів річних. (п.п. 4.1, 4.2 постанови пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" №14 від 17.12.2013).
Індекс інфляції - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць. Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений названою Державною службою, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція) (п. п. 3.2 п. 3 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.2013 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань").
Перевіривши здійснений позивачем розрахунок 3% річних та інфляційних втрат за період прострочення відповідача суд визнає його арифметично вірним, а отже позовні вимоги щодо стягнення суми боргу з урахуванням 3% та інфляційних втрат підлягають задоволенню.
Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно з ч. 2-3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до ч. 1 ст.73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
За приписами ч. 1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Статтею 76 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно з приписами статей 78-79 ГПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
За приписами ч. 1 ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Будь-які подані учасниками процесу докази (в тому числі, зокрема, й стосовно інформації у мережі Інтернет) підлягають оцінці судом на предмет належності і допустимості. Вирішуючи питання щодо доказів, господарські суди повинні враховувати інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Що ж до належності доказів, то нею є спроможність відповідних фактичних даних містити інформацію стосовно обставин, які входять до предмета доказування з даної справи.
Надаючи оцінку доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).
Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994р. Європейського суду з прав людини у справі "Руїс Торіха проти Іспанії"). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" (SERYAVINOTHERS v. UKRAINE) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі № 910/13407/17.
За таких обставин, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог, з покладенням судового збору на відповідача в порядку ст. 129 Господарського процесуального кодексу України.
Керуючись ст. ст. 12, 13, 71, 73, 74, 76, 77, 86, 91, 104, 129, 214, 232, 233, 237, п. 2 ч. 5 ст. 238, ст. ст. 240, 241, ч. 1 ст. 256, 288 Господарського процесуального кодексу України, суд -
1. Позовні вимоги Державного підприємства "Національна атомна енергогенеруюча компанія "Енергоатом" в особі Відокремленого підрозділу "Запорізька атомна електрична станція" задовольнити.
2. Стягнути з Державного агентства резерву України (01601, м. Київ, вул. Пушкінська, 28; код ЄДРПОУ 37472392) на користь Державного підприємства "Національна атомна енергогенеруюча компанія "Енергоатом" (01032, м. Київ, вул. Назарівська, 3; код ЄДРПОУ 24584661) в особі Відокремленого підрозділу "Запорізька атомна електрична станція" (71503, Запорізька область, м. Енергодар, вул. Промислова, 133; код ЄДРПОУ 19355964) заборгованість в розмірі 14 768, 43 грн, 3% річних в розмірі 103, 18 грн, інфляційні втрати в розмірі 401, 26 грн, витрати зі сплати судового збору в розмірі 2 270, 00 грн. Видати наказ.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Північного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, то строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення складено та підписано 22.11.2021 року.
Суддя Ю.О.Підченко