ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
25 листопада 2021 року м. Київ №640/4496/21
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі:
головуючого судді Шейко Т.І.,
розглянувши у письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу
за позовомОСОБА_1
до Міністерства розвитку громад та територій України
провизнання протиправним та скасування наказу
встановив:
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернулася ОСОБА_1 з позовом до Міністерства розвитку громад та територій України, в якому просила суд:
- визнати протиправним і скасувати наказ Міністерства розвитку громад та територій України від 15.01.2021 №18К/ОС «Про звільнення ОСОБА_1 »;
- зобов'язати Міністерство розвитку громад та територій України поновити ОСОБА_1 на посаді, що є рівнозначною посаді головного спеціаліста відділу нормативно-методичного забезпечення в житловій сфері управління нормативно-методичного забезпечення департаменту системи життєзабезпечення та житлової політики з 22.01.2021.
Ухвалами суду від 22.02.2021 позовну заяву залишено без руху та надано позивачці строк для усунення її недоліків.
17.03.2021 до суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 від 15.03.2021 в новій редакції, в якій вона просила суд:
- змінити підставу її звільнення з посади головного спеціаліста відділу нормативно-методичного забезпечення в житловій сфері управління нормативно-методичного забезпечення департаменту системи життєзабезпечення та житлової політики Міністерства розвитку громад та територій України зі «скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців відповідно до пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» на «скорочення чисельності або штату державних службовців відповідно до пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу»;
- визнати протиправним і скасувати наказ Міністерства розвитку громад та територій України від 15.01.2021 №18К/ОС «Про звільнення ОСОБА_1 »;
- зобов'язати Міністерство розвитку громад та територій України поновити ОСОБА_1 на посаді, що є рівнозначною посаді головного спеціаліста відділу нормативно-методичного забезпечення в житловій сфері управління нормативно-методичного забезпечення департаменту системи життєзабезпечення та житлової політики з 21.01.2021;
- стягнути з Міністерства розвитку громад та територій України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 21.01.2021 по день ухвалення судом рішення по суті спору.
Ухвалою суду від 19.03.2021 указану позовну заяву залишено без руху та надано позивачці строк для усунення її недоліків.
Ухвалою від 22.03.2021 суд відкрив провадження в адміністративній справі, розгляд якої вирішено здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.
Позовні вимоги вмотивовано протиправним звільненням позивачки із державної служби з огляду на порушення відповідачем статті 8, частини другої статті 22, частини другої статті 38 Конституції України та пункту 7 частини першої статті 4 Закону України «Про державну службу», частин першої та другої статті 42 Кодексу законів про працю України, пункту 3.2 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29.07.1993 №158.
Так, зокрема, позивачка стверджує, що її звільнення на підставі статті 87 Закону України «Про державну службу» в редакції Закону України «Про внесення змін до Митного кодексу України та деяких інших законодавчих актів України у зв'язку з проведенням адміністративної реформи» від 14.01.2020 №440-ІХ, який набрав чинності 13.02.2020 звузив обсяг існуючих гарантій щодо доступу до державної служби. Так, на момент прийняття позивачки на державну службу процедура вивільнення працівників з підстав, зазначених в оскаржуваному наказі, визначалася статтями 40, 42, 43, 49-2 Кодексу законів про працю України, які передбачали обов'язок власника або уповноваженого ним органу одночасно із попередженням про звільнення у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці запропонувати працівнику всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації та вважалося, що роботодавець виконав такий обов'язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з'явилися на підприємстві протягом усього періоду й існували на день звільнення працівника. Тоді як частиною третьою статті 87 Закону України «Про державну службу» запроваджено новий порядок вивільнення державних службовців з підстав, передбачених пунктами 1 та 1-1 цієї статті, відповідно до якого суб'єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов'язку суб'єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення.
Окрім того, з п'яти посад головних спеціалістів в структурному підрозділі, де проходила службу позивачка, скорочено одну посаду головного спеціаліста, і не зрозуміло з яких критеріїв виходив відповідач, визначивши, що це саме посада, яку обіймала вона. При цьому при звільненні позивачці не запропоновано жодної посади для працевлаштування, не враховано її тривалий трудовий стаж, дві вищі профільні освіти, позитивну характеристику за період роботи. Натомість інші службовці, що обіймали посади головних спеціалістів, були переведені до іншого структурного підрозділу, що свідчить про дискримінаційне ставлення відповідача до неї.
Також внесений відповідачем запис до трудової книжки позивачки про її звільнення у зв'язку із скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців відповідно до пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» не відповідає фактичній підставі її звільнення, якою є скорочення чисельності або штату державних службовців.
Відповідач надав суду відзив на позовну заяву, в якому заперечив щодо задоволення позову, стверджуючи про правомірність звільнення позивачки, належним чином проведений із нею розрахунок при звільненні та внесення правильного запису про підстави її звільнення до трудової книжки.
У відповіді на відзив позивачка заперечила доводи відповідача щодо необґрунтованості позовних вимог, наполягаючи на тому, що її звільнення без врахування відповідачем її освіти, досвіду роботи, позитивної характеристики та інш. порівняно з іншими працівниками, які обіймали такі ж посади та були переведені до іншого структурного підрозділу, свідчить про необґрунтованість звільнення та дискримінаційне ставлення до неї.
Окрім того, позивачка надала суду письмове пояснення, в якому висловила свої міркування стосовно необхідності застосування при розгляді судом даної справи висновків Верховного Суду, що викладені в постанові від 17.06.2021 у справі №240/455/20, правовідносини у якій є подібними до правовідносин у даній справі. В указаному судовому рішенні Верховний Суд, зокрема, дійшов висновку про те, що при звільненні працівника на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» роботодавець повинен був дотримуватися порядку звільнення позивача, встановленого Кодексом законів про працю України, в основу якого покладено вимогу про забезпечення його працевлаштування.
Ознайомившись із матеріалами справи, суд встановив, що позивачка проходила державну службу в Міністерстві розвитку громад та територій України, обіймаючи посаду головного спеціаліста відділу нормативно-методичного забезпечення в житловій сфері управління нормативно-методичного забезпечення департаменту систем життєзабезпечення та житлової політики.
Наказом Міністерства розвитку громад та територій України від 10.09.2019 №207 «Про затвердження та введення в дію структури апарату Міністерства розвитку громад та територій України» затверджено та введено в дію з 10.09.2019 структуру апарату названого Міністерства, відповідно до якої загальна чисельність штатних одиниць становила 491. При цьому у відділі нормативно-методичного забезпечення в житловій сфері управління нормативно-методичного забезпечення департаменту систем життєзабезпечення та житлової політики, де обіймала посаду головного спеціаліста позивачка, передбачалося 5 штатних одиниць.
Як зазначила позивачка у позовній заяві і щодо цього не заперечував відповідач, наказом Міністерства розвитку громад та територій України від 28.12.2019 №343 «Про затвердження та введення в дію структури апарату Міністерства розвитку громад та територій України» затверджено та введено в дію з 01.01.2020 структуру апарату названого Міністерства, яка згідно з штатним розписом включала 383 посади. Водночас визнано таким, що втратив чинність наказ названого Міністерства від 10.09.2019 №207 «Про затвердження та введення в дію структури апарату Міністерства розвитку громад та територій України» (копію цього наказу учасники справи суду не надали).
Наказом Міністерства розвитку громад та територій України від 29.04.2020 №106 «Про затвердження та введення в дію структури апарату Міністерства розвитку громад та територій України» затверджено та введено в дію з 30.04.2020 структуру апарату Міністерства розвитку громад та територій України, яка передбачала 383 штатних одиниці. Указаним наказом також визнано таким, що втратив чинність наказ Міністерства розвитку громад та територій України від 28.12.2019 №343. При цьому нова структура Міністерства не передбачала департаменту систем життєзабезпечення та житлової політики, в якому на посаді головного спеціаліста відділу нормативно-методичного забезпечення в житловій сфері управління нормативно-методичного забезпечення проходила службу позивачка. Натомість, убачається створення:
- департаменту економіки систем життєдіяльності, до складу якого увійшов відділ нормативно-методичного забезпечення економіки систем життєзабезпечення та моніторингу проблемних питань регіонів з кількістю 4 штатних посади;
- департаменту житлової політики та благоустрою, до складу якого увійшов відділ нормативно-методичного забезпечення в житловій сфері з кількістю 4 штатних одиниць.
Наказом Міністерства розвитку громад та територій України від 18.05.2020 №137 К/ОС «Про введення в дію штатного розпису Міністерства розвитку громад та територій України на 2020 рік» введено в дію з 19.05.2020 штатний розпис апарату названого Міністерства на 2020 рік. Згідно з цим штатним розкладом:
- у відділі нормативно-методичного забезпечення економіки систем життєзабезпечення та моніторингу проблемних питань регіонів департаменту економіки систем життєдіяльності 4 штатних посади: начальник відділу - 1, головний спеціаліст - 2, провідний документознавець - 1;
- у відділі нормативно-методичного забезпечення в житловій сфері департаменту житлової політики та благоустрою 4 посади: заступник директора департаменту - начальник відділу - 1, головний спеціаліст - 3.
У зв'язку зі зміною структури Міністерства розвитку громад та територій України на 2020 рік, запровадженою наказом цього Міністерства від 29.04.2020 №106, та введенням в дію штатного розпису згідно з наказом цього Міністерства від 18.05.2020 №137 К/ОС, що призвело до скорочення посади державної служби, яку обіймала позивачка, 26.06.2020 відповідач попередив її про наступне звільнення на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» через 30 календарних днів з моменту вручення цього попередження.
17.07.2020 позивач звернулася до Міністра розвитку громад та територій України із заявою, в якій просила скасувати попередження про звільнення, запропонувати їй для переведення рівнозначну вакантну посаду.
Листом від 28.07.2020 №7/23/12931-20 відповідач відмовив їй, повідомивши, що при скороченні чисельності або штату державних службовців, скороченні посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізації державного органу пропонування державному службовцю вакантної посади державної служби є правом суб'єкта призначення або керівника державної служби, а не обов'язком.
Наказом Міністерства розвитку громад та територій України від 15.01.2021 №18К/ОС позивачку:
- звільнено з указаної посади 20.01.2021 у зв'язку з скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу або скорочення чисельності або штату державних службовців відповідно до пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу»;
- відповідно до статті 89 Закону України «Про державну службу» доручено їй підготувати акт приймання-передачі справ і майна, довіреного у зв'язку з виконанням посадових обов'язків;
- фінансовому департаменту доручено виплатити ОСОБА_1 вихідну допомогу в розмірі двох середньомісячних заробітних плат.
Станом на час видання цього наказу, а саме у період з 15.01.2021 по 19.01.2021, позивач перебувала у відпустці відповідно до наказу Міністерства розвитку громад та територій України від 14.01.2021 №3В.
З наказом про звільнення позивач ознайомлена 20.01.2021 та того ж дня отримала трудову книжку із записом про звільнення. Так, зокрема, під номером 30 в графі «Відомості про роботу» в трудовій книжці позивачки міститься запис такого змісту «Звільнено з займаної посади у зв'язку з скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного апарату без скорочення чисельності або штату державних службовців відповідно до пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» (наказ від 15.01.2021 №18К/ОС).
Оцінюючи правомірність звільнення позивачки з державної служби, правильність внесеного до її трудової книжки запису про звільнення, суд виходить із наступного.
Відповідно до частини другої статті 6 та частини другої статті 19 Конституції України органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Трудові відносини всіх працівників регулює Кодекс законів про працю України (далі також - КЗпП України).
Законодавство про працю встановлює високий рівень умов праці, всемірну охорону трудових прав працівників (частина друга статті 1 КЗпП України).
Статтею 5-1 КЗпП України визначено, що держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках, зокрема, змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Згідно з частиною п'ятою статті 40 КЗпП України особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус.
За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини.
Законом України «Про державну службу» (далі також - Закон №889-VIII) визначено принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях.
Відповідно до частини першої статті 1 названого Закону державна служба - це публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави.
Відповідно до статті 3 Закону № 889-VIII цей Закон регулює відносини, що виникають у зв'язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця.
Згідно з частинами першою, другою статті 5 Закону № 889-VIII правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.
Відносини, що виникають у зв'язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом.
Таким чином, особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України (у випадках, окрім іншого, скорочення чисельності або штату працівників), а також особливості застосування до них положень частини другої статті 40 КЗпП України, частин другої і третьої статті 49-2 КЗпП України, встановлюються законом, що регулює їхній статус, тобто в даному випадку Законом №889-VIII.
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 83 Закону №889-VIII державна служба припиняється за ініціативою суб'єкта призначення (статті 87, 87-1 цього Закону).
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 87 Закону №889-VIII підставами для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу.
При цьому, частиною третьою статті 83 Закону № 889-VIII встановлено, що суб'єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб'єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов'язку суб'єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення.
Наказ (розпорядження) про звільнення державного службовця у випадках, передбачених частиною першою цієї статті, може бути виданий суб'єктом призначення або керівником державної служби у період тимчасової непрацездатності державного службовця або його відпустки із зазначенням дати звільнення, яка є першим робочим днем, наступним за днем закінчення тимчасової непрацездатності, зазначеним у документі про тимчасову непрацездатність, або першим робочим днем після закінчення відпустки.
Таким чином, процедура звільнення державних службовців у зв'язку з припиненням державної служби за ініціативою суб'єкта призначення наразі врегульована положеннями Закону №889-VIII.
При цьому, стаття 87 Закону № 889-VIII пов'язує припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення не лише із скороченням чисельності або штату державних службовців, а й із скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців.
Суд критично сприймає доводи позивачки про те, що фактично підставою для її звільнення слугувало скорочення чисельності або штату державних службовців відповідно до пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу», а не скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців відповідно до цієї ж правової норми.
Наведене суд обґрунтовує обставинами, встановленими вище, а саме тим, що внаслідок затвердження та введення в дію з 30.04.2020 наказом Міністерства розвитку громад та територій України від 29.04.2020 №106 нової структури апарату Міністерства, яка передбачала 383 штатних посади, кількість штатних посад в апараті Міністерства відповідно до структури, раніше затвердженої наказом названого Міністерства від 28.12.2019 №343, яка також передбачала 383 штатних посади, не змінилася. Разом з тим, наказом Міністерства розвитку громад та територій України від 29.04.2020 №106 змінено структуру апарату Міністерства, яка не передбачала департаменту систем життєзабезпечення та житлової політики, в якому на посаді головного спеціаліста відділу нормативно-методичного забезпечення в житловій сфері управління нормативно-методичного забезпечення проходила службу позивачка, замість якого створено:
- департамент економіки систем життєдіяльності, до складу якого увійшов відділ нормативно-методичного забезпечення економіки систем життєзабезпечення та моніторингу проблемних питань регіонів;
- департамент житлової політики та благоустрою, до складу якого увійшов відділ нормативно-методичного забезпечення в житловій сфері.
Також, ураховуючи, що внаслідок указаних вище змін відділ нормативно-методичного забезпечення в житловій сфері увійшов до складу департаменту житлової політики та благоустрою і чисельність цього відділу зменшилась на 1 одиницю, зокрема, замість 4 посад головного спеціаліста залишилось 3 таких посади, суд дійшов висновку, що у штатному розписі відповідача також відбулися зміни.
Відтак, наразі, відбулося скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури та штатного розпису Міністерства розвитку громад та територій України без скорочення чисельності або штату державних службовців, що відповідно до пункту 1 частини першої статті 87 Закону №889-VIII є підставою для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення.
Оскільки наведеним вище підтверджується скорочення посади, яку обіймала позивачка, то відповідач вірно визначив підставу для її звільнення - скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису відповідно до пункту 1 частини першої статті 87 Закону №889-VIII.
За висновком суду відповідачем також дотримано процедуру звільнення позивачки, оскільки за 30 днів до звільнення, а саме 26.06.2020, її попереджено про таке звільнення, яке відбулося 15.01.2021.
Суд не бере до уваги доводи позивачки про порушення відповідачем статті 42 КЗпП України, яким передбачено переважне право на залишення на роботі при вивільненні працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, оскільки, як зазначено вище судом, згідно з частиною п'ятою статті 40 КЗпП України, особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус. За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини.
Суд зазначає, що Законом України «Про внесення змін до Митного кодексу України та деяких інших законодавчих актів України у зв'язку з проведенням адміністративної реформи» від 14.01.2020 №440-IX, який набрав чинності з 13.02.2020 (далі також - Закон №440-IX) частину третю статті 87 Закону №889 доповнено новим абзацом такого змісту: «Суб'єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб'єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов'язку суб'єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення.».
Таким чином, починаючи з 13.02.2020 діє редакція частини третьої статті 87 Закону №889, якою на момент попередження позивачки 26.06.2020 про наступне звільнення із займаної посади і прийняття 15.01.2021 оскаржуваного наказу про її звільнення врегульовано процедуру звільнення державних службовців у зв'язку з припиненням державної служби за ініціативою суб'єкта призначення, що пов'язує припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення з будь-яким державним службовцем не лише зі скороченням чисельності або штату державних службовців, а й зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців.
При цьому вжите в указаній правовій нормі слово «може» означає, що на суб'єкта призначення або керівника державної служби не покладається обов'язок з працевлаштування працівників, що вивільняються. Вирішення питання щодо висловлення пропозиції державному службовцю вакантної посади законодавець залишив на розсуд суб'єкта призначення. Таким чином, у відповідача відсутній обов'язок пропонувати позивачу іншу рівноцінну посаду державної служби, а в разі відсутності такої - іншу роботу (посаду державної служби) у Міністерстві розвитку громад та територій України.
Водночас суд звертає увагу, що в роз'ясненні від 20.02.2020 №86 р/з «Щодо процедури вивільнення державних службовців у зв'язку з припиненням державної служби за ініціативою суб'єкта призначення (стаття 87 Закону України «Про державну службу»)» (https://nads.gov.ua/npas/shchodo-proceduri-vvivilnennya-derzhavnih-sluzhbovciv-u-zvyazku-z-pripinennyam-derzhavnoyi-sluzhbi-za-iniciativoyu-subyekta-priznachennya-stattya-87-zakonu-ukrayini-pro-derzhavnu-sluzhbu) Національне агентство України з питань державної служби роз'яснило, що при скороченні чисельності або штату державних службовців, скороченні посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізації державного органу пропонування державному службовцю вакантної посади державної служби є правом суб'єкта призначення або керівника державної служби, а не обов'язком.
Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд, окрім іншого, в постанові від 28.07.2021 у справі №640/11024/20.
Суд наголошує, що станом на час вирішення спору по суті наведені положення Закону №889 або Закону №440-IX неконституційними не визнавались, а тому відсутні підстави для не застосування їх при вирішенні даного спору.
Отже, відповідачем дотримано визначену законодавством процедуру звільнення позивачки з державної служби.
Не заслуговують на увагу суду доводи позивачки про необхідність застосування при розгляді даної справи висновків Верховного Суду, викладених в постанові від 17.06.2021 у справі №240/455/20, правовідносини у якій є подібними до правовідносин у даній справі, і відповідно до яких при звільненні працівника на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» роботодавець повинен був дотримуватися порядку звільнення позивача, встановленого Кодексом законів про працю України, в основу якого покладено вимогу про забезпечення його працевлаштування. Така позиція суду обґрунтовується тим, що правовідносини у даній справі та справі №240/455/20 не є подібними, оскільки позивача у справі №240/455/20 звільнено з державної служби наказом від 24.12.2019 №2379/1 відповідно до пункту 1 частини першої статті 87 Закону №889-VIII в редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади» від 19.09.2019 №117-IX, який набрав чинності 25.09.2019, тоді як позивачку у даній справі звільнено з державної служби на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону №889 в редакції Закону №440-IX, який набрав чинності з 13.02.2020, редакція якого є відмінною від попередньої редакції цієї правової норми. Відтак, при вирішенні указаних справ пункт 1 частини першої статті 87 Закону №889-VIII судом підлягає застосуванню в різних редакціях і висновки Верховного Суду, викладені в постанові від 17.06.2021 у справі №240/455/20 стосується правовідносин, врегульованих саме пунктом 1 частини першої статті 87 Закону №889-VIII в редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади» від 19.09.2019 №117-IX.
Виходячи з наведеного в сукупності, суд дійшов висновку, що приймаючи оскаржуваний наказ про звільнення позивача відповідач діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, тож відсутні підстави для визнання цього наказу протиправним і його скасування, а також для застосування наслідків такого скасування.
Відповідачем вірно визначено підставу звільнення позивачки із займаної посади, яку відображено в наказі про звільнення.
За змістом статті 48 КЗпП України трудова книжка є основним документом про трудову діяльність працівника. До трудової книжки заносяться відомості про роботу, заохочення та нагороди за успіхи в роботі на підприємстві, в установі, організації; відомості про стягнення до неї не заносяться.
Відповідно до пунктів 2.3 та 2.4 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29.07.93 №58 записи в трудовій книжці при звільненні або переведенні на іншу роботу повинні провадитись у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства і з посиланням на відповідну статтю, пункт закону. Усі записи в трудовій книжці про прийняття на роботу, переведення на іншу постійну роботу або звільнення, а також про нагороди та заохочення вносяться власником або уповноваженим ним органом після видання наказу (розпорядження), але не пізніше тижневого строку, а в разі звільнення - у день звільнення і повинні точно відповідати тексту наказу (розпорядження).
Співставлення змісту внесеного відповідачем до трудової книжки позивачки запису про її звільнення, а саме «Звільнено з займаної посади у зв'язку з скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного апарату без скорочення чисельності або штату державних службовців відповідно до пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» (наказ від 15.01.2021 №18К/ОС), зі змістом наказу Міністерства розвитку громад та територій України від 15.01.2021 №18К/ОС про її звільнення в частині зазначення підстави звільнення, а саме звільнення з займаної посади у зв'язку з скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного апарату без скорочення чисельності або штату державних службовців відповідно до пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу», дає підстави суду стверджувати, що вищевказаний запис у трудовій книжці точно відповідає тексту наказу про звільнення.
Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідач належним чином довів суду правомірність звільнення позивачки відповідно до наказу Міністерства розвитку громад та територій України від 15.01.2021 №18К/ОС, тому позовні вимоги ОСОБА_1 у повному обсязі є необґрунтованими та задоволенню судом не підлягають.
У зв'язку з відмовою у задоволенні позову підстави для вирішення судом питання про розподіл судових витрат відповідно до статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України відсутні.
Керуючись статтями 2, 77, 139, 242-246, 251 Кодексу адміністративного судочинства України суд -
вирішив:
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовити.
Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення може бути оскаржено до Шостого апеляційного адміністративного суду в порядку та у строки, встановлені статтями 295- 297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя Т.І. Шейко