Справа № 643/21425/13-ц
Провадження № 4-с/643/76/21
24.11.2021 м. Харків
Московський районний суд м. Харкова у складі:
головуючого судді: Новіченко Н.В.,
за участю секретаря судового засідання: Бабельник І.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали справи
за скаргою ОСОБА_1
на бездіяльність Московського відділу державної виконавчої служби у місті Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) під час виконання виконавчого листа, виданого на виконання судового рішення у справі № 643/21425/13-ц
за позовом ОСОБА_2
до ОСОБА_3
про стягнення коштів,
ОСОБА_1 (далі - скаржник) звернувся до Московського районного суду м. Харкова зі скаргою на бездіяльність Московського відділу державної виконавчої служби у місті Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків), відповідно до змісту якої просить суд:
- визнати неправомірною та скасувати постанову старшого державного виконавця Московського відділу державної виконавчої служби у місті Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) Ісаєвої Єлизавети Андріївни від 03 березня 2021 року в рамках виконавчого провадження № 43795790 про повернення виконавчого документа стягувачу;
- визнати неправомірною бездіяльність державного виконавця Московського відділу державної виконавчої служби у місті Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків), у провадженні якого перебуває виконавче провадження № 43795790, щодо невиконання рішення Московського районного суду м. Харкова від 17 березня 2014 року у справі № 643/21425/13-ц;
- зобов'язати державного виконавця Московського відділу державної виконавчої служби у місті Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків), у провадженні якого перебуває виконавче провадження № 43795790, невідкладно, фактично належним чином та в повному обсязі виконати рішення Московського районного суду м. Харкова від 17 березня 2014 року у справі № 643/21425/13-ц;
- винести окрему ухвалу, якою направити до органів прокуратури частину матеріалів цієї справи, достатню для внесення інформації про злочин державного виконавця Московського відділу державної виконавчої служби у місті Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків), в провадженні якого знаходилося виконавче провадження № 43795790, в ЄРДР та подальшого притягнення його до кримінальної відповідальності за бездіяльність, відповідальність за яку передбачена ч. 2 ст. 382 Кримінального кодексу України;
- стягнути з Московського відділу державної виконавчої служби у місті Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) на користь ОСОБА_1 понесені ним та документально підтверджені судові витрати на правову допомогу в розмірі 2 560 грн. 00 коп.
Обґрунтовуючи скаргу скаржник посилається на те, що державний виконавець Московського відділу державної виконавчої служби у місті Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків), у провадженні якого перебуває відповідний виконавчий лист, протягом семи років не виконує рішення Московського районного суду м. Харкова від 17 березня 2014 року у справі № 643/21425/13-ц. Ніяких дій, спрямованих на розшук майна боржника державним виконавцем вчинено не було. Державним виконавцем не було вчинено навіть найпростіших заходів, передбачених Законом України «Про виконавче провадження»: не було оголошено розшук іншого майна боржника; не було направлено запитів у відповідні державні та банківські установи щодо наявності у боржника відкритих банківських рахунків, отримання боржником доходу та/або пенсії; державний виконавець не звертався до суду із клопотанням про встановлення тимчасового обмеження у праві виїзду боржника за кордон; державний виконавець не виносив постанову про накладення штрафу на боржника за невиконання рішення судів без поважних причин; не звертався до досудового розслідування із заявою про невиконання боржником рішення судів та навіть не запропонував стягувану самому звернутися до органів досудового розслідування із такою заявою. Більш того 03 березня 2021 року державний виконавець не обґрунтовано виніс постанову про повернення виконавчого документу стягувачу на підставі п. 9 ч. 1 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження». Зазначає, що постанова державного виконавця про повернення виконавчого документу стягувачу є незаконною та підлягає скасуванню.
На адресу Московського районного суду м. Харкова надійшов відзив, відповідно до змісту якого державний виконавець зазначає, що у повній мірі не погоджується із вимогами скаржника, вважає його твердження, викладені у скарзі такими, що не відповідають дійсності, з огляду на наступне:
- 03.03.2021 року державним виконавцем винесено постанову про повернення виконавчого документу стягувачу у рамках виконавчого провадження № 43795790 з примусового виконання виконавчого листа Московського районного суду м. Харкова у справі № 643/21425/13-ц від 05.05.2014 на підставі п. 9 ч. 1 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження», законом встановлена заборона щодо звернення стягнення на іпотечне майно боржника;
- 20.05.2021 року стягувач повторно пред'явив на примусове виконання до Московського відділу державної виконавчої служби у місті Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) виконавчий лист, виданий 05.05.2014 року Московським районним судом м. Харкова у справі № 643/21425/13-ц;
- стягувач звернувся до Московського відділу державної виконавчої служби у місті Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) із заявою про відкриття виконавчого провадження. Того ж дня державним виконавцем винесено постанову про відкриття виконавчого провадження та здійснюються заходи щодо примусового виконання рішення.
Крім того, заперечуючи проти скарги державний виконавець посилався на ч. 1 ст. 18, абз. 3 ч. 5 ст. 13 Закону України «Про виконавче провадження», також при розгляді скарги просив врахувати велику навантаженість що виникла у зв'язку з неповним штатом працівників Московського відділу державної виконавчої служби у місті Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) та відсутність належного фінансування.
Розгляд даної скарги судом відклався за клопотаннями скаржника та Московського відділу державної виконавчої служби у місті Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків), а також у зв'язку з відсутністю доказів належного повідомлення боржника про час та місце розгляду скарги.
У судове засідання 24.11.2021 року учасники справи не з'явились, про час та місце розгляду скарги повідомлені належним чином.
Оскільки відповідно до ч. 2 ст. 450 Цивільного процесуального кодексу України неявка стягувача, боржника, державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця, які належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду скарги не є перешкодою для її розгляду, суд вважає за можливе розглянути скаргу без участі учасників справи за наявними у справі доказами.
Відповідно до ч. 2 ст. 247 Цивільного процесуального кодексу України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.
Розглянувши скаргу ОСОБА_1 на бездіяльність Московського відділу державної виконавчої служби у місті Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) під час виконання виконавчого листа, виданого на виконання судового рішення у справі № 643/21425/13-ц, суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання.
Згідно з частиною 1 статті 5 Закону України «Про виконавче провадження» примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».
Законом України «Про виконавче провадження» регламентовано порядок та особливості проведення кожної стадії (дії) виконавчого провадження і відповідних дій державних виконавців.
Статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Верховний Суд у постанові від 15.01.2020 у справі № 910/7221/17 зазначив, що в силу приписів вищевказаної статті Закону виконавець повинен вчиняти виконавчі дії з дотриманням вимог Закону України «Про виконавче провадження», а також відповідно до інших законів, які є обов'язковими при вчиненні ним тих чи інших виконавчих дій, що є гарантією належного виконання виконавцем своїх обов'язків і недопущення порушення прав сторін виконавчого провадження. Отже, виконавець повинен діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені законами України. В цьому реалізується «правомірна поведінка» виконавця.
Положеннями статті 55 Конституції України визначено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Конституційний Суд України у пункті 4.1. рішення № 19-рп/2011 від 14.12.2011 (справа за конституційним зверненням щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 55 Конституції України, частини другої статті 2, пункту 2 частини третьої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України, частини третьої статті 110, частини другої статті 236 Кримінально-процесуального кодексу України та конституційним поданням Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ щодо офіційного тлумачення положень статей 97, 110, 234, 236 Кримінально-процесуального кодексу України, статей 3, 4, 17 Кодексу адміністративного судочинства України в аспекті статті 55 Конституції України (справа про оскарження бездіяльності суб'єктів владних повноважень щодо заяв про злочини) зазначив, що утвердження правової держави, відповідно до приписів статті 1, другого речення частини третьої статті 8, статті 55 Основного Закону України, полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні механізму такого захисту. Конституційний Суд України у своїх рішеннях послідовно підкреслював значущість положень статті 55 Конституції України щодо захисту кожним у судовому порядку своїх прав і свобод від будь-яких рішень, дій чи бездіяльності органів влади, посадових і службових осіб, а також стосовно неможливості відмови у правосудді (пункт 1 резолютивної частини Рішення від 25 листопада 1997 року N 6-зп , пункт 1 резолютивної частини Рішення від 25 грудня 1997 року N 9-зп).
Пунктом 9 статті 2 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що однією із засад виконавчого провадження є забезпечення права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державних виконавців, приватних виконавців.
Відповідно до частини 1 статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.
Згідно зі статтею 447 Цивільного процесуального кодексу України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.
Акт державного органу - це юридична форма рішень цього органу, які спрямовані на регулювання тих чи інших суспільних відносин, породжують певні правові наслідки і мають обов'язковий характер для суб'єктів цих відносин.
Згідно з положеннями Закону України «Про виконавче провадження», юридичним оформленням сукупності дій уповноваженої особи, направлених на виконання рішення суду є постанова державного виконавця.
Заочним рішенням Московського районного суду м. Харкова від 17.03.2014 року у справі № 643/21425/13-ц частково задоволені позовні вимоги ОСОБА_2 : стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 заборгованість за договором позики від 29.12.2009 року у вигляді процентів за користування коштами на рівні облікової ставки НБУ та трьох процентів річних за період з 25.06.2013 року по 16.12.2013 року, а також неустойку за прострочення повернення боргу в період з 25.06.2013 року по 16.12.2013 року на загальну суму 117 991, 71 грн., стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 заборгованість судові витрати у розмірі сплаченого позивачем судового збору в сумі 3 654, 00 коп. В іншій частині позовних вимог відмовлено.
05.05.2014 року Московським районним судом м. Харкова було видано виконавчий лист про примусове виконання вищевказаного рішення суду.
06.06.2014 державним виконавцем Московського відділу державної виконавчої служби Харківського міського управління юстиції було винесено постанову про відкриття виконавчого провадження № 43795790 з примусового виконання виконавчого листа від 05.05.2014 у справі № 643/21425/13-ц.
Ухвалою Московського районного суду м. Харкова від 23.09.2020 замінено сторону стягувача у виконавчому провадженні № 43795790 щодо виконання рішення Московського районного суду м. Харкова від 17.03.2014 року у справі № 643/21425/13-ц з ОСОБА_2 на ОСОБА_1 .
03.03.2021 року старшим державним виконавцем Московського відділу державної виконавчої служби у місті Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) винесено постанову про повернення виконавчого листа від 05.05.2014 у справі № 643/21425/13-ц стягувачу на підставі п. 9 ч. 1 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження», оскільки законом встановлена заборона щодо звернення стягнення на іпотечне майно боржника.
Дослідивши зміст наданих до суду матеріалів виконавчого провадження № 43795790 суд дійшов висновку, що державним виконавцем в порушення вимог ст. ст. 11, 30, 32, 52 Закону України «Про виконавче провадження» № 606-XIV від 21.04.1999, який був чинний на момент відкриття виконавчого провадження № 43795790, та Закону України «Про виконавче провадження» № 1404-VIII від 02.06.2016 всі необхідні виконавчі дії не були проведені протягом встановленого законом строку, рішення суду про стягнення на користь скаржника грошових коштів протягом тривалого часу залишилось невиконаним та безпідставно було винесено постанову від 03.03.2021 про повернення виконавчого листа від 05.05.2014 у справі № 643/21425/13-ц стягувачу на підставі п. 9 ч. 1 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження».
Статтею 18 Закону України «Про виконавче провадження» на державного виконавця покладено обов'язок вживати передбачених цим законом заходів примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
Однак, у виконавчому провадженні № 43795790 державний виконавець не вчиняв усіх необхідних виконавчих дій протягом тривалого часу.
Всупереч вимог ч. 8 ст. 48 Закону України "Про виконавче провадження" проведення перевірки майнового стану боржника з визначеною періодичністю не здійснювалась.
Належним доказом вжиття усіх передбачених Законом заходів з примусового виконання рішення суду, що свідчить про повноту виконавчих дії, є повне виконання рішення суду. Невиконання рішення суду, яке набрало законної сили, свідчить про неповноту виконавчих дії, що є недопустимим з огляду на положення ст. 129-1 Конституції України щодо обов'язковості судових рішень.
Оскільки примусове виконання рішень в Україні покладається на державну виконавчу службу, яка зобов'язана вживати передбачених Законом України «Про виконавче провадження» заходів щодо примусового виконання рішень, державний виконавець діяв із порушенням вказаного Закону, при цьому прийняв неправомірне рішення про повернення виконавчого листа.
За таких обставин суд вважає, що вимоги скаржника про визнання неправомірною бездіяльності державного виконавця щодо невиконання рішення Московського районного суду м. Харкова від 17.03.2014 у справі № 643/21425/13-ц є обґрунтованими та підлягають задоволенню.
При цьому, суд зазначає, що основним законом України є Конституція, що закріплено в її преамбулі.
Статтею 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Таким чином, Конституція України як правовий акт з найвищою юридичною силою, закріплюючи принцип верховенства права, послідовно проводить принцип верховенства закону у системі нормативно-правових актів.
Визначення терміну "верховенства права" викладено в абзаці другому підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 року N 15-рп/2004: "Верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об'єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України".
Як вбачається із доповіді Венеціанської комісії "Про верховенство права" складовими верховенства права є обов'язковість зрозумілості, ясності та передбачуваності положень закону та обов'язковість реалізації владних повноважень відповідно до закону, справедливо та розумно.
Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, у тому числі обмежувати свободу та рівність особи. Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню (пункт 4.1. рішення Конституційного Суду України № 15-рп/2004 від 02.11.2004).
Справедливе застосування норм права - є передусім недискримінаційний підхід, неупередженість.
Положеннями статті 129-1 Конституції України передбачено, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Обов'язковість рішень суду як засада судочинства конкретизується у процесуальному законодавстві і пов'язується з набранням рішеннями законної сили.
Положеннями частини 1 та 2 статті 18 Цивільного процесуального кодексу України визначено, що судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.
Обов'язковий характер судового рішення, яке ухвалюється іменем України, підкреслює авторитет судової влади, оскільки жодне рішення інших органів не може прийматись іменем України. Вимога про ухвалення судових рішень іменем України випливає з теорії поділу влади, згідно з якою судова влада є гілкою державної влади України, а тому рішення судів є уособленням волевиявлення держави і, відповідно, їх виконання має бути гарантовано державою. Саме тому обов'язковість судових рішень забезпечується державою.
Виконання судового рішення є невід'ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (рішення Конституційного Суду України № 18-рп/2012 від 13.12.2012).
З огляду на вищевказані положення чинного законодавства, прийняте Московським районним судом м. Харкова судове рішення у справі № 643/2125/13-ц, є обов'язковим до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України.
Також, відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» - суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
У рішенні від 10 грудня 2009 року у справі «Янголенко проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що провадження у суді та виконавче провадження є відповідно першою і другою стадією загального провадження. Таким чином, виконавче провадження не має бути відокремлене від судового, і ці обидва провадження мають розглядатись як цілісний процес.
У рішенні від 26 липня 2012 року у справі «Савіцький проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що право, захищене пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), було б ілюзорним, якби національні правові системи Договірних держав допускали, щоб остаточні та обов'язкові судові рішення залишалися без виконання на шкоду одній зі сторін. Ефективний доступ до суду включає в себе право на виконання судового рішення без зайвих затримок. Тому необґрунтована тривала затримка виконання обов'язкового рішення може суперечити Конвенції. Саме на державу покладається обов'язок забезпечення того, щоб остаточні рішення, постановлені проти її органів або організацій чи підприємств, якими вона володіє або які вона контролює, були виконані відповідно до вищезазначених вимог Конвенції. Держава відповідає за виконання остаточних рішень, якщо органи влади контролюють обставини, що блокують або перешкоджають їхньому повному та своєчасному виконанню.
Європейський суд з прав людини повторює, що пункт 1 статті 6 Конвенції захищає виконання остаточних судових рішень, які у державах, що визнали верховенство права, не можуть залишатися невиконаними на шкоду одній зі сторін. Відповідно виконанню судового рішення не можна перешкоджати, відмовляти у виконанні або надмірно його затримувати. Держава зобов'язана організувати систему виконання судових рішень, яка буде ефективною як за законодавством, так і на практиці. Також Суд зазначає, що саме на державу покладається обов'язок вжиття у межах її компетенції усіх необхідних кроків для того, щоб виконати остаточне рішення суду та, діючи таким чином, забезпечити ефективне залучення усього її апарату. Не зробивши цього, вона не виконає вимоги, що містяться у пункті 1 статті 6 Конвенції. Насамкінець, Суд повторює, що сама природа виконавчого провадження вимагає оперативності (рішення Європейського суду з прав людини від 05 липня 2012 року у справі «Глоба проти України»).
Стороні не може бути відмовлено у своєчасному виконанні фінального рішення щодо компенсації збитків за шкоду (Burdov v. Russia (Бурдов проти Росії), § 35), незалежно від складності національних процедур правозастосування або бюджетної системи держави. Держава не може не виконувати рішення, спираючись на недостатність бюджетних коштів або інших ресурсів (Burdov v. Russia (Бурдов проти Росії), § 35; Amat-G Ltd and . Mebaghishvili v. Georgia (Амат-Г Лімітед і Мебагішвілі проти Грузії), § 47; Scordino v. Italy (Скордіно проти Італії) (по. 1)[ВП], § 199).
Стаття 6 § 1 Конвенції гарантує виконання остаточних, обов'язкових судових рішень (на відміну від виконання рішень, що можуть оскаржуватись у судах вищої інстанції) (Ouzounis and Others V. Greece, (Узуніс проти Греції), § 21).
Право на виконання рішень, винесених судом, є невід'ємною частиною «права Ради Європи» (Hornsby V. Greece (Горнсбі проти Греції), § 40; Scordino v. Italy (Скордіно проти Італії) (по. 1) [ВП], § 196). У іншому випадку, положення статті 6 § 1 будуть позбавлені ефекту корисної дії (Burdov v. Russia (Бурдов проти Росії), §§ 34 і 37).
У цьому розумінні виконання рішення повинно бути повним та вичерпним, а не частковим (Matheus v. France (Матецс проти Франції), § 58; Sabin Popescu v. Romania (Sabin Popescu проти Франції), §§ 68-76), і рішення не може не виконуватись, бути позбавлено юридичної сили, або незаконно відкладено (Immobiliare Saffi v. Italy (Іммобільяре Саффі проти Італії) [ВП], § 74).
Невиконання судового рішення протягом тривалого часу порушує основні засади виконавчого провадження - обов'язковості виконання рішень, розумності строків виконавчого провадження. Хоча закон і не містить поняття «розумності строків», проте зволікання у вчиненні виконавчих дій не свідчить про дотримання зазначеного вище принципу.
Разом з тим, щодо вимог скаржника про визнання неправомірною та скасування постанови старшого державного виконавця Московського відділу державної виконавчої служби у місті Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) від 03.03.2021 про повернення виконавчого листа стягувачу та про зобов'язання державного виконавця, у провадженні якого знаходиться виконавче провадження № 43795790 невідкладно фактично належним чином в повному обсязі виконати рішення Московського районного суду м. Харкова від 17.03.2014 у справі № 643/21425/13-ц, суд зазначає наступне.
Так, після звернення до суду з даною скаргою скаржник пред'явив до виконавчий лист від 05.05.2014 у справі № 643/21425/13-ц до примусового виконання, і 20.05.2021 року Московським відділом державної виконавчої служби у місті Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) винесено постанову про відкриття виконавчого провадження № 65505229 з примусового виконання означеного виконавчого документу.
Наразі відповідно до відомостей з Автоматизованої системи виконавчого провадження Московським відділом державної виконавчої служби у місті Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) здійснюються дії з примусового виконання рішення Московського районного суду м. Харкова від 17.03.2014 у справі № 643/21425/13-ц.
За таких обставин, задоволення судом вимог скаржника про визнання неправомірною та скасування постанови старшого державного виконавця Московського відділу державної виконавчої служби у місті Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) від 03.03.2021 про повернення виконавчого листа стягувачу та про зобов'язання державного виконавця, у провадженні якого знаходиться виконавче провадження № 43795790 невідкладно фактично належним чином в повному обсязі виконати рішення Московського районного суду м. Харкова від 17.03.2014 у справі № 643/21425/13-ц призведе до відновлення виконавчого провадження № 43795790 та зумовить наявність двох відкритих виконавчих проваджень з примусового виконання рішення Московського районного суду м. Харкова від 17.03.2014 у справі № 643/21425/13-ц, що суперечить вимогам Закону України «Про виконавче провадження».
Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні заявлених вимог у цій частині.
Крім того, у поданій скарзі скаржник просив суд постановити окрему ухвалу, якою направити до органів прокуратури частину матеріалів цієї справи, достатню для внесення інформації про злочини державного виконавця, у провадженні якого знаходилося виконавче провадження № 43795790, в ЄРДР для подальшого притягнення його до кримінальної відповідальності за бездіяльність, відповідальність за яку передбачена ч. 2 ст. 382 Кримінального кодексу України.
Відповідно до частини третьої статті 262 ЦПК України суд може постановити окрему ухвалу щодо державного виконавця, іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця та направити її органам, до повноважень яких належить притягнення таких осіб до дисциплінарної відповідальності, або органу досудового розслідування, якщо суд дійде висновку про наявність в діях (бездіяльності) таких осіб ознак кримінального правопорушення.
Ураховуючи, що судовим розглядом не встановлено в діях державного виконавця наявності ознак кримінального правопорушення, передбаченого ст. 382 КК України, підстав для постановлення окремої ухвали, суд не вбачає. За наявності у скаржника достатніх відомостей про скоєння злочину державним виконавцем, він не позбавлений можливості самостійно звернутися до органу досудового розслідування.
Що стосується понесених скаржником витрат на професійну правничу допомогу в сумі 2 560, 00 грн., суд зазначає наступне.
Згідно зі статтею 11 ЦПК України суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
Учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом. Безоплатна правнича допомога надається в порядку, встановленому законом, що регулює надання безоплатної правничої допомоги (стаття 15 ЦПК України).
Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України).
Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.
Практична реалізація згаданого принципу в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відбувається в такі етапи:
1) попереднє визначення суми судових витрат (стаття 134 ЦПК України);
2) визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами (стаття 137 ЦПК України);
3) розподіл судових витрат між сторонами (стаття 141 ЦПК України).
Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК витрати, пов'язані з оплатою правової допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права, несуть сторони, крім випадків надання безоплатної правової допомоги. Оскільки виконавче провадження є завершальною стадією судового провадження, судові витрати, пов'язані з розглядом скарги на дії (бездіяльність) органу державної виконавчої служби, підлягають розподілу відповідно до вимог процесуального закону.
Згідно зі статтею 133 ЦПК України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
Відповідно до частин першої та другої статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
Згідно з частиною третьою статті 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Водночас, зі змісту частини четвертої статті 137 ЦПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (частина п'ята статті 137 ЦПК України).
Відповідно до частини п'ятої статті 137 ЦПК України зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.
Зокрема відповідно до частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.
При цьому, на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.
Випадки, за яких суд може відступити від загального правила розподілу судових витрат, наведеного в частині четвертій статті 141 ЦПК України, визначені також положеннями частин шостої, сьомої, дев'ятої статті 141 цього Кодексу.
Таким чином, у разі недотримання вимог частини п'ятої статті 137 ЦПК України суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, що підлягають розподілу між сторонами (частини п'ята, шоста статті 137 ЦПК України).
На підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу скаржником надано Договір про надання правової допомоги № 03-14/04-21 від 14.04.2021, укладений між адвокатом Поліщуком Олегом Леонтійовичем та ОСОБА_1 ; калькуляцію- рахунок (Додаток №1 до Договору № 03-14/04-21 про надання правової допомоги від 14.04.2021), відповідно до якої загальна вартість послуг складає 2 560 грн. 00 коп.; акт приймання-передачі наданих послуг з правової допомоги від 14.04.2021 на суму 2 560, 00 грн.; платіжне доручення № P24A872340772A91136 від 14.04.2021.
Враховуючи наявність укладеного договору про надання правової допомоги, документально підтверджених витрат на його виконання з наданням відповідного розрахунку, акту приймання-передачі, та взявши до уваги складність, обсяг і характер наданих послуг, та враховуючи, що Московським ВДВС у місті Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) заявлений скаржником розмір витрат на професійну правничу допомогу не спростований, клопотання про зменшення вказаних витрат не заявлено, суд дійшов висновку про стягнення з Московського відділу державної виконавчої служби у місті Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) на користь скаржника 2 560, 00 грн. витрат на правову допомогу.
Керуючись ст. ст. 447, 448 Цивільного процесуального кодексу України, суд,-
1. Скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
2. Визнати неправомірною бездіяльність державного виконавця Московського відділу державної виконавчої служби у місті Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків), у провадженні якого знаходилось виконавче провадження № 43795790, щодо невиконання рішення Московського районного суду м. Харкова від 17 березня 2014 року у справі № 643/21425/13-ц.
3. В іншій частині скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
4. Стягнути з Московського відділу державної виконавчої служби у місті Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) (61023, м. Харків, вул. Мироносицька, будинок 99, ЛІТ. "А-3"; код ЄДРПОУ 34952461) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) витрати на правову допомогу у розмірі 2 560 (дві тисячі п'ятсот шістдесят) гривень 00 копійок.
5. Відповідно до статті 261 Цивільного процесуального кодексу України дана ухвала набирає законної сили після її підписання, та може бути оскаржена протягом 15 днів з дня підписання її повного тексту шляхом подання апеляційної скарги до Харківського апеляційного суду.
Повний текст ухвали складено та підписано 24.11.2021 року.
Суддя Н.В. Новіченко