25 листопада 2021 року м. Київ справа №620/879/21
Суддя Київського окружного адміністративного суду Журавель В.О., розглянувши адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Чернігівського окружного адміністративного суду, Державної судової адміністрації України, про визнання протиправними дії та стягнення недоплаченої суддівської винагороди,
До Чернігівського окружного адміністративного суду звернулась ОСОБА_1 (далі - позивач) з позовом до Чернігівського окружного адміністративного (далі - відповідач-1), в якому просить суд:
- визнати протиправними дії відповідача щодо нарахування та виплати позивачу суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 р. по 28 серпня 2020 р. включно (за винятком днів відпустки) із застосуванням положень статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" у редакції Закону України від 13 квітня 2020 р. № 553-ІХ "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" - у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 р.;
- стягнути з відповідача на користь позивача суддівську винагороду за період з 18 квітня 2020 р. по 28 серпня 2020 р. включно (за винятком днів відпустки) у сумі 146 555 грн. 56 коп., з утриманням всіх передбачених законодавством України податків та зборів.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що у період з 18 квітня по 28 серпня 2020 р. відповідачем протиправно здійснено нарахування та виплату суддівської винагороди позивачу на підставі ст. 29 Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік” із застосуванням обмеження у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, а не відповідно до статті 135 Закону України “Про судоустрій і статус суддів”, що призвело до зменшення її розміру і порушення конституційних прав та гарантій його незалежності, як судді.
11 лютого 2021 р. розпорядженням голови Чернігівського окружного адміністративного суду вказану адміністративну справу передано до Шостого апеляційного адміністративного суду для визначення підсудності (оскільки однією із сторін є суд, в якому розглядається справа або суддя цього суду).
Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 25 лютого 2021 р. вказану адміністративну справу передано для розгляду до Київського окружного адміністративного суду.
5 березня 2021 р. протоколом автоматизованого розподілу судових справ між суддями справу передано на розгляд судді цього адміністративного суду Журавлю В.О.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 10 березня 2021 року відкрито спрощене позовне провадження в адміністративній справі без проведення судового засідання. Крім того, вказаною ухвалою залучено до участі у справу у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору Державну судову адміністрацію України (далі - третя особа).
Відповідач-1, належним чином повідомлений про відкриття провадження у справі, відзив до суду не подав, з клопотанням та іншими заявами до суду не звертався.
Згідно з вимогами ст. 79 КАС України відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом із поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи. Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об'єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк. Учасник справи також повинен надати докази, які підтверджують, що він здійснив усі залежні від нього дії, спрямовані на отримання відповідного доказу. У випадку визнання поважними причин неподання учасником справи доказів у встановлений законом строк суд може встановити додатковий строк для подання вказаних доказів. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляд судом не приймаються, крім випадку, коли особа, що їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежать від неї.
Із урахуванням наведеного суд зазначає, що за час розгляду справи відповідач правом надання до суду відзиву не скористався, необхідні документи до суду не подав, не зазначив про об'єктивну причину їх ненадання і не надав доказів, які підтверджують, що він здійснив усі залежні від нього дії, спрямовані на отримання відповідного доказу.
За таких обставин суд визнає, що відповідач без поважних причин не надав докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, а тому згідно з приписами ст.77 КАС України суд вирішує справу на підставі наявних доказів.
13 квітня 2021 р. від третьої особи надійшло пояснення на позовну заяву. Зазначає, що відповідач, як розпорядник коштів нижчого рівня не мав правових підстав для виплати суддівської винагороди без застосування обмежень, встановлених Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» (у редакції Закону № 553-ІХ).
Крім того, у поясненні третя особа також заявила клопотання про розгляд справи за правилами загального позовного провадження. Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 16 квітня 2021 р. у задоволенні клопотання Державної судової адміністрації України про розгляд справи за правилами загального позовного провадження відмовлено.
14 липня 2021 р. на електрону адресу суду від позивача надійшло клопотання про залучення співвідповідача та про зміну позовних вимог.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 20 липня 2021 р. залучено до участі у справі в якості співвідповідача Державну судову адміністрацію України (далі - відповідач-2) та запропонувати відповідачам (новому відповідачу) в разі невизнання адміністративного позову до дня судового розгляду надати суду письмові заперечення на адміністративний позов та докази, що їх підтверджують.
Разом з тим, вказаною ухвалою вирішено вважати позовні вимоги позивача правильними в наступній редакції:
- визнати протравними дії Чернігівського окружного адміністративного суду щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 р. по 28 серпня 2020 р. включно (за винятком днів відпустки) із застосуванням положень статті 29 Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік” у редакції Закону України від 13 квітня 2020 р. № 553-ІХ “Про внесення змін до Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік” у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 р.;
- стягнути з Державної судової адміністрації України шляхом списання з рахунку Державної судової адміністрації України за бюджетною програмою 0501150 “Виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів судів” у порядку, передбаченому Законом України “Про гарантії держави щодо виконання судових рішень” та постановою Кабінету Міністрів України від 3 серпня 2011 р. № 845 на користь ОСОБА_1 суддівську винагороду за період з 18 квітня 2020 р. по 28 серпня 2020 р. включно (за винятком днів відпустки) у сумі 146 555 грн. 56 коп., з утриманням всіх передбачених законодавством України податків та зборів.
18 серпня 2021 р. від відповідача до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому він позову не визнав, у його задоволенні просив відмовити. Зазначив, що відповідач-1, як розпорядник коштів нижчого рівня не мав правових підстав для виплати суддівської винагороди без застосування обмежень, встановлених Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік». Стверджує, що рішення Конституційного Суду України від 28 серпня 2020 р. № 10-р/2020 на спірні правовідносини з 18 квітня 2020 р. до 28 серпня 2020 р. не може вплинути, оскільки правовідносини в даній справі виникли до прийняття такого рішення, а останнє не містить положень, які б поширювали його дію на правовідносини, що виникли до прийняття такого рішення.
Розглянувши подані документи і матеріали, з'ясувавши усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив таке.
Указом Президента України від 19 вересня 2008 р. № 843/2008 позивача призначено на посаду судді строком на п'ять років до Чернігівського окружного адміністративного суду.
2 жовтня 2008 р. наказом Чернігівського окружного адміністративного суду №85-о зараховано позивача на посаду судді Чернігівського окружного адміністративного суду з 2 жовтня 2008 р.
5 вересня 2013 р. Указом Президента України № 451-VII позивача призначено на посаду судді Чернігівського окружного адміністративного суду (безстроково).
19 вересня 2013 р. наказом Чернігівського окружного адміністративного суду №179-о зараховано позивача на посаду судді Чернігівського окружного адміністративного суду з 20 вересня 2013 р. (безстроково).
Судом встановлено, що за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року включно позивачу була нарахована та виплачена суддівська винагорода відповідно до ст. 29 Закону України "Про Державний бюджет України" із застосуванням обмеження у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року.
Вважаючи протиправною бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати за період з 18 квітня по 28 серпня 2020 р. повного розміру суддівської винагороди відповідно до ст. 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", та такою, що прямо порушує її конституційні права, позивачка звернулася до суду з цим адміністративним позовом.
Надаючи правову оцінку правовідносинам, що склались між сторонами, суд зазначає наступне.
Правовідносини, які виникли між сторонами у даній справі з приводу виплати суддівської винагороди, врегульовані нормами Конституції України та Закону України “Про судоустрій і статус суддів”.
Статтею 130 Конституції України визначено, що держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.
Частиною 1 статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" передбачено, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
Відповідно до вимог частини 2 статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.
Згідно з вимогами пункту 2 частини 3 статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" базовий розмір посадового окладу судді становить: судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
Частиною 4 статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" визначено, що до базового розміру посадового окладу, визначеного частиною третьою цієї статті, додатково застосовуються такі регіональні коефіцієнти:
1) 1,1 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше сто тисяч осіб;
2) 1,2 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше п'ятсот тисяч осіб;
3) 1,25 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше один мільйон осіб.
У випадку, якщо суд розміщується в декількох населених пунктах, застосовується регіональний коефіцієнт за місцезнаходженням органу, який провів державну реєстрацію такого суду.
Відповідно до вимог частини 5 статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суддям виплачується щомісячна доплата за вислугу років у розмірі: за наявності стажу роботи більше 3 років - 15 відсотків, більше 5 років - 20 відсотків, більше 10 років - 30 відсотків, більше 15 років - 40 відсотків, більше 20 років - 50 відсотків, більше 25 років - 60 відсотків, більше 30 років - 70 відсотків, більше 35 років - 80 відсотків посадового окладу.
Частиною 9 статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" визначено, що обсяги видатків на забезпечення виплати суддівської винагороди здійснюються за окремим кодом економічної класифікації видатків.
12 березня 2020 року набрала чинності постанова Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 "Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19", якою з 12 березня 2020 року на усій території України установлено карантин, кінцева дата якого, з урахуванням внесених до вказаної Постанови змін, неодноразово змінювалася, збільшуючи строк дії карантину.
18 квітня 2020 року набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 13 квітня 2020 року № 553-IX, яким Закон України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" доповнено статтею 29, відповідно до якої встановлено, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. При цьому у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата щорічної відпустки.
Зазначене обмеження не застосовується при нарахуванні заробітної плати, грошового забезпечення особам із числа осіб, зазначених у частині першій цієї статті, які безпосередньо задіяні у заходах, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню, локалізацію та ліквідацію спалахів, епідемій та пандемій гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та які беруть участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, у тому числі в операції Об'єднаних сил (ООС). Перелік відповідних посад встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Обмеження, встановлене у частині першій цієї статті, застосовується також при нарахуванні заробітної плати, суддівської винагороди, грошового забезпечення відповідно народним депутатам України, суддям, суддям Конституційного Суду України, членам Вищої ради правосуддя, членам Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, прокурорам, працівникам, службовим і посадовим особам Національного банку України, а також іншим службовим і посадовим особам, працівникам, оплата праці яких регулюється спеціальними законами (крім осіб, встановлених у переліку, затвердженому Кабінетом Міністрів України відповідно до частини другої цієї статті).
Аналізуючи вищезазначені норми права, суд дійшов висновку, що будь-які обмеження суддівської винагороди не можуть бути застосовані до позивача іншими нормативно-правовими актами, окрім Закону України "Про судоустрій і статус суддів", з огляду на таке.
Статтею 8 Конституції України визначено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Відповідно до вимог статті 126 Конституції України незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України.
Конституційний Суд України в п. 4.1 рішення від 11 березня 2020 року в справі № 4-р/2020 з посиланням, у тому числі на норми міжнародного права зазначив, що: "Конституційний Суд України неодноразово висловлював юридичні позиції щодо незалежності суддів, зокрема, їх належного матеріального забезпечення, зміни розміру суддівської винагороди, рівня довічного грошового утримання суддів у відставці (рішення Конституційного Суду України від 24 червня 1999 року № 6-рп/99, від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002, від 1 грудня 2004 року № 19-рп/2004, від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005, від 18 червня 2007 року № 4-рп/2007, від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008, від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013, від 19 листопада 2013 року № 10-рп/2013, від 8 червня 2016 року № 4-рп/2016, від 4 грудня 2018 року № 11 -р/2018, від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020).
Конституційний Суд України послідовно вказував: однією з конституційних гарантій незалежності суддів є особливий порядок фінансування судів; встановлена система гарантій незалежності суддів не є їхнім особистим привілеєм; конституційний статус судді передбачає достатнє матеріальне забезпечення судді як під час здійснення ним своїх повноважень (суддівська винагорода), так і в майбутньому у зв'язку з досягненням пенсійного віку (пенсія) чи внаслідок припинення повноважень і набуття статусу судді у відставці (щомісячне довічне грошове утримання); гарантії незалежності суддів є невід'ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом; суддівська винагорода є гарантією незалежності судді та невід'ємною складовою його статусу; зменшення органом законодавчої влади розміру посадового окладу судді призводить до зменшення розміру суддівської винагороди, що, у свою чергу, є посяганням на гарантію незалежності судді у виді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому (перше речення абзацу третього пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 24 червня 1999 року № 6-рп/99, перше речення абзацу шостого підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013, друге речення абзацу шостого підпункту 3.2., абзаци двадцять сьомий, тридцять третій, тридцять четвертий підпункту 3.3 пункту З мотивувальної частини Рішення від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018).
Згідно з вимогами пункту 62 Висновку Консультативної ради європейських судів для Комітету Міністрів Ради Європи щодо стандартів незалежності судової влади та незмінюваності суддів від 1 січня 2001 року № 1 (2001) у цілому важливо (особливо стосовно нових демократичних країн) передбачити спеціальні юридичні приписи щодо убезпечення суддів від зменшення винагороди суддів, а також щодо гарантування збільшення оплати праці суддів відповідно до зростання вартості життя.
Європейська Комісія "За демократію через право" (Венеційська Комісія) наголосила, що зменшення винагороди суддів за своєю суттю не є несумісним із суддівською незалежністю; зменшення винагороди лише для певної категорії суддів, безсумнівно, порушить суддівську незалежність (пункт 77 Висновку щодо внесення змін до законодавства України, яке регулює діяльність Верховного Суду та органів суддівського врядування, від 9 грудня 2019 року № 969/2019 (далі - Висновок).
Гарантії незалежності суддів зумовлені конституційно визначеною виключною функцією судів здійснювати правосуддя (ч. 1 ст. 124 Основного Закону України).
Наведені положення Конституції України, юридичні позиції Конституційного Суду України дають підстави стверджувати, що законодавець не може свавільно встановлювати або змінювати розмір винагороди судді, використовуючи свої повноваження як інструмент впливу на судову владу через інші законодавчі акти.
Таким чином, суд дійшов висновку, що при нарахуванні та виплаті суддівської винагороди відповідач мав керуватися виключно Законом України "Про судоустрій та статус суддів", при цьому застосування статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" прямо суперечить статті 130 Конституції України.
Відповідно до вимог частини 1-4 статті 7 КАС України суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України.
У разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.
У цій справі суд бере до уваги, що рішенням Конституційного Суду України від 28 серпня 2020 року №10-/2020 у справі №1-14/2020(230/20) визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення:
- частин першої, третьої статті 29 Закону України „Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 14 листопада 2019 року № 294-ІХ зі змінами;
- абзацу дев'ятого пункту 2 розділу ІІ „Прикінцеві положення" Закону України “Про внесення змін до Закону України „Про Державний бюджет України на 2020 рік"” від 13 квітня 2020 року № 553-ІХ.
Отже, положення Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 14 листопада 2019 року № 294-ІХ зі змінами, Закону України “Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік"” від 13 квітня 2020 року № 553-ІХ, визнані неконституційними та втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Суд зазначає, що питання обрахунку та розміру суддівської винагороди регламентовано виключно статтею 130 Конституції України та статтею 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", що в свою чергу виключає можливість застосовувати до правовідносин стосовно суддівської винагороди інші Закони.
Судом встановлено, що за період з 18 квітня 2020 р. по 27 серпня 2020 р. суддівську винагороду позивачу нараховано та виплачено не у відповідності до положень статті 130 Конституції України та статті 135 Закону України “Про судоустрій і статус суддів”, а в обмеженому розмірі згідно зі статтею 29 Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік”, зокрема - у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року.
Це означає, що відповідачем-1 допущено протиправні дії щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 р. по 28 серпня 2020 р. включно (за винятком днів відпустки) із застосуванням положень статті 29 Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік” у редакції Закону України від 13 квітня 2020 р. № 553-ІХ “Про внесення змін до Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік” у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 р., а тому позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню. Із 28 серпня 2020 р. суддівська винагорода нараховувалася позивачу з урахуванням вказаного рішення Конституційного Суду України у повному розмірі.
Щодо позовних вимог про стягнення з Державної судової адміністрації України шляхом списання з рахунку Державної судової адміністрації України за бюджетною програмою 0501150 “Виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів судів” у порядку, передбаченому Законом України “Про гарантії держави щодо виконання судових рішень” та постановою Кабінету Міністрів України від 3 серпня 2011 р. № 845 на користь ОСОБА_1 суддівську винагороду за період з 18 квітня 2020 р. по 28 серпня 2020 р. включно (за винятком днів відпустки) у сумі 146 555 грн. 56 коп., з утриманням всіх передбачених законодавством України податків та зборів, суд зазначає наступне.
Відповідно до вимог ст. 148 Закону України «Про судоустрій і статус судців» від 2 червня 2016 року №1402-VIII (далі - Закон №1402) функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності судів здійснюють: 1) Верховний Суд - щодо фінансового забезпечення його діяльності; 1-1) вищий спеціалізований суд - щодо фінансового забезпечення його діяльності; 2) Державна судова адміністрація України - щодо фінансового забезпечення діяльності всіх інших судів, діяльності Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, органів суддівського самоврядування, Національної школи суддів України, Служби судової охорони та Державної судової адміністрації України; 3) Вища рада правосуддя - щодо фінансового забезпечення її діяльності. Функції розпорядника бюджетних коштів щодо місцевих судів здійснюють територіальні управління Державної судової адміністрації України.
За правилами частин третьої, четвертої статті 148 Закону №1402-VIII, саме ДСА України здійснює функції головного розпорядника бюджетних коштів щодо фінансового забезпечення, зокрема, Чернігівського окружного адміністративного суду.
Згідно з вимогами п.п. 1,4 Положення про Державну судову адміністрацію України, затвердженого Рішенням Вищої ради правосуддя від 17 січня 2019 р. №141/0/15-19 (надалі - Положення), Державна судова адміністрація України є державним органом у системі правосуддя, який здійснює організаційне та фінансове забезпечення діяльності органів судової влади в межах повноважень, установлених законом; ДСА України у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, рішеннями Вищої ради правосуддя, з'їзду суддів України, а також цим Положенням.
Основними завданнями ДСА України є організаційне та фінансове забезпечення діяльності органів судової влади в межах повноважень, установлених законом; забезпечення належних умов діяльності судів, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Національної школи суддів України та органів суддівського самоврядування в межах повноважень, визначених законом (п.п. 1,2 п. 5 Положення).
ДСА України є юридичною особою, має печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням, самостійний баланс і рахунки в органах Державної казначейської служби України.
У частині 1 ст. 148 Закону №1402 зазначено, що фінансування всіх судів в Україні здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України.
Відповідно до вимог статті 149 Закону №1402-VIII суди фінансуються згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими відповідно до вимог цього Закону, у межах річної суми видатків, визначених Державним бюджетом України на поточний фінансовий рік, у порядку, встановленому Бюджетним кодексом України.
Невиплату суддівської винагороди в повному обсязі можна пов'язувати із діяльністю ДСА України як головного розпорядника бюджетних коштів щодо фінансового забезпечення діяльності усіх судів (крім Верховного Суду; стаття 148 Закону № 1402-УІІІ), відповідно як суб'єкта владних повноважень, рішеннями/діями якого порушено право особи (судді).
Згідно з вимогами абз. 2 п. 25 Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 3 серпня 2011 р. №845 (далі - Порядок № 845), у разі наявності у боржника або головного розпорядника бюджетних коштів окремої бюджетної програми для забезпечення виконання рішень суду безспірне списання коштів здійснюється лише за цією бюджетною програмою.
Згідно з додатком №3 «Розподіл видатків Державного бюджету України на 2020 рік» до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», Державній судовій адміністрації України за кодом програмної класифікації видатків та кредитування державного бюджету 0501150 «Виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів судів» передбачено кошти для виконання рішень судів ухвалених на користь суддів.
Ураховуючи той факт, що нараховуючи та виплачуючи позивачу суддівську винагороду із застуванням обмеження її розміру, відповідач-1 діяв з порушенням вимог статті 130 Конституції України та статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", що призвело до порушення прав позивача та гарантій незалежності судді, суд дійшов висновку, що порушене право позивача підлягає поновленню шляхом стягнення з Державної судової адміністрації України шляхом списання з рахунку Державної судової адміністрації України за бюджетною програмою 0501150 “Виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів судів” у порядку, передбаченому Законом України “Про гарантії держави щодо виконання судових рішень” та постановою Кабінету Міністрів України від 3 серпня 2011 р. № 845 на користь ОСОБА_1 суддівську винагороду за період з 18 квітня 2020 р. по 28 серпня 2020 р. включно (за винятком днів відпустки) у сумі 146 555 грн. 56 коп., з утриманням всіх передбачених законодавством України податків та зборів.
Суд зазначає, що учасниками справи вказана сума (146 555 грн. 56 коп.) визнаєтьсяі не є спірною, не спростовується та не заперечується. Розмір цієї суми підтверджений приєднаними до справи документами, у т.ч. довідками відповідача-1 з наведеними у них розрахунками. Тому у суду відсутні обґрунтовані сумніви щодо невідповідності цієї суми фактичному розміру недоотриманої суддівської винагороди.
Відповідно до вимог статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Згідно з вимогами статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Отже, з урахуванням ст.ст. 8, 9 Конституції України у разі виникнення колізії між нормами Конституції України чи Кодексу адміністративного судочинства України з положеннями ратифікованого міжнародного договору, то застосовуються останні як норми прямої дії.
Законом України “Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції” №475/97-ВР від 17 липня 1997 року ратифіковано Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Перший протокол та протоколи № 2, 4, 7, 11 до Конвенції.
Відповідно до вимог ст. 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з справ людини як джерело права.
Право власності належить до основоположних прав людини, втілення яких у життя становить підвалини справедливого суспільного ладу. Захист зазначеного права гарантовано статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, згідно з якою кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном і ніхто не може бути позбавлений власного майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Відповідно до вимог статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.
За змістом зазначеної статті держава має позитивні обов'язки гарантувати ефективне використання визначених Конвенцією прав кожному, хто перебуває під її юрисдикцією. Порушення кожного з цих обов'язків є самостійною підставою відповідальності держави.
Особи, які зазнають порушення права мирного володіння майном, повинні бути забезпечені можливістю ефективного засобу юридичного захисту в національному органі. Право особи на ефективний засіб правового захисту закріплено у статті 13 Конвенції, згідно з якою кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, були порушені, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Ефективність національного засобу правового захисту за змістом статті 13 Конвенції не залежить від упевненості в сприятливому результаті провадження. Ефективність має оцінюватися за можливістю виправлення порушення права, гарантованого Конвенцією, через поєднання наявних засобів правового захисту.
Щоб вважатися ефективним і в такий спосіб відповідати статті 13 Конвенції, внутрішній засіб правового захисту повинен надати змогу компетентному національному органу як розглянути суть відповідної скарги за Конвенцією, так і забезпечити "належний захист" (див. mutatismutandis п. 135 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 1999 року у справі "Сміт і Ґрейді проти Сполученого Королівства" (SmithandGrady v. the UK), заяви N 33985/96 і N 33986/96; п. 95 рішення ЄСПЛ від 18 грудня 1996 року у справі "Аксой проти Туреччини" (Aksoy v. Turkey), заява N 21987/93). Результатом такого провадження може бути, зокрема, присудження відшкодування у зв'язку з порушенням.
Суд зазначає, що у справі “Пайн Велі Девелопмент ЛТД та інші проти Ірландії” та “Федоренко проти України” ЄСПЛ констатував, що відповідно до прецедентного права органів, які діють на підставі Конвенції, право власності може бути “існуючим майном” або коштами, включаючи позови, для задоволення яких позивач може обґрунтовувати їх принаймні “виправданими очікуваннями” щодо отримання можливості ефективного використання права власності (cf., PressosCompaniaNaviera S.A. v. Belgium, Рішення від 20 листопада 1995 року, серія А, N 332, с. 21, п. 31; пункт 21 Рішення ЄСПЛ у справі “Федоренко проти України”).
У межах вироблених ЄСПЛ підходів до тлумачення поняття “майно”, а саме в контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, це поняття охоплює як “наявне майно”, так і активи, включаючи право вимоги, з посиланням на які заявник може стверджувати, що він має принаймні законні очікування стосовно ефективного здійснення свого “права власності” (пункт 74 Рішення від 2 березня 2005 року ЄСПЛ від von MALTZAN andOthers v. Germany). ЄСПЛ робить висновок, що певні законні очікування заявників підлягають правовому захисту, та формує позицію для інтерпретації вимоги як такої, що може вважатися “активом”: вона повинна мати обґрунтовану законну підставу, якою, зокрема, є чинна норма закону.
Відповідно до вимог пункту 1 Постанови Верховної Ради України від 21 травня 2015 року №462-VIII “Про Заяву Верховної Ради України “Про відступ України від окремих зобов'язань, визначених Міжнародним пактом про громадянські і політичні права та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод” схвалено Заяву Верховної Ради України про відступ від окремих зобов'язань, визначених пунктом 3 статті 2, статтями 9, 12, 14 та 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та статтями 5, 6, 8 та 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, на період до повного припинення збройної агресії Російської Федерації, а саме до моменту виведення всіх незаконних збройних формувань, керованих, контрольованих і фінансованих Російською Федерацією, російських окупаційних військ, їх військової техніки з території України, відновлення повного контролю України за державним кордоном України, відновлення конституційного ладу та порядку на окупованій території України.
Водночас, Україна не зробила відступу від Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а тому стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, у тому числі щодо законних очікувань стосовно ефективного здійснення свого “права власності”, а саме розміру суддівської винагороди, має бути застосована.
Таким чином, статтю 1 указаного Першого протоколу слід застосовувати для захисту “правомірних (законних) очікувань” щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною власності. Правомірні очікування виникають в особи, якщо вона дотримала всіх вимог законодавства для отримання відповідного рішення уповноваженого органу, а тому мала всі підстави вважати таке рішення дійсним і розраховувати на певний стан речей. Тобто в зазначених рішеннях ЄСПЛ установив, що наявність “правомірних (законних) очікувань” є передумовою для відповідного захисту. У свою чергу, умовою наявності “правомірних очікувань” у розумінні практики ЄСПЛ є достатні законні підстави. Інакше кажучи, “правомірні (законні) очікування” - очікування можливості здійснення певного права як прямо гарантованого, так і опосередкованого, у разі якщо особа прямо не виключена з кола осіб, які є носіями відповідного права.
Оцінюючи наявність у позивача правомірних (законних) очікувань на отримання суддівської винагороди, визначеної статтею 135 Закону України “Про судоустрій і статус суддів” від 2 червня 2016 року №1402-VІІІ, суд зазначає, що позивач правомірно та законно розраховував на отримання суддівської винагороди в період з 18 квітня 2020 р по 27 серпня 2020 р. у розмірі, визначеному статтею 135 Закону України “Про судоустрій і статус суддів” від 2 червня 2016 року №1402-VІІІ, яка є одним з елементів гарантії незалежності суддів, а відтак задоволення даного позову шляхом стягнення суми недоотриманої суддівської винагороди є ефективним засобом юридичного захисту.
Відносно посилання відповідача на те, що ДСА України не було проведено бюджетне фінансування для забезпечення виплати суддівської винагороди у повному розмірі без застосування обмежень, слід зазначити, що право на отримання суддівської винагороди у розмірі, визначеному спеціальним Законом України “Про судоустрій і статус суддів” є конституційною гарантією забезпечення незалежності суддів. Таке право судді на отримання суддівської винагороди гарантовано на рівні держави шляхом закріплення цих гарантій в Конституції України та не може змінюватись без внесення відповідних змін до Конституції України. На рівні Держави та її установчого акту - Конституції України гарантовано прийняті на себе Державою беззаперечні зобов'язання щодо своєчасної та повної виплати суддівської винагороди саме у розмірах, визначених у спеціальному Законі України “Про судоустрій і статус суддів”.
Європейський Суд з прав людини у своїх рішеннях вже неодноразово констатував на адресу України, що не приймає аргумент Уряду щодо бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатись на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань.
Відповідно до рішень Європейський суд з прав людини "Кечко проти України", "Ромашов проти України", "Шевченко проти України", реалізація особою права, яке пов'язано з отриманням бюджетних коштів, що базується на спеціальних актах національного законодавства, яким у даному випадку є Закон України “Про судоустрій і статус суддів”, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань, тобто посилання органами державної влади на відсутність коштів, як на причину невиконання своїх зобов'язань, є безпідставними.
При цьому суд бере до уваги, що будь-яких доказів обмеженого чи зменшеного фінансування видатків на виплату суддівської винагороди в Чернігівському окружному адміністративному суді у вказаний позивачем період у цій справі ні відповідачем-1, ні ДСА України до суду не надано.
Ураховуючи наведене, суд не може прийняти аргументи відповідача як такі, що мають правове підґрунтя та виправдовують невиплату позивачу суддівської винагороди у повному обсязі, без обмежень, ініційованих урядом.
Відповідно до вимог ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Ураховуючи викладене, суд визнає, що відповідачем протиправно вчинено бездіяльність, яка полягала у нарахуванні та виплаті позивачу суддівської винагороди у квітні-серпні 2020 р. із застосуванням статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік", отже порушено права позивача на отримання суддівської винагороди у повному розмірі та не дотримано вимог, передбачених частиною другою статті 2 КАС України.
Позивачем під час розгляду справи було надано належні та допустимі докази на підтвердження обґрунтованості позовних вимог, а наведені ним доводи не було спростовано відповідачем.
Наведене свідчить, що бездіяльність відповідача була протиправною. Право позивача на отримання повного розміру суддівської винагороди порушено. Отже, позовні вимоги є обґрунтованими, а тому позов підлягає задоволенню.
Відповідно до пункту 2 статті 371 КАС України негайно виконуються рішення суду про: присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць.
Отже, рішення суду в частині присудження суддівської винагороди у межах суми за один місяць, підлягає негайному виконанню.
Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору за звернення до суду із даним адміністративним позовом, доказів понесення учасниками справи інших судових витрат матеріали справи не містять, судові витрати розподілу не підлягають.
Керуючись статтями 243-246, 250, 255, 371 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Адміністративний позов задовольнити повністю.
Визнати протравними дії Чернігівського окружного адміністративного суду щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 р. по 28 серпня 2020 р. включно (за винятком днів відпустки) із застосуванням положень статті 29 Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік” у редакції Закону України від 13 квітня 2020 р. № 553-ІХ “Про внесення змін до Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік” у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 р.
Стягнути з Державної судової адміністрації України шляхом списання з рахунку Державної судової адміністрації України за бюджетною програмою 0501150 “Виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів судів” у порядку, передбаченому Законом України “Про гарантії держави щодо виконання судових рішень” та постановою Кабінету Міністрів України від 3 серпня 2011 р. № 845 на користь ОСОБА_1 суддівську винагороду за період з 18 квітня 2020 р. по 28 серпня 2020 р. включно (за винятком днів відпустки) у сумі 146 555 грн. 56 коп., з утриманням всіх передбачених законодавством України податків та зборів.
Рішення підлягає негайному виконанню в частині присудження на користь судді Чернігівського окружного адміністративного суду ОСОБА_1 (РНОКПП - НОМЕР_1 ) виплати суддівської винагороди у межах суми стягнення за один місяць.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Повне найменування сторін:
Позивач - ОСОБА_1 , адреса: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_2 .
Відповідач-1 - Чернігівський окружний адміністративний суд, адреса: вул.. Київська, 23, м. Чернігів, 14005, код ЄДРПОУ - 35108650.
Відповідач-2 - Державна судова адміністрація України, адреса: вул. Липська, 18/5, м. Київ, 01601, код ЄДРПОУ - 26255795.
Суддя Журавель В.О.
Дата складення рішення суду 25 листопада 2021року.