м. Вінниця
25 листопада 2021 р. Справа № 120/11370/21-а
Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Томчука А.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Міністерства оборони України, Військово-медичного клінічного центру Центрального регіону про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити дії
ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернулась в суд з позовною заявою до Міністерства оборони України (далі - відповідач 1), Військово-медичного клінічного центру Центрального регіону (далі - відповідач 2), в якій просить:
- визнати протиправною бездіяльність Міністерства оборони України щодо нездійснення фінансування для нарахування та виплати ОСОБА_1 суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 25.03.2020 по 31.08.2021 у розмірі 213117, 04 грн.;
- визнати протиправною бездіяльність Військово-медичного клінічного центру Центрального регіону щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 25.03.2020 по 31.08.2021 у розмірі 213117, 04 грн.;
- зобов'язати Міністерство оборони України здійснити фінансування для нарахування та виплати ОСОБА_1 протиправно не виплаченої їй суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 25.03.2020 по 31.08.2021 у розмірі 213117, 04 грн.;
- зобов'язати Військово-медичний клінічний центр Центрального регіону нарахувати та виплатити ОСОБА_1 протиправно не виплаченої їй суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 25.03.2020 по 31.08.2021 у розмірі 213117, 04 грн.;
- стягнути з Міністерства оборони України та/або Військово-медичного клінічного центру Центрального регіону моральну шкоду у сумі 30 000 грн. з відрахуванням обов'язкових податків та зборів.
В обґрунтування заявлених вимог представник позивача вказує, що 31.08.2021 відповідачем 2 на виконання рішення суду від 25.05.2021 у справі №120/2447/21-а виплачено позивачеві індексацію грошового забезпечення за період з 05.02.2016 по 31.12.2017 . Разом з тим, провівши виплату індексації, відповідач не нарахував та не виплатив ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 25.03.2020 по 31.08.2021.
Вважаючи вказану бездіяльність протиправною, позивач звернулась до суду з даним позовом.
Ухвалою від 21.09.2021 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі, вирішено її розгляд здійснювати в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін. Встановлено відповідачеві строк для подачі відзиву на позовну заяву. Витребувано у відповідача 2 додаткові докази.
12.10.2021 на адресу суду надійшов відзив від відповідача 2, в якому останній заперечив щодо задоволення позовних вимог ОСОБА_1 та вказав про наступне.
Першочергово представник відповідача 2 звернув увагу суду на питанні дотримання позивачем строку звернення до суду з цим позовом, вказавши, що позивач була виключена зі списків особового складу ВМКЦ ЦР наказом начальника від 24.03.2020 № 57 (по стройовій частині), відтак була обізнана щодо невиплати індексації грошового забезпечення за період з 5 лютого 2016 року по 31 грудня 2017 року і не була позбавлена права звернення до суду в межах відповідного строку. Тобто, моментом, коли особа дізналася або мала дізнатися про порушення її прав, є саме 24.03.2020.
Щодо застосування норм Кодексу законів про працю України та розрахунку ціни позову, відповідач 2 вказав, що за правилами статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
Так, відповідач 2 зауважив щодо позиції ВС висловленої у справі №480/3105/19, в якій суд дійшов висновку, що застосування передбаченої статтею 117 КЗпП України відповідальності здійснюється у разі невиплати згаданої компенсації на день виключення особи зі списків особового складу військової частини.
Крім того, у поданому відзиві відповідач 2, наголошуючи на судовій практиці, зауважив, що розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України має залежати від розміру недоплаченої суми (висновки Верховного Суду України висловлені у постанові від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16 та Великої Палати Верховного Суду постанова від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц, щодо відступлення від частини висновків Верховного Суду України, наведених у постанові від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16). При вирішенні даного питання варто враховувати такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.
Разом з тим, відповідач 2 заперечив щодо стягнення моральної шкоди, вказавши, що позивачем не доведено та не надано будь-яких доказів на підтвердження того, що моральна шкода спричинена незаконними діями або бездіяльністю відповідача, не обґрунтовано її розмір та не зазначено, які саме моральні або фізичні страждання чи інші негативні явища заподіяні позивачеві та чим це підтверджується. Окрім того, позивачем не надано належних доказів на підтвердження протиправної бездіяльності відповідача, яка б могла завдати позивачу моральної шкоди.
22.10.2021 на адресу суду надійшла відповідь на відзив, в якій представник позивача, спростовуючи мотиви, наведені відповідачем 2 у відзиві на позовну заяву, просила задовольнити заявлені вимоги у повному обсязі.
26.10.2021 до суду надійшли заперечення на відповідь на відзив відповідача 2.
19.11.2021 на адресу суду надійшли пояснення від представника Міністерства оборони України, зі змісту яких останній заперечив щодо задоволення вимог ОСОБА_1 вказавши про їх необґрунтованість.
Відповідно до ч. 2 ст. 262 КАС України розгляд справи по суті за правилами спрощеного позовного провадження починається з відкриття першого судового засідання. Якщо судове засідання не проводиться, розгляд справи по суті розпочинається через тридцять днів, а у випадках, визначених статтею 263 цього Кодексу, - через п'ятнадцять днів з дня відкриття провадження у справі.
Згідно з ч. 1 ст. 258 КАС України суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.
Датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення (ч. 5 ст. 250 КАС України).
Дослідивши матеріали адміністративної справи, суд встановив наступні обставини та відповідні їм правовідносини.
Згідно витягу із наказу начальника Військово-медичного клінічного центру Центрального регіону від 05.02.2018 №24 старшого сержанта ОСОБА_1 , призначену наказом Військово-медичного клінічного центру Центрального регіону від 23.01.2018 №2-РС на посаду медичної сестри терапевтичного відділення, з 05.02.2018 справу та посаду прийняла і приступила до виконання службових обов'язків.
Відповідно до наказу начальника Військово-медичного клінічного центру Центрального регіону від 24.03.2020 № 57, старшого сержанта ОСОБА_1 виключено зі списків особового складу установи та всіх видів забезпечення з 24.03.2020, та звільнено у запас наказом начальника Військово-медичного клінічного центру Центрального регіону від 23.03.2020 №18.
Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 25.05.2021 у справі №120/2447/21-а визнано протиправною бездіяльність Військово-медичного клінічного центру Центрального регіону щодо не проведення нарахування та виплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 05.02.2016 по 31.12.2017 включно. Зобов'язано Військово-медичний клінічний центр Центрального регіону нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 05.02.2016 по 31.12.2017 включно.
31.08.2021 на картковий рахунок позивача перераховано грошові кошти у сумі 3229,90 грн. на виконання рішення ВОАС від 25.05.2021 у справі №120/2447/21-а.
Разом з тим, як зазначив позивач та, що не спростовано відповідачем 2, провівши виплату індексації грошового забезпечення, відповідач не нарахував та не виплатив середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 25.03.2020 по 31.08.2021.
Вважаючи протиправною вказану бездіяльність відповідачів, позивач звернулась до суду з цим позовом.
Першочергово, зважаючи на аргументи відповідача 2 наведені у відзиві, суд враховує строки звернення до суду із позовом.
За приписами частини 5 статті 122 КАС України, для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.
Предметом оскарження у цій справі є бездіяльність відповідача, що полягає у невиплаті середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Такий спір пов'язаний з проходженням позивачем публічної служби, а тому строк звернення до адміністративного суду становить один місяць з дня, коли позивач дізнався про порушення своїх прав та інтересів, який в даному випадку слід обчислювати з дня проведення остаточного розрахунку при звільненні, а саме з 31.08.2021.
Водночас, з позовною заявою позивач звернувся до суду 15.09.2021, тобто у строк, що не перевищує місяць з дня, коли позивачу стало відомо про порушення його прав та інтересів відповідачем. Відтак, позивачем дотримано вимог ч.5 ст.122 КАС України щодо дотримання строку звернення до суду з цим позовом.
Відповідно до ст. 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Однією із встановлених Державою гарантій права на своєчасне одержання винагороди за працю є передбачений Кодексом законів про працю України обов'язок роботодавця виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20.12.1991 № 2011-XII (далі - Закон від 20.12.1991 № 2011-XII).
Однак, Законом від 20.12.1991 № 2011-XII правові відносини щодо виплати середнього заробітку (грошового забезпечення) за весь час затримки розрахунку при звільненні не врегульовані, внаслідок чого, до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми ст.ст. 116 - 117 Кодексу законів про працю України.
Наведене відповідає правовому висновку щодо застосування норм КЗпП України при вирішенні питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців викладеному в постановах Верховного Суду від 31 травня 2018 року у справі № 823/1023/16, від 30 січня 2019 року у справі № 807/3664/14, від 26 червня 2019 року у справі № 826/15235/16, від 30 квітня 2020 року у справі № 140/2006/19.
Вищенаведене спростовує доводи відповідача про те, що норми трудового законодавства не застосовуються до спірних правовідносин.
В той же час, статтею 116 КЗпП України передбачено, що на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність, а саме обов'язок колишнього роботодавця виплатити середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
В даному ж випадку, відповідачем не заперечується факт того, що остаточний розрахунок при звільненні з позивачем проведено лише 20.05.2020, а тому, позивач, як наслідок, має право на середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
В той же час, визначаючись щодо розміру середнього заробітку, який підлягає виплаті позивачу за несвоєчасне проведення розрахунку під час звільнення, суд виходив із наступного.
Метою встановлення передбаченої нормами ст. 117 КЗпП України відповідальності роботодавця є захист майнових прав працівника (службовця) у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права на своєчасне одержання заробітної плати (грошового забезпечення) за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17 зазначила, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Зазначено також, що з огляду на компенсаційний характер заходів відповідальності, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Крім того, у вищевказаній постанові зазначено, що Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком Верховного Суду України у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 у тому, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.
Велика Палата у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц теж окреслила зазначені вище критерії оцінки спірних сум середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні.
Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні службовця незалежно від того, чи позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум підлягають задоволенню у повному обсязі чи частково.
Про допустимість зменшення розміру відшкодування середнього заробітку у правовідносинах щодо проходження військової служби вказав Верховний Суд у постанові від 20.05.2020 (справа № 816/1640/17), зазначивши про обов'язок суду мотивувати прийняте рішення в частині підстав зменшення відшкодування.
Як вже зазначалося судом, основна мета покладення на роботодавця відповідальності передбаченої ст. 117 КЗпП України є захист майнових прав працівника у зв'язку із його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне отримання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом для існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Так, суд враховує, що позивача звільнено з військової служби та виключено зі списків особового складу військової частини з 24.03.2020.
В той же час, судом встановлено, що 31.08.2021 на виконання рішення суду від 25.05.2021 у справі №120/2447/21-а позивачу здійснено виплату індексації грошового забезпечення у розмірі 3229,90 грн. Тобто, остаточний розрахунок з позивачем проведено 31.08.2021.
Отже, період затримки остаточного розрахунку з позивачем при її звільненні з військової служби охоплюється з 25.03.2020 (наступний день після виключення зі списків військової частини) по 31.08.2021 (дата остаточного розрахунку), що становить 525 календарних днів.
Згідно з наданою відповідачем довідкою-розрахунком про розмір грошового забезпечення позивача від 12.10.2021 за № 727, середньомісячний заробіток позивача за два останніх місяці перед звільненням з військової служби (січень-лютий 2020 року) складає 24778,02 грн. (по місячно: 12389,01 грн.).
Отже, середньоденний заробіток позивача становить 412,97 грн. (24778,02 грн. (заробіток за два останніх місяці) : 60 календарних днів (31 календарних днів у січні 2020 року + 29 календарних днів у лютому 2020 року)). Відповідно, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні становить 216 809,25 грн. (412,97 грн. х 525 календарних днів).
Разом з тим, суд звертає увагу на те, що при розмірі несвоєчасно виплаченої індексації грошового забезпечення у сумі 3229,90 грн., середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні складає 216 809,25 грн., що значно перевищує розмір несвоєчасно виплачених сум.
Верховний Суд у постанові від 18 липня 2018 року по справі № 825/325/16 вказав, що при визначенні розміру компенсації за затримку розрахунку необхідно враховувати розмір середнього заробітку позивача, суму заборгованості, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, те, що відповідач є органом державної влади, фінансування якого здійснюється з державного бюджету та інших обставин справи.
Аналогічна правова позиція щодо застосування принципу співмірності зазначена у постанові Верховного Суду від 04 квітня 2018 року по справі №524/1714/16-а та постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року по справі №761/9584/15-ц, які мають враховуватись до спірних правовідносин на виконання ст. 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та ч. 5 ст. 242 КАС України.
Так, Верховний Суд в постанові від 30.10.2019 по справі № 806/2473/18 сформував правову позицію щодо врахування істотності частки складових заробітної плати в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку.
При цьому, суд враховує зазначені висновки Верховного Суду при визначенні розміру компенсації за затримку розрахунку позивачу у цій справі, оскільки стягнення середнього заробітку у розмірі 216 809,25 грн., при розмірі несвоєчасно виплаченої індексації грошового забезпечення в загальній сумі 3229,90 грн. було б порушенням принципу розумності, справедливості та пропорційності.
Отже, при вирішенні цієї справи суд з'ясував, що істотність частки невиплачених сум грошового забезпечення (3229,90 грн.) в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку за період з 25.03.2020 по 31.08.2021 становить 1,48% (3229,90 : 216 809,25 грн. х 100%).
При цьому, сума яка підлягає відшкодуванню з урахуванням істотності частки 1,48 % розраховується наступним чином: 412,97 грн. (середньоденний заробіток позивача) х 1,48 % = 6,11 грн. - середньоденна сума відшкодування з урахуванням істотності частки; 6,11 грн. х 525 ( днів затримки розрахунку) = 3207,75 грн.
З урахуванням принципу розумності, справедливості та співмірності, суд вважає, що середній заробіток за час затримки розрахунку має бути виплачений позивачу у розмірі 3207,75 грн., з урахуванням істотності частки несвоєчасно виплачених сум в порівнянні із середнім заробітком позивача.
Крім того, виходячи із наведених вище принципів та застосовуючи визначені Верховним Судом критерії для зменшення розміру середнього заробітку, суд також враховує і обставини, за яких пов'язана тривалість періоду проведення відповідачем остаточного розрахунку при звільненні та виплату усіх компенсаційних сум, адже саме тривалість періоду затримки виплат зумовила і зростання розміру середньої заробітку.
Так, в цьому контексті суд звертає увагу, що причиною затримки виплат стало неправильне тлумачення відповідачем норм щодо проведення виплати індексації грошового забезпечення позивача. У зв'язку із цим, між позивачем та відповідачем виник спір, який вирішено судом у межах адміністративної справи №120/2447/21-а.
Тобто, невиплата відповідачем 2 усіх сум належних позивачу при звільненні не носить свавільного характеру, а пов'язана із помилковим застосуванням норм законодавства.
Аналізуючи поведінку позивача у спірних правовідносинах, суд зазначає, що законодавство України не передбачає обов'язок працівника звернутись до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас, у спірних правовідносинах працівник (у широкому розумінні поняття) має діяти добросовісно, реалізуючи свої права, не допускаючи дій, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, за результатами дослідження усіх обставин справи та з урахуванням критеріїв, які слід враховувати зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до ст. 117 КЗпП України, суд дійшов висновку про відповідність суми 3207,75 грн. принципам розумності, справедливості та пропорційності встановлених заходів відповідальності.
Визначаючись щодо способу захисту порушених прав позивача, суд виходить із наступного.
Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
При цьому, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.
Засіб захисту, що вимагається зазначеною статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави.
Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.
Відповідно до п. 10 ч. 2 ст. 245 КАС України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.
З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що достатнім і ефективним способом захисту порушених прав позивача є прийняття судом рішення про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки повного розрахунку при звільненні в розмірі 3207,75 грн.
Втім, в межах даного позову позивач просить суд саме нарахувати та виплатити йому середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.
В той же час, положеннями ч. 2 ст. 9 КАС України визначено, що суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Враховуючи вище викладене, а також з метою ефективного захисту прав, свобод, інтересів позивача, суд вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог та стягнути з Військово-медичного клінічного центру Центрального регіону на користь позивача середній заробіток за час затримки повного розрахунку при звільненні в розмірі 3207,75 грн.
При цьому, визначаючись з приводу особи, з якої належить стягувати середній заробіток за час затримки повного розрахунку при звільненні, суд виходив із того, що передбачена ст. 117 КЗпП України відповідальність за несвоєчасний розрахунок при звільненні покладається саме на роботодавця (власника).
З огляду на наведене, позовні вимоги звернені до відповідача 2 підлягають задоволенню у спосіб визнання протиправною бездіяльності Військово-медичного клінічного центру Центрального регіону щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 25.03.2020 по 31.08.2021 та стягнення з Військово-медичного клінічного центру Центрального регіону на користь ОСОБА_1 середнього заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 25.03.2020 по 31.08.2021 в сумі 3207,75 грн.
Щодо позовних вимог звернених до Міністерства оборони України, а саме про визнання протиправною бездіяльності щодо нездійснення фінансування для нарахування та виплати ОСОБА_1 суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 25.03.2020 по 31.08.2021 та зобов'язання здійснити фінансування для нарахування та виплати ОСОБА_1 протиправно не виплаченої їй суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 25.03.2020 по 31.08.2021, то такі задоволенню не підлягають, з огляду на наступне.
Наказом Міністерства оборони України від 22.05.2017 №280 (у редакції наказу Міноборони від 14.02.2020 №44) затверджено Правила організації фінансового забезпечення військових частин, установ, організацій Збройних Сил України (далі - Правила). Ці Правила визначають механізм фінансового забезпечення військових частин, кораблів, військових навчальних закладів, військових комісаріатів, установ, організацій Збройних Сил України та Державної спеціальної служби транспорту (далі - військова частина), що утримуються за рахунок коштів Державного бюджету України.
Відповідно до п. 1.2 Правил для цих Правил терміни використовуються в такому значенні:
забезпечувальний фінансовий орган - фінансовий орган головного розпорядника коштів або розпорядника коштів другого рівня, до мережі якого належать розпорядники коштів третього рівня;
начальник фінансового органу - начальник фінансово-економічної служби (управління, відділу тощо) військової частини, начальник відділу фінансового забезпечення військкомату, а також головний бухгалтер військової частини;
фінансове господарство військової частини - сукупність процесів щодо управління фінансовими ресурсами, які є в розпорядженні військової частини, з метою виконання покладених на неї завдань;
фінансове забезпечення - система заходів, що включає фінансове планування, отримання, зберігання, економне, ефективне і цільове використання коштів відповідно до вимог чинного законодавства України, організацію обліку та звітності з метою виконання військовою частиною покладених на неї завдань;
фінансовий орган - фінансово-економічна служба (управління, відділ тощо) військової частини, відділ фінансового забезпечення військового комісаріату.
Пунктом 1.3 Правил визначено, що розпорядниками бюджетних коштів за кошторисом Міністерства оборони України є:
Міністр оборони України - головний розпорядник;
командувачі (начальники) видів Збройних Сил України, окремих родів військ (сил) Збройних Сил України, територіальних квартирно-експлуатаційних управлінь, інших органів військового управління (крім військових комісаріатів), Голова Адміністрації Державної спеціальної служби транспорту, які включені до мережі головного розпорядника коштів, - розпорядники коштів нижчого рівня (далі - розпорядники коштів другого рівня);
командири військових частин, які включені до мережі головного розпорядника коштів або розпорядника коштів другого рівня, - розпорядники коштів нижчого рівня (далі - розпорядники коштів третього рівня).
Розпорядники бюджетних коштів реалізують свої функції таким чином:
головний розпорядник - через Департамент фінансів Міністерства оборони України;
розпорядники коштів другого рівня - через фінансово-економічні управління командувань видів Збройних Сил України, командувань окремих родів військ (сил) Збройних Сил України, інших органів військового управління, управління фінансово-економічної діяльності Адміністрації Державної спеціальної служби транспорту, фінансово-економічні відділи територіальних квартирно-експлуатаційних управлінь;
розпорядники коштів третього рівня - через фінансові органи військових частин.
Згідно п. 1.4 Правил, забезпечувальний фінансовий орган згідно зі своїми повноваженнями здійснює координацію діяльності структурних підрозділів Міністерства оборони України, Генерального штабу Збройних Сил України, видів Збройних Сил України, окремих родів військ (сил) Збройних Сил України, територіальних квартирно-експлуатаційних управлінь, органів військового управління, які в установленому законодавством порядку визначені відповідальними виконавцями (співвиконавцями) бюджетних програм (підпрограм) (далі - служби забезпечення) щодо забезпечення військових частин бюджетними асигнуваннями та коштами за напрямами відповідальності цих служб забезпечення.
Військова частина має право отримувати бюджетні асигнування на утримання тільки від одного забезпечувального фінансового органу.
Таким чином, Військово-медичний клінічний центр Центрального регіону відноситься до розпорядників коштів третього рівня.
Забезпечувальним фінансовим органом відповідача 2 є розпорядник коштів другого рівня, тобто відповідне командування Збройних Сил України.
Військова частина (в даному випадку Військово-медичний клінічний центр Центрального регіону) має право отримувати бюджетні асигнування на утримання тільки від одного забезпечувального фінансового органу.
Водночас, п. 1.7 Правил передбачає фінансову дисципліну - це обов'язкове для всіх посадових осіб військової частини дотримання встановлених і діючих правил і норм ведення військового і фінансового господарства.
Складовими елементами фінансової дисципліни є бюджетна, авансова, штатно-тарифна, платіжно-розрахункова, кошторисна та касова дисципліна.
Кошторисна дисципліна - дотримання правил витребування коштів і складання кошторису та використання бюджетних асигнувань.
Командир військової частини зобов'язаний, зокрема, організувати фінансове забезпечення згідно з вимогами чинного законодавства України та цих Правил, забезпечити своєчасне витребування і одержання від забезпечувального фінансового органу належних військовій частині коштів, їх облік і подання фінансової звітності (п. 1.8 Правил).
Пунктом 1.10 Правил визначено, що начальник фінансового органу зобов'язаний, зокрема, разом з іншими посадовими особами військової частини забезпечувати своєчасне і правильне планування та витребування коштів на потреби військової частини та інших частин, зарахованих до неї на фінансове забезпечення; забезпечувати своєчасну виплату грошового забезпечення, заробітної плати, інших виплат особовому складу частини, передбачених чинним законодавством України.
Поряд з цим, пунктом 8 Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 №260 (далі - Порядок) передбачено, що грошове забезпечення виплачується за місцем перебування військовослужбовців на грошовому забезпеченні на підставі наказу командира.
Вищевикладене свідчить, що відповідач 2 повинен був забезпечити своєчасне витребування і одержання від забезпечувального фінансового органу, в даному випадку - Командування медичних сил Збройних Сил України, належних Військово-медичному клінічному центру Центрального регіону коштів.
Разом з тим, матеріали справи не містять доказів подання відповідачем 2 відповідних заявок на кошти до забезпечувального фінансового органу другого рівня чи Міністерства оборони України (Департаменту фінансів Міністерства оборони України), які б врахували потребу у середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, але не були профінансовані.
Водночас, позивач на грошовому забезпеченні у Міністерстві оборони України не перебував, відповідно правових підстав для виплати індексації грошового забезпечення за вказаний період, з рахунків Міністерства оборони України не має.
Разом з тим, суд звертає увагу, що наявні матеріали, які містяться у даній адміністративній справі, не містять доказів бездіяльності Міністерства оборони України щодо не здійснення фінансування для середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Враховуючи вищевикладене також і відсутні підстави зобов'язального характеру до Міністерства оборони України щодо здійснення фінансування для нарахування та виплати ОСОБА_1 протиправно не виплаченої їй суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 25.03.2020 по 31.08.2021.
Відтак, суд доходить висновку, що доводи представника позивача в цій частині позовних вимог не ґрунтуються на вимогах чинного законодавства, яке регулює спірні правовідносини, та повністю спростовуються встановленими у справі обставинами.
З огляду на вищевказане, суд приходить до висновку, що в цій частині позов задоволенню не підлягає.
Що стосується позовних вимог в частині стягнення моральної шкоди у розмірі 30000,00 грн., суд дійшов висновку про відмову у їх задоволенні з огляду на таке.
Відповідно до п.3 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих відносин через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
У пунктах 2, 4 вказаної постанови зазначено, що розглядаючи позови про відшкодування шкоди, суди повинні мати на увазі, що відповідно до статей 440 і 450 ЦК шкода, заподіяна особі і майну громадянина або заподіяна майну юридичної особи, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її заподіяла, за умови, що дії останньої були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв'язок та є вина зазначеної особи, а коли це було наслідком дії джерела підвищеної небезпеки, незалежно від наявності вини.
У позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями (бездіяльністю) її заподіяно та якими доказами вона підтверджується. Факт заподіяння моральної шкоди повинен довести позивач.
Таким чином, обов'язок доказування спричиненої моральної шкоди, її розміру та інших обставин, покладається на особу, що подає відповідний позов.
Крім того, за правилами частини першої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною першою статті 23 Цивільного кодексу України закріплено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Відповідно до частини другої ст. 23 ЦК України моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Положеннями частини першої ст. 1173 ЦК України визначено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
Як зазначає позивач, заподіяна їй моральна шкода полягає в душевних стражданнях, понесених внаслідок бездіяльності відповідача, оскільки позивач відчуває себе повністю деморалізованим та перебуває у депресивному стані.
Однак, позивачем не надано жодних доказів заподіяння їй або членам її сім'ї душевних страждань протиправною бездіяльністю безпосередньо відповідача у справі, зокрема, доказів погіршення здоров'я або настання інших втрат немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, що стали наслідком протиправної бездіяльності відповідача, передбачених частиною другою статті 23 ЦК України.
При цьому, суд зазначає, що сам по собі факт протиправної поведінки відповідача не свідчить про завдання позивачу моральної шкоди.
Аналогічна правова позиція наведена у постанові Верховного Суду від 31.07.2019 у справі № 804/6922/16.
Крім того, згідно судової практики Європейського суду з прав людини (рішення від 25.10.1993 у справі «Гольм проти Швеції», від 29.11.1996 у справі «Саундерс проти Сполученого Королівства», від 25.07.2001 у справі «Перна проти Італії», від 13.07.2006 у справі «Сілін проти України» визнання порушення прав особи неправомірними діями інших осіб само по собі є достатньою справедливою сатисфакцією за моральну шкоду спричинену такими діями.
Сам лише факт порушення прав позивача не може слугувати виключною підставою для стягнення моральної шкоди, оскільки моральна шкода має бути обов'язково підтверджена належними та допустимими доказами.
Оскільки позивач не надав суду жодного доказу спричинення йому моральної шкоди та причинно-наслідкового зв'язку між бездіяльністю відповідача та заявленою моральною шкодою в розмірі 30 000 грн., як і не обґрунтував сам розмір моральної шкоди, то суд дійшов щодо відсутності підстав для задоволення вимоги позивача в частині відшкодування моральної шкоди.
Відповідно до частини 1 статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно зі статтею 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Частиною першою, другою статті 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд доходить висновку про наявність підстав для часткового задоволення адміністративного позову.
Відповідно до частини 3 статті 139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
Так, відповідно до квитанції про сплату судового збору №ПН4156420 від 09.09.2021 позивачем за подання даного позову сплачено судовий збір у розмірі 2131,20 грн.
З врахуванням пропорційності задоволених позовних вимог відповідно до першогово заявленої до стягнення суми середнього заробітку у розмірі 213117,04 грн., судовий збір підлягає стягненню на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань Військово-медичного клінічного центру Центрального регіону у розмірі 32 грн.
Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд -
Адміністративний позов задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Військово-медичного клінічного центру Центрального регіону щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 25.03.2020 по 31.08.2021.
Стягнути з Військово-медичного клінічного центру Центрального регіону на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 25.03.2020 по 31.08.2021 в сумі 3207,75 грн. (три тисячі двісті сім грн. 75 грн.).
В задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Військово-медичного клінічного центру Центрального регіону судовий збір у сумі 32 грн. (тридцять дві грн.).
Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.
Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 )
Відповідач 1: Міністерство оборони України (проспект Повітрофлотський, 6, м. Київ, 03168, код ЄДРПОУ 00034022)
Відповідач 2: Військово-медичний клінічний центр Центрального регіону (вул. Князів Коріатовичів, 185, м. Вінниця, 21014, код ЄДРПОУ 07816153)
Повний текст рішення складено та підписано суддею 25.11.2021
Суддя Томчук Андрій Валерійович