печерський районний суд міста києва
Справа № 757/8175/21-ц
19 листопада 2021 року Печерський районний суд м. Києва у складі:
головуючого - судді Вовк С. В.,
при секретарі судових засідань - Брачун О. О.,
розглянувши у відкритому судовому засідання у м. Києві у залі суду цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «1 БЕЗПЕЧНЕ АГЕНТСТВО НЕОБХІДНИХ КРЕДИТІВ» про захист прав споживачів, визнання договору позики недійсним,
I. Позиції учасників справи.
Позивач звернувся до суду із вказаним позовом, у якому просив визнати договір позики № 6561163 від 11 лютого 2020 року, укладений із ТОВ «1 БЕЗПЕЧНЕ АГЕНТСТВО НЕОБХІДНИХ КРЕДИТІВ», недійсним.
В обґрунтування позову вказано, що під час укладання договору позики було порушено вимоги законодавства про захист прав споживачів, а саме застосовано нечесну підприємницьку практику до позивача у формі введення в оману стосовно процедури укладання договору позики. Позивач звертає увагу суду, що ним не підписувався вказаний договір, відповідач не повідомив йому письмово необхідну інформацію по договору в його змісті. Зазначає, що встановлення вимоги щодо сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації у разі невиконання ним зобов'язань за договором є несправедливими умовами, можуть бути визнані недійсними. Також позивач звертає увагу, що договір про надання позики на умовах фінансового кредиту, який укладений сторонами по справі, містить ознаки кредитного договору, а тому має бути укладений в письмовій формі та підписаний сторонами. Крім того, в оспорюваному договорі не була вказана ціна та сукупна вартість кредиту. Позивач стверджує, що відповідач ввів його в оману на рахунок істотних умов договору, зокрема, щодо відсоткової ставки за користування кредитом, не було зазначено нічого на рахунок непомірно великої відсоткової ставки у випадку порушення зобов'язання. Позивач зазначає, що розмір нарахованих відсотків за кредитним договором, укладений між ним та відповідачем, значно перевищує розмір заборгованості за кредитом.
Відповідач, не погоджуючись з позовними вимогами, подав відзив до суду, в якому стверджує, що 11 лютого 2020 року позивачем було підписано (акцептовано) оферту, чим засвідчено вивчення умов оферти, повну та безумовну згоду з цими умовами, свідоме прийняття пропозиції укласти договір та згоду на використання одноразового ідентифікатора в якості особистого підпису договору. Підписанням оферти одноразовим ідентифікатором позичальник засвідчив, що погоджується з усіма без виключення умовами оферти. Позивач на момент укладення договору не заявляв додаткових вимог щодо умов позики та прийняв надані відповідачем грошові кошти. Також відповідач зазначає, що не відповідає дійсності твердження позивача про ненадання йому інформації про споживчий кредит, оскільки 11 лютого 2020 року, до моменту укладення договору позики № 6561163 позивачеві було надано паспорт позики, тобто інформацію, яка надається споживачу відповідно до Закону України «Про споживче кредитування» із зазначенням: найменування та місцезнаходження кредитодавця; реквізити ліцензії та свідоцтва про внесення кредитодавця до Державного реєстру фінансових установ; тип кредиту; сума кредиту; строк кредитування; мета отримання; спосіб надання кредиту; тип процентної ставки та порядок її обчислення; орієнтовну загальну вартість кредиту для споживача на дату надання інформації, виходячи з обраних споживачем умов кредитування. Позивачу повідомлялось про його право безкоштовно отримати копію проекту договору позики у письмовій чи електронній формі; право відмовитися від договору позики протягом 14 календарних днів у порядку та на умовах, визначених умовами договору та Законом України «Про споживче кредитування»; право дострокового повернення позики без додаткової плати за дострокове повернення позики.
II. Процесуальні дії та рішення суду.
15 лютого 2021 року до Печерського районного суду м. Києва надійшла вказана позовна заява, для розгляду якої, у відповідності до пункту 15 Розділу XIII Перехідні положення Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року № 1618-IV (у редакції Закону № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року), визначено суддю та передано, для вирішення питання про відкриття провадження у справі, згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями.
Ухвалою судді від 19 лютого 2021 року у справі відкрито провадження для розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін у судове засідання.
06 травня 2021 року від відповідача до суду надійшов відзив на позовну заяву.
Суд, у порядку спрощеного позовного провадження, дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, встановив наступні обставини та дійшов до наступних висновків.
III. Фактичні обставини справи.
11 лютого 2020 року ТОВ «1 БЕЗПЕЧНЕ АГЕНТСТВО НЕОБХІДНИХ КРЕДИТІВ» та ОСОБА_1 уклали спірний договір № 6561163, за умовами якого позичальник отримав позику в сумі 7400, 00 грн строком на 30 днів зі сплатою 1,60 % за кожний день користування. У разі, якщо позичальник не повернув суму позики у визначений договором строк, за весь час прострочення, включаючи день повернення позики, позикодавець має право нарахувати, згідно вимог чинного законодавства України, а позичальник зобов'язаний сплатити 2,70 % від неповерненої суми позики за кожен день прострочення.
Вказаним договором передбачено порядок та умови повернення позики, погашення заборгованості за договором, сплата нарахованих за період користування відсотків.
10 березня 2020 року сторони уклали додаткову угоду № 1557932 до договору позики № 6561163 від 11 лютого 2020 року, згідно з якою домовились продовжити строк користування позикою, внести зміни та викласти наступні розділи у графіку повернення позики та сплаті процентів в п. 2 договору в новій редакції: дата повернення позики (останній день) - 07 квітня 2020 року; розмір процентів на позику річних - 297,31 %; вартість позики за весь строк, на який видано позику, у % - 44,80 %; вартість позики за весь строк, на який видано позику, у грн - 3315,20 грн; загальна вартість позики та процентів, у грн - 10715,20 грн. Усі інші положення п. 2 договору залишаються без змін.
Як встановлено із змісту договору позики від 11 лютого 2020 року № 6561163, оспорюваний договір укладений в електронній формі, кредит був наданий позичальнику виключно за допомогою веб-сайту кредитодавця, за умови ідентифікації позичальника та використання електронного підпису одноразовим ідентифікатором.
Згідно з пунктом 4.1 договору, позичальник ознайомився на сайті відповідача з повною інформацією щодо позикодавця та його послуги, що передбачені ст. 12 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».
У відповідності до пункту 4.2 договору, позичальник до моменту підписання договору вивчив цей договір та Правила надання грошових коштів у позику (на умовах повернення позики в кінці строку позики), у тому числі і на умовах фінансового кредиту, розміщені на сайті https://mycredit.ua/ru/documents-license/, їх зміст, суть, об'єм, зобов'язань сторін та наслідки укладення цього договору, а також зазначена в правилах процедура і наслідки оформлення позичальником продовження строку користування позикою (пролонгація), йому зрозумілі.
За приписами пункту 5 договору, він укладений дистанційно, в електронній формі, з використанням інформаційно-телекомунікаційних систем, шляхом надсилання електронного повідомлення про прийняття (акцепт) пропозиції та підписано накладенням електронного підпису одноразовим (ідентифікатором). Відповідно до положень Закону України «Про електронну комерцію» договір прирівнюється до укладеного в письмовій формі.
Як вбачається з копії спірного договору, позичальник використав електронний підпис одноразовим ідентифікатором I6wfpHxn3k, позикодавець - 2kXPW7usw6.
Пунктом 6 сторони підтвердили, що договір укладений в результаті зваженого рішення сторін, на взаємовигідних умовах, на принципах ст. ст. 6, 627 Цивільного кодексу України, згідно з якими сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору, з урахування вимог розумності та справедливості.
IV. Позиція суду та оцінка аргументів сторін.
У відповідності до положень ст. 61 Основного Закону України, юридична відповідальність особи має індивідуальний характер. Статтею 55 Конституції України проголошено право кожного будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Статтею 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідно до роз'яснень, викладених у п. 4, 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» судам відповідно до статті 215 Цивільного кодексу необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (частина перша статті 219, частина перша статті 220, частина перша статті 224 тощо), та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (частина друга статті 222, частина друга статті 223, частина перша статті 225 Цивільного кодексу тощо).
Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду.
Цивільне право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (абзац перший частини другої статті 215 Цивільного кодексу України). Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.
Такий висновок сформовано постановою Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90цс19).
Позивач, звертаючись до суду із вимогами про визнання укладеного договору недійсним, свої вимоги обґрунтовує тим, що не було дотримано письмової форми його укладення та не підписано сторонами, не було погоджено всі істотні умови договору.
Відповідно до ст. 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Згідно з ст. 203 Цивільного кодексу України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Так, стаття 626 Цивільного кодексу України визначає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (стаття 628 Цивільного кодексу України).
Відповідно до положень ст. 638 Цивільного кодексу України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Відповідно до частини першої, третьої ст. 207 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що вчинено у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Використання при вчинені правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного електронного або іншого копіювання, електронного підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, встановлених законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразок відповідного аналога їхніх власноручних підписів.
Згідно з ст. 205 Цивільного кодексу України, правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків. У випадках, встановлених договором або законом, воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням.
Згідно з ст. 1046 Цивільного кодексу України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Судом встановлено, що 11 лютого 2020 року сторонами укладено договір позики № 6561163, отримання грошових коштів позивач не заперечує.
Як вбачається з оспорюваного договору 11 лютого 2020 року позичальником було підписано (акцептовано) оферту, чим засвідчено вивчення умов оферти, повну та безумовну згоду з цими умовами, свідоме прийняття пропозиції укласти договір та згоду на використання одноразового ідентифікатора в якості особистого підпису договору. Підписанням оферти одноразовим ідентифікатором позичальник засвідчив, що погоджується з усіма без виключення умовами оферти. При укладанні договору позичальник мав обсяг цивільної дієздатності та його волевиявлення було вільним і відповідало внутрішній волі. Позичальник на момент укладення договору не заявляв додаткових вимог щодо умов позики та в прийняв надані товариством грошові кошти. Що не заперечується самим позивачем.
Отже, договір позики укладено дистанційно, в електронній формі, з використанням інформаційно-телекомунікаційної системи, внаслідок чого, відповідно до положень Закону України «Про електронну комерцію» у сторін такого договору виникли цивільні права та обов'язки майнового характеру. Договір було укладено згідно з частиною другою ст. 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» в порядку, передбаченому Закону України «Про електронну комерцію». Відповідно до вищезазначеного порядку, електронний договір укладається шляхом пропозиції його укласти (оферти) однією стороною та її прийняття (акцепту) другою стороною. Договір підписувався з використанням електронного підпису одноразовим ідентифікатором відповідно до ст. 12 Закону України «Про електронну комерцію». Згідно з пунктом 6 частини першої ст. 3 цього Закону електронний підпис одноразовим ідентифікатором - це дані в електронній формі у вигляді алфавітно-цифрової послідовності, що додаються до інших електронних даних особою, яка прийняла пропозицію (оферту) укласти електронний договір, та надсилаються іншій стороні цього договору. Одноразовий ідентифікатор для укладення договору надсилається засобами зв'язку, зазначеними заявником в інформаційно-телекомунікаційній системі.
Згідно з Правилами надання грошових коштів у позику, у тому числі на умовах фінансового кредиту ТОВ «1 БЕЗПЕЧНЕ АГЕНТСТВО НЕОБХІДНИХ КРЕДИТІВ» отримання коштів у позику можливе шляхом подання заявки в особистому кабінеті на веб-сайті товариства за умовами, які позичальник вважає зручними для себе, та підтверджує умови отримання кредиту шляхом натискання кнопки «Погоджуюсь», після чого формується одноразовий ідентифікатор, який використовується для підтвердження підписання договору. Договір містить персональні дані позичальника, зокрема його ПІБ, номер картки платника податків, контактний номер телефону. Без використання одноразового ідентифікатора, без здійснення входу на сайт товариства за допомогою логіна і пароля особистого кабінету договір між позичальником та товариством неможливий.
За таких обставин укладення договору у запропонованій формі відповідало внутрішній волі позивача, який в свою чергу вчинив певну сукупність дій, спрямованих на отримання позики за допомогою інформаційно-телекомунікаційної системи.
Аналізуючи положення законодавства, суд зазначає, що договір позики № 6561163 від 11 лютого 2020 року укладено від імені ТОВ «1 БЕЗПЕЧНЕ АГЕНТСТВО НЕОБХІДНИХ КРЕДИТІВ» уповноваженими на те особами. Правочин вчинений у передбаченій чинним законодавством формі. Зміст правочину не суперечить нормам чинного на момент укладення договору законодавства та містить всі істотні умови, передбачені законом для такого виду договорів, які були погоджені сторонами, про що свідчить підписання договору та його подальше виконання. Крім того, позивачем не заперечується факт отримання від відповідача грошових коштів. Отже, волевиявлення сторін договору на його укладення було вільним та відповідало їх внутрішній волі.
Крім того, ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» містить самостійні підстави визнання договору (чи його умов) недійсним.
Так, згідно з частинами першою, другою ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача.
Для кваліфікації умов договору, як «несправедливі» необхідна наявність одночасно таких ознак: умови договору порушують принцип добросовісності, закріплений законодавцем у пункті 6 частини першої ст. 3 Цивільного кодексу України та частині третій ст. 509 Цивільного кодексу України; умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін; умови договору завдають шкоди споживачеві.
Варто зауважити, що принцип добросовісності є одним із засобів обмеження принципу свободи договору сторін, способом утримання сторін від зловживання своїми правами при виконанні договору. Зміст цього принципу полягає в тому, що умови правочинів та їх застосування суб'єктами цивільних правовідносин мають бути належними і справедливими та відповідати загальновизнаним нормам обороту.
Несправедливими є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов'язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов'язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; (пункти 2, 3 частини третьої ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів»); надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв'язку з розірвання або невиконанням ним договору (пункт 4 частини третьої ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів»).
Аналогічної правової позиції дотримується Верховний Суд в постанові від 12 лютого 2018 року у справі № 707/2953/15-ц.
Відповідно до положень частини п'ятої ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» визначено, що до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими: 1) для надання кредиту необхідно передати як забезпечення повну суму або частину суми кредиту чи використати її повністю або частково для покладення на депозит, або викупу цінних паперів, або інших фінансових інструментів, крім випадків, коли споживач одержує за таким депозитом, такими цінними паперами чи іншими фінансовими інструментами таку ж або більшу відсоткову ставку, як і ставка за його кредитом; 2) споживач зобов'язаний під час укладення договору укласти інший договір з кредитодавцем або третьою особою, визначеною кредитодавцем, крім випадків, коли укладення такого договору вимагається законодавством та/або коли витрати за таким договором прямо передбачені у складі сукупної вартості кредиту для споживача; 3) передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки; 4) встановлюються дискримінаційні стосовно споживача правила зміни відсоткової ставки.
Твердження позивача про те, що ним не погоджено істотні умови договору суд розцінює критично, оскільки дані доводи спростовуються договором позики, у якому чітко викладені умови надання коштів, а саме: розмір позики, строк та плата за користування грошима та відповідальність за порушення умов договору.
Відповідно до частини першої статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів» нечесна підприємницька практика забороняється. Нечесна підприємницька практика включає: вчинення дій, що кваліфікуються законодавством як прояв недобросовісної конкуренції; будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною.
Обставини на які посилається сторона позивача в обґрунтування позовних вимог не відповідають критеріям ознак нечесної підприємницької практики, визначеним у статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів», та відповідно не можуть слугувати підставою для визнання судом недійсним кредитного договору.
Аналізуючи умови оспорюваного договору та встановлені обставини, суд дійшов до висновку про відсутність в ньому несправедливих умов, а твердження позивача з даного приводу судом розцінюються як небажання виконувати взяті на себе договірні зобов'язання та спосіб захисту власних інтересів.
Згідно 76 ЦПК України встановлено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Як визначено у частині першій, другій ст. 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Згідно з частинами першою, шостою ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Оскільки, підписуючи договір позичальник погоджується зі всіма його умовами, маючи для цього всі можливості та час ознайомитися із цими умовами, то посилання позивача на те, що він не приймав пропозицію, не погоджував умови договору та не укладав його є безпідставними, такі твердження спростовуються встановленими обставинами у справі.
Таким чином, суд приходить до висновку, що укладений сторонами договір позики відповідає вимогам законодавства щодо укладення договорів позики та кредитних правочинів.
У відповідності до положень статті 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом, і кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій, маючи рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом.
Згідно із частиною першою статті 82 ЦПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.
Суд, оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок в їх сукупності за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженню наявних у справі доказів приходить до висновку про необґрунтованість позову щодо визнання недійсним договору позики.
Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.
Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 09 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29).
На підставі встановлених судом обставин, що мають юридичне значення у справі, керуючись
ст. ст. 3, 8, 21, 22, 24, 55, 57, 61, 129, 129-1 Конституції України,
ст. ст. 1-22, 203, 205, 207, 215, 509, 626, 627, 628, 638, 1046 Цивільного кодексу України,
ст. ст. 5-7 Закону України «Про електронній документи та електронний документообіг»,
ст. ст. 3, 11, 12 Закону України «Про електронну комерцію»,
ст. ст. 1-18, 76-82, 95, 141, 228, 229, 235, 241, 244, 245, 258, 259, 263-265, 268, 289, 352-355 Цивільного процесуального кодексу України, суд,
Позов ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «1 БЕЗПЕЧНЕ АГЕНТСТВО НЕОБХІДНИХ КРЕДИТІВ» про захист прав споживачів, визнання договору позики недійсним, залишити без задоволення.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Київського апеляційного суду.
Суддя С. В. Вовк