ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
24 листопада 2021 року м. Київ № 640/32752/20
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Балась Т.П., розглянувши у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити дії,
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 (далі - позивач або ОСОБА_1 ) з позовом до Військової частини НОМЕР_1 (далі - відповідач-1), у якому позивач просить суд:
- визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо не проведення своєчасного повного розрахунку з ОСОБА_1 при звільненні;
- зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 02.04.2018 по 14.12.2020.
На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що при звільненні з військової служби 02.04.2018 відповідачем не було виплачено суму грошової компенсації з невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій. Зазначена сума була виплачена лише 14.12.2020. Вважає, що має право на середній заробіток за час затримки повного розрахунку при звільненні за період з 02.04.2018 по 14.12.2020.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 12.01.2021 відкрито спрощене позовне провадження у справі № 640/32752/20 без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання за наявними у справі матеріалами.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 03.03.2021 залучено у якості другого відповідача Фінансове управління Генерального штабу Збройних Сил України (далі - відповідач-2).
Відповідач-1 позов не визнав, у відзиві на позовну заяву зазначив, що на виконання рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16.11.2020 у справі №640/22622/19 Військовою частиною НОМЕР_1 було перераховано на картковий рахунок позивача грошову компенсацію за невикористані додаткової відпустки як учаснику бойових дій 14.12.2020. Відповідач зазначає, що з прийняттям судових рішень, якими присуджено на користь позивача певні суми коштів, статті 116 та 117 КЗпП не застосовуються, а зобов'язання роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію замінюється на зобов'язання виконати судові рішення на користь позивача, що не регулюється матеріальними нормами трудового права. Просить відмовити у задоволенні позовних вимог за безпідставності.
Разом з відзивом відповідачем-1 подано клопотання про залишення позову без руху у зв'язку з несплатою позивачем судового збору, щодо якого суд звертає увагу на наступне.
Правові засади справляння судового збору, платників, об'єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору визначає Закон № 3674-VI.
Частина перша статті 1 Закону № 3674-VI регламентує, що судовий збір - це збір, що справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим Законом. Судовий збір включається до складу судових витрат.
Відповідно до пункту 13 частини першої статті 5 Закону № 3674-VI учасники бойових дій під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються від сплати судового збору у справах, пов'язаних з порушенням їхніх прав.
Разом з тим, зазначена норма має відсильний характер та не містить вичерпного переліку справ, в яких учасники бойових дій та прирівняні до них особи звільняються від сплати судового збору.
Правовий статус ветеранів війни, забезпечення створення належних умов для їх життєзабезпечення та членів їх сімей, встановлені Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціально захисту» (далі - Закон №3551-XII). У статті 22 цього ж Закону передбачено, що особи, на яких поширюється дія цього нормативного акту, отримують безоплатну правову допомогу щодо питань, пов'язаних з їх соціальним захистом, а також звільняються від судових витрат, пов'язаних з розглядом цих питань.
Перелік пільг учасникам бойових дій та особам, прирівняним до них, визначені у статті 12 цього Закону.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.02.2020 у справі №545/1149/17 дійшла висновку, що вирішуючи питання про стягнення судового збору з особи, яка має статус учасника бойових дій (прирівняної до нього особи), для правильного застосування норм пункту 13 частини першої статті 5 Закону № 3674-VI суд має враховувати предмет та підстави позову; перевіряти чи стосується така справа захисту прав цих осіб з урахуванням положень статей 12, 22 Закону №3551-XII.
У розглядуваній справі судом встановлено, що позивач має статус учасника бойових дій, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_2 від 02.12.2015. Стягнення середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні стосується проходження позивачем такої військової служби. Метою звернення до суду є захист прав позивача саме як військовослужбовця, у правовідносинах з в/ч НОМЕР_1 . Виплата належних звільненому працівнику сум за своєю суттю є соціальною гарантією, зокрема у сфері правовідносин пов'язаних із проходженням військової служби.
Отже, в розумінні положень статті 12 Закону №3551-XII, змісту та підстав заявлених позовних вимог, характеру розглядуваних правовідносин, суд вважає, що позивач підлягає звільненню від сплати судового збору.
Заперечуючи проти позову відповідач-2 у відзиві на позовну заяву вказав, що компенсація за невикористану додаткову відпустку як учаснику бойових дій при звільненні не є складовою заробітної плати (грошового забезпечення), а тому на суму належної компенсації не розповсюджуються вимоги ст.ст. 116, 117 КЗпП України щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку (виплати компенсації) при звільненні військовослужбовця. Просить залишити позовні вимоги без задоволення.
Відповідач -2 долучив до відзиву на позов клопотання про залишення позову без розгляду з огляду на пропуск позивачем строку звернення до суду, з приводу якої суд зазначає наступне.
Відповідно до частини першої статті 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
За змістом частини другої статті 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
У рішенні від 22.02.2012 у справі № 4-рп/2012 Конституційний Суд України роз'яснив, що в аспекті конституційного звернення положення частини першої статті 233 КЗпП України у взаємозв'язку з положеннями статей 116, 117, 237-1 цього кодексу слід розуміти так, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні та про відшкодування завданої при цьому моральної шкоди встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався.
Разом з тим, Верховний Суд в правових позиціях, висловлених у постановах від 04.12.2019 у справі № 815/2681/17, від 22.01.2020 у справі № 620/1982/19, акцентує увагу, що спірні відносини пов'язані зі звільненням з публічної служби, тому під час обчислення строку звернення до суду із позовом цієї категорії застосуванню підлягають саме положення КАС України, як норм спеціального процесуального закону.
За правилами частини першої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України (КАС України) адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Відповідно до частини третьої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
З аналізу зазначених положень процесуального закону слідує, що законодавець виходить не тільки з безпосередньої обізнаності особи про факти порушення її прав, а й об'єктивної можливості цієї особи знати про такі факти.
Для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк (ч. 5 ст. 122 цього Кодексу) .
Як убачається з матеріалів справи, остаточний розрахунок з позивачем проведено 14.12.2020, тоді як до суду з цим позовом позивач звернувся 21.12.2020, що підтверджується відміткою на поштовому конверті, у якому надійшла до суду позовна заява ОСОБА_1 .
З наведеного судом установлено, що позивач звернувся до адміністративного суду в межах установленого процесуальним законом місячного строку.
Таким чином, клопотання відповідача-2 про залишення позову без розгляду є безпідставним та задоволенню не підлягає.
Частиною 5 статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
З клопотаннями про розгляд справи у судовому засіданні учасники справи не звертались.
Розглянувши подані документи і матеріали, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.
ОСОБА_1 є учасником бойових дій, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_2 , виданим начальником Управління персоналу Головного штабу Збройних Сил України від 02.12.2015.
Як убачається з матеріалів справи, позивач проходив військову службу в Об'єднаному оперативному штабі Збройних Силах України (Військова частина НОМЕР_1 Міністерства оборони України) на посаді заступника начальника відділу оперативного планування центру планування Військової частини НОМЕР_1 .
Наказом Міністра оборони України (по особовому складу) від 22.02.2018 № 101 позивач був звільнений з військової служби у запас відповідно до пункту «б» частини 6 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» (за станом здоров'я).
Наказом командира Військової частини НОМЕР_3 (по стройовій частині) №72 від 02.04.2018, позивач був виключений зі списків особового складу та всіх видів забезпечення.
З матеріалів справи установлено, що у листопаді 2019 року позивач звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Військової частини НОМЕР_3 , в якому просив:
- визнати протиправною бездіяльність ВЧ НОМЕР_1 щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 по 2018 роки, виходячи з розміру грошового забезпечення на день звільнення з військової служби;
- зобов'язати ВЧ НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 по 2018 роки, виходячи з розміру грошового забезпечення на день звільнення з військової служби.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 16.11.2020 у справі №640/22622/19, яке набрало законної сили 17.12.2020, позов ОСОБА_1 задоволено повністю.
Відповідно до виписки з банківського рахунку ОСОБА_1 , Військова частина НОМЕР_3 нарахувала позивачу суму неотриманої грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 по 2018 роки в розмірі 33 084,31 грн. та виплатила її 14.12.2020.
Позивач вважає, що відповідно до ст. 117 КЗпП України та Постанови Кабінету Міністрів України № 100 від 08.02.1995 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати», відповідач повинен виплатити середній заробіток за час затримки повного розрахунку з моменту його фактичного звільнення - з 02.04.2018 по день фактичного розрахунку - 14.12.2020.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.
Законом України "Про військовий обов'язок і військову службу" не врегульовано порядок відшкодування за час затримки розрахунку при звільнення військовослужбовця. Зазначені нормативні акти не передбачають такого виду відповідальності адміністрації установи, як виплату середнього заробітку за час затримки нарахування та здійснення виплат при звільненні, а також не містять відсильної норми про права військовослужбовця щодо отримання такої компенсації.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної в постанові від 17.02.2015 у справі №21-8а15, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Спеціальним законодавством щодо порядку та умов виплати грошового забезпечення військовослужбовцям не врегульовано питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні, у зв'язку з чим до спірних правовідносин підлягають застосуванню приписи статей 116, 117 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), що не заборонено спеціальним законодавством.
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 31.01.2019 у справі №823/2249/18.
Необхідно зазначити, що непоширення норм Кодексу законів про працю України на рядовий і начальницький склад військовослужбовців стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.
При цьому, питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні осіб рядового і начальницького складу (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими заробітної плати (грошового забезпечення) - не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення. Такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України.
Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі №807/3664/14, від 31 жовтня 2019 року у справі №2340/4192/18.
За приписами статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.
Частиною першою статті 117 КЗпП України визначено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Конституційний Суд України у рішенні від 22.02.2012 №4-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу роз'яснив, що згідно з статтею 47 Кодексу законів про працю України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку.
Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.
Отже, можливість задоволення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні перебуває у залежності від проведення фактичного розрахунку.
Статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність, а саме обов'язок колишнього роботодавця виплатити середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Закріплені у статях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Крім того суд зазначає, що за змістом статті 116 КЗпП України при звільненні працівника йому виплачуються «всі суми, що належать працівнику», а стаття 117 цього Кодексу передбачає санкцію за невиплату відповідних сум при звільненні.
Чинне законодавство передбачає обов'язок виплатити військовослужбовцю, який звільняється зі служби, всіх належних йому на день виключення зі списків особового складу виплат.
Таким чином, застосування передбаченої статтею 117 КЗпП України відповідальності здійснюється у разі невиплати всіх належних на день виключення особи зі списків особового складу виплат.
Вказані висновки узгоджуються з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, наведеною в постановах від 26 лютого 2020 року в справі №821/1083/17, від 13 травня 2020 року в справі з №810/451/17, згідно з якою під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Матеріалами справи підтверджується, що у даному випадку відповідач не провів з позивачем повного розрахунку при звільненні та не виплатив позивачу грошову компенсацію за невикористані додаткової відпустки як учаснику бойових дій в день його виключення зі списків особового складу - 02.04.2018.
В той же час, судом установлено, що грошова компенсація за невикористані додаткової відпустки як учаснику бойових дій у сумі 33 084,31 грн. була виплачена позивачу 14.12.2020, що підтверджується виписками з карткового рахунку позивача.
Таким чином, остаточний розрахунок з позивачем був проведений не 02.04.2018 (в день звільнення з військової служби), а 14.12.2020, що свідчить про протиправність дій відповідача щодо не проведення повного розрахунку з позивачем в день його звільнення з військової служби.
Щодо доводів відповідача про те, що на дані правовідносини не розповсюджується дія статті 117 КЗпП у зв'язку з наявністю рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16.11.2020 у справі № 640/22622/19 яким було зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 по 2018 роки, виходячи з грошового забезпечення на день звільнення з військової служби, суд зазначає наступне.
Дійсно, частина перша статті 117 КЗпП України передбачає виплату компенсації за затримку виплати працівникові належних йому сум при звільненні у розмірі середньомісячного заробітку за весь період затримки до дати фактичного розрахунку, але за умови, коли спору щодо суми заборгованості немає.
Інша правова ситуація виникає, коли є спір щодо суми заборгованості із заробітної плати, яку роботодавець повинен виплати працівникові при звільненні. У цьому випадку працівник, за змістом частини другої статті 117 КЗпП України, має право на відшкодування, якщо спір буде вирішено на його користь.
Отже, у разі якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в такому випадку, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України).
Таким чином законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17.
Таким чином, висновки відповідача, що положення статті 117 КЗпП України не поширюються на правовідносини, які виникають у зв'язку з прийняттям та виконанням судового рішення про виплату заборгованості із заробітної плати та, якщо при нарахуванні і виплаті позивачу належних при звільненні суми був відсутній спір щодо їх розміру, є помилковими та суперечать висловленій Великою Палатою Верховного Суду правовій позиції.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 11.03.2021 у справі № 520/12809/19, від 18.03.2021 у справі № 820/3313/17, від 31.03.2021 у справі № 340/970/20, від 31.03.2021 у справі № 120/2617/20-а.
З урахуванням викладеного, суд вважає обґрунтованими позовні вимоги позивача щодо визнання протиправними дій Військової частини НОМЕР_1 щодо не проведення своєчасного повного розрахунку з ОСОБА_1 при звільненні.
Що стосується позовних вимог в частині зобов'язання Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 02.04.2018 по 14.12.2020, суд зазначає наступне.
У пункті 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» встановлено, що задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов'язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов'язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення.
Розрахунок розміру суми відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, має розраховуватись відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року №100.
Між тим, варто наголосити, що позивач не заявляв вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки остаточного розрахунку, а порушував питання щодо зобов'язання відповідача вчинити певні дії, а саме нарахувати та виплатити такий середній заробіток.
Враховуючи наведене, суд при вирішенні даної адміністративної справи не вбачає підстав для здійснення розрахунку середнього заробітку за час затримки остаточного розрахунку із позивачем.
При цьому суд звертає увагу позивача на те, що право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні виникло у позивача з наступного дня після звільнення - з 03.04.2018.
Зважаючи на те, що судом в ході розгляду справи підтверджено обставини проведення відповідачем повного розрахунку із позивачем, зокрема, щодо виплати компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учасника бойових дій поза межами строку, встановленого статтею 116 КЗпП України, суд вважає за належне зобов'язати відповідача на підставі Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрізку при звільненні за період з 03.04.2018 по 14.12.2020.
За загальним правилом, що випливає з принципу змагальності, кожна сторона повинна подати докази на підтвердження обставин, на які вона посилається, або на спростування обставин, про які стверджує інша сторона.
Відповідно до статей 9, 77 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних в матеріалах справи, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог та вважає їх такими, що підлягають задоволенню.
Відповідно до частини 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, питання розподілу судових витрат не вирішується.
Керуючись статтями 243-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
1. Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити.
2. Визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо не проведення своєчасного повного розрахунку з ОСОБА_1 при звільненні.
3. Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 на підставі Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 03.04.2018 по 14.12.2020.
Позивач: ОСОБА_1 - РНОКПП НОМЕР_4 , місце реєстрації: АДРЕСА_1 .
Відповідач: Військова частина НОМЕР_1 , код ЄДРПОУ НОМЕР_5 , місцезнаходження: 03168, м. Київ, пр-т Повітрофлотський, 6.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом десяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Повний текст рішення виготовлення та підписано - 24.11.2021.
Суддя Т.П. Балась