22.11.21
22-ц/812/2006/21
Єдиний унікальний номер судової справи 489/4038/20
Номер провадження 22-ц/812/2006/21
Доповідач апеляційного суду Серебрякова Т.В.
Постанова
Іменем України
22 листопада 2021 року місто Миколаїв
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Миколаївського апеляційного суду в складі:
головуючого Серебрякової Т.В.,
суддів: Лисенка П.П., Самчишиної Н.В.,
з секретарем судового засідання Андрієнко Л.Д.,
за участі:
представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 ,
представника відповідача ОСОБА_3 - ОСОБА_4 ,
переглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційною скаргою представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 рішення, яке ухвалено Ленінським районним судом міста Миколаєва 09 вересня 2021 року, під головуванням судді Коваленка І.В. в приміщені цього ж суду об 11 год. 23 хв., у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до приватного нотаріуса Миколаївського міського нотаріального округу Рибачук Ольги Володимирівни, ОСОБА_3 про визнання незаконною відмови у вчиненні нотаріальної дії,
У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до приватного нотаріуса Миколаївського міського нотаріального округу Рибачук Ольги Володимирівни, ОСОБА_3 про визнання відмови приватного нотаріуса у вчиненні нотаріальної дії незаконною.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла баба позивача - ОСОБА_5 , після смерті якої відкрилась спадщина на нерухоме майно, яке складається з 5/6 часток у праві спільної часткової власності на квартиру АДРЕСА_1 .
За життя ОСОБА_5 склала заповіт, за яким на випадок смерті зробила розпорядження, яким заповіла все своє майно, що належатиме їй на день смерті, ОСОБА_1 .
Звернувшись до приватного нотаріуса Миколаївського міського нотаріального округу Рибачук О.В. з питання оформлення своїх спадкових прав за заповітом на спадкове майно, яке залишилось після смерті ОСОБА_5 , позивач отримав постанову про відмову у вчинені нотаріальної дії від 13 серпня 2020 року.
В обґрунтування своєї постанови приватний нотаріус посилалась на те, що із заявою про прийняття спадщини за законом після смерті ОСОБА_5 звернувся син померлої - ОСОБА_3 , який на підставі ч.1 ст.1241 ЦК України, як непрацездатний син померлої на час відкриття спадщини, має право на обов'язкову 1/4 частку спадкового майна, а тому видати ОСОБА_1 свідоцтво про право на спадщину за заповітом на цілу частку спадкового майна неможливо.
Позивач вважає таку відмову у вчинені нотаріальної дії незаконною, оскільки ОСОБА_3 офіційно працює та отримує заробітну плату, а тому він не є непрацездатним та не має права на обов'язкову частку, що передбачено ст.1241 ЦК України.
Посилаючись на викладені обставини, ОСОБА_1 просив визнати відмову приватного нотаріуса Миколаївського міського нотаріального округу Рибачук О.В. у вчинені нотаріальної дії незаконною та покласти обов'язок на нотаріуса видати йому свідоцтво про право на спадщину за заповітом.
Відповідач приватний нотаріус Миколаївського міського нотаріального округу Рибачук О.В. надала до районного суду відзив, в якому просила у задоволені позову відмовити. Зазначала, що працевлаштування особи, якій медико-соціальною експертною комісією (далі - МСЕК) встановлюється група інвалідності та при цьому дозволяється легкий труд, не впливає на право отримати обов'язкову частку у спадковому майні, відповідно до положень ст.1241 ЦК України. При цьому, нотаріус не має повноважень ставити під сумнів довідки МСЕК. Також зазначала, що нею було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом саме на цілу частку спадкового майна, а відмови видати свідоцтво про право на спадщину за заповітом на належну позивачу, як спадкоємцю за заповітом, частку не було.
Відповідач ОСОБА_3 надав до суду відзив в якому просив у задоволені позову відмовити. Посилався на рішення Конституційного Суду України від 11 лютого 2014 року за №1-рп/2014 в якому беззастережно зазначено, що положення ч.1 ст.1241 ЦК України щодо права повнолітніх непрацездатних дітей спадкодавця на обов'язкову частку у спадщині необхідно розуміти так, що таке право мають, зокрема, повнолітні діти спадкодавця, визнані інвалідами у встановленому законом порядку, незалежно від групи інвалідності.
Рішенням Ленінського районного суду міста Миколаєва від 09 вересня 2021 року у задоволені позову ОСОБА_1 відмовлено.
В апеляційній скарзі представник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , посилаючись на порушення районним судом норм матеріального та процесуального права, просив рішення районного суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.
Згідно ч.ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав.
Так, забезпечення кожному права на справедливий суд та реалізація права особи на судовий захист мають здійснюватися з урахуванням норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також практики Європейського суду з прав людини, які відповідно до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року за №3477-IV застосовуються судами при розгляді справ як джерело права.
За змістом п.1 ст.6, ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР, ст.1 Першого протоколу до Конвенції кожен має право на розгляд його справи упродовж розумного строку судом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Відповідно до ст.ст.1,3 ЦК України, ст.ст.2,4-5,12-13,19 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом.
При цьому, в порядку цивільного судочинства, виходячи із його загальних засад про неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність, перш за все регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.
Кожна особа, а у випадках, встановлених законом, органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів.
Частина 1 ст.15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (ч.2 ст.15 ЦК України).
З матеріалів справи убачається, що згідно зі свідоцтвом про смерть ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_5 (а.с.43).
За життя, 12 жовтня 2013 року, ОСОБА_5 склала нотаріально посвідчений заповіт, відповідно до якого зробила розпорядження за яким заповіла все своє майно, що на день її смерті належатиме їй та на яке вона за законом матиме право, з чого б воно не складалось та де б не знаходилось, ОСОБА_1 (а.с.43 зворот).
10 квітня 2020 року до приватного нотаріусу Миколаївського міського нотаріального округу Миколаївської області Рибачук О.В. із заявою про прийняття спадщини за законом на підставі ст.1241 ЦК України звернувся ОСОБА_3 , як непрацездатний на час відкриття спадщини син померлої ОСОБА_5 (а.с.35). Вказана заява зареєстрована в Книзі обліку спадкових справ приватного нотаріуса Миколаївського міського нотаріального округу Рибачук О.В. за №33 від 10 квітня 2020 року та на підставі неї заведено спадкову справу №7/2020 щодо майна померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 (а.с.34-49).
На доказ своєї непрацездатності на час відкриття спадщини ОСОБА_3 надано приватному нотаріусу довідку до акта огляду МСЕК від 23 квітня 2019 року, відповідно до якої йому встановлено другу групу інвалідності на строк до 01 травня 2020 року (а.с.41).
Позивач ОСОБА_1 також прийняв спадщину після смерті баби ОСОБА_5 у встановлений законом строк, подавши заяву про прийняття спадщини за заповітом, що була зареєстрована в Книзі обліку спадкових справ приватного нотаріуса Миколаївського міського нотаріального округу Рибачук О.В. за №36 від 18 травня 2020 року та долучена до спадкової справи №7/2020, що заведена у приватного нотаріуса Миколаївського міського нотаріального округу Рибачук О.В. (а.с.42).
Постановою приватного нотаріусу Миколаївського міського нотаріального округу Миколаївської області Рибачук О.В. відмовлено ОСОБА_1 у вчинені нотаріальної дії. В обґрунтування вказаної постанови приватний нотаріус посилалась на неможливість видати свідоцтво про право спадщини за заповітом на цілу частку спадкового майна, у зв'язку із наявністю права іншого спадкоємця ОСОБА_5 на обов'язкову частку в спадщині (а.с.42 зворот - 43).
Відповідно до положень ст.1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
Згідно зі ст.1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини, що передбачено ч.1 ст.1222 ЦК України.
За змістом ст.1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті.
У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу.
Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.
Згідно з ч.1 ст.1241 ЦК України малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов'язкова частка). Розмір обов'язкової частки у спадщині може бути зменшений судом з урахуванням відносин між цими спадкоємцями та спадкодавцем, а також інших обставин, які мають істотне значення.
Перелік осіб, які мають право на обов'язкову частку, визначений ст.1241 ЦК України є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню.
Розкриваючи зміст поняття «повнолітні непрацездатні діти», що використовується в ч.1 ст.1241 ЦК України щодо права на обов'язкову частку у спадщині, Конституційний Суд України у рішенні від 11 лютого 2014 року №1-рп/2014 (справа про право на обов'язкову частку у спадщині повнолітніх непрацездатних дітей спадкодавця), виходив з положень частини третьої статті 75 СК України, яка відносить до категорії «непрацездатні» інвалідів I, II та III групи, а також положень пенсійного законодавства та законів України, які регулюють соціальне страхування і визначають поняття «непрацездатний», а саме частину четверту статті 1 Закону України «Про прожитковий мінімум» та абз.17 частини першої статті 1 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» та вирішив, що «в аспекті конституційного звернення положення частини першої статті 1241 ЦК України щодо права повнолітніх непрацездатних дітей спадкодавця на обов'язкову частку у спадщині необхідно розуміти так, що таке право мають, зокрема, повнолітні діти спадкодавця, визнані інвалідами в установленому законом порядку незалежно від групи інвалідності.
За такого, посилання в апеляційній скарзі на те, що відповідач ОСОБА_3 не може вважатися непрацездатним, є помилковим тлумаченням позивачем чинного законодавства.
Отже, доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують правильність висновків суду першої інстанції, а зводяться до незгоди позивача з ними, містять посилання на факти, які були предметом дослідження й оцінки районним судом, який їх обґрунтовано спростував.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, №909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За такого, колегія суддів дійшла висновку, що судове рішення на підставі положень ст.375 ЦПК України, слід залишити без змін.
За правилами п.п. «в» п.4 ч.1 ст.382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Оскільки апеляційну скаргу представника позивача залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає.
Керуючись ст.ст.367,374,375,381,382 ЦПК України, колегія суддів
Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 - залишити без задоволення.
Рішення Ленінського районного суду міста Миколаєва від 09 вересня 2021 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення у випадках та з підстав, передбачених ст.389 ЦПК України.
Головуючий Т.В. Серебрякова
Судді: П.П. Лисенко
Н.В. Самчишина
Повний текст судового рішення
складено 24 листопада 2021 року