11.11.2021 Єдиний унікальний номер 205/7223/20
Провадження № 2/205/917/21
11 листопада 2021 року Ленінський районний суд м. Дніпропетровська в складі:
головуючого судді - Терещенко Т.П.,
за участю секретаря судового засідання - Таран К.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпрі в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: ОСОБА_3 , про поділ спільного майна подружжя,
Представник позивача - адвокат Зайцева О.П. звернулася до суду з вищевказаною позовною заявою, яка обґрунтована з урахуванням уточнених позовних вимог тим, що з 24 квітня 1982 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, 13.08.1986 р. вони придбали за спільні кошти 34/100 частини житлового будинку з відповідною частиною господарчих та побутових будівель, споруд за адресою: АДРЕСА_1 . 11 квітня 1990 року шлюб між сторонами було розірвано. Після розірвання шлюбу відповідач не надавав допомоги на утримання спільної доньки, тому позивач вимушена була звернутися з заявою про стягнення аліментів до суду. 27.06.1996 р. Ленінським районним судом м. Дніпропетровська ухвалено рішення про стягнення аліментів з відповідача на користь позивача на утримання доньки, у розмірі 1/4 частини зі всіх видів заробітку починаючи з 17.06.1996 р. З липня 1998 р. відповідач самостійно припинив сплачувати аліменти, тому в приміщені Ленінського РВВС м. Дніпропетровська, в присутності дільничного 09.09.1999 р. надав розписку про зобов'язання оформити до лютого 2000 р. дарування 1/2 частини вищезазначеного житлового будинку донці - ОСОБА_4 . Весь час, посилаючись на фінансові складнощі, відповідач не виконував наданого ним зобов'язання, але в серпні 2010 р. повідомив, що в супереч обіцяному оформив не дарування, а заповіт на доньку ОСОБА_5 , надавши при цьому його копію, на все своє майно і все те, що йому буде належати на день смерті. У зв'язку з оформленням зазначеного заповіту позивач повністю довірившись відповідачу, в свою чергу не наполягала на поділі спільного з ним майна. Згодом, через певний час, позивач довідалась від відповідача, що він одружився, і спілкуючись з ним в черговий раз, а саме на початку серпня 2020 р. відповідач повідомив, що має намір скасувати заповіт на ім'я спільної доньки та позбавити позивача частки їх спільного майна, а саме частини вищевказаного житлового будинку з господарчими, побутовими будівлями та спорудами, у зв'язку із чим просить визнати 34/100 частин житлового будинку з відповідною частиною господарчих та побутових будівель, споруд, розташованих на земельній ділянці розміром 576 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 , об'єктом спільної сумісної власності за нею та відповідачем; в порядку поділу спільного майна подружжя визнати за нею право власності на 1/2 частину у 34/100 (тобто на 17/100) частин житлового будинку з відповідною частиною господарчих та побутових будівель, споруд, розташованих на земельній ділянці розміром 576 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 ; в порядку поділу спільного манна подружжя визнати за відповідачем право власності на 1/2 частину у 34/100 (тобто на 17/100) частин житлового будинку з відповідною частиною господарчих та побутових будівель, споруд, розташованих на земельній ділянці розміром 576 кв.м., за адресою: АДРЕСА_1 ; припинити право спільної сумісної власності за нею та відповідачем на 34/100 частин житлового будинку з відповідною частиною господарчих та побутових будівель, споруд, розташованих на земельній ділянці розміром 576 кв.м., за адресою: АДРЕСА_1 , та вирішити питання щодо судових витрат.
01 лютого 2021 року відповідач ОСОБА_2 надав до суду відзив на позовну заяву, в якому зазначив, що не погоджується із позовом, оскільки вони перебували у зареєстрованому шлюбі з 24.04.1982 року по 11.04.1990 року, від цього шлюбу у них є дочка - ОСОБА_4 , 1985 року народження. У період шлюбу було придбане вище зазначене вище нерухоме майно відповідно до договору купівлі-продажу. Зазначає, що дійсно за договором купівлі-продажу від 13.08.1985 року ним придбано 34/100 частини домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 . При цьому позивачу достовірно було відомо про те, що кошти на придбання вказаної частки домоволодіння дала його мати, тому при розірванні шлюбу питання про розподіл майна взагалі не стояло. Впродовж з 1990 року по 1999 рік позивач не спілкувалася із ним та взагалі на спірне майно не претендувала, а стала пред'являти претензії щодо поділу майна подружжя тільки в вересні 1999 року, тому під її натиском він написав розписку про те, що готовий передати в дар їх дочці половину належної йому частини домоволодіння, однак, свою обіцянку він не виконав, про що повідомив позивача в лютому 2000 року. Проте, впродовж двадцяти років з лютого 2000 року по жовтень 2020 позивач навіть не намагалася позиватися до нього з приводу розподілу майна, достовірно знала, з її слів, про своє порушене право, про що вона також зазначає у своєму позові, хоча стверджує, що вважає своє право порушеним з того моменту коли він уклав шлюб з іншою жінкою. З такими доводами позивача погодитися важко, оскільки впродовж тридцяти років вона не мешкала в спірному будинку, не мала доступу до нього, не приймала участі в ремонті та благоустрої, переобладнанні. Згідно технічного паспорту від 20.11.2015 року його квартира на теперішній час має загальну площу 44,2 кв.м., проведені всі комунікації, тобто поліпшення будинку є значними відповідно до того стану, що був на момент розірвання шлюбу у 1990 році, все це свідчить про її незацікавленість цим об'єктом нерухомості, і лише та обставина, що він одружився, спонукала її зверну до суду з необґрунтованим позовом з пропущенням строку позовної давності, а відтак позивач знала про своє порушене право, починаючи з квітня 1990 року, але звернулася за захистом своїх порушених прав лише у жовтні 2020 року. У відповідності до ч. ч. 3, 4 ст. 267 ЦК України вважає, що строк позовної давності сплив та заявляє про сплив позовної давності та наявності підстав для відмови у позові. Таким чином, у зв'язку з тим, що правовідносини виникли та мали місце у період дії Кодексу про шлюб та сім'ю України (в редакції 1969 року з подальшими змінами), то до цих правовідносин повинно бути застосовано саме Кодекс про шлюб та сім'ю України (в редакції 1969 року з подальшими змінами). З цього випливає, що шлюб між ним та позивачем розірваний 11.04.1990 року, отже строк позовної давності, згідно із вимогами ст. 29 Кодексу про шлюб та сім'ю України (в редакції 1969 року з подальшими змінами) сплив 11.04.1993 року, у зв'язку із чим просить застосувати позовну давність у цивільній справі і відмовити позивачу у задоволенні позову у повному обсязі.
04 березня 2021 року представник позивача - адвокат Зайцева О.П. надала до суду відповідь на відзив, в якому зазначила, що з твердженням відповідача про те, що його мати дала кошти на придбання спірного домоволодіння, викладеному у відзиві, позивач не погоджується, так як перебуваючи у шлюбі з відповідачем теж заощаджували. Додатковим заощадженням були кошти, які вона заощаджувала отримуючи аліменти на утримання сина, тому вкладом на придбання зазначеної частки домоволодіння, майже половина суми були її кошти з відповідачем. Крім того, після придбання 13.08.1986 р. частки домоволодіння, вона разом з відповідачем та дітьми почали в ньому проживати та вдосконалювати шляхом проведення комунікацій, навіть після розірвання шлюбу (11.04.1990 р.) вона з дітьми продовжувала проживати в придбаному домоволодінні так, як періодично мирились з відповідачем і повертались в цей будинок. За таких обставин позивач не зверталась до суду з позовом про стягнення аліментів, а почали разом з відповідачем розбудовувати домоволодіння. Відповідач, постійно запевнював її в тому, що щоб не спіткало їх родину в подальшому домоволодіння придбане ними буде належати їх сумісній доньці. Саме завдяки сумісному проживанню та такій усній домовленості, а також впевненості в тому, що відповідач не змінить своїх намірів, так як він завжди дотримувався обіцяного, позивач навіть і не думала про розподіл майна з відповідачем, мешкали всі разом, вкладали спільні кошти на вдосконалення домоволодіння, тому вона і зверталась до суду з позовною заявою про стягнення з нього аліментів на утримання доньки. Приблизно до 1992 року добудували частину домоволодіння. У зв'язку з постійним проживанням в зазначеному домоволодінні, у 1992 р. спільна донька пішла до першого класу школи, яка розташована неподалік від будинку по АДРЕСА_2 . В подальшому, при досягненні донькою 16 річчя, відповідач зареєстрував її у спільному домоволодінні. Приблизно з кінця 2001 р. по 2003 р. включно, відповідач без попередження покинув домоволодіння та проживав у невідомому позивачу місці, тому позивач з донькою практично весь час там проживали, приглядали за житловим приміщенням, робили невеликі косметичні ремонти в кімнатах. Мати відповідача - ОСОБА_6 постійно підтримувала відносини з позивачем, навіть деякий час проживала з нею, допомагала доглядати за онуком відповідача (приблизно 2003-2005 рр.). Всі разом безперешкодно, часто зустрічались у спільно-придбаному домоволодінні, навіть коли в подальшому відповідач почав сумісно проживати з іншою жінкою, все одно запевняв, що все домоволодіння буде належати доньці. Саме за таких обставин, дружніх взаємовідносин, відповідач 03.08.2010 р. склав заповіт на їх спільну доньку та повідомив про це позивача, надавши при цьому копію заповіту. Таким чином, твердження відповідача у відзиві про те, що питання про розподіл майна після розірвання шлюбу не піднімалось у зв'язку з тим, що кошти на придбання частки домоволодіння дала його мати повністю спростовуються та суперечить викладеному у позовній заяві, адже в позовній заяві зазначено, що спілкуючись в черговий раз з відповідачем, а саме на початку серпня 2020 р. позивач довідалась про його намір скасувати заповіт на ім'я доньки та заборонив будь-кому з'являтися на територію спільного домоволодіння, саме цей факт спонукав позивача визнати порушенням попередньої домовленості між нею і відповідачем, а тому і порушеним її правом. Продовжуючи проживати після розлучення сумісно з відповідачем в придбаному домоволодінні у 1996 році у зв'язку з тим, що за основним місцем роботи відповідача перестали видавати зарплату, сам відповідач запропонував позивачу звернутися до суду з позовом про стягнення з нього аліментів на утримання доньки так, як його колеги по роботі розповідали, що зарплату не отримують, але відрахування в рахунок аліментів колишні дружини отримують вчасно. Саме за такої пропозиції від відповідача, позивач звернулася до суду з позовом про стягнення з нього аліментів. Як зазначалось вище, позивач з дітьми користувалися домоволодінням безперешкодно, тільки приблизно з 2005 р. почали навідуватись туди рідше, але все одно спілкувались з відповідачем, особливо донька, при цьому відповідач завжди запевняв, що все домоволодіння буде належати доньці, що цілком задовольняло позивача. Порушенням свого права позивач вважає розмову з відповідачем на початку серпня 2020 р., коли він почав погрожувати скасувати заповіт та заборонив погрожуючи будь-кому з'являтися на території домоволодіння, саме цей факт був підставою для позивача звернутися з позовом до суду, саме внаслідок цієї розмови порушено право позивача, як власника (співвласника) володіти, користуватися та розпоряджатися спільним майном і в цьому випадку, за зазначених вище обставин слід застосовувати норми нині діючого законодавства України. Отже, за вказаних вище обставин, сам факт розірвання шлюбу не породжував наслідків поділу майна, адже позивач з відповідачем продовжували проживати певний час однією сім'єю, вдосконалювали та користувалися домоволодінням, користувалися домоволодінням спочатку безперешкодно, потім за згодою. Отже, початком перебігу позовної давності встановлено день, коли співвласник дізнався або міг дізнатися про порушення свого права, у зв'язку із чим просить відмовити відповідачу у вимозі застосувати позовну давність і задовольнити позов у повному обсязі, а також вирішити питання щодо судових витрат.
Ухвалою судді Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 13 жовтня 2020 року відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін.
21 квітня 2021 року ухвалою Ленінського районного суду м. Дніпропетровська залучено до участі у справі третю особу ОСОБА_3 .
Представник позивача надала до суду заяву про розгляд справи за її відсутності, позовні вимоги підтримала в повному обсязі та просила їх задовольнити.
Відповідач у судове засідання не з'явився, на підставі ст. ст. 128, 130 ЦПК України повідомлявся належним чином про день, час та місце розгляду справи, однак про причини неявки суд не повідомив та не надав клопотання про відкладення розгляду справи.
Третя особа ОСОБА_3 надала до суду письмові пояснення, в яких зазначила, що повністю підтримує вимоги позивача викладені в заяві про уточнення позовних вимог і просить їх задовольнити.
Відповідно до вимог ч. 2 ст. 247 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.
Дослідивши повно та всебічно обставини справи в їх сукупності, оцінивши надані докази, враховуючи пояснення позивача, третьої особи, покази свідків, виходячи зі свого внутрішнього переконання, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню з таких підстав.
Статтею 263 ЦПК України передбачено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні.
Згідно із статтями 12, 13 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при цьому суд розглядає цивільні справи не інакше як в межах заявлених вимог і на підставі наданих учасниками справи доказів.
Відповідно до вимог статей 76-79 ЦПК України доказуванню підлягають обставини (факти), які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у учасників справи, виникає спір. Доказування по цивільній справі, як і судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.
Судом встановлено, що 24 квітня 1982 року ОСОБА_7 та ОСОБА_2 зареєстрували шлюб, що підтверджується свідоцтвом про укладання шлюбу Серії НОМЕР_1 , виданим Красногвардійським відділом ЗАГС, про що зроблено відповідний актовий запис № 324 (а. с. 7), який 11 квітня 1990 року було розірвано відповідно до свідоцтва про розірвання шлюбу виданого Красногвардійським відділом ЗАГС м. Дніпропетровська, про що зроблено відповідний актовий запис № 439 (а. с. 8).
Від подружнього життя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 мають доньку - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується свідоцтвом про народження виданим відділом ЗАГС Ленінського району м. Дніпропетровська, про що зроблено відповідний актовий запис № 1839 (а. с. 27).
Під час сумісного життя у шлюбі сторони придбали у власність 34/100 частини житлового будинку з відповідною частиною господарчих та побутових будівель, споруд, розташованих на земельній ділянці розміром 576 кв.м, за адресою: АДРЕСА_1 , право власності на яке було зареєстровано за відповідачем, що підтверджується договором купівлі-продажу від 13 серпня 1986 року посвідченого державним нотаріусом Другої дніпропетровської державної нотаріальної контори Гуніним А.В. та зареєстрованим в реєстрі за № 2-3007(а. с. 9-10).
Також матеріали справи містять розписку ОСОБА_2 від 09.09.1999 року, в якій зазначено, що він зобов'язується зробити договір дарування особистого будинку, де пів будинку оформити на доньку ОСОБА_4 , 1985 року народження (а. с. 11).
Матеріалами справи підтверджено, що 23 травня 2003 року ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстрували шлюб та після реєстрації шлюбу ОСОБА_4 змінила своє прізвище на ОСОБА_9 , що підтверджується свідоцтвом про одруження Серії НОМЕР_2 , виданим Відділом реєстрації актів громадянського стану Ленінського районного управління юстиції м. Дніпропетровська, про що зроблено відповідний актовий запис № 310 (а. с. 28), який 04 квітня 2006 року було розірвано, що підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу Серії НОМЕР_3 , виданим Ленінським відділом реєстрації актів цивільного стану Дніпропетровського міського управління юстиції Дніпропетровської області, про що зроблено відповідний актовий запис № 157 (а. с. 29).
09 грудня 2006 року ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстрували шлюб та після реєстрації шлюбу ОСОБА_9 змінила своє прізвище на ОСОБА_3 , що підтверджується свідоцтвом про шлюб Серії НОМЕР_4 , виданим Ленінським відділом реєстрації актів цивільного стану Дніпропетровського міського управління юстиції Дніпропетровської області, про що зроблено відповідний актовий запис № 1166 (а. с. 30).
Відповідно до заповіту від 03 серпня 2010 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Прокоф'євою О.В. та зареєстрованого в реєстрі за № 808, ОСОБА_2 заповів ОСОБА_3 все майно, де б воно не було та з чого б воно не складалося, і в загалі все те, що йому буде належати на день смерті і на що він за законом матиме право (а. с. 12).
Згідно із пунктом 1 Прикінцевих положень СК України, з урахуванням відповідних положень ЦК України, цей Кодекс набрав чинності з 01 січня 2004 року. За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції України) норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набуття ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року. До сімейних відносин, які існували до 01 січня 2004 року, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов'язків, що виникли після набуття ним чинності.
З урахуванням зазначених правових норм порядок набуття спільного майна та його правовий режим у цій справі повинен визначатися КпШС України, який був чинним на час набуття спірного нерухомого майна, а поділ майна подружжя має здійснюватися за правилами, передбаченими СК України.
Згідно із статтею 22 КпШС України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.
Аналогічні вимоги містить і Сімейний кодекс України. Так, відповідно до ч. 1 ст. 60 СК України та ч. 3 ст. 368 ЦК України майно, набуте подружжям під час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності.
Згідно із статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (стаття 61 СК України).
Частиною першою статті 69 СК України передбачено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Отже, набуття майна за час шлюбу є підставою для виникнення у подружжя права спільної сумісної власності на це майно. У разі коли презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте в період шлюбу, не спростовано, за відсутності належних доказів того, що майно набуте за особисті кошти одного з подружжя, таке майно вважається спільною сумісною власністю та підлягає поділу, при цьому частки чоловіка та дружини у майні є рівними.
Частиною першою статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентується статтею 63 СК України, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Розпорядження спільним сумісним майном подружжя може відбутися шляхом його поділу, виділення частки. Поділ майна, що є у спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя.
Частинами 1, 2 статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї. Принцип рівності часток застосовується незалежно від того, чи здійснюється поділ у судовому або у позасудовому порядку.
Статтею 71 СК України встановлено, що майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними.
Зі змісту п. п. 23, 24 постанови Пленуму ВСУ від 21.12.2007 №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» вбачається, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу можуть бути будь-які види майна, незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. До складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї.
Відповідно до п. 30 постанови Пленуму ВСУ від 21.12.2007 № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» рівність прав кожного із подружжя на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності (якщо інше не встановлено домовленістю між ними) та необхідність взаємної згоди подружжя на розпорядження майном, що є об'єктом права його спільної сумісної власності, передбачено ч. 1 ст. 63, ч. 1 ст. 65 СК України.
При цьому суд враховує правові позиції ВСУ з аналогічних спорів, в яких ВСУ роз'яснює, що у процесі розгляду спорів про поділ майна подружжя необхідно враховувати такі обставини: час придбання майна; кошти, за які таке майно було придбано (джерело придбання); мета придбання майна, яка дозволяє визначити правовий статус сумісної власності подружжя.
Також суд підкреслює, що тільки у випадку, якщо придбання майна відповідало зазначеним критеріям, таке майно може бути визнане спільно нажитим і підлягає розподілу між подружжям на підставі ст. 60 СК України.
Судом встановлено під час розгляду справи, що 34/100 частини житлового будинку з відповідною частиною господарчих та побутових будівель, споруд, розташованих на земельній ділянці розміром 576 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 , були придбані подружжям ОСОБА_1 та ОСОБА_2 під час перебування у шлюбі, та які протягом спільного сімейного життя жили разом, вели спільне господарство, доглядали за технічним станом житлового будинку, зберігали його як спільне майно.
Отже, придбана нерухомість - 34/100 частини житлового будинку з відповідною частиною господарчих та побутових будівель, споруд, розташованих на земельній ділянці розміром 576 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 , входить до обсягу майна подружжя і належить їм на праві спільної сумісної власності.
З наведених обставин необхідно виходити з того, що визначальним юридичного статусу майна (особисте чи спільне) є не факт реєстрації прав на таке майно, а факт набуття (створення) майна, в цьому випадку - придбання частини житлового будинку під час шлюбу, що було доведено позивачем та встановлено судом. При цьому під час розгляду судом справи відповідач не спростував презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу - поліпшення будинку після розірвання шлюбу у 1990 році. Твердження відповідача про те, що протягом 1990 - 2020 років ним проведені певні роботи, що збільшили вартість майна, належними і допустимими доказами не підтверджені. Також відповідачем не надано доказів на підтвердження того, що на придбання вищезазначеного будинку йому було надано кошти його матір'ю.
Згідно із ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Статтею 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
У відповідності до ч. 3 ст. 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
Однією з підстав набуття права спільної сумісної власності виступає факт укладення (реєстрації) шлюбу. Стаття 60 СК України поширює правовий режим спільної сумісної власності на майно, набуте подружжям за час шлюбу, що є продовженням загальної норми ч. 3 ст. 368 ЦК України.
Що стосується вимог відповідача про застосування строків позовної давності, то суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
Статтею 256 ЦК України передбачено, що позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Згідно із статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Відповідно до ч. 4 ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Загальним правилом, закріпленим у частині першій статі 261 ЦК України встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Обов'язок доведення часу, з якого особі стало відомо про порушення її права, покладається на позивача.
У частині другій статті 72 СК України та пункті 15 постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21 грудня 2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» визначено, що до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.
Отже, початком перебігу позовної давності встановлено день, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права.
Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності (постанова Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15).
Початок позовної давності для вимоги про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу РАЦС (статті 106, 107 СК України) чи з дати набрання рішенням суду законної сили (статті 109, 110 СК України), а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (ч. 2 ст. 72 СК України).
Як стверджує позивач, з серпня 2020 р. вона дізналася про те, що її права щодо користування спільним майном порушуються, оскільки ОСОБА_2 повідомив, що має намір скасувати заповіт, складений на ім'я спільної доньки - ОСОБА_3 , та позбавити її частки їх спільного майна, у зв'язку з чим вона 18 вересня 2020 року звернулася до суду щодо поділу майна подружжя.
Виходячи з вищенаведеного, слід вважати, що позивачем строк позовної давності, встановлений для розгляду спору про поділ майна подружжя, - не порушений.
Так судом встановлено, що на час подання позову про поділ майна подружжя у 2020 році між подружжям виник спір щодо спільного майна, а саме було порушено право ОСОБА_1 щодо володіння своєю часткою майна.
Будь-яких доказів, які би спростовували зазначені обставини та підтверджували про порушення права позивача раніше ніж подання позову матеріали справи не містять.
Також у судовому засіданні допитані в якості свідків ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , які підтвердили обставини викладені у позовній заяві та пояснили, що позивач з дітьми постійно проживала у спірному домоволодінні, допомагала відповідачу облаштовувати будинок, після того, як почали позивач та відповідач конфліктувати у серпні 2020 року, відповідач почав перешкоджати позивачу та спільній дочці перебувати у спірному домоволодінні.
Згідно із ч. ч. 2, 3 ст. 372 ЦК України у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.
Принцип рівності часток застосовується незалежно від того, чи здійснюється поділ у судовому або у позасудовому порядку.
Таким чином, судом встановлено, що сторони з 1982 року перебували у шлюбі, під час якого ними в 1986 році було придбано у власність житловий будинок, тобто вказане нерухоме майно є спільною сумісною власністю подружжя, отже, частки дружини та чоловіка у вказаному майні є рівними, оскільки інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Разом з тим, право власності на вказане нерухоме майно зареєстровано за відповідачем, що підтверджено належними доказами у справі, а тому спірні 34/100 частини житлового будинку з відповідною частиною господарчих та побутових будівель, споруд підлягають поділу між сторонами, виходячи з правил рівності часток подружжя в спільному майні по 1/2 частини кожному, у зв'язку з чим суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .
Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України суд вважає за необхідне стягнути з відповідача на користь позивача судовий збір у сумі 840 грн. 80 коп., який був сплачений позивачем при поданні позовної заяви до суду (а. с. 20-1).
Керуючись ст. ст. 60, 61, 63, 65, 69-71 СК України, ст. ст. 368, 372 ЦК України, ст. ст. 2, 4, 12, 76-81, 89, 133, 141, 206, 223, 247, 259, 263-265, 273, 354, 355ЦПК України, суд
Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: ОСОБА_3 , про поділ спільного майна подружжя - задовольнити.
Визнати 34/100 частин житлового будинку з відповідною частиною господарчих та побутових будівель, споруд, розташованих на земельній ділянці розміром 576 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 , об'єктом спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
В порядку поділу спільного майна подружжя визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину у 34/100 (тобто на 17/100) частин житлового будинку з відповідною частиною господарчих та побутових будівель, споруд, розташованих на земельній ділянці розміром 576 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 .
В порядку поділу спільного майна подружжя визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину у 34/100 (тобто на 17/100) частин житлового будинку з відповідною частиною господарчих та побутових будівель, споруд, розташованих на земельній ділянці розміром 576 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 .
Припинити право спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на 34/100 частин житлового будинку з відповідною частиною господарчих та побутових будівель, споруд, розташованих на земельній ділянці розміром 576 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 .
Стягнути з ОСОБА_2 (ІНН НОМЕР_5 ) на користь ОСОБА_1 (ІНН НОМЕР_6 ) понесені та документально підтверджені судові витрати по справі у вигляді судового збору у розмірі 840 грн. 80 коп.
Рішення може бути оскаржено безпосередньо до Дніпровського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги на рішення суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення.
Сторони:
Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , ІНН НОМЕР_7 , місце реєстрації: АДРЕСА_3 .
Відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , (ІНН НОМЕР_5 ), місце реєстрації: АДРЕСА_4 .
Третя особа: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , місце проживання: АДРЕСА_5 .
Суддя: Т.П. Терещенко