"11" листопада 2021 р.м. Одеса Справа № 916/1971/21
Господарський суд Одеської області
У складі судді Желєзної С.П.
Секретаря судових засідань Чернюк С.В.
За участю представників сторін:
Від позивача: Садаклієв І.І. на підставі ордеру;
Від відповідачів:
- ОСОБА_1 : Довбишев Д.В. на підставі ордеру;
- приватного підприємства „Тайфун": не з'явився;
Від третіх осіб: не з'явились;
Розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , приватного підприємства „Тайфун", за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачів: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , про визнання недійсним рішення загальних зборів та нової редакції статуту, -
ОСОБА_2 (далі по тексту - ОСОБА_2 ) звернувся до господарського суду із позовною заявою до ОСОБА_1 (далі по тексту - ОСОБА_1 ), приватного підприємства „Тайфун" (далі по тексту - ПП „Тайфун") про визнання недійсним рішення загальних зборів засновників ПП „Тайфун", які оформлені протоколом №1/19 від 13.03.2019р., та визнання недійсною нової редакції статуту ПП„Тайфун", затвердженої рішенням загальних зборів засновників приватного підприємства „Тайфун", яке оформлено протоколом №1/19 від 13.03.2019р. Позовні вимоги обґрунтовані фактом порушення корпоративних прав позивача в результаті прийняття спірного рішення у період незадовільного стану здоров'я ОСОБА_2 . Крім того, позивачем було наголошено, що він не міг вийти зі складу учасників товариства на підставі заяви про вихід зі складу учасників, оскільки, в такому випадку, підприємство взагалі могло залишитись без засновників, безоплатне дарування підприємства мало бути оформлено двостороннім договором, який між позивачем та ОСОБА_1 укладений не був. ОСОБА_2 також було вказано, що після виходу зі складу учасників підприємства вартість майна підприємства ПП «Тайфун» позивачу виплачена не була.
Ухвалою від 20.07.2021р. судом було відкрито провадження у даній справі та залучено до участі у дану справу в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачів: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 .
ОСОБА_3 та ОСОБА_4 не скористались наданим законом правом на участь своїх представників у даному судовому процесі, письмові пояснення на позовну заяву ОСОБА_2 від третіх осіб до господарського суду також не надходили. При цьому, 11.08.2021р. до господарського суду від ОСОБА_3 надійшло повідомлення, що ОСОБА_4 перебуває за межами України на лікуванні.
ОСОБА_1 повністю заперечував проти задоволення заявлених позовних вимог, посилаючись на відсутність правових підстав для визнання недійсним рішення загальних зборів та нової редакції статуту з підстав незадовільного стану здоров'я ОСОБА_2 у зв'язку з ненадання позивачем жодних доказів на підтвердження наведених обставин та суперечливою поведінкою позивача в інших судових процесах. Відповідачем було вказано, що участь позивача на загальних зборах та підписання за результатами проведення зборів протоколу свідчить про обізнаність останнього з фактом включення ОСОБА_1 до складу учасників приватного підприємства та внесення грошових коштів до статутного капіталу; доводи позивача про не виплату йому вартості майна підприємства також не можуть бути підставою для визнання рішення недійсним. Наведене, з урахуванням не доведення позивачем порушення будь-яких його прав прийняттям спірного рішення, а також дотримання при прийнятті спірного рішеня вимог Закону України „Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" та Закону України „Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань", за переконанням ОСОБА_1 , свідчить про необхідність відмови у задоволенні заявлених позивачем вимог.
ПП „Тайфун" також заперечувало проти задоволення заявлених позивачем вимог, посилаючись на прийняття спірного рішення із дотриманням вимог чинного законодавства, оскільки загальними зборами було прийнято рішення про виключення одного учасника та включення іншого, ОСОБА_2 було подано заяву про вихід зі складу учасників приватного підприємства, зміни до складу учасників були зареєстровані у встановленому законом порядку.
25.10.2021р. до господарського суду від ОСОБА_2 надійшла відповідь на відзив, до якої позивачем було додано копії медичних документів на підтвердження факту прийняття спірного рішення у період незадовільного стану здоров'я.
Відповідно до ч. 2 ст. 80 ГПК України позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви.
Згідно з ч. 8 ст. 80 ГПК України докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.
В силу вимог ст. 118 ГПК України право на вчинення процесуальних дій втрачається із закінченням встановленого законом або призначеного судом строку. Заяви, скарги і документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.
Частиною 1 ст. 119 ГПК України передбачено, що суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.
Враховуючи вищенаведені приписи процесуального законодавства, господарський суд доходить висновку, що позивач мав подати до суду копії медичних документів разом із поданням позовної заяви. Проте, в порушення вимог ст. 80 ГПК України, вказані докази було подані разом із поданням відповіді на відзив, клопотання про поновлення пропущеного процесуального строку для подання доказів позивачем заявлено не було. З викладених обставин господарський суд доходить висновку про відсутність підстав для врахування наданих ОСОБА_2 доказів, а саме: копій медичних документів, під час вирішення даного спору.
11.11.2021р. ОСОБА_1 звернувся до господарського суду із заявою про застосування інституту позовної давності до заявлених позивачем вимог. Відповідачем було наголошено, що строк позовної давності для звернення до суду із вимогами про визнання рішення загальних зборів недійсним сплинув у травні 2021р., тобто через рік після отримання позивачем інформації у межах справи №522/6908/20 про розірвання шлюбу та поділ майна подружжя, що він не виступає учасником (засновником) ПП „Тайфун".
Дослідивши матеріали справи, заслухавши доводи та пояснення учасників судового процесу, суд встановив наступне.
Згідно з п. п. 1.5, 2.4 Статуту ПП „Тайфун", затвердженого рішенням загальних зборів учасників ПП „Тайфун", яке оформлено протоколом №7 від 23.09.2015р., державну реєстрацію якого проведено 28.09.2015р., засновником підприємства є ОСОБА_2 . Для забезпечення діяльності підприємства за рахунок грошового внеску засновника створюється статутний капітал у розмірі 3 000 000,00 грн. Засновник має право приймати рішення щодо внесення змін до статутного капіталу.
Згідно з п. 1.9 Статуту ПП „Тайфун", затвердженого рішенням загальних зборів учасників ПП „Тайфун", яке оформлено протоколом №7 від 23.09.2015р., підприємство створено з метою одержання прибутку шляхом здійснення господарської діяльності, яка не заборонена чинним законодавством.
Відповідно до п. 3.1, 3.2 Статуту ПП „Тайфун", затвердженого рішенням загальних зборів учасників ПП „Тайфун", яке оформлено протоколом №7 від 23.09.2015р., до виключної компетенції засновника відноситься: затвердження статуту підприємства; визначення головних напрямків діяльності підприємства, затвердження його планів та звітів про їх виконання; призначення та звільнення директора, визначення порядку розподілу прибутку та покриття збитків; заснування, реорганізація та ліквідація філіалів та представництв, визначення їх повноважень; винесення рішень про притягнення до матеріальної відповідальності посадових осіб підприємства; прийняття рішень про припинення діяльності підприємства, призначення ліквідаційної комісії; затвердження річних балансів. У підприємстві діє одноособовий виконавчий орган - директор, який призначається засновником.
13.03.2019р. відбулись загальні збори засновників (учасників) ПП „Тайфун", на яких були присутні ОСОБА_2 , якому належало 100% статутного капіталу підприємства, та ОСОБА_1 , як запрошена особа. До порядку денного загальних зборів були включені наступні питання:
1. про вихід засновника зі складу ПП „Тайфун" за власним бажанням;
2. про виплату засновнику ПП „Тайфун", який виходить зі складу учасників, його частки у статутному капіталі;
3. про включення нового учасника до складу ПП „Тайфун";
4. про внесення новим учасником підприємства частки до статутного капіталу ПП „Тайфун";
5. про внесення змін до відомостей, які містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань щодо місцезнаходження юридичної особи;
6. про додання до відомостей, які містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань назви приватного підприємства на англійській мові;
7. про затвердження статуту ПП „Тайфун" у новій редакції та його подальшу реєстрацію;
8. про уповноваження особи на проведення державної реєстрації змін до відомостей, які містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.
За результатами проведення 13.03.2019р. загальних зборів засновників (учасників) ПП „Тайфун" були прийняті наступні рішення, оформлені протоколом №1/19, справжність підписів ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на якому була посвідчена приватним нотаріусом:
1. виключити ОСОБА_2 зі складу учасників ПП „Тайфун" за власним бажанням;
2. виплатити ОСОБА_2 його частку у статутному капіталі ПП „Тайфун" яка складає 3 000 000,00 грн.;
3. прийняти до складу учасників (засновників) ПП „Тайфун" - ОСОБА_1 ;
4. ОСОБА_1 внести до статутного капіталу ПП „Тайфун" грошові кошти у розмірі 3 000 000,00 грн., що становить 100% статутного капіталу підприємства;
5. внести зміни до відомостей, які містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань щодо місцезнаходження приватного підприємства за наступною адресою: 68094, Одеська область, м. Чорноморськ, село Бурлача Балка, вул. Центральна, буд. 222 ;
6. у зв'язку з виробничою необхідністю внести зміни до відомостей, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань шляхом додання назви приватного підприємства на англійській мові;
7. затвердити статут ПП „Тайфун" у новій редакції та зареєструвати його;
8. уповноважити ОСОБА_5 подати документи для проведення державної реєстрації змін до відомостей, які містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.
14.03.2019р. ОСОБА_2 звернувся до загальних зборів засновників ПП „Тайфун" із заявою, справжність підпису якого була посвідчена приватним нотаріусом, згідно якої позивач просив вивести його зі складу учасників ПП „Тайфун". При цьому, у заяві було зазначено, що позивач не має будь-яких претензій до ПП „Тайфун" та його учасників та висловлює свою згоду на внесення відповідних змін до установчих документів приватного підприємства.
Відповідно до п. п. 1.4, 1.7, 1.8 Статуту ПП „Тайфун", затвердженого рішенням загальних зборів учасників ПП „Тайфун", яке оформлено протоколом №1/19 від 13.03.2019р., засновником (учасником) підприємства є ОСОБА_1 . Підприємство є юридичною особою приватного права за законодавством України, має самостійний баланс, печатку з фірмовим найменуванням, бланки, штампи, розрахунковий, валютний та інші рахунки в установах банків, має право користуватись комерційними і банківськими кредитами. Підприємство має право займатися будь-якою підприємницькою діяльністю, яка не суперечить законодавству України.
Згідно з п. п. 5.4, 5.5 Статуту ПП „Тайфун", затвердженого рішенням загальних зборів учасників ПП „Тайфун", яке оформлено протоколом №1/19 від 13.03.2019р., для забезпечення діяльності підприємства за рахунок внесків учасників підприємства створюється статутний капітал в розмірі 3 000 000,00 грн. Статутний капітал підприємства складається з вартості вкладів його учасників. Розмір частки ОСОБА_1 складає 3 000 000,00 грн., що складає 100% статутного капіталу приватного підприємства.
Положеннями п. 8.1 Статуту ПП „Тайфун", затвердженого рішенням загальних зборів учасників ПП „Тайфун", яке оформлено протоколом №1/19 від 13.03.2019р., передбачено, що вищим органом управління підприємством є загальні збори, які складаються з учасників або їх представників. Учасники повідомляються про проведення загальних зборів персонально із зазначенням часу і місця проведення зборів та порядку денного. Повідомлення повинно бути зроблено не менш як за тридцять днів до скликання загальних зборів.
З витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадський формувань вбачається, що станом на 02.08.2021р. учасниками ПП „Тайфун" виступають ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , яким належить по 50% статутного капіталу приватного підприємства. При цьому, ОСОБА_3 одночасно виступає керівником ПП „Тайфун".
Вирішуючи питання про правомірність та обґрунтованість заявлених в межах даної справи позовних вимог, суд виходить із наступного.
Згідно з ч. 2 ст. 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
Варто зауважити, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, у зв'язку з чим, суд повинен з'ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підстав позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб.
При цьому, особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред'явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. В свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з'ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.
Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) від 04.11.1950р. передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Відповідно до ч. 1 ст. 63 ГК України залежно від форм власності, передбачених законом, в Україні можуть діяти підприємства таких видів: приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи); підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колективної власності); комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади; державне підприємство, що діє на основі державної власності; підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об'єднання майна різних форм власності); спільне комунальне підприємство, що діє на договірних засадах спільного фінансування (утримання) відповідними територіальними громадами - суб'єктами співробітництва.
В силу вимог ст. 113 ГК України приватним підприємством визнається підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі приватної власності суб'єкта господарювання - юридичної особи. Порядок організації та діяльності приватних підприємств визначається цим Кодексом та іншими законами. Учасник приватного підприємства може встановити вимогу нотаріального посвідчення правочину, предметом якого є частка такого учасника у статутному капіталі відповідного підприємства, та скасувати таку вимогу, відомості про що вносяться до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань у порядку, визначеному законом. Така вимога учасника, а також скасування учасником цієї вимоги є одностороннім правочином та підлягає нотаріальному посвідченню.
Згідно зі ст. 84 ЦК України товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками (підприємницькі товариства), можуть бути створені лише як господарські товариства (повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) або виробничі кооперативи чи сільськогосподарські кооперативи, сільськогосподарські кооперативні об'єднання, що діють з метою одержання прибутку.
Частиною 1 ст. 167 ГК України визначено, що корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.
Предметом заявлених ОСОБА_2 до ОСОБА_1 та ПП „Тайфун" позовних вимог є вимоги про визнання недійсним рішення загальних зборів засновників ПП „Тайфун", які оформлені протоколом №1/19 від 13.03.2019р., та визнання недійсною нової редакції статуту ПП „Тайфун".
Рішення загальних зборів учасників (акціонерів, членів) та інших органів юридичної особи є актами ненормативного характеру (індивідуальними актами), тобто офіційними письмовими документами, що породжують певні правові наслідки, які спрямовані на регулювання господарських відносин і мають обов'язковий характер для суб'єктів цих відносин.
У зв'язку з цим підставами для визнання недійсними рішень загальних зборів учасників (акціонерів, членів) юридичної особи можуть бути: невідповідність рішень загальних зборів нормам законодавства; порушення вимог закону та/або установчих документів під час скликання та проведення загальних зборів; позбавлення учасника (акціонера, члена) юридичної особи можливості взяти участь у загальних зборах.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29.06.2021р. по справі № 916/2813/18 дійшла висновку, що приватне підприємство - це не окрема організаційно-правова форма юридичної особи, а класифікуюча ознака юридичних осіб залежно від форми власності. Разом із цим за ознакою наявності чи відсутності учасників юридичні особи поділяються на товариства та установи, у зв'язку із чим приватне підприємство є товариством, оскільки воно має хоча б одного учасника. Встановлення виду підприємницького товариства, до якого належить приватне підприємство, а саме, що приватне підприємство є господарським товариством (зокрема, товариством з обмеженою або додатковою відповідальністю) або кооперативом (зокрема, сільськогосподарським кооперативом, сільськогосподарським кооперативним об'єднанням), у кожному конкретному випадку зумовлюватиме застосування до спірних правовідносин відповідного законодавства, зокрема, законів України «Про господарські товариства», «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю», «Про кооперацію», «Про сільськогосподарську кооперацію».
Господарським судом під час вирішення даного спору встановлено, що ПП „Тайфун" згідно положень Статуту, затвердженого рішенням загальних зборів учасників ПП „Тайфун", яке оформлено протоколом №7 від 23.09.2015р., було створено ОСОБА_2 з метою одержання прибутку шляхом здійснення господарської діяльності, яка не заборонена чинним законодавством. При цьому, позивачем було внесено до статутного капіталу 3 000 000,00 грн. Питання, які виникають під час діяльності підприємства, було віднесено до компетенції засновника, зокрема, щодо призначення виконавчого органу - директора.
Наведені положення Статуту ПП „Тайфун" у редакції, яка діяла на момент прийняття загальними зборами спірного рішення, дозволяють господарському суду дійти висновку, що ПП „Тайфун" за видом підприємницького товариства належить до товариства з обмеженою відповідальністю. Таким чином, до спірних правовідносин мають бути застосовані приписи Закону України „Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" № 2275-VIII від 06.02.2018р. (з наступними змінами та доповненнями).
Згідно з ч. 1 ст. 1 Закону України „Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю", який набрав чинності 17.06.2018р., цей Закон визначає правовий статус товариств з обмеженою відповідальністю та товариств з додатковою відповідальністю (далі - товариство), порядок їх створення, діяльності та припинення, права та обов'язки їх учасників.
В силу вимог ст. 4 Закону України „Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" кількість учасників товариства не обмежується.
Частиною 1 ст. 5 Закону України „Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" визначено, що учасники товариства мають такі права: брати участь в управлінні товариством у порядку, передбаченому цим Законом та статутом товариства; отримувати інформацію про господарську діяльність товариства; брати участь у розподілі прибутку товариства; отримати у разі ліквідації товариства частину майна, що залишилася після розрахунків з кредиторами, або його вартість.
Згідно з ч. ч. 1, 5, 6 ст. 11 Закону України „Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" установчим документом товариства є статут. У статуті товариства зазначаються відомості про: 1) повне та скорочене (за наявності) найменування товариства; 2) органи управління товариством, їх компетенцію, порядок прийняття ними рішень; 3) порядок вступу до товариства та виходу з нього. Статут товариства може містити інші відомості, що не суперечать закону.
Згідно з ч. ч. 1-2 ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є: 1) договори та інші правочини; 2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; 3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; 4) інші юридичні факти.
Вимогами ч. 1, 3 ст. 21 Закону України „Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" встановлено, що учасник товариства має право відчужити свою частку (частину частки) у статутному капіталі товариства оплатно або безоплатно іншим учасникам товариства або третім особам. Учасник товариства має право відчужити свою частку (частину частки) у статутному капіталі лише в тій частині, в якій вона є оплаченою.
Згідно зі ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Відчуження власником свого майна визначено ч. 1 ст. 346 ЦК України однією з підстав припинення права власності, які залежать від волі власника.
Відповідно до ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 01.19.2019р. по справі №909/1294/15 дійшла висновку, що відступлення частки в статутному капіталі товариства має своєю метою припинити право власності на цю частку, щоб певна інша особа набула право на цю частку. Відступлення за правовою природою є відчуженням частки за волею учасника, що спрямоване на передачу учасником іншій особі (одному чи кільком учасникам цього товариства або третім особам) у власність належної йому частки або її частини. У вказаних відносинах поняття «відступлення» і «відчуження» є тотожними, оскільки вони є аналогічними за правовими наслідками. Термін «відступлення» використовувався у Цивільному кодексі Української РСР 1963 року стосовно майнових прав, які не визнавалися об'єктами і не могли перебувати в цивільному обороті, тобто продаватись, даруватись тощо, на відміну від речей. Тому їх можна було лише відступити, а не продати. За такою моделлю правовідносин майнові права в однієї особи припинялись, а в іншої виникали. Навпаки, за статтею 190 чинного ЦК України майнові права дорівняні речам і тому стали об'єктом, який є оборотоздатним. Тому їх можна продавати, дарувати тощо. Утім у статті 53 Закону України «Про господарські товариства» та статті 147 ЦК України поряд із терміном «відчуження» вживається й застарілий термін «відступлення». Контекст, в якому цей термін вживається, свідчить про те, що відступлення означає «відчуження частки на користь іншої особи». Відтак це вольова дія, яка являє собою правочин. Про вірність такого тлумачення свідчить і те, що в новому Законі України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» від 06.02.2018р., внаслідок ухвалення якого втратили чинність стаття 147 ЦК України та стаття 53 Закону України «Про господарські товариства», взагалі не вживається термін «відступлення» щодо частки учасника у статутному капіталі. Відповідно до ч. 1 ст. 21 зазначеного Закону учасник товариства має право відчужити свою частку (частину частки) у статутному капіталі товариства оплатно або безоплатно іншим учасникам товариства або третім особам. Будь-який правочин з відчуження (відступлення) частки є двостороннім, тобто на його укладення необхідна згода учасника, який відчужує (відступає) частку, і згода набувача частки. Відступлення частки у статутному капіталі є правовим механізмом, за яким відбувається її відчуження на підставі договору купівлі-продажу, міни або дарування тощо; відступлення частки не є окремим різновидом договору. Якщо сторони або особа певним чином називають правочин який нею/ними вчиняється, але по суті він відповідає ознакам іншого правочину, мають застосовуватися норми, що регулюють цей останній правочин. Тобто якщо особа укладає правочин щодо відступлення (передачі) частки іншій особі і отримує за це кошти або інше майно чи майнові права, то це звичайний договір купівлі-продажу або міни. Якщо взамін частки особа нічого не отримує - це договір дарування.
Положеннями ч. ч. 1, 2, 5 ст. 24 Закону України „Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" врегульовано, що учасник товариства, частка якого у статутному капіталі товариства становить менше 50 відсотків, може вийти з товариства у будь-який час без згоди інших учасників. Учасник товариства, частка якого у статутному капіталі товариства становить 50 або більше відсотків, може вийти з товариства за згодою інших учасників. Учасник вважається таким, що вийшов з товариства, з дня державної реєстрації його виходу. Вихід учасника з товариства, внаслідок якого у товаристві не залишиться жодного учасника, забороняється.
Враховуючи вимоги ч. 5 ст. 24 Закону України „Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю", якою передбачено, що вихід учасника з товариства, внаслідок якого у товаристві не залишиться жодного учасника, забороняється, господарський суд доходить висновку, що ОСОБА_2 , який виступав єдиним учасником ПП „Тайфун", не міг вийти зі складу учасників товариства.
Підставою для переходу права власності на частку в статутному капіталі ПП „Тайфун" від ОСОБА_2 до ОСОБА_1 та, відповідно, припинення права власності позивача на таку частку у зв'язку з набуттям її відповідачем, може бути спрямований на відчуження частки правочин, вчинений учасником товариства та іншою особою. Таким чином, ОСОБА_2 мав право відчужити, а ОСОБА_1 - придбати у власність частку у статутному капіталі ПП „Тайфун" лише шляхом укладення правочину, що безпосередньо передбачено вимогами ст. 21 Закону України „Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю".
Підсумовуючи викладене, суд зазначає, що з огляду на визначені цивільним законодавством підстави набуття права власності, ОСОБА_1 міг придбати у власність 100% статутного капіталу лише на підставі відповідного договору, наприклад, договору купівлі-продажу або дарування. Наведене дозволяє господарському суду дійти висновку, що під час вирішення даного спору необхідно враховувати не лише підстави припинення права власності ОСОБА_2 на частку у статутному капіталі, а також підстави набуття ОСОБА_1 у власність 100% статутного капіталу.
В порушення вимог ст. 21 Закону України „Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" право власності на частку у статутному капіталі ПП „Тайфун" було відчужено на користь ОСОБА_1 без укладення будь-якого правочину, тобто лише на підставі рішення загальних зборів, що є порушенням вимог чинного законодавства. Слід зазначити, що в процесі вирішення даного спору як позивачем так і відповідачами було підтверджено факт відсутності укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договору про відчуження частки у статутному капіталі.
За таких умов набуття ОСОБА_1 статусу учасника ПП „Тайфун" шляхом прийняття відповідного рішення загальними зборами засновника ПП „Тайфун", яке оформлено протоколом №1/19 від 13.03.2019р., не відповідає положенням чинного законодавства. Позиція господарського суду із даного питання відповідає висновкам, які наведені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01.19.2019р. по справі №909/1294/15.
Господарським судом відхиляються доводи відповідачів, якими в процесі вирішення даного справи було наголошено, що рішення загальних зборів засновників ПП „Тайфун", які оформлені протоколом №1/19 від 13.03.2019р., були прийняті з дотримання вимог Закону України „Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань", що виключає можливість визнання їх недійсними, з огляду на наступне.
Відповідно до п. 10 ч. 4 ст. 17 Закону України „Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань" № 755-IV від 15.05.2003р. (з наступними змінами та доповненнями) для державної реєстрації змін до відомостей про юридичну особу, що містяться в Єдиному державному реєстрі, у тому числі змін до установчих документів юридичної особи, крім змін до відомостей, передбачених частиною п'ятою цієї статті, подаються такі документи, зокрема, заява фізичної особи про вихід із складу засновників (учасників), справжність підпису на якій нотаріально засвідчена, та/або договору, іншого документа про перехід чи передачу частки засновника (учасника) у статутному (складеному) капіталі (пайовому фонді) юридичної особи.
Згідно з пп. а, б п. 1 ч. 5 ст. ст. 17 Закону України „Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань" для державної реєстрації змін до відомостей про розмір статутного капіталу, розміри часток у статутному капіталі чи склад учасників товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю подаються, зокрема, рішення загальних зборів учасників (рішення єдиного учасника) товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю про визначення розміру статутного капіталу та розмірів часток учасників; рішення загальних зборів учасників товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю про виключення учасника з товариства.
Господарський суд звертає увагу відповідачів, що в разі відступлення учасником підприємства своєї частки іншій особі, остання набуває право на частку внаслідок укладення правочину з учасником товариства, а не внаслідок її прийняття до складу учасників товариства загальними зборами чи проведення державної реєстрації відповідних змін. Включення такого учасника до складу учасників товариства на підставі рішення загальних зборів та державна реєстрація відповідних змін до статуту повинні бути похідними діями, спрямованими на виконання договору про відчуження частки учасником товариства.
При цьому, заява учасника про його виведення зі складу учасників товариства не може слугувати самостійною правовою підставою для переходу права власності на частку, оскільки заява не має статусу правочину, адресована товариству і містить лише інформацію про волевиявлення особи вийти зі складу товариства. За своєю правовою суттю така заява є вторинним актом, наслідком первинних дій (правочину з відчуження частки). Позиція господарського суду із даного питання відповідає висновкам, які наведені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01.19.2019р. по справі №909/1294/15.
Крім того, додатково господарський суд зазначає, що заява про вихід зі складу учасників ПП „Тайфун" була складена ОСОБА_2 14.03.2019р., тобто після прийняття загальними зборами рішень, оформлених протоколом №1/19 від 13.03.2019р., про виключення позивача зі складу учасників підприємства та про включення до складу учасників ОСОБА_1 .
При цьому, суд зазначає, що відсутність в матеріалах справи доказів, які можуть підтвердити факт прийняття спірного рішення у період незадовільного стану здоров'я ОСОБА_2 , не впливає не висновки суду про прийняття спірного рішення із порушенням вимог Закону України „Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю". Крім того, підстави для дослідження питання щодо обізнаності позивача із змістом протоколу, а також його складення безпосередньо ОСОБА_2 , про що ОСОБА_1 було наголошено в процесі вирішення спору, відсутні, оскільки встановлення вказаних обставин жодним чином не спростовує висновки суду про наявність підстав для визнання спірних рішень недійсними.
Господарським судом критично оцінюються доводи відповідачів про недоведеність позивачем факту порушення будь-яких його прав в результаті прийняття загальними зборами ПП „Тайфун" спірного рішення, оскільки на підставі вказаного рішення 100% статутного капіталу приватного підприємства було безпідставно передано у власність ОСОБА_1 , що дозволяє суду дійти висновку про порушення права власності ОСОБА_2 на майно підприємства, що, в тому числі є порушенням його корпоративних прав, а, отже, і про наявність підстав для задоволення заявлених позовних вимог.
Підсумовуючи викладене вище, враховуючи відсутність укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договору про відчуження частки у статутному капіталі ПП „Тайфун", господарський суд доходить висновку про наявність правових підстав для визнання недійсним рішень загальних зборів засновників ПП „Тайфун", які оформлені протоколом №1/19 від 13.03.2019р.
З огляду на встановленням судом підстав для визнання спірного рішення недійсним, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 та ПП „Тайфун" про визнання недійсною нової редакції статуту ПП „Тайфун", затвердженої рішенням загальних зборів засновників ПП „Тайфун", яке оформлено протоколом №1/19 від 13.03.2019р.
Проте, вирішуючи питання про задоволення заявлених ОСОБА_2 до ОСОБА_1 та ПП „Тайфун" позовних вимог про визнання недійсним рішення загальних зборів та нової редакції статуту, господарський суд вважає за необхідне надати правову оцінку поданій ОСОБА_1 заяві про застосування інституту позовної давності до заявлених у межах даної справи вимог.
Як зазначив Конституційний Суд України, строки звернення до суду як складова механізму реалізації права на судовий захист є однією з гарантій забезпечення прав і свобод учасників правовідносин (абзац п'ятий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012).
Виходячи з положень ст.ст. 256, 257 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Згідно з п 8 ч. 2 ст. 258 ЦК України позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про визнання недійсним рішення загальних зборів товариства.
Під час вирішення питання про застосування інституту позовної давності до заявлених ОСОБА_2 позовних вимог господарський суд враховує, що позовна давність - це законне право особи уникнути переслідування або притягнення до відповідальності після закінчення певного періоду. Таким чином, застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: 1) забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та 2) запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу.
Відповідно до ст.ст. 260, 261 ЦК України позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253 - 255 цього Кодексу. Порядок обчислення позовної давності не може бути змінений за домовленістю сторін. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Згідно ч. ч. 3, 5 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.
Верховним Судом у постанові від 17.07.2018р. по справі №911/4006/16 наголошено, що порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", що містяться в ст. 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого ст. 74 ГПК України, про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. Для визначення моменту виникнення права на позов важливим є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти. При цьому, за змістом зазначеної норми законодавець виходить не тільки з безпосередньої обізнаності особи про факти порушення її прав, а й об'єктивної можливості цієї особи знати про ці факти. Якщо встановити день, коли особа довідалась про порушення права або про особу, яка його порушила, неможливо, або наявні докази того, що особа не знала про порушення права, хоч за наявних умов повинна була знати про це, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа повинна була довідатися про порушення свого права. Під можливістю довідатись про порушення права або про особу, яка його порушила, в цьому випадку слід розуміти передбачувану неминучість інформування особи про такі обставини, або існування в особи певних зобов'язань, як міри належної поведінки, в результаті виконання яких вона мала б змогу дізнатись про відповідні протиправні дії та того, хто їх вчинив.
Господарським судом в процесі вирішення даного спору було встановлено, що рішення загальних зборів засновників ПП „Тайфун", яке оформлено протоколом №1/19 від 13.03.2019р., було підписано ОСОБА_2 та ОСОБА_1 . Таким чином, саме з моменту підписання спірного рішення позивач повинен був довідатися про порушення його корпоративних прав. Наведене дозволяє господарському суду дійти висновку, що строк позовної давності для звернення ОСОБА_2 до господарського суду із даними позовними вимогами повинен обраховуватись з наступного дня після підписання рішення загальних зборів, а, отже, встановлений ст. 258 ЦК України строк є таким, що сплинув 14.03.2020р.
Разом з тим, постановою Кабінету Міністрів України „Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19" №211 від 11.03.2020р. на усій території України протягом з 12.03.2020р. по 03.04.2020р. було встановлено карантин, в результаті чого запровадженні деякі обмеження у всіх сферах життєдіяльності суспільства.
Відповідно до ч. 3 ст. 75 ГПК України обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.
В подальшому дія карантину, згідно постанов Кабінету Міністрів України, була продовжена із запровадженням нових обмежень з метою запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19. Слід зазначити, що запровадження на території України карантину є загальновідомою обставиною та не потребує доказування.
З викладених обставин господарський суд доходить висновку, що строк позовної давності для звернення ОСОБА_2 до господарського суду із даним позовом сплинув у період дії карантинних обмежень, встановлених Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19).
02.04.2020р. набув чинності Закон України „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)" № 540-IX від 30.03.2020р., яким було внесено зміни до п. 12 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України.
В силу вимог п. 12 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України (в редакції Закону № 540-IX від 30.03.2020р.) під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559,681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.
Враховуючи вимоги чинного законодавства, яким встановлено, що під час дії карантинних обмежень, встановлених Кабінетом Міністрів України, строки, визначені ст. 258 ЦК України, продовжуються на строк дії карантину, господарський суд доходить висновку про відсутність підстав для застосування інституту позовної дваності до заявлених ОСОБА_2 позовних вимог.
При цьому, господарський суд зазначає, що строк позовної давності, в даному випадку, мав сплинути в період дії карантинних обмежень, а, отже, цілком правомірним та справедливим є поширення дії Закону № 540-IX від 30.03.2020р. на спірні правовідносини, з огляду на необхідність його застосування до правовідносин, які виникли під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з 12.03.2020р.
З огляду на викладене господарським судом відхиляються доводи ОСОБА_1 , яким у поданій до суду заяві про застосування інституту позовної давності було наголошено, що строк позовної давності для звернення позивача до суду із даним позовом сплинув у травні 2021р., тобто через рік після отримання ОСОБА_2 інформації у межах справи №522/6908/20 про розірвання шлюбу та поділ майна подружжя, що він не виступає учасником (засновником) ПП „Тайфун", оскільки як на момент отримання позивачем вказаних відомостей, так і на момент звернення до суду із даним позовом, строки позовної давності згідно Закону № 540-IX від 30.03.2020р. були продовжені на строк дії карантину. Наведене дозволяє суду дійти висновку про відсутність підстав для задоволення заяви відповідача про застосування строків позовної давності.
У п. 58 рішення Європейського суду з прав людини від 10.02.2010 "Справа "Серявін та інші проти України"" (Заява N 4909/04) зазначено, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії", №37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії", № 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Окрім того, господарський суд, при вирішення даної справи враховує висновки, наведені Європейським судом з прав людини у справі "Проніна проти України", яким було вказано, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
З урахуванням висновків, до яких дійшов суд при вирішенні даного спору, суду не вбачається за необхідне надавати правову оцінку кожному із доводів, наведених учасниками судового процесу в обґрунтування власних правових позицій, оскільки їх оцінка не впливає на висновки, до яких господарський суд дійшов в процесі вирішення спору про необхідність задоволення позовних вимог.
Згідно вимог ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події, суд може зобов'язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.
Разом з тим, ст. 86 ГПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Підсумовуючи вищезазначене, суд доходить висновку щодо правомірності та законності задоволення заявлених ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , приватного підприємства „Тайфун" позовних вимог шляхом визнання недійсними рішень загальних зборів засновників ПП „Тайфун", які оформлені протоколом №1/19 від 13.03.2019р., та визнання недійсною нової редакції статуту ПП„Тайфун", затвердженої рішенням загальних зборів засновників приватного підприємства „Тайфун", яке оформлено протоколом №1/19 від 13.03.2019р.
Вирішуючи питання про розподіл витрат зі сплати судового збору, господарський суд виходить з наступного.
Статтею 4 Закону України „Про судовий збір" № 3674-VI від 08.07.2011р. встановлено, що судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі. За подання до господарського суду позовної заяви немайнового характеру ставка судового збору складає 1 розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Положеннями ст. 7 Закону України „Про державний бюджет України на 2021 рік" від 15.12.2020р. № 1082-IX встановлено, що у 2021 році прожитковий мінімум для працездатної особи з 1 січня 2021 року становить 2270,00 грн.
Отже, за пред'явлення даного позову, який містить дві позовні вимоги немайнового характеру позивач мав сплатити в дохід державного бюджету судовий збір у загальному 4540,00 грн., яка і підлягає розподілу між відповідачами шляхом присудження до стягнення із кожного по 2 270,00 грн. При цьому, решта суми судового збору у розмірі 40 460,00 грн., яка була сплачена позивачем понад необхідного розміру може бути повернута з державного бюджету за клопотанням останнього на підставі ухвали суду згідно вимог ст. 7 Закону України „Про судовий збір" № 3674-VI від 08.07.2011р.
Керуючись ст. ст. 86, 129, 130, 236 - 238, 240 ГПК України, суд, -
1. Позов задовольнити.
2. Визнати недійсним рішення загальних зборів засновників приватного підприємства „Тайфун" /65026, Одеська обл., м. Одеса, пл. Катерининська, буд. 1, кв. 24; ідентифікаційний код 31786489/, які оформлені протоколом №1/19 від 13.03.2019р.
3. Визнати недійсною нову редакцію статуту приватного підприємства „Тайфун" /65026, Одеська обл., м. Одеса, пл. Катерининська, буд. 1, кв. 24; ідентифікаційний код 31786489/, затверджену рішенням загальних зборів засновників приватного підприємства „Тайфун", яке оформлено протоколом №1/19 від 13.03.2019р.
4. Стягнути з ОСОБА_1 / АДРЕСА_2 ; ідентифікаційний код НОМЕР_1 / на користь ОСОБА_2 / АДРЕСА_3 ; ідентифікаційний код НОМЕР_2 / судовий збір у розмірі 2102,00 грн. /дві тисячі сто дві грн. 00 коп./.
5. Стягнути з приватного підприємства „Тайфун" /65026, Одеська обл., м. Одеса, пл. Катерининська, буд. 1, кв. 24; ідентифікаційний код 31786489/ на користь ОСОБА_2 / АДРЕСА_3 ; ідентифікаційний код НОМЕР_2 / судовий збір у розмірі 2102,00 грн. /дві тисячі сто дві грн. 00 коп./.
Рішення набирає законної сили в порядку, передбаченому ст. 241 ГПК України.
Накази видати після набрання рішенням законної сили.
Відповідно до ст. ст. 254, 256 ГПК України учасники справи, особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов'язки, мають право подати апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції до Південно-Західного апеляційного господарського суду протягом 20 днів з дня складання повного тексту рішення суду.
Повний текст рішення складено 22 листопада 2021 р.
Суддя С.П. Желєзна