04 листопада 2021 року м. Дніпросправа № 280/880/21
Третій апеляційний адміністративний суд
у складі колегії суддів: головуючого - судді Ясенової Т.І. (доповідач),
суддів: Головко О.В., Суховарова А.В.,
за участю секретаря судового засідання Макарової С.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпрі адміністративну справу за апеляційною скаргою Офісу Генерального прокурора на рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 24.05.2021 (суддя Прасов О.О.) в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про стягнення вихідної допомоги при звільненні в розмірі середнього місячного заробітку та середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, -
ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Офісу Генерального прокурора, в якому просив:
- стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 вихідну допомогу у розмірі середнього місячного заробітку;
- стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки при звільненні по день ухвалення судового рішення.
В обґрунтування позовних вимог посилався на те, що на підставі наказу Генерального прокурора України від 04.11.2019 за №1331ц позивача звільнено з посади старшого слідчого в особливо важливих справах четвертого від ділу з розслідування кримінальних проваджень управління з розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України на підставі п.9 ч.1 ст.51 Закону України «Про прокуратуру» з 11.11.2019. Зазначений наказ позивачем оскаржено до суду (справа №640/23690/19), наразі рішення у справі не ухвалено. Цим же наказом Департамента планово-фінансової діяльності, бухгалтерського обліку та звітності Генеральної прокуратури України зобов'язано провести остаточний розрахунок та виплатити позивачу усі належні виплати при звільненні. Проте, усі належні виплати при звільненні не здійснено. Зазначив також, що у випадку невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, встановлені у статті 116 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП), передбачена відповідальність відповідно до статті 117 КЗпП, що передбачає обов'язок роботодавця виплатити середній заробіток за час затримки при звільненні по день фактичного розрахунку.
Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 24.05.2021 позов задоволено в повному обсязі.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що позивача звільнено з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону №113-ІХ. Вказаним законом встановлено, що у разі звільнення на підставі пункту 9 частини першої статті 51 цього Закону не передбачено виплату вихідної допомоги. У свою чергу, статтею 44 КЗпП України також не передбачає можливості виплати вихідної допомоги у розмірі середнього місячного заробітку працівникові у разі припинення трудового договору на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону №113-ІХ. Ураховуючи те, що позивача звільнено з підстав та в порядку, визначених Закону №113-ІХ, яким не передбачено виплати вихідної допомоги при звільненні, позивач не набув права на її отримання. Крім того, відповідач вважає, що підстави для застосування до Офісу Генерального прокурора відповідальності передбаченої ст.117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, відсутні.
Від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому позивач просить залишити без задоволення апеляційну скаргу, а рішення суду залишити без змін як законне та обґрунтоване. Зокрема, позивач зазначив, що оскільки відповідач допустив протиправну бездіяльність щодо нарахування та виплати позивачу вихідної допомоги при звільненні в розмірі середнього місячного заробітку, та враховуючи приписи статті 117 КЗпП України, яка передбачає відповідальність власника за затримку розрахунку при звільненні, підставою для якої є факт порушення власником строків розрахунку при звільненні та вина власника, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про обґрунтованість позовних вимог та наявність підстав для задоволення позову.
Позивач до судового засідання не з'явився, про дату, час та місце апеляційного розгляду справи повідомлений належним чином, подав суду заяву про розгляд справи за його відсутності, у зв'язку з чим суд визнав за можливе здійснити апеляційний перегляд справи за відсутності позивача.
Представник відповідача до судового засідання не з'явився, про дату, час та місце апеляційного розгляду справи повідомлений належним чином, у зв'язку з чим суд визнав за можливе здійснити апеляційний перегляд справи за відсутності представника відповідача.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, суд апеляційної інстанції дійшов таких висновків.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 з 1999 року по 11.11.2019 працював в органах прокуратури України, з 20.08.2019 на посаді старшого слідчого в особливо важливих справах четвертого відділу з розслідування кримінальних проваджень управління з розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України.
Відповідно до наказу Генерального прокурора від 04.11.2019 за №1331ц ОСОБА_1 звільнено з посади старшого слідчого в особливо важливих справах четвертого від ділу з розслідування кримінальних проваджень управління з розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України на підставі п.9 ч.1 ст.51 Закону України «Про прокуратуру» з 11.11.2019. Зазначений наказ позивачем оскаржено до суду у справі №640/23690/19.
При звільненні позивача Офісом Генерального прокурора не виплачено вихідну допомогу.
Суд першої інстанції вважав, що порядок звільнення прокурора з посади визначено спеціальним законодавством, в той час, як трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Встановивши, що частиною 5 статті 51 Закону № 1697-VII та частиною четвертою статті 40 КЗпП України передбачений виключний перелік випадків, коли до правовідносин щодо звільнення прокурорів не застосовуються норми КЗпП України, проте до такого виключного переліку не включено питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурора, суд першої інстанції вважав, що не заборонено застосування положень статті 44 КЗпП України при вирішенні спірного питання.
Застосувавши правові висновки Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, викладені в постановах від 23 грудня 2020 року у справі № 560/3971/19, провадження № К/9901/15065/20, від 21 січня 2021 року у справі № 260/1890/19, від 25 лютого 2021 року в справі №640/8451/20 та від 18 лютого 2021 року в справі № 640/23379/19, суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідач повинен був під час звільнення дотримуватись вимог чинного законодавства України, провести звільнення працівника у порядку, визначеному законом з виплатою всіх гарантованих законодавством коштів, в тому числі і вихідної допомоги, тому визнав протиправною бездіяльність Офісу Генерального прокурора щодо не нарахування та невиплати всупереч ст. 44 КЗпП ОСОБА_1 вихідної допомоги при звільненні на підставі наказу Генерального прокурора за №1331ц від 04.11.2019.
Судом першої інстанції обчислено вихідну допомогу при звільненні у розмірі середнього місячного заробітку у сумі 40 750,03 грн. та ухвалено стягнути її на користь позивача.
Разом з тим, вирішуючи питання про стягнення з Офісу Генерального прокурора середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 11.11.2019, суд першої інстанції, з метою захисту прав позивача, стягнув з відповідача на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 12.11.2019 по 24.05.2021 у сумі 724 023 грн. 70 коп. (724 023 грн. 70 коп. = 382 робочих дня х 1895 грн. 35 коп. середньоденної заробітної плати).
Вирішуючи спірні правовідносини, суд апеляційної інстанції виходить з наступного.
Законом України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру» (далі Закон № 1697-VII) забезпечуються гарантії незалежності прокурора, зокрема щодо особливого порядку його призначення на посаду, звільнення з посади, притягнення до дисциплінарної відповідальності тощо.
Статтею 4 Закону № 1697-VII встановлено, що організація та діяльність прокуратури України, статус прокурорів визначаються Конституцією України, цим та іншими законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Статтею 51 Закону № 1697-VII передбачено загальні умови звільнення прокурора з посади, припинення його повноважень на посаді. Відповідно до пункту 9 частини першої даної статті прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.
Законом України від 19 вересня 2019 року № 113-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» (далі також - Закон № 113-ІХ) статтю 51 Закону № 1697-VII доповнено частиною п'ятою, відповідно до якої на звільнення прокурорів з посади з підстави, передбаченої пунктом 9 частини першої цієї статті, не поширюються положення законодавства щодо пропозиції іншої роботи та переведення на іншу роботу при звільненні у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, щодо строків попередження про звільнення, щодо переважного права на залишення на роботі, щодо переважного права на укладення трудового договору у разі поворотного прийняття на роботу, щодо збереження місця роботи на період щорічної відпустки та на період відрядження.
Законом № 113-ІХ внесено зміни також і до КЗпП України, а саме:
- статтю 32 доповнено частиною п'ятою такого змісту: «Переведення прокурорів відбувається з урахуванням особливостей, визначених законом, що регулює їхній статус»;
- статтю 40 доповнено частиною п'ятою такого змісту: «Особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус»;
- частину дев'яту статті 252 після слів «дисциплінарної відповідальності та звільнення» доповнено словами і цифрами «а також положення частин другої і третьої статті 49-4 цього Кодексу».
Водночас, Законом № 1697-VII не врегульовано питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурорів у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.
Нормою, що регулює порядок виплати вихідної допомоги у разі звільнення, є стаття 44 КЗпП України.
Конституційний Суд України у Рішенні від 7 травня 2002 року № 8-рп/2002 зазначав, що Конституція України гарантує кожному судовий захист його прав у межах конституційного, цивільного, господарського, адміністративного і кримінального судочинства України. Норми, що передбачають вирішення спорів, зокрема про поновлення порушеного права, не можуть суперечити принципу рівності усіх перед законом та судом і у зв'язку з цим обмежувати право на судовий захист. Правове регулювання Конституцією України та спеціальними законами України спеціального статусу посадових осіб не означає, що на них не можуть не поширюватися положення інших законів щодо відносин, не врегульованих спеціальними законами.
За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Аналогічна позиція неодноразово була висловлена і Верховним Судом, зокрема, у постановах від 31 січня 2018 року у справі № 803/31/16, від 30 липня 2019 року у справі № 804/406/16, від 8 серпня 2019 року у справі № 813/150/16.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України встановлено що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку, зокрема, змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Відповідно до частини четвертої статті 40 КЗпП України особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частини першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус.
Внесені Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» зміни до КЗпП України не визначають особливостей регулювання трудових відносин прокурорів, а лише передбачають, що ці особливості встановлюються спеціальним законом.
Отже, частиною п'ятою статті 51 Закону № 1697-VII та частиною четвертою статті 40 КЗпП України передбачений виключний перелік випадків коли до правовідносин щодо звільнення прокурорів не застосовуються норми КЗпП України.
Разом з тим, у такий виключний перелік не включено питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурора, а отже не заборонено застосування положень статті 44 КЗпП України при вирішенні спірного питання.
Аналогічна правова позиція викладене в постановах Верховного Суду від 31.03.2021 у справі № 320/2449/20, від 11.02.2021 у справі № 420/4115/20, від 23.12.2020 у справі № 560/3971/19, від 18.02.2021 у справі № 640/23379/19, від 17.03.2021 у справі № 420/4581/20, від 21.01.2021 у справі № 260/1890/19, і підстав для відступу від таких висновків під час розгляду цієї справи колегія суддів не знаходить.
Отже, позивач має право на отримання вихідної допомоги відповідно до ст.44 КЗпП України у розмірі не менше середнього місячного заробітку.
Враховуючи викладене, колегія суддів вважає твердження відповідача помилковими та такими, що не відповідають усталеній практиці Верховного Суду щодо застосування статті 44 КЗпП України у взаємозв'язку з пунктом 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII, викладені у поданій апеляційній скарзі про відсутність у позивача права на отримання вихідної допомоги при звільненні.
Статтею 44 КЗпП України передбачено, що при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку; у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 статті 36) - у розмірі двох мінімальних заробітних плат; внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38 і 39) - у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку; у разі припинення трудового договору з підстав, зазначених у пункті 5 частини першої статті 41, - у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток.
Чинним національним законодавством закріплені правові гарантії щодо дотримання трудових прав працівника при його звільненні.
Під гарантіями трудових прав працівників розуміють систему встановлених законодавством заходів щодо врегулювання питань, що пов'язані з порушенням трудового законодавства й вирішення трудових спорів робітників і службовців, направлених на захист їхніх трудових прав. Однією з таких гарантій є виплата працівнику, який звільняється, вихідної допомоги.
Вихідна допомога - це державна гарантія, яка полягає в грошовій виплаті працівнику у випадках, передбачених законом, роботодавцем в колективному договорі або сторонами. Під вихідною допомогою зазвичай розуміють грошові суми, які виплачуються працівникові у передбачених законодавством випадках у разі припинення трудового договору з незалежних від працівника обставин.
Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Частиною першою статті 117 КЗпП України визначено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
У разі не проведення розрахунку у зв'язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. При частковому задоволенні позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку працівник мав право, частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи.
Як встановлено судом першої інстанції наказом Генерального прокурора України від 04.11.2019 за №1331ц позивача звільнено з посади старшого слідчого в особливо важливих справах четвертого від ділу з розслідування кримінальних проваджень управління з розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України на підставі п.9 ч.1 ст.51 Закону України «Про прокуратуру» з 11.11.2019.
На день звільнення позивачу не виплачено вихідну допомогу, передбачену статтею 44 КЗпП України.
Позивач просить суд стягнути з Офісу Генерального прокурора України вихідну допомогу, в розмірі середньомісячного заробітку.
З матеріалів справи слідує, що середній місячний заробіток позивача з урахуванням приписів «Порядку обчислення середньої заробітної плати», затвердженого 08.02.1995 постановою Кабінету Міністрів України №100, становив 40 750,03 грн. Дана сума відповідачем не заперечується.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність у позивача права на отримання вихідної допомоги при звільненні у розмірі середнього місячного заробітку у сумі 40 750,03 грн. та стягнення з відповідача на користь позивача вихідну допомогу при звільненні у розмірі середнього місячного заробітку у сумі 40 750,03 грн.
Щодо позовної вимоги про стягнення з Офісу Генерального прокурора на користь позивача середнього заробітку за весь період затримки розрахунку при звільненні, суд зазначає наступне.
Виходячи із системного аналізу наведених вище положень ст. 4, ч.5 ст.51 Закону №1687 та ч.4 ст.40 Кодексу законів про працю, убачається, що виключний перелік випадків, коли до відносин служби в органах прокуратури не можуть застосовуватися норми Кодексу законів про працю України не містить обмежень і щодо застосування норм ст.116 та 117 Кодексу законів про працю, які стосуються виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Разом із тим колегія суддів дійшла висновку, що заявлені позивачем вимоги в частині позову, яка стосується стягнення середнього розміру заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у даному випадку є передчасними.
Відповідно до ст.117 Кодексу законів про працю в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
В даному випадку має місце спір про право на належні звільненому працівнику суми, а саме право позивача на отримання вихідної допомоги.
При цьому, ч.2 ст.117 Кодексу законів про працю покладено обов'язок на роботодавця сплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника.
Підставою для виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку буде рішення у даній справі, яким встановлено право позивача на отримання вихідної допомоги.
Отже, на час розгляду справи відсутні підстави вважати, що відповідачем при виплаті позивачу вихідної допомоги за цим рішенням суду не буде виплачено середній заробіток за весь час затримки розрахунку, а тому права позивача в цій частині не є порушеними.
Крім того, для точного визначення періоду затримки розрахунку при звільненні необхідно встановити день фактичного розрахунку, як кінцеву дату нарахування середнього заробітку за весь час затримки всіх виплат при звільненні.
Отже, можливість задоволення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні перебуває у залежності від проведення фактичного розрахунку.
Не встановивши конкретну дату повного розрахунку, суд позбавлений можливості достеменно встановити період затримки, а відтак і розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
З урахуванням викладеного, навіть за умови безспірності факту невиплати відповідачем належних позивачу сум при звільненні, до проведення з позивачем остаточного фактичного розрахунку при звільненні, позовні вимоги про стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є передчасними, адже до фактичного проведення вказаного розрахунку суд позбавлений можливості достовірно обчислити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності), а тому позовні вимоги у цій частині не підлягають задоволенню.
З огляду на наведене, доводи апеляційної скарги частково спростовують позицію суду першої інстанції та приймаються колегією суддів в якості належних.
Керуючись статтями 241-245, 250, 315, 317, 321, 322, 327, 329 КАС України, суд,-
Апеляційну скаргу Офісу Генерального прокурора задовольнити частково.
Рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 24.05.2021 скасувати в частині задоволення адміністративного позову про стягнення з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 12.11.2019 по 24.05.2021 у сумі 724 023 грн. 70 коп. з ухваленням в цій частині нового судового рішення.
У задоволенні позову в частині стягнення з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 12.11.2019 по 24.05.2021 у сумі 724 023 грн. 70 коп. - відмовити.
В іншій частині рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Верховного Суду.
Головуючий - суддя Т.І. Ясенова
суддя О.В. Головко
суддя А.В. Суховаров