ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
18 листопада 2021 року м. Київ № 640/33137/20
Суддя Окружного адміністративного суду міста Києва Огурцов О.П., розглянувши в порядку спрощеного провадження без виклику сторін адміністративну справу
за позовомГромадянина Російської Федерації ОСОБА_1
до третя особаДержавної міграційної служби України Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області
про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,
Громадянин Російської Федерації ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України, третя особа - Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про визнання протиправним та скасування рішення від 06.11.2020 № 412-20 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язання визнати позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що оскаржуване рішення є незаконним, необґрунтованим, упередженим і таким, що не відповідає міжнародним зобов'язанням України та національному законодавству у сфері захисту прав шукачів притулку, оскільки позивач має цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою дискримінації та переслідування з боку влади Російської Федерації через його політичні вподобання та належність до соціальної груп осіб, які розкривають корупцію у вищих колах Російської Федерації шляхом порушення відносно позивача кримінальної справи та його незаконного засудження, що потягне застосування тортур та нелюдського або такого, що принижує людську гідність поводження. Також позивач зазначив про те, що не може скористатися захистом другої країни, громадянином якої він є - Держави Ізраїль, через заборону виїзду з України, тобто у зв'язку з відсутністю фізичної та об'єктивної можливістю та при цьому Україна розглядає можливість екстрадицію виключно до Російської Федерації, позбавляючи його, таким чином можливості скористатися захистом іншої країни громадянської належності. У той же час влада Російська Федерації використовує міжнародний розшук саме для переслідування політичних активістів та опозиціонерів, за що постійно піддається критиці, у тому числі з боку України.
Позивач зазначив про те, що відповідач приймаючи оскаржуване рішення не проводив належний збір та реальний аналіз інформації про наявність у країні походження позивача, умов, зазначених у пунктах 1, 13 і 14 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" та не встановив наявність фактичних доказів що побоювання є реальними.
Відповідач проти позовних вимог заперечив, надав суду письмові відзив на позовну заяву в якому просив відмовити у задоволенні позову у повному обсязі з огляду на те, що відповідно до абзацу 5 частини першої статті 6, частини п'ятої статті 12 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", пункту 6.5 розділу VI Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця або особою, яка потребує додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України №649 від 07.09.2011 та зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 за № 1146/19884, ним прийнято правомірне рішення № 412-20 від 06.11.2020 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивачу, оскільки на основі всебічного вивчення матеріалів особової справи позивача було встановлено, що останній не обґрунтував наявність достовірних, правдоподібних, а також переконливих фактів щодо особистої неможливості перебування на території країни походження та наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Також, відповідач зазначив про те, що за результатами аналізу матеріалів наданих позивачем з приводу причин оголошення його у міжнародний розшук і наданих ним під час співбесіди пояснень з приводу конфлікту з ОСОБА_2 встановлено серйозні підстави вважати, що останній звернувся до суду через особистий конфлікт, а саме позивач скористався довірою та дружніми стосунками з ОСОБА_2 , крім того між позивачем та вказаною особою наявні фінансові суперечки, з огляду на що у вказаному конфлікті відсутні конвенційні умови, передбачені ознаками расової приналежності, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Відповідач зазначив про те, що за результатами аналізу інформації щодо екстрадиції громадян Російсько Федерації з Ізраїлю, які є громадянами двох країн, слід зазначити, що у контексті справи позивача у разі його звернення за захистом до Ізраїля він може розраховувати на ефективний захист, як громадянин Ізраїлю та справедливий суд і справедливий розгляд його справи у Російській Федерації.
Позивачем надано відповідь на відзив в якій ним зазначено про те, що він звернувся за захистом в Україні, а не в іншій країні виключно через те, що саме в Україні він відчув загрозу своїй свободі, а також отримав «докази» переслідування у вигляді кримінальної справи та розшуку через Інтерпол, у той час, як перебуваючи у Росії, США, Австрії такої загрози не відчував і не мав наміру просити притулок без достатніх для цього підстав. Також позивач зазначив про те, що однобічність, неповнота та суб'єктивність висновку третьої особи та відповідача полягає в ігноруванні ними такого елементу доказування конвенційної ознаки, як «належність до певної соціальної групи» та відсутності аналізу кримінальної справи у поєднанні з інформацією по країні походження заявника, аналізу законодавства країни, особи правопорушника, його політичних переконань, обставин при яких була порушена кримінальна справа, що призвело до неправильної оцінки кримінального аспекту та виключення політичного елементу переслідування.
Третьою особою пояснень на адміністративний позов суду надано не було.
Під час розгляду справи судом встановлено наступне.
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженець м. Хабаровська, Російської Федерації, за національністю - росіянин, сповідує іудаїзм, вільно володіє російською, добре володіє англійською, невійськовозобов'язаний, одружений з громадянкою України - ОСОБА_3 . У шлюбі має сина - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , який має 4 громадянства: США, РФ, України та Ізраїлю).
20.04.2019 о 06:40 ОСОБА_1 намагався здійснити виліт з України до Держави Ізраїль, рейсом № 781, сполученням «Київ-Тель-Авів», з аеропорту «Бориспіль», однак, був затриманий працівниками аеропорту через те, що перебуває у міжнародному розшуку «Інтерпол» із характером завдання на затримання та арешт для притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення злочину, передбаченого частиною четвертою статті 159 Кримінального кодексу Російської Федерації (шахрайство, вчинене в особливо великому розмірі).
Ухвалою слідчого судді Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 22.04.2019 до ОСОБА_1 було застосовано тимчасовий арешт на 40 діб (до 29.05.2019).
Генеральною прокуратурою Київської області проведено екстрадиційну перевірку стосовно ОСОБА_1 .
Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 27.05.2019 відносно ОСОБА_1 застосовано екстрадиційний арешт строком до 20.07.2019.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 13.05.2019 ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 27.05.2019 скасовано та застосовано домашній арешт з 21:00 до 07:00 за адресою АДРЕСА_1 .
Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 16.07.2019 застосовано відносно до ОСОБА_1 запобіжний захід у вигляді особистого зобов'язання до 16.09.2019.
16.09.2019 ОСОБА_1 звернувся до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області ЦМУ ДМС в м. Києві та Київській області із заявою № 239 про визнання біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту.
09.10.2020 за результатами розгляду матеріалів особової справи № 2019KV0239 громадянина Російської Федерації та Ізраїлю ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі заяви, комплексного та системного вивчення документів наявних в особовій справі, перевірки фактів, повідомлених заявником, та дослідження інформації по країні походження складено висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджений начальником Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції та начальником Регіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області в якому зазначено наступне: "Зважаючи на викладене, відповідно до абзацу п'ятого частини першої статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», у зв'язку з відсутністю у заявника обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також, через не встановлення фактів загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження, через побоювання застосування смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини, вважаю доцільним рекомендувати Державній міграційній службі України прийняти рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Російської Федерації та Ізраїлю ОСОБА_1 .".
06.11.2020 Державною міграційною службою України прийнято рішення про відмову у визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту № 412-20, яким відповідно до статті 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", за результатами розгляду особової справи № 2019KV0239 громадянина Російської Федерації та Держави Ізраїль прізвище: ОСОБА_1 , ім'я: ОСОБА_1 , по батькові: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на підставі всебічного вивчення документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, підтримуючи висновок Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області встановлено, що стосовно заявника умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", відсутні. Також вказаним рішенням відповідно до абзацу п'ятого частини першої статті 6 Закону, пункту 6.5. розділу VI Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 № 649, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 за № 1146/19884 вирішено прийняти рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Російської Федерації та Держави Ізраїль ОСОБА_1 .
Центральним міжрегіональним управлінням Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області складено повідомлення від 17.12.2020 № 318 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яким ОСОБА_1 повідомлено про те, що відповідно до статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" йому відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 вказаного Закону відсутні. Підставою складання повідомлення зазначено рішення Державної міграційної служби України від 06.11.2020 № 412-20.
Позивач, вважаючи рішення Державної міграційної служби України від 06.11.2020 № 412-20 протиправним та таким, що підлягає скасуванню, звернувся з відповідним позовом до суду.
Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, суд вважає позов таким, що не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до пункту 1 Положення про Державну міграційну службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.08.2014 № 360 Державна міграційна служба України (ДМС) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ і який реалізує державну політику у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.
Згідно з пунктом 2 вказаного Положення ДМС у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, іншими актами законодавства.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Пункт 1 частини першої статті 1 вказаного Закону визначає, що біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Пунктом 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до частини першої статті 5 зазначеного Закону особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Стаття 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" визначає, що не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
Згідно з частиною сьомою статті 7 вказаного Закону оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
Згідно з частиною шостою статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Отже, у відповідача наявний обов'язок при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії осіб, які потребують додаткового захисту або встановити належність заяви, як такої, що носить характер зловживання.
Частиною одинадцятою статті 9 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Виходячи зі змісту статті 10 вказаного Закону спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Також, суд зазначає, що заявник не зобов'язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.
Також, відповідно до підпункту 2 пункту А Конвенції про статус біженців від 28.07.1951 термін «біженець» означає особу, яка: внаслідок подій, які відбулися до 1 січня 1951 року, і через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою расової належності, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних поглядів знаходиться за межами країни своєї національної належності і не в змозі користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань; або, не маючи визначеного громадянства і знаходячись за межами країни свого колишнього місця проживання в результаті подібних подій, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок таких побоювань.
Згідно з зазначеною Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця, якими є:
1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;
2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;
3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності: б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів;
4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.
Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Економічні, особисті, побутові або інші обставини, через які особа залишила та не може або не бажає повернутися до країни походження, не дають підстав для отримання статусу біженця в Україні.
Управлінням Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців видано Керівництво по процедурам та критеріям визначення статусу біженців (відповідно до Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року) (Женева, 1992), згідно якого процес визначення статусу біженця проходить в два етапи:
1) визначення фактів, які відносяться до справи;
2) встановлення чи відповідають такі факти положенням Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року.
У відповідності до пунктів 45, 66 вказаного Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців, особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження.
Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Згідно з пунктом 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27.04.2004 № 8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Відповідно до особової справи позивача № 2019KV0239 основною причиною звернення за захистом позивач зазначив незаконне кримінальне переслідування компетентними органами Російської Федерації за неправдивими обвинуваченнями у зв'язку з його політичними переконаннями, а саме: через його членство та підтримку ФБК.
Відповідно до протоколу співбесіди від 25.09.2019 під час співбесіди позивач зазначаючи про обставини через які він не можу повернутися до Російської Федерації вказав наступне: "7 жовтня 2018 року до мене додому (в московську квартиру) прийшли троє чоловік, двоє з яких були - ОСОБА_8 і ОСОБА_9 (наразі вони вже не співробітниками поліції: ОСОБА_8 звільнили літом 2019 року, бо люди довели, що він підкинув наркотики, а ОСОБА_9 звільнили минулого року за те, що він покривав чорних ріелторів ). Вони прийшли десь о 06:50. Вони знали хто я, що я фінансую цей фонд, що я збираю інформацію про нерухомість. Вони почали вимагати, щоб я дав показання на фонд, що він фінансується з закордону з грошей, які отримані злочинним шляхом (наприклад гроші поступають на юридичну особу РФ (яка саме юридична особа я не знаю), далі ці гроші знімали і вкладали у ФБК). Мене змушували дати показання проти моїх колег - ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , а керував нашими діями ОСОБА_15, я мав виступати, як свідок.
У той ранок я сказав, що не буду давати такі показання. Тоді вони сказали, що якщо я не погоджусь дати показання, то у мене знайдуть наркотики, це все задокументується і я піду по іншій статті.
ОСОБА_9 почав мене бити. Мене били 10-15 хвилин і я спитав коли вони хочуть, щоб я прийшов і дав показання. Вони мені відповіли, що сьогодні мені подзвонить слідчий і щоб я сьогодні-завтра прийшов і дав свідчення.
Я сказав, що нехай дзвонить і я прийду. Вони сказали, що якщо я не прийду, то мене все одно знайдуть, що я все одно сяду до в'язниці.
Коли вони це сказали, вони пішли. Моя дружина подзвонила адвокату і ми разом із ним поїхали до відділку поліції, щоб написати заяву про напад (документи надав до справи). Слідчий прийняв мою заяву, я пішов до лікарні, щоб зняти побої, пофотографували побої (документи надав до справи). Десь о 14:00 я вже був вільний. Тоді мені подзвонив ОСОБА_9 і сказав, щоб я 18 жовтня пішов до слідчого і дав показання. На той час я знаходився в лікарні, бо у мене була сильна кровотеча з носа. Через приблизно 3 години ОСОБА_9 дізнався, що я подав на нього заяву до поліцію і сказав, що він мені «башку оторвёт».
Тоді я з лікарні на таксі поїхав в аеропорт, перед цим зателефонував своєму братові - ОСОБА_14 , щоб він заїхав до мене додому, взяв мої документи - закордонний паспорт і привіз мені в аеропорт. Він це зробив і я через Вену приїхав в Україну. Дружина з сином ще були в Москві, а вилетіли до мене на наступний день. Тоді вони вдома не ночували, а були десь у родичів."
Також відповідно до вказаного протоколу позивач зазначив наступне: "За час перебування в Україні ОСОБА_9 дзвонив мені багато разів на Whatsllp і вимагав, щоб я забрав заяву за побиття. В останнє він мені телефонував у кінці літа 2019 І погрожував, що мене знайде, що має всюди зв'язки.".
Таким чином, як вбачається з наданих позивачем, під час проведення міграційними органами співбесіди, даних, позивач залишив територію Російської Федерації 18.10.2018 у зв'язку з вчиненням на його адресу насильницьких дій співробітниками поліції та погрозами посадити його до в'язниці.
У жовтні 2018 року позивач набув громадянства держави Ізраїль, що підтверджується наявної в матеріалах особової справи позивача № 2019KV0239 копією паспорту громадянина Ізраїлю для виїзду за кордон № НОМЕР_1 виданого 24.10.2018 у м. Єрусалім, Ізраїль. Зазначеній факт позивача визначається.
Таким чином, після настання обставин, які за твердженням самого позивача, змусили його покинути територію Російської Федерації через побоювання зазнати переслідувань через свої політичні переконання та належність до певної соціальної групи, позивач набув громадянства держави Ізраїль.
Відповідно до особової справи позивача № 2019KV0239 під час співбесіди 25.09.2019 позивач на питання "Чому Ви не звертались за захистом в Ізраїлі?" зазначив наступне: "Я збирався отримати і громадянство в Україні, а в Ізраїлі я громадянин. Вся родина моя в Україні".
Під час співбесіди 30.10.2019 на запитання "Чому Ви не звернулись за захистом до Ізраїлю?" позивач зазначив: "Тому що я ніколи не планував там жити. Також я планував звернутись за громадянство в Україну (на підставі територіального походження), але не встиг, бо мене заявили у розшук в Інтерпол РФ, а це була б підстава на відмову в набутті громадянства України.".
Під час співбесіди 23.09.2020 позивач визнав той факт, що за захистом до Держави Ізраїль не звертався.
Також під час вказаної співбесіди позивач зазначив наступне: "18.10.2018 року я виїхав з РФ літаком до Вени (Австрія). Купив квиток до України, транзитом через Австрію. Пізно ввечері я вилетів з Шереметьево. У Вені я затримався годин 10 і 19.10.2018 я прилетів в Україну. Проживав я в Україні на підставі посвідки.
У цей період я літав у Лондон, США, Швейцарія. Я літав по роботі, оскільки займався нерухомістю (я продавав нерухомість у цих країнах). Я виступав, як агент з нерухомості. Я можу надати фотографії з паспорта, який зберігається в прокуратурі, де зазначені всі штампи. Я літав повсюди легально.
28.12.2019 я з родиною поїхали до ОАЕ на Новий рік. Там ми пробули 10 днів і повернулись до України через Вену літаком (у Вені ми затримались один тиждень). Нічим не займались, це були свята та вихідні. 15.01.2019 ми з родиною повернулись в Україну.
Ці штампи є у моєму паспорті."
Також позивач зазначив про те, що після 15.01.2016 літав у Швейцарію, США (через Лондон) та у 20-тих числах лютого 2019 року літав до Лондону по роботі та звідти до США, потім знову в Лондон і повернувся до Києва приблизно 10.03.2019.
Таким чином з жовтня 2018 року, коли позивач набув громадянства держави Ізраїль та по березень 2019 року позивач безперешкодно подорожував в різні країни світу, водночас не звертався за захистом до держави свої громадянської належності Ізраїль, оскільки, як безпосередньо під час співбесід було зазначено позивачем, не планував там жити та планував набути громадянства України.
Враховуючи наведене за відсутності побоювань про переслідування його за ознаками расової належності, віросповідання, національності, громадянства чи підданства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань у країні свого походження, тобто в Державі Ізраїль, позивач не скористався захистом цієї країни, оскільки бажав набути громадянства України та не планував проживати в Державі Ізраїль.
Посилання позивач на те, що він не може скористатися захистом другої країни, громадянином якої він є - держави Ізраїль, через заборону виїзду з України, тобто у зв'язку з відсутністю фізичної та об'єктивної можливістю суд вважає необґрунтованими з огляду на те, під час співбесід з органами міграційної служби позивач жодного разу не зазначив про наявність бажання скористатися захистом країні свого походження - Держави Ізраїль та про факт звернення до неї щодо отримання відповідного захисту. При цьому позивачем неодноразово наголошувалось на відсутності бажання проживати в Державі Ізраїль та бажанні отримати громадянство України.
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року, однією із підстав, за наявності якої особі може бути надано статус біженця є знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання.
Таким чином, позивач не підпадає і під дію вказаної підстави, оскільки має громадянство Держави Ізраїль, а країною його колишнього місця проживання є Російська Федерація, громадянином якої він також являється.
Пунктом 62 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року) визначено відмінність економічного мігранта від біженця, а саме якщо особа добровільно залишає свою країну, щоб поселитися в іншому місці. Така особа може керуватися в своїх діях бажанням змін або пригод, сімейними або іншими причинами особистого характеру. Якщо особа переїжджає виключно з економічних міркувань, то вона є економічним мігрантом, а не біженцем.
З заявою від 16.09.2019 № 239 про визнання біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту позивач звернувся після того, як він 20.04.2019 під час спроби здійснити виліт до Держави Ізраїль, рейсом № 781, сполученням "Київ-Тель-Авів", з аеропорту "Бориспіль" був затриманий працівниками аеропорту через те, що перебуває у міжнародному розшуку "Інтерпол" із характером завдання на затримання та арешт для притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення злочину, передбаченого частиною четвертою статті 159 Кримінального кодексу Російської Федерації (шахрайство, вчинене в особливо великому розмірі) та Генеральною прокуратурою Київської області було розпочато екстрадиційну перевірку. При цьому з дати виникнення обставин, а саме оголошення його в міжнародний розшук "Інтерпол", з якими позивач пов'язує виникнення обставин, які зумовлюють наявність підстав для набуття статусу біженця або особою, яка потребує додаткового захисту та до дати звернення з метою отримання відповідного статусу минуло 5 місяців. При цьому відповідному зверненню передував початок Генеральною прокуратурою Київської області екстрадиційної перевірки.
Таким чином можна дійти висновку про те, що безпосереднім приводом для звернення з заявою від 16.09.2019 № 239 про визнання біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту стало небажання позивача повертатися до країни своєї громадянської належності - Російської Федерації через побоювання притягнення до відповідальності за вчинення дій, які визнані законодавством країни походження як протиправні, суспільно небезпечні, і на нього чекає відповідальність, визначена Кримінальним кодексом Російської Федерації, оскільки на даний момент вирішується питання щодо його екстрадиції правоохоронними органам Російської Федерації.
Враховуючи наведе є обґрунтовані підстави для висновку, що позивач звернувся не за захистом в Україні, а з метою легалізації та уникненням процедури екстрадиції, шляхом процедури набуття захисту в Україні.
Згідно з "Керівництвом по процедурі і критеріям вивчення статусу біженця" УВКБ ООН від 1992 року, глава ІІ, пункт 56, переслідування слід відрізняти від покарань за звичайні порушення закону відповідно до звичайного права. Особи, котрі втікають від переслідування або покарання за такі злочини, як правило, не є біженцями. Біженець, це не особа, що переховується від покарання.
При цьому суд звертає увагу на те, що питання наявності чи відсутності підстав для надання особі статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, та наявність чи відсутність підстав для видворення (видачі) особи до країни походження є різними по суті й змісту правовими категоріями, і відмова у наданні певного статусу на території України не означає можливість видачі (екстрадиції) особи. Крім того, суд звертає увагу позивача, що екстрадиція сама по собі не становить порушення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Враховуючи наведене, оскільки позивач за відсутності побоювань про переслідування його за ознаками расової належності, віросповідання, національності, громадянства чи підданства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань у країні свого походження, тобто в Державі Ізраїль не скористався захистом цієї країни, оскільки бажав набути громадянства України та не планував проживати в Держані Ізраїль, а також те, що він звернувся з заявою від 16.09.2019 № 239 про визнання біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту тільки після того, як у зв'язку з оголошення його у міжнародний розшук "Інтерпол" щодо нього була розпочата Генеральною прокуратурою Київської області екстрадиційної перевірки, суд дійшов висновку про відсутність підстав для скасування визнання протиправним та скасування рішення від 06.11.2020 № 412-20 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту
Вимога позивача про зобов'язання відповідача прийняти рішення, яким вирішити питання про надання позивачеві статусу біженця особи, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства, не підлягає задоволенню, оскільки вона є похідною від попередньої, підстав для задоволення якої суд не знайшов.
Згідно з частинами першою та другою статтею 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
З огляду на зазначене, керуючись статтями 134, 139, 143, 241, 243, 244, 245, 246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
У задоволенні адміністративного позову громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 ) до Державної міграційної служби України (01601, м. Київ, вул. Володимирська, 9, код ЄДРПОУ 37508470), третя особа - Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (02152, м. Київ, вул. Березняківська, 4А код ЄДРПОУ 42552598) про визнання протиправним та скасування рішення від 06.11.2020 № 412-220 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язання визнати позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - відмовити повністю.
Відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржено до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України. Зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Суддя О.П. Огурцов