Провадження № 22-ц/803/7182/21 Справа № 201/8068/20 Суддя у 1-й інстанції - Федоріщев С. С. Суддя у 2-й інстанції - Пищида М. М.
16 листопада 2021 року м. Дніпро
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Дніпровського апеляційного суду у складі:
головуючого - Пищиди М.М.
суддів - Ткаченко І.Ю., Деркач Н.М.
розглянувши у спрощеному позовному провадженні в м. Дніпро апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 01 червня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Держави Україна, заінтересовані особи - Південно-Східне міжрегіональне управління міністерства юстиції (м. Дніпро), Акціонерне товариство «ДТЕК Дніпровські електричні мережі» про визнання факту порушення прав та зобов'язання вчинити певні дії,-
У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Держави Україна, заінтересовані особи - Південно-Східне міжрегіональне управління міністерства юстиції (м. Дніпро), Акціонерне товариство «ДТЕК Дніпровські електричні мережі» про визнання факту порушення прав та зобов'язання вчинити певні дії.
Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 01 червня 2021 року в задоволенні позову ОСОБА_1 до Держави Україна, заінтересовані особи - Південно-Східне міжрегіональне управління міністерства юстиції (м. Дніпро), Акціонерне товариство «ДТЕК Дніпровські електричні мережі» про визнання факту порушення прав та зобов'язання вчинити певні дії - відмовлено.
Не погодившись з вказаним рішенням суду, ОСОБА_1 звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення, позовні вимоги задовольнити.
В обґрунтування апеляційної скарги апелянт посилається на те, що судом першої інстанції було неповно та неправильно встановлено деякі обставини, що мають значення для справи, внаслідок неправильного дослідження і оцінки наданих суду доказів.
Перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, виходячи з наступного.
Судом першої інстанції встановлено, що з 1997 року позивач ініціював численні провадження відносно правоохоронних та судових органів України, деякі з них завершилися визнанням фактів порушення його прав, як в національних судах держави, так і в ЄСПЛ, зокрема, у справах «Заїченко проти України», «Заїченко проти України №2», «Аграчова та інші проти України».
На теперішній час не всі остаточні судові рішення, ухвалені на користь позивача виконані у повному обсязі.
У 2017 році позивач звернувся до Жовтневого районного суду в м. Дніпропетровська з вимогою встановити цей факт, посилаючись на норми міжнародного права та 2 наявних на той час рішення ЄСПЛ у справах позивача, якими встановлено, що позивач є жертвою порушення відповідачем 5-ти положень Конвенції про захист прав людини та основних свобод.
Рішенням Жовтневого районного суду в м. Дніпропетровська від 06.10.2017 року у встановленні зазначеного факту було відмовлено.
Постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 21.12.2017 року рішення суду першої інстанції було змінено в частині обґрунтування відмови в задоволенні позову.
Постановою Верховного Суду від 11.09.2019 року, постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 21 грудня 2017 року, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 08 лютого 2018 року про відмову у роз'ясненні постанови Апеляційного суду Дніпропетровської області від 21 грудня 2017 року, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 08 лютого 2018 року про відмову у виправленні описки в постанові Апеляційного суду Дніпропетровської області від 21 грудня 2017 року залишено без змін.
В Постанові Верховного Суду від 11.09.2019 року зазначено: «Положення Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні», на який послався заявник, не поширюються на правовідносини, які виникли у 1997-2017 роках між заявником та органами державної влади України, тому заявника не може бути визнано за рішенням суду жертвою політичних репресій у розумінні цього поняття. Судом апеляційної інстанції зроблено правильний висновок відносно того, що до спірних правовідносин не може бути застосовано Закон України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» (зі змінами), оскільки цим Законом ліквідуються наслідки беззаконня, допущені з політичних мотивів до громадян України, поновлюються їх права, встановлюються компенсація за незаконні репресії та пільги реабілітованим (абзац четвертий преамбули Закону). Дія закону поширюється на осіб, громадян України, які постійно проживали в Україні і яких з різних причин було переміщено за межі колишнього Радянського Союзу, необґрунтовано засуджено військовими трибуналами, Верховним Судом Союзу РСР чи піддано репресіям позасудовими органами.
Абзацом другим преамбули Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» встановлено, зокрема, що Верховна Рада України вважає, що реабілітація жертв політичних репресій повинна охоплювати увесь період після 1917 року до моменту набрання чинності цим Законом (1991 рік) і поширюватись на осіб, необґрунтовано засуджених за цей час судами України або репресованих на території республіки іншими державними органами в будь-якій формі, включаючи позбавлення життя або волі, переселення в примусовому порядку, вислання і заслання за межі республіки, позбавлення громадянства, примусове поміщення до лікувальних закладів, позбавлення чи обмеження інших громадянських прав або свобод з мотивів політичного, соціального, класового, національного і релігійного характеру.
Посилання заявника на те, що при вирішенні заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, судами не враховано обставини та факти порушення з боку держави Україна його прав, гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, встановлені у рішеннях Європейського суду з прав людини від 22 листопада 2007 року у справі «Заїченко проти України» та від 26 лютого 2015 року у справі «Заїченко проти України № 2», не спростовують висновку апеляційного суду про відсутність підстав для задоволення заяви ОСОБА_1 про вставлення факту вчинення відносно заявника репресій з політичних мотивів. Фактів вчинення відносно нього репресій з політичних мотивів заявником не доведено. Рішенням Європейського суду з прав людини від 22 листопада 2007 року у справі «Заїченко проти України» присуджено на користь ОСОБА_1 сатисфакцію, а саме 2 000 євро в рахунок відшкодування моральної шкоди, а також заборгованість за національним рішенням суду як майнову шкоду. Рішенням Європейського суду з прав людини від 26 лютого 2015 року у справі «Заїченко проти України № 2» в рахунок відшкодування моральної шкоди присуджено на користь заявника 5 000 євро».
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивач фактично намагається надати переоцінку висновкам судів, зробленим у справі № 201/11781/17 про відмову у визнанні його жертвою політичних репресій з боку держави
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне.
Основною конституційною засадою судочинства, серед іншого, є обов'язковість судового рішення, що є однією із важливих складових принципу правової визначеності, а також права на справедливий суд, закріпленого, зокрема, у ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Вказані конституційні положення знайшли своє продовження у Цивільному процесуальному Кодексі України (ЦПК України), інших процесуальних кодексах, а також у Законі України «Про судоустрій і статус суддів».
Так, п.7 ч.3 ст.2, ч.1 ст.18 ЦПК України та ч.2 ст.13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» регламентовано, що судові рішення, які набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України.
На важливість належного виконання судового рішення неодноразово наголошував у своїх рішеннях Конституційний Суд України.
Так, у пункті 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30 червня 2009 року № 16-рп/2009 (справа щодо конституційності окремих положень Кримінально-процесуального кодексу України) Конституційний Суд України зазначив, що відповідно до положень Конституції України судові рішення є обов'язковими до виконання; обов'язковість рішень суду є однією із основних засад судочинства, яка гарантує ефективне здійснення правосуддя; виконання всіма суб'єктами правовідносин приписів, викладених у рішеннях суду, які набрали законної сили, утверджує авторитет держави як правової.
Крім того, у Рішенні від 26 червня 2013 р. № 5-рп/2013 (справа щодо офіційного тлумачення положень п.2 ч.2 ст.17, п.8 ч.1 ст.26, ч.1 ст.50 Закону України «Про виконавче провадження») Конституційний Суд України зазначив, що право на судовий захист є конституційною гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов'язкове виконання судових рішень - складовою права на справедливий судовий захист (абзац 5 п.п.2.1 п.2 мотивувальної частини Рішення від 26 червня 2013 року № 5-рп/2013); набрання судовим рішенням законної сили є юридичною подією, з настанням якої виникають, змінюються чи припиняються певні правовідносини, а таке рішення набуває нових властивостей; основною з цих властивостей є обов'язковість - сутнісна ознака судового рішення як акта правосуддя (підпункт 2.4 мотивувальної частини Рішення від 23 листопада 2018 року № 10-р/2018); невід'ємною складовою права кожного на судовий захист є обов'язковість виконання судового рішення. Це право охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини Рішення від 13 грудня 2012 р. № 18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (пункт 3 мотивувальної частини Рішення від 25 квітня 2012 року № 11-рп/2012).
Конституційний Суд України у Рішенні від 26 червня 2013 року взяв до уваги практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), який, зокрема, в пункті 43 рішення у справі «Шмалько проти України» (заява № 60750/00) вказав, що право на виконання судового рішення є складовою права на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, для цілей якої виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина судового розгляду (пункт 43).
За позицією Конституційного Суду України, висловленою у Рішенні від 15 травня 2019 року № 2-р(II)/2019 (справа щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень ч.2 ст.26 Закону України «Про виконавче провадження» (щодо забезпечення державою виконання судового рішення)) судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина, і саме держава бере на себе такий обов'язок відповідно до ч.2 ст.55 Конституції України (абзац 15 п.3 мотивувальної частини Рішення від 7 травня 2002 року № 8-рп/2002); право на судовий захист є гарантією реалізації інших конституційних прав і свобод, їх утвердження й захисту за допомогою правосуддя (абзац 8 п. 2.1 п. 2 мотивувальної частини Рішення від 23 листопада 2018 року № 10-р/2018). Отже, як випливає з наведеного, держава повинна повною мірою забезпечити реалізацію гарантованого ст.55 Конституції України права кожного на судовий захист.
Крім того, у Рішенні від 15 травня 2019 р. № 2-р(II)/2019 Конституційний Суд України з посиланням на практику ЄСПЛ підкреслив, що визначене статтею 6 Конвенції право на суд було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне обов'язкове судове рішення не виконувалося на шкоду одній зі сторін; саме на державу покладено позитивний обов'язок створити систему виконання судових рішень, яка була б ефективною як у теорії, так і на практиці, і гарантувала б їх виконання без неналежних затримок; ефективний доступ до суду включає право на те, щоб рішення суду було виконане без невиправданих затримок; держава і її державні органи відповідальні за повне та своєчасне виконання судових рішень, які постановлені проти них (пункт 43 рішення у справі «Шмалько проти України», заява № 60750/00; пункт 84 рішення у справі «Валерій Фуклєв проти України», заява № 6318/03; пункт 64 рішення у справі «Apostol v. Georgia», заява № 30779/04; пункти 46, 51, 54 рішення у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України», заява № 40450/04).
На підставі вищевикладеного, колегія суддів погоджується з тим, що судом першої інстанції повно і всебічно з'ясовані всі обставини справи, дана належна правова оцінка доказам, висновки суду відповідають фактичним обставинам справи, а ухвалене рішення відповідає вимогам матеріального і процесуального права, а тому підстави для його скасування відсутні.
Нових доказів або обставин, які б могли призвести до скасування рішення суду, яке обґрунтоване, апелянт не навів, а колегія суддів їх не встановила.
Вирішуючи спір, судом першої інстанції повно, всебічно та об'єктивно з'ясовано обставини справи, суд дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позову.
Отже, висновки суду першої інстанції відповідають обставинам справи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону, а також узгоджуються з нормами матеріального права, які судом правильно застосовані.
Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, на законність судового рішення не впливають.
Згідно з статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких обставин, колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення підлягає залишенню без змін, а апеляційна скарга без задоволенню.
Керуючись ст. 259, 268, 374, 375, 381-384 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 01 червня 2021 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку відповідно до чинного законодавства.
Судді: