Справа № 758/6589/20
Категорія 15
08 червня 2021 року місто Київ
Подільський районний суд міста Києва у складі:
головуючого - судді Ларіонової Н.М.,
при секретарі судового засідання Волошиній А.М.,
за участю: представника позивача - адвоката Кікени П.І.,
представника відповідача - адвоката Скрипського В.Р.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі Подільського районного суду в місті Києві в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Приватний нотаріус Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Деребера Тетяна Олександрівна про визнання недійсним договору та скасування рішення, -
У червні 2020 року позивач ОСОБА_1 , інтереси якої представлені адвокатом Кікеною П.І., звернулась до Подільського районного суду міста Києва із позовом до відповідача ОСОБА_2 про визнання недійсним договору та скасування рішення.
Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач зазначила, що їй на підставі рішення Подільського районного суду міста Києва від 07 липня 2007 року у справі № 2-1438/08 про встановлення факту прийняття спадщини та визнання за нею права власності на частину земельної ділянки в порядку спадкування за законом, належить ј частина земельної ділянки загальною площею 0,0306 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 8000000000:91:181:0027. Зазначає, що ј частина земельної ділянки, що належить їй на праві власності, незаконно вибула з її володіння до відповідача ОСОБА_2 на підставі Договору дарування земельної ділянки від 13 березня 2013 року, що укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Дереберою Тетяною Олександрівною. Цим же нотаріусом за відповідачем зареєстроване право власності на земельну ділянку кадастровий номер 8000000000:91:181:0027. Рішенням державного реєстратора прав на нерухоме майно Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) № 46163865 від 27 березня 2019 року було відмовлено у державній реєстрації прав та їх обтяжень в інтересах ОСОБА_1 . Мотивом для відмови у проведенні державної реєстрації є суперечності між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно, оскільки згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, власником земельної ділянки загальною площею 0,0306 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 8000000000:91:181:0027 є відповідач. Вказує, що ОСОБА_3 та ОСОБА_2 станом на дату укладення Договору дарування земельної ділянки від 13 березня 2013 року, знали про те, що співвласником цієї земельної ділянки є позивач, ввели в оману приватного нотаріуса Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Дереберу Тетяну Олександрівну, ОСОБА_3 не отримував згоди позивача на відчуження всієї земельної ділянки, що призвело до рейдерського захоплення права власності позивача в частині ј частки від земельної ділянки. Посилаючись на викладене, а також на положення статей 315, 317, 319, 355-356, 358, 369 ЦК України, та статей 88, 152 ЗК України, ОСОБА_1 просила суд визнати договір дарування земельної ділянки, який укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 недійсним та скасувати відповідний запис про право власності.
Ухвалою від 28.07.2020 р. відкрито провадження у справі за вищевказаним позовом з призначенням розгляду в порядку загального позовного провадження.
Від представника відповідача - адвоката Скрипського В.Р. надійшов відзив на позовну заяву та заява про застосування до позивача наслідків пропущення строку позовної давності. У відзиві вказано, що відповідач не визнає позов який пред'явлений до неї з огляду на такі обставини. Судове рішення, на яке посилається позивач, як на підставу права власності на 1/4 частину земельної ділянки не породжує права власності, а лише підтверджує наявне право власності, набуте раніше на законних підставах. Право власності на ј частину земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації цих прав, а тому позивач повинна була звернутися до відповідного суб'єкта державної реєстрації. Стверджує, що у позивача досі не виникало право власності на цю частину земельної ділянки, оскільки не за останньою не було зареєстровано право власності, позивач ухилялася від такої реєстрації, а тому ОСОБА_1 на підставі рішення від 07.07.2008 року не є співвласником земельної ділянки загальною площею 0,0306 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 8000000000:91:181:0027. ОСОБА_3 є єдиним власником всієї земельної ділянки, кадастровий номер 8000000000:91:181:0027, на підставі Державного акту на право власності на земельну ділянку № 85-2-01335 від 24 травня 2002 року.
У заяві про застосування до позивача наслідків пропущення строку позовної давності представник відповідача зазначає, що позивачу ще у листопаді 2013 році було відомо про те, що між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено Договір дарування земельної ділянки загальною площею 0,0306 га, кадастровий номер 8000000000:91:181:0027, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , тому позивач пропустила строк звернення до суду більше ніж на чотири роки.
Від представника позивача - адвоката Кікени П.І. надійшла відповідь на відзив у якій вказується, що ОСОБА_3 був присутній у судових засіданнях у справі № 2-1438/08, а тому йому було відомо про рішення у цій справі, на підставі якого 1/4 частина земельної ділянки належить позивачу. Вказує, що відповідач знала про існування рішення Подільського районного суду міста Києва від 07 липня 2008 року у справі № 2-1438/08, оскільки неодноразово між сторонами спору велись переговори щодо викупу частини будинку та частини земельної ділянки по АДРЕСА_1 . Просить залишити поза увагою та відхилити доводи, викладені відповідачем у відзиві як такі, що не знайшли свого підтвердження та не ґрунтуються на фактичних обставинах спірних правовідносин.
Від представника відповідача - адвоката Скрипського В.Р. надійшло заперечення на відповідь на відзив, у якому останній вказував що твердження позивача про введення в оману приватного нотаріуса Святошинського районного нотаріального округу Київської області Дереберу Тетяну Олександрівну є лише міркуванням позивача та не підтверджується доказами, та зазначав, що вибуття майна із володіння ОСОБА_1 не відповідає дійсності.
В грудні 2020 року представником позивача подано заяву про забезпечення позову, в якій просить накласти арешт на земельну ділянку, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 0,0306 га, кадастровий номер 8000000000:91:181:0027, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 20642080385.
Ухвалою суду від 09 грудня 2020 заяву позивача про забезпечення позову - задоволено; накладено арешт на земельну ділянку , що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 0,0306 га, кадастровий номер 8000000000:91:181:0027, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 20642080385, яка належить ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 , зареєстроване місце проживання за адресою: АДРЕСА_2 ) на праві власності.
Представник позивача в судовому засіданні підтримував позовні вимоги, просив задовольнити їх у повному обсязі, надав пояснення, аналогічні викладеним в позові та відповіді на відзив обставинам.
Представник відповідача в судовому засіданні заперечував проти позову, просив відмовити в його задоволенні з підстав, наведених у відзиві та запереченні на відповідь на відзив, посилаючись на безпідставність позову та його необґрунтованість. Просив застосувати наслідки пропущення строків позовної давності.
Третя особа, будучи у встановленому законом порядку повідомленою про час та місце розгляду справи, в судове засідання не з'явилась, подала заяву про розгляд справи без її участі, заяв по суті справи та з процесуальних питань не подавала.
Суд, встановивши обставини справи та перевіривши їх доказами, яким надана оцінка в їх сукупності, дійшов таких висновків.
Судом встановлено, що батьками позивача по справі - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .
ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 .
На підставі державного акту про право власності на земельну ділянку № 85-2-01335 від 24 травня 2002 року, земельна ділянка загальною площею 0,0306 га, кадастровий номер 8000000000:91:181:0027, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 належала ОСОБА_3 .
У 2008 році позивач звернулася до Подільського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_3 , треті особи - Київське міське управління юстиції, Головне управління земельних ресурсів у м. Києві, Відділення державного казначейства у Подільському районі м. Києва про встановлення факту прийняття спадщини та визнання права власності на спадщину померлої ОСОБА_4 .
Рішенням Подільського районного суду міста Києва від 07 липня 2008 року у справі № 2-1438/08 за ОСОБА_1 визнано право власності на ј частки земельної ділянки загальною площею 0,0306 га, кадастровий номер 8000000000:91:181:0027, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 26 лютого 2009 року у справі № 22-265/09 рішення Подільського районного суду міста Києва від 07 липня 2008 року залишено без змін.
У 2011 році ОСОБА_3 звернувся до Подільського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_1 про скасування усиновлення. У відповідності до рішення Подільського районного суду міста Києва від 25 лютого 2011 року у справі № 2-189/11, усиновлення ОСОБА_1 усиновлювачем ОСОБА_3 скасовано.
03 березня 2013 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено Договір дарування земельної ділянки загальною площею 0,0306 га, кадастровий номер 8000000000:91:181:0027, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , який посвідчений приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Дереберою Тетяною Олександрівною. Цим же нотаріусом за відповідачем зареєстроване право власності на земельну ділянку кадастровий номер 8000000000:91:181:0027 у державному реєстрі прав на нерухоме майно, номер запису про право власності: 335086, на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 861761 від 13 березня 2013 року.
Позивач, через свого представника, 21 березня 2019 року звернулась до державного реєстратора прав на нерухоме майно Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) Урдюк Оксани Юріївни для проведення державної реєстрації права власності на ј частину земельної ділянки загальною площею 0,0306 га, кадастровий номер 8000000000:91:181:0027, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
27 березня 2019 року позивачу було відмовлено у державній реєстрації права власності на частину земельної ділянки, та у відповідності до рішення про відмову у державній реєстрації прав та їх обтяжень № 46163865 від 27 березня 2019 року, підставою такої відмови є встановлення суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями. Як встановлено державним виконавцем, згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вищевказана земельна ділянка була відчужена попереднім правонабувачем та зареєстрована іншою особою.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (провадження № 11-377апп18) зроблено висновок, що «спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації речового права на нерухоме майно чи обтяження такого права за іншою особою у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно є цивільно-правовим. А тому вирішення таких спорів здійснюється за правилами цивільного або господарського судочинства залежно від суб'єктного складу сторін. Належним відповідачем у справах за позовом про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права чи обтяження має бути особа, право чи обтяження якої зареєстровано». Таким чином, позивачем вірно визначено відповідачем ОСОБА_2 , що є належним відповідачем.
Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
За правилами статей 12, 81 ЦПК України року кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Згідно зі статтею 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Наведеними нормами процесуального права саме на позивача покладається обов'язок довести обґрунтованість усіх заявлених вимог, надати належні та допустимі докази на підтвердження підстав позову.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач просила суд визнати недійсним з моменту вчинення договір дарування земельної ділянки загальною площею 0,0306 га, кадастровий номер 8000000000:91:181:0027, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , на підставах, що передбачені ч. 1, 2 ст. 203 Цивільного кодексу України.
Як вказує ст. 215 ч.ч.1,2,3 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою третьою, п'ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Водночас, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Статтею 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
За змістом статті 215 Цивільного кодексу України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином.
Правом оспорювати правочин і вимагати проведення реституції ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи їх статус як «заінтересовані особи» (статті 215, 216 ЦК України).
Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Визнання угоди недійсною є одним зі способів захисту прав на землю, передбаченим частиною третьою статті 152 ЗК України.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Як роз'яснено в п.19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», 19. Відповідно до статей 229-233 ЦК правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним.
Частиною першою статті 626 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
За договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність (стаття 717 ЦК України).
Відповідно до частини другої статті 719 ЦК України договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
Судом встановлено, що укладення договору дарування відбулося із дотриманням всіх вимог щодо договорів дарування.
Факт введення в оману приватного нотаріуса Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Дереберу Тетяну Олександрівну відповідачем та ОСОБА_3 не доведено.
Твердження позивача про відсутність у ОСОБА_5 необхідного обсягу цивільної дієздатності для вчинення правочину, як підставу для визнання його недійсним, також не знайшли свого підтвердження у ході судового розгляду.
Згідно з частиною першою статті 125 Земельного кодексу України (тут і далі - у редакції, чинній на час укладення договору дарування) право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації.
Право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державними актами. Форми державних актів затверджуються Кабінетом Міністрів України (частина перша статті 126 Земельного кодексу України).
Постановою Кабінету Міністрів України від 02 квітня 2002 № 449 «Про затвердження форм державного акта на право власності на земельну ділянку та державного акта на право постійного користування земельною ділянкою» було затверджено форму державного акта на право власності на земельну ділянку. Видавалися державні акти вказаного зразка державними органами земельних ресурсів при місцевих державних адміністраціях або органах місцевого самоврядування, підписувались головою місцевої державної адміністрації або органу місцевого самоврядування, а також начальником державного органу земельних ресурсів.
Постановами Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 2008 року № 926, від 12 листопада 2008 року № 1019 були змінені форми державного акту на право власності на земельну ділянку.
Крім того, на момент укладення договору дарування діяла Інструкція про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі, затверджена наказом Державного комітету України по земельних ресурсах 04 травня 1999 року № 43 (далі - Інструкція № 43) (Наказ втратив чинність (згідно з наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України від 3 липня 2013 року N 404)), згідно з пунктами 3.1, 3.2 якої державні акти на право власності на земельну ділянку, на право постійного користування земельною ділянкою видаються структурними підрозділами Центру державного земельного кадастру при Держкомземі України. Державна реєстрація державних актів на право власності на земельну ділянку, на право постійного користування земельною ділянкою, договорів оренди землі здійснюється структурними підрозділами Центру державного земельного кадастру при Держкомземі України.
Порядок ведення книги записів реєстрації державних актів на право власності на земельну ділянку та на право постійного користування землею, договорів оренди землі встановлюється наказом Держкомзему України (пункт 3.3 Інструкції № 43).
Пунктом 3.10 Інструкції № 43 визначено, що у випадку припинення права власності чи користування земельною ділянкою документ, який посвідчує це право, повертається до архіву державного органу земельних ресурсів, де зберігається другий примірник цього документа.
Тобто до 02 травня 2009 року документом, що посвідчував право власності на земельну ділянку незалежно від способу набуття власником такого права, виступав виключно державний акт. При цьому також слід враховувати, що до травня 2009 року переоформлення державного акту у разі переходу права на земельну ділянку до нового власника було обов'язковим.
Відповідно до статті 2 Закону № 1952-IV державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обмежень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обмежень, що супроводжується внесенням даних до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обмежень.
Державний реєстр прав на нерухоме майно та їх обмежень - єдина державна інформаційна система, яка містить відомості про речові права на нерухоме майно, їх обмеження, суб'єктів речових прав, технічні характеристики об'єктів нерухомого майна (будівель, споруд тощо), кадастровий план земельної ділянки, а також відомості про правочини, вчинені щодо таких об'єктів нерухомого майна.
Згідно з частиною першою статті 3 Закону № 1952-IV, у редакції, що діяла на дату набрання законної сили рішенням Подільського районного суду міста Києва від 07 липня 2008 року у справі № 2-1438/08, речові права на нерухоме майно, їх обмеження та правочини щодо нерухомого майна підлягають обов'язковій державній реєстрації в порядку, встановленому цим Законом.
Зареєстровані речові права та їх обмеження мають пріоритет над незареєстрованими в разі спору щодо нерухомого майна (частина сьома статті 3 Закону № 1952-IV у редакції від 30.01.2006).
За приписами пункту 1 частини першої статті 4 Закону № 1952-IV обов'язковій державній реєстрації підлягають речові права на нерухоме майно, що знаходиться на території України, фізичних та юридичних осіб, держави, територіальних громад, іноземців та осіб без громадянства, іноземних юридичних осіб, міжнародних організацій, іноземних держав, а саме право власності на нерухоме майно.
З аналізу норм права вбачається, що для одержання у власність земельної ділянки у 2009 році, яка є нерухомим майном, недостатньо було лише факту наявності рішення суду, для виникнення такого права позивач повинен був одержати документ, що посвідчує право власності - державний акт, та здійснити державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно.
За загальним правилом судове рішення не породжує права власності, а лише підтверджує наявне право власності, набуте раніше на законних підставах, у випадках, коли це право не визнається, заперечується або оспорюється, тому реєстрація права власності на нерухоме майно у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на підставі рішення суду є підтвердженням набутого раніше права власності на підставі договору дарування та здійснено на виконання судового рішення (постанова Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 грудня 2020 року у справі № 553/4258/16-ц).
Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (стаття 19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у редакції від 30.01.2006).
Виходячи з викладеного, суд погоджується з правовою позицією відповідача, оскільки до укладення договору дарування земельної ділянки, її власником був саме ОСОБА_3 на підставі Державного акту на право власності на земельну ділянку № 85-2-01335 від 24 травня 2002 року.
У матеріалах справи відсутні будь які правовстановлюючі документи, які б підтверджувати право власності на ј частки земельної ділянки, кадастровий номер 8000000000:91:181:0027 за ОСОБА_1 .
Відповідно до статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Власникові належить право володіння, користування та розпорядження своїм майном (частина перша статті 317 ЦК України).
Згідно з частинами першою - третьою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.
А тому ОСОБА_1 , яка не отримала державний акт на земельну ділянку, не здійснила державну реєстрацію права на нерухоме майно, не була наділена правами власника на розпорядження цим майном.
Таким чином, всупереч твердженням позивача суд встановив, що сторони договору дарування земельної ділянки від 13 березня 2013 року вчинили дії, які з одного боку засвідчують їх бажання укласти відповідний договір, а з іншого були спрямовані на виконання укладеного договору. Відповідними діями сторони підтвердили факт укладення саме договору дарування та здійснили фактичні дії щодо його виконання та настання відповідних правових наслідків.
Суд погоджується з доводами відповідача щодо обов'язку позивача зареєструвати за собою право власності за 1\4 частки земельної ділянки, кадастровий номер 8000000000:91:181:0027, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).
Враховуючи все викладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню, оскільки в судовому засіданні доводи позивача про недійсність оспорюваного договору не знайшли свого підтвердження.
У зв'язку з тим, що суд дійшов висновку про відмову у задоволенні вимоги про визнання договору дарування земельної ділянки недійсним.
Оскільки позовна вимога щодо скасування запису про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку, кадастровий номер 8000000000:91:181:0027, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , за відповідачем є похідної від вимоги про визнання правочину недійсним, то дана вимога також не підлягає задоволенню.
Крім того, відповідно до ст.ст.256, 257 ЦК України, якою встановлено поняття позовної давності та строк загальної позовної давності, особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу протягом 3 років.
На правовідносини, що виникли між позивачем та відповідачем, розповсюджується загальний строк позовної давності.
Згідно ст.261 ч.1 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Відповідно до ст.267 ч.3 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.
12 листопада 2020 року на адресу Подільського районного суду міста Києва від представника відповідача надійшла відповідна заява.
З матеріалів справи вбачається, що у заяві ОСОБА_1 від 27 листопада 2013 року, що посвідчена приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Гончар Тетяною Миколаївною, позивач самостійно повідомляє відповідачу про намір придбати земельну ділянку загальною площею 0,0306 га, кадастровий номер 8000000000:91:181:0027, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , не зважаючи на те, що рішенням Подільського районного суду міста Києва від 07 липня 2008 року у справі № 2-1438/08 за ОСОБА_1 визнано право власності на 1/4 частки цієї земельної ділянки.
Отже, позивачу було достеменно відомо з цього часу про обставини щодо спірної земельної ділянки, а тому, звертаючись до суду в червні 2020 р., позивач пропустила строк позовної давності.
Від позивача не надходило заяви про поновлення пропущеного процесуального строку для звернення до суду з відповідним позовом.
Крім того, як роз'яснено в абзаці третьому пункту 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі», встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.
Отже, суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач. (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року в справі № 369/6892/15-ц).
Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).
Враховуючи, що суд дійшов висновку про безпідставність заявлених позивачем вимог, то суд вважає за необхідне відмовити в задоволенні позову саме з цих підстав, а не в зв'язку з пропуском позовної давності.
На основі повно та всебічно з'ясованих обставин справи, підтверджених доказами, дослідженими в судовому засіданні, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин, та правові норми, які підлягають застосуванню, суд дійшов висновку, що позовні вимоги позивача не підлягають задоволенню.
Оскільки суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позову, то не підлягає сплачений позивачем при зверненні до суду судовий збір.
На підставі викладеного, ст.ст. 15, 203, 204, 215, 216, 256, 257, 261, 267, 316, 317, 319, 626, 717, 719 Цивільного кодексу України, ст.152 Земельного кодексу України, керуючись ст.ст.4, 10, 12, 13, 76-80, 81, 89, 141, 258-259, 263, 264, 265, 268, 273, 354 ЦПК України, п.15.5 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України (2017 р.), -
В позові ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Приватний нотаріус Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Деребера Тетяна Олександрівна про визнання недійсним договору та скасування рішення - відмовити в повному обсязі.
Рішення може бути оскаржено до Київського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги через Подільський районний суд м.Києва протягом 30 днів з дня складання повного судового рішення.
Учасник справи, якому копія повного судового рішення не була вручена в день його складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом 30 днів з дня вручення йому копії повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повне найменування учасників справи:
Позивач - ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстроване місце проживання за адресою: АДРЕСА_3 ; РНОКПП НОМЕР_2 );
Відповідач - ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстроване місце проживання за адресою: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 );
Третя особа - Приватний нотаріус Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Деребера Тетяна Олександрівна (місцезнаходження за адресою: АДРЕСА_4 ).
Суддя Н. М. Ларіонова