"17" листопада 2021 р.м. Одеса Справа № 916/2765/21
Господарський суд Одеської області у складі судді Цісельського О.В.,
в порядку спрощеного позовного провадження справу № 916/2765/21
за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю «ФОРТ-БІР-ПЛЮС» (вул. Вокзальна, № 1, м. Подільськ, Одеська обл., 66300, код ЄДРПОУ 38111769)
до відповідача: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 )
про стягнення 19407,17 грн.,
1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень.
Товариство з обмеженою відповідальністю «ФОРТ-БІР-ПЛЮС» звернулось до Господарського суду Одеської області з позовом до ОСОБА_1 , в якому просить стягнути з відповідача 19 407,17 грн., з яких: 16 793,00 грн. основної заборгованості, 776,15 грн. пені, 158,72 грн. 3% річних, 1679,30 грн. штрафу.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на неналежне виконання відповідачем при здійсненні ним підприємницької діяльності Договору поставки №567 від 07.10.2020 в частині повної та своєчасної оплати за поставлений позивачем товар
Як стверджує позивач, на виконання умов договору поставки, ним було поставлено, а відповідачем було прийнято товар на суму 16793,00 грн.
Позивач вказує, що відповідачем не виконано взяті на себе зобов'язання, щодо оплати коштів за поставлений товар позивачу, сума заборгованості за отриманий товар складає 16793,00 грн., а тому позивач звернувся до суду за захистом своїх порушених прав.
Крім того, за прострочення виконання зобов'язання на підставі пунктів 7.3., 7.4. договору позивач нарахував та просить суд стягнути з відповідача пеню в сумі 776,15 грн. та штраф в розмірі 10% від суми боргу в сумі 1679,30 грн. На підставі статті 625 Цивільного кодексу України позивач нарахував та просить суд стягнути з відповідача 3% річних від простроченої суми в сумі 158,72 грн.
Відповідач відзив на позов до суду не надав, своїм правом на захист не скористався.
Інші заяви по суті справи до суду не надходили.
2. Процесуальні питання, вирішені судом
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 10.09.2021 позовна заява вх.№ 2859/21 була передана на розгляд судді Цісельському О.В.
Ухвалою Господарського суду Одеської області від 14.09.2021 було прийнято позовну заяву (вх.№2859/21 від 10.09.2021) до розгляду та відкрито провадження у справі № 916/2765/21. Справу постановлено розглядати за правилами спрощеного позовного провадження, в порядку ст.ст.247-252 ГПК України без виклику сторін. Роз'яснено сторонам про можливість звернення до суду у строк визначений ч. 7 ст. 252 ГПК України з клопотанням про призначення проведення розгляду справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
Відповідно до частини п'ятої статті 252 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої із сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
Ухвала суду від 14.09.2021, яку суд надіслав відповідачу за його місцезнаходженням відповідно до інформації з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань та відповідно інформації щодо реєстрації місця проживання, отриманої з відділу обліку та моніторингу інформації ГУДМС України в Одеській області, повернута на адресу суду з відміткою пошти «адресат відсутній за вказаною адресою», про що свідчить рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення за вх.№24424/21 від 27.09.2021.
Відповідно до п. п. 1, 2 розділу ІІ Нормативів і нормативних строків пересилання поштових відправлень, затверджених Наказом Міністерства інфраструктури України від 28.11.2013 № 958, встановлені наступні нормативні строки пересилання простої письмової кореспонденції операторами поштового зв'язку (без урахування вихідних днів об'єктів поштового зв'язку): місцевої - Д+2, пріоритетної - Д+1, де Д - день подання поштового відправлення до пересилання в об'єкті поштового зв'язку або опускання простого листа чи поштової картки до поштової скриньки до початку останнього виймання; 1, 2, 3, 4, 5 - кількість днів, протягом яких пересилається поштове відправлення. При пересиланні рекомендованої письмової кореспонденції зазначені в пункті 1 цього розділу нормативні строки пересилання збільшуються на один день.
Згідно з п. 4 ч. 6 ст.242 ГПК України днем вручення судового рішення є день проставлення у поштовому відділенні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду.
Відповідно до ч.ч. 3, 7 ст.120 ГПК України виклики і повідомлення здійснюються шляхом вручення ухвали в порядку, передбаченому цим Кодексом для вручення судових рішень. Учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місцезнаходження чи місця проживання під час розгляду справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають офіційної електронної адреси, та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв'язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає.
Отже, якщо ухвалу про вчинення відповідної процесуальної дії направлено судом за належною адресою, тобто повідомленою суду стороною, і повернуто підприємством зв'язку з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення, інші причини, що не дали змоги виконати обов'язки щодо пересилання поштового відправлення, то вважається, що адресат повідомлений про вчинення відповідної процесуальної дії.
Відповідно до п. 10 ч. 2 ст. 9 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань" відомості про місцезнаходження юридичної особи містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.
З огляду на викладене, враховуючи термін зберігання поштової кореспонденції відділенням поштового зв'язку та її повернення до суду із відміткою поштового відділення «адресат відсутній за вказаною адресою», суд дійшов висновку, що відповідно до п. 4 ч. 6 ст. 242 ГПК України ухвала суду від 14.09.2021 вважається врученою відповідачу в день проставлення у поштовому відділенні штампу із відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою».
При цьому, суд окремо звертає увагу, що з 01.01.2020 набрали чинності зміни до Правил надання послуг поштового зв'язку, внесені Постановою Кабінету Міністрів України № 1149 від 27.12.2019, відповідно до яких:
- рекомендовані листи з позначкою "Судова повістка", адресовані фізичним особам, під час доставки за зазначеною адресою вручаються особисто адресату, а у разі його відсутності - будь-кому з повнолітніх членів його сім'ї, який проживає разом з ним. У разі відсутності адресата (будь-кого із повнолітніх членів його сім'ї) за вказаною на рекомендованому листі адресою працівник поштового зв'язку інформує адресата за наявним номером телефону та/або вкладає до абонентської поштової скриньки повідомлення про надходження рекомендованого листа з позначкою "Судова повістка". Якщо протягом трьох робочих днів після інформування адресат не з'явився за одержанням рекомендованого листа з позначкою "Судова повістка", працівник поштового зв'язку робить позначку "адресат відсутній за вказаною адресою", яка засвідчується підписом з проставленням відбитку календарного штемпеля і не пізніше ніж протягом наступного робочого дня повертає його до суду (пункт 991 Правил);
- рекомендовані поштові відправлення з позначкою "Судова повістка", адресовані юридичним особам, під час доставки за зазначеною адресою вручаються представнику юридичної особи, уповноваженому на одержання пошти, під розпис. У разі відсутності адресата за вказаною на рекомендованому листі адресою працівник поштового зв'язку робить позначку "адресат відсутній за вказаною адресою", яка засвідчується підписом з проставленням відбитку календарного штемпеля і не пізніше ніж протягом наступного робочого дня повертає його до суду (пункт 992 Правил).
Таким чином, зберігання відділенням Українського державного підприємства поштового зв'язку "Укрпошта" поштових відправлень суду, які є "Судовими повістками" в розумінні чинного законодавства України в період більше, ніж три робочі дні, а також їх повернення із непередбачених для "Судових повісток" причин є неправомірним. Більше того, такі дії зумовлюють порушення права позивача на своєчасне вирішення справи судом.
Враховуючи відсутність в матеріалах справи підтверджень наявності порушень оператором поштового зв'язку вимог Правил надання послуг поштового зв'язку, суд вважає, що у разі якщо ухвалу про вчинення відповідної процесуальної дії направлено судом за належною адресою, тобто, повідомленою суду стороною, і повернуто підприємством зв'язку з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про вчинення відповідної процесуальної дії.
Сам лише факт не отримання заявником кореспонденції, якою суд, з додержанням вимог процесуального закону, надсилав ухвалу для вчинення відповідних дій за належною адресою та яка повернулася в суд у зв'язку з її неотриманням адресатом, не може вважатися поважною причиною не виконання ухвали суду, оскільки зумовлений не об'єктивними причинами, а суб'єктивною поведінкою сторони щодо отримання кореспонденції, яка надходила на його адресу.
Суд також звертає увагу на те, що направлення листів рекомендованою кореспонденцією на дійсні адреси є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним. При цьому, отримання зазначених листів адресатом перебуває поза межами контролю відправника.
Крім того, у даному випадку суд враховує, що за приписами частини 1 статті 9 Господарського процесуального кодексу України ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час і місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи. Будь-яка особа, яка не є учасником справи, має право на доступ до судових рішень у порядку, встановленому законом.
Відповідно до частини 2 статті 2 Закону України "Про доступ до судових рішень" усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення і підписання.
Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 3 Закону України "Про доступ до судових рішень" для доступу до судових рішень судів загальної юрисдикції Державна судова адміністрація України забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень. Єдиний державний реєстр судових рішень - автоматизована система збирання, зберігання, захисту, обліку, пошуку та надання електронних копій судових рішень.
Судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України (ч. 1 ст. 4 Закону України Про доступ до судових рішень).
Враховуючи наведене, господарський суд зазначає, що відповідач не був позбавлений права та можливості ознайомитись з ухвалою суду у Єдиному державному реєстрі судових рішень (www.reyestr.court.gov.ua).
Отже, судом дотримані вимоги процесуального закону щодо належного та своєчасного повідомлення учасників про розгляд даної справи.
Згідно з ч.ч.5, 7 ст. 252 ГПК України ст.252 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої із сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням /викликом/ сторін. Клопотання про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням сторін відповідач має подати в строк для подання відзиву, а позивач - разом з позовом або не пізніше п'яти днів з дня отримання відзиву.
Клопотань про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням /викликом/ сторін від учасників справи до суду не надходило.
В силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.
Розумність тривалості провадження повинна визначатися з огляду на обставини справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також ступінь важливості предмета спору для заявника (рішення Суду у справах Савенкова проти України, no. 4469/07, від 02.05.2013, Папазова та інші проти України, no. 32849/05, 20796/06, 14347/07 та 40760/07, від 15.03.2012).
Матеріали справи свідчать про те, що судом було створено всім учасникам судового процесу належні умови для доведення останніми своїх правових позицій, надання ними доказів, які, на їх думку, є достатніми для обґрунтування своїх вимог та заперечень. Окрім того, судом було вжито всіх заходів, в межах визначених чинним законодавством повноважень, щодо всебічного, повного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи.
Водночас суд зауважує, що відповідно до пунктів 3 та 4 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
За таких обставин, суд розглядає дану справу за наявними в ній матеріалами з врахуванням положень ч.2 ст.178, ч.1 ст.202 ГПК України, якими передбачено, що у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи; неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
Відповідно до ч.9 ст.165 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.
Під час розгляду справи по суті судом були досліджені всі письмові докази, що містяться в матеріалах справи.
У відповідності до ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, розгляду справи без повідомлення /виклику/ учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.
16.11.2021 судом було постановлено рішення в нарадчій кімнаті у відповідності до ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, без його проголошення.
3. Обставини, встановлені судом під час розгляду справи.
07.10.2020 між Товариством з обмеженою відповідальністю «ФОРТ-БІР-ПЛЮС» (продавець, позивач) та ОСОБА_1 (покупець, відповідач) був укладений Договір поставки № 567, відповідно до п. 1.1 якого продавець зобов'язується передати у власність покупця, а покупець зобов'язується прийняти та оплатити на умовах цього договору товар, партіями згідно із замовленнями останнього, за діючими цінами на момент відвантаження.
За умовами пункту 1.2 Договору найменування, асортимент, кількість і ціна товару визначаються за домовленістю сторін і вказуються у видаткових накладних, які є невід'ємною частиною даного договору. Особа, що підписала видаткову накладну від імені покупця, має всі повноваження за погодженням даних умов (найменування, асортименту, кількості, ціни, а також місця, дати та часу поставки) від імені покупця.
Відповідно до п. 1.4. Договору документи, оформлені відповідно до умов, передбачених п. 1.2. цього договору, є належним доказом належного виконання зобов'язання продавця з поставки товару, погодження асортименту, кількості, ціни товару, а також місця, дату та час поставки уповноваженою особою покупця і прийняття товару покупцем. Покупець зобов'язаний негайно, у термін не більше 12 годин, повідомити продавця про анулювання наданого права підпису конкретної особи. У разі відсутності такого повідомлення, вважається, шо продавець погодив умови договору і передав товар належному особі.
Згідно п. 2.5. Договору приймання всієї партії товару за якістю і кількістю проводиться покупцем в момент передачі товару від продавця до покупця в порядку і строки, встановлені чинним законодавством України. Після підписання представником покупця документів про прийняття товару (видаткової накладної) претензії по кількості і асортименту поставленого товару продавцем не приймаються.
Пунктами 3.1. - 3.3. Договору № 567 від 07.10.2020 встановлено, що ціни на товар встановлюються за погодженням сторін на підставі прайс-листів продавця і вказуються у видаткових накладних, які с невід'ємною частиною даного договору. Покупець здійснює оплату товару шляхом перерахування грошових коштів на поточний рахунок продавця або іншим, що не суперечить чинному законодавству способом. Зобов'язання по сплаті за товар покупцем вважаються виконаними з моменту зарахування грошових коштів на розрахунковий рахунок продавця. Термін оплати за отриманий товар: - 100% передоплати; - відстрочка платежу на 7 (сім) календарних днів з пня прийняття товару покупцем.
Пунктами 7.3., 7.4. Договору сторони погодили, що у разі несвоєчасної оплати товару покупець зобов'язаний сплатити продавцеві пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діє в період, за який стягується пеня, від вартості неоплаченого товару за кожний день прострочення. У разі затримки оплати понад 14 (чотирнадцяти) календарних днів, покупець зобов'язується додатково до суми боргу сплатити продавцеві штраф у розмірі 10% суми боргу.
Як вбачається з п. 10.1 Договору, він набуває чинності з дати підписання його сторонами і діє протягом двох років з дати укладення, а за грошовими зобов'язаннями - до їх повного виконання. З дати набрання чинності даного Договору попередній аналогічний договір (договори) поставки, а також листи, протоколи з цього питання втрачають свою силу і сторони керуються умовами цього Договору. Якшо за один місяць до закінчення терміну цього Договору жодна із сторін не повідомила іншу сторону про свій намір припинити дію цього Договору, він автоматично продовжує свою дію кожний раз до 31 грудня наступного року включно.
Вказаний правочин підписаний уповноваженими представниками сторін та скріплений печатками суб'єктів господарювання.
У матеріалах справи міститься копія видаткової накладної №ОБП-009745 від 20.03.2021, за відомостями у якій постачальником є ТОВ «ФОРТ-БІР-ПЛЮС»; одержувачем - ФОП Ковальова Л.І.; договір - не зазначено; адреса доставки - Одеса, пл. Катериненська, 4А; поставка товару на загальну суму 5293,00 грн., вартість тари складає 11500,00 грн. Поряд з цим, видаткова накладна від постачальника підписана, підпис засвідчено печаткою постачальника. Від покупця накладна підписана Савіним Д.В.
Позивач не надав суду довіреності або інших доказів, що свідчать про наявність повноважень особи, яка підписала накладну, в підтвердження отримання відповідачем товару за вказаною накладною.
Відповідно до товарно-транспортної накладної на переміщення алкогольних напоїв від 20.03.2021 відправником (ТОВ «ФОРТ-БІР-ПЛЮС») направлено одержувачу (ФОП Ковальовій Л.І.) до пункту розвантаження м. Одеса, пл. Катериненська, 4А, товар (згідно відомості про вантаж) на загальну суму 16793,00 грн. за накладною № ОБП-009745 від 20.03.2021. Дана товарно-транспортна накладна не містить підпис та печатку вантажовідправника, підпис водія / експедитора та підпис вантажоодержувача. При цьому, у відомості про вантаж в графі «Здав» наявний підпис відповідальної особи відправника та відтиск печатки позивача, а в графі «Прийняв» міститься підпис Савіна Д.В. Однак матеріали справи не містять доказів на підтвердження наявності у особи «Савіна Д.В.» повноважень діяти від імені ФОП Ковальової Л.І.
4. Норми права та мотиви, з яких виходить господарський суд при прийнятті рішення.
Частиною першою статті 11 Цивільного кодексу України встановлено, що цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки, зокрема, з договорів та інших правочинів.
Відповідно до частини першої статті 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
За змістом частини першої статті 174 Господарського кодексу України господарські зобов'язання можуть виникати з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
Згідно з частиною першою статті 175 Господарського Кодексу України майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до вимог статті 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором. Зобов'язана сторона має право відмовитися від виконання зобов'язання у разі неналежного виконання другою стороною обов'язків, що є необхідною умовою виконання.
Частиною 1 ст. 265 ГК України встановлено, що за договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.
Згідно зі статтею 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (стаття 628 Цивільного кодексу України).
Згідно з частиною першою статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Статтею 525 Цивільного кодексу України визначено, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
У відповідності до ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та закону, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту та інших вимог, що звичайно ставляться.
В силу статті 538 Цивільного кодексу України виконання свого обов'язку однією із сторін, яке відповідно до договору обумовлене виконанням другою стороною свого обов'язку, є зустрічним виконанням зобов'язання, при якому сторони повинні виконувати свої обов'язки одночасно, якщо інше не встановлено умовами договору, актами цивільного законодавства тощо.
Частиною першою статті 530 Цивільного кодексу України передбачено, що, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
У відповідності до ст. 599 Цивільного кодексу України, зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Відповідно до ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Частиною 1 ст. 691 ЦК України передбачено, що покупець зобов'язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу, або, якщо вона не встановлена у договорі і не може бути визначена виходячи з його умов, - за ціною, що визначається відповідно до статті 632 цього Кодексу, а також вчинити за свій рахунок дії, які відповідно до договору, актів цивільного законодавства або вимог, що звичайно ставляться, необхідні для здійснення платежу.
Статтею 692 ЦК України визначено, що покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.
Відповідно до частини першої статті 712 Цивільного кодексу України, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.
До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін (частина друга статті 712 Цивільного кодексу України).
За положеннями статті 662 Цивільного кодексу України, продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу.
Частиною першою статті 664 Цивільного кодексу України передбачено, що обов'язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент: 1) вручення товару покупцеві, якщо договором встановлений обов'язок продавця доставити товар; 2) надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий покупцеві за місцезнаходженням товару. Договором купівлі-продажу може бути встановлений інший момент виконання продавцем обов'язку передати товар.
Відповідно до статті 689 Цивільного кодексу України, покупець зобов'язаний прийняти товар, крім випадків, коли він має право вимагати заміни товару або має право відмовитися від договору купівлі-продажу. Покупець зобов'язаний вчинити дії, які відповідно до вимог, що звичайно ставляться, необхідні з його боку для забезпечення передання та одержання товару, якщо інше не встановлено договором або актами цивільного законодавства.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 Цивільного кодексу України).
Відповідно до частини 11 статті 1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» первинний документ - документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.
Відповідно до ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.
Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі та повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.
Первинні документи, складені в електронній формі, застосовуються у бухгалтерському обліку за умови дотримання вимог законодавства про електронні документи та електронний документообіг.
Неістотні недоліки в документах, що містять відомості про господарську операцію, не є підставою для невизнання господарської операції, за умови, що такі недоліки не перешкоджають можливості ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції, та містять відомості про дату складання документа, назву підприємства, від імені якого складено документ, зміст та обсяг господарської операції тощо.
5. Висновки господарського суду за результатами вирішення спору.
Відповідно до вимог ч.1 ст.73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно ч.1 ст.74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
У відповідності до ст.76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Зі змісту ст.77 ГПК України вбачається, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Матеріалами справи підтверджено, що між сторонами у справі укладений договір, який за своїм змістом та правовою природою є договором поставки.
Як вбачається із матеріалів справи, на підтвердження заявленої до стягнення заборгованості позивач посилається на видаткову накладну № ОБП-009745 від 20.03.2021, товарно-транспортну накладну на переміщення алкогольних напоїв від 20.03.2021.
Необхідно зазначити, що накладна - це супроводжуючий первинний документ, що використовується в бухгалтерському обліку та містить основні облікові дані про товар, що передається, відправляється, транспортується. Отже, накладна є належним документом, що підтверджує оформлення договірних відносин між сторонами.
Відповідно до визначення термінів, що містяться в ст. 1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» господарська операція - дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов'язань, власному капіталі підприємства; первинний документ - документ, який містить відомості про господарську операцію.
Відповідно до ч.1 ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.
Вимоги до видаткової накладної як і будь-якого первинного документа, передбачено ч. 2 ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», що включає: назву документа (форми); дату складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.
Вищевказаний перелік обов'язкових реквізитів кореспондується з Положенням про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України № 88 від 24.05.1995, відповідно до пункту 2.4. якого первинні документи повинні мати такі обов'язкові реквізити: найменування підприємства, установи, від імені яких складений документ, назва документа (форми), дата складання, зміст та обсяг господарської операції, одиниця виміру господарської операції (у натуральному та/або вартісному виразі), посади і прізвища осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення, особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.
Вирішуючи питання щодо доказів, суд враховує інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Принцип належності доказів полягає в тому, що господарський суд приймає до розгляду лише ті докази, які мають значення для справи. Слід зазначити, що правило належності доказів обов'язкове не лише для суду, а й для осіб, які є суб'єктами доказування (сторони, треті особи), і подають докази суду. Питання про належність доказів остаточно вирішується судом. Питання про прийняття доказів спершу повинно вирішуватися під час їх представлення суду. Однак остаточно може з'ясуватися неналежність доказу і на подальших стадіях, під час їх оцінки судом, аж до проголошення рішення.
Мета судового дослідження полягає у з'ясуванні обставин справи, юридичній оцінці встановлених відносин і у встановленні прав і обов'язків (відповідальності) осіб, які є суб'єктами даних відносин. Судове пізнання завжди опосередковане, оскільки спрямоване на вивчення події, що мала місце в минулому. Повнота судового пізнання фактичних обставин справи передбачає, з одного боку, залучення всіх необхідних доказів, а з іншого - виключення зайвих доказів. З усіх поданих особами, що беруть участь у справі, доказів суд повинен відібрати для подальшого дослідження та обґрунтування мотивів рішення лише ті з них, які мають зв'язок із фактами, що підлягають установленню. Отже, належність доказів нерозривно пов'язана з предметом доказування у справі, який, в свою чергу, визначається предметом позову.
Належність доказів - спроможність фактичних даних містити інформацію щодо обставин, які входять до предмета доказування, слугувати аргументами (посилками) у процесі встановлення об'єктивної істини.
Належність доказів - це міра, що визначає залучення до процесу в конкретній справі тільки потрібних і достатніх доказів. Під належністю доказу розуміється наявність об'єктивного зв'язку між змістом судових доказів (відомості, що містяться в засобах доказування) і самими фактами, що є об'єктом судового пізнання.
Традиційно правило допустимості доказів у процесуальному праві розумілось як певне, встановлене законом обмеження у використанні доказів у процесі вирішення конкретних справ, що є наслідком наявності письмових форм фіксації правових дій та їх наслідків.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Шабельник проти України" (Заява № 16404/03) від 19.02.2009 зазначається, що хоча стаття 6 гарантує право на справедливий судовий розгляд, вона не встановлює ніяких правил стосовно допустимості доказів як таких, бо це передусім питання, яке регулюється національним законодавством (рішення у справі "Шенк проти Швейцарії" від 12.07.1988, та у справі "Тейшейра ді Кастру проти Португалії" від 09.06.1998).
Допустимість доказів має загальний і спеціальний характер. Загальний характер полягає в тому, що незалежно від категорії справ слід дотримуватися вимоги щодо отримання інформації з визначених законом засобів доказування з додержанням порядку збирання, подання і дослідження доказів. Спеціальний характер полягає в обов'язковості певних засобів доказування для окремих категорій справ чи заборона використання деяких з них для підтвердження конкретних обставин справи.
Отже, допустимість доказів означає, що у випадках, передбачених нормами матеріального права, певні обставини повинні підтверджуватися певними засобами доказування або певні обставини не можуть підтверджуватися певними засобами доказування.
Враховуючи вимоги процесуального законодавства, належними та допустимими доказами, які підтверджують факт заборгованості інших осіб перед боржником, можуть бути: договір, товарно-транспортна накладна, видаткова накладна, акти приймання товарів і послуг, тобто первинні документи.
Так, договором поставки № 567 від 07.10.2020 сторонами погоджено, що повноваження особи, яка підписує видаткову накладну можуть підтверджуватись довіреністю або актом органу юридичної особи у відповідності до п. 2.5 глави 2 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995 № 88, або надання письмовим повідомленням із зразком печатки (штампу), яким на документах про прийняття товару завірятиметься підпис матеріально відповідальної особи покупця.
При цьому, вищевказану видаткову накладну з боку одержувача підписано Савіним Д.В.
Представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. (ст.237, 238 ЦК України). З вищезазначених норм вбачається, що довіреністю є письмовий документ, який містить перелік прав, які має представник вчиняти від імені іншої особи, зокрема юридичної особи.
Таким чином, представник від імені юридичної особи має право вчиняти не будь-які дії, а лише ті, що обмовлені змістом виданої на його ім'я довіреністю. Повноваження на здійснення господарської операції особи, яка в інтересах юридичної особи або фізичної особи - підприємця одержує основні засоби, запаси, нематеріальні активи, грошові документи, цінні папери та інші товарно-матеріальні цінності згідно з договором, підтверджуються відповідно до законодавства. Для постачальника довіреність є підставою для відпуску цінностей одержувачу. Без довіреності не може бути створений (виписаний, підписаний) інший первинний документ - товарно-транспортна накладна на відпуск цінностей, який є дозволом на здійснення господарської операції з відпуску цінностей та підставою для її бухгалтерського обліку. В зв'язку з цим факт поставки товару по цій накладній і відповідно - виникнення у відповідача обов'язку сплатити за нього, - не можна визнати доведеним.
Відтак, суд не визнає доведеним факт одержання відповідачем товару на підставі видаткової накладної №ОБП-009745 від 20.03.2021 на суму 16793,00 грн., оскільки достеменних доказів на підтвердження того, що відповідач отримав товар по цій видатковій накладній №ОБП-009745 від 20.03.2021, зокрема довіреність, суду не надано.
Крім того, нормативно-правовим актом, який визначає права, обов'язки і відповідальність власників автомобільного транспорту - перевізників та вантажовідправників і вантажоодержувачів - замовників, є Правила перевезення вантажів автомобільним транспортом в Україні, затверджених наказом Міністерства транспорту України №363 від 14.10.97.
Відповідно розділу 1 Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні, затверджених наказом Міністерства транспорту України №363 від 14.10.1997, товаротранспортна документація - комплект юридичних документів, на підставі яких здійснюється облік, приймання, передавання, перевезення, здавання вантажу та взаємні розрахунки між учасниками транспортного процесу, товарно-транспортна накладна - єдиний для всіх учасників транспортного процесу юридичний документ, що призначений для списання товарно-матеріальних цінностей, обліку на шляху їх переміщення, оприбуткування, складського, оперативного та бухгалтерського обліку, а також для розрахунків за перевезення вантажу та обліку виконаної роботи.
Розділом 11 Правил врегульовані правила оформлення документів на перевезення. Пунктом 11.1 цього розділу визначено, що основним документом на перевезення вантажів є товарно-транспортна накладна, форму якої наведено в додатку 7 до цих Правил. Товарно-транспортна накладна може оформлюватись суб'єктом господарювання без дотримання форми, наведеної в додатку 7 до цих Правил, за умови наявності в ній інформації про назву документа, дату і місце його складання, найменування (прізвище, ім'я, по батькові) перевізника та/або експедитора, замовника, вантажовідправника, вантажоодержувача, найменування та кількість вантажу, його основні характеристики та ознаки, які надають можливість однозначно ідентифікувати цей вантаж, автомобіль (марка, модель, тип, реєстраційний номер), причіп/напівпричіп (марка, модель, тип, реєстраційний номер), пункти навантаження та розвантаження із зазначенням повної адреси, посади, прізвища та підписів відповідальних осіб вантажовідправника, вантажоодержувача, водія та/або експедитора.
У тих випадках, коли в товарно-транспортній накладній немає можливості перерахувати всі найменування вантажу, підготовленого для перевезення, до такої накладної замовник додає документ довільної форми з обов'язковим зазначенням відомостей про вантаж.
У цих випадках в товарно-транспортній накладній зазначається, що до неї додається як товарний розділ документ, без якого товарно-транспортна накладна вважається недійсною і не може використовуватись для розрахунків із замовником.
Таким чином, встановлення товарно-транспортних накладних як належних доказів надання послуг перевезення залежить від відповідності їх змісту до визначених сторонами умов та Правил перевезення.
Суд зазначає, що документи обумовлені правилами перевезень вантажів автомобільним транспортом, зокрема, товарно-транспортна накладна, не є документами первинного бухгалтерського обліку, що підтверджують обставини придбання та продажу товарно-матеріальних цінностей. Так, товарно-транспортна накладна підтверджує факт надання послуг з перевезення товарів та може бути одним із додаткових доказів здійснення господарської операції з поставки товарів. При цьому, наявна в матеріалах справи товарно-транспортна накладна на переміщення алкогольних напоїв вантажоодержувачем не підписана, а відомість про вантаж також підписана особою «Савін Д.В.».
Обставини придбання та продажу товарно-матеріальних цінностей підтверджуються видатковими накладними.
Матеріали справи не містять довіреності або іншого документу, відповідно до якого ФОП Ковальова Людмила Іванівна уповноважувала би відповідну особу на підписання наведених документів та здійснення господарської операції (прийняття товару) від імені відповідача.
Між тим, суд враховує, що у разі дефектів первинних документів та невизнання стороною факту постачання спірного товару, сторони не позбавлені можливості доводити постачання товару іншими доказами, які будуть переконливо свідчити про фактичні обставини здійснення постачання товару.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 04.11.2019р. у справі № 905/49/15, від 29.11.2019р. у справі № 914/2267/18 та підтримана у постанові від 29.01.2020р. у справі № 916/922/19.
Проте, будь-яких інших доказів, які б переконливо засвідчували факт поставки товару та прийняття такого товару саме відповідачем (а не будь-якою іншою особою) за спірною видатковою накладною позивачем не надано та матеріали справи не містять.
Частиною 1 статті 78 Господарського процесуального кодексу України визначено, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
При вирішення даного спору судом приймається до уваги те, що під належністю доказу розуміється наявність об'єктивного зв'язку між змістом судових доказів і фактами, що є об'єктом судового дослідження.
Враховуючи все наведене вище, суд дійшов висновку, що позивач не довів належними та допустимими засобами доказування факту передачі відповідачу товару на суму 16793,00 грн, а отже, не довів і виникнення у відповідача обов'язку цей товар оплатити, з огляду на що суд не вбачає підстав для задоволення позову про стягнення з відповідача зазначеної суми заборгованості.
З огляду на встановлення судом відсутності у відповідача зобов'язання з оплати за поставку товару за спірною видатковою накладною і самої заборгованості відповідача перед позивачем, відповідно відсутнє і прострочення такого зобов'язання, що в свою чергу виключає можливість застосування до відповідача такої міри відповідальності як нарахування 3% річних, пені та штрафу, що заявлені до стягнення.
Згідно з положеннями статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів.
Судом кожній стороні була надана розумна можливість, представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони, в т.ч. подати докази на підтвердження своїх вимог та заперечень, обґрунтувати перед судом переконливість поданих доказів та позицій по справі, скористатись іншими процесуальними правами.
Суд процесуальним законом позбавлений права на збирання доказів по справі з власної ініціативи, що було б порушенням рівності прав учасників судового процесу.
Відповідно до приписів ст. 13, 74 Господарського процесуального кодексу України, судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін.
Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Водночас, згідно з ч. 4 ст. 13 названого Кодексу, кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Передбачивши право учасникам спору на подання своїх доводів та підтверджуючих певні обставини доказів, законодавець встановлює й процесуальні обов'язки таких учасників шляхом визначення певного процесуального порядку реалізації відповідних прав, у разі недотримання яких без поважних причин настають відповідні негативні наслідки для такого учасника у вигляді неприйняття судом його аргументів, оскільки неподання відповідних доказів найчастіше пояснюється неналежною підготовкою сторони до розгляду справи.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (ч. 1 ст. 14 ГПК України). Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень (ч. 1 ст. 74 ГПК України). Вичерпний перелік підстав звільнення від доказування закріплює ст. 75 ГПК України.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (див. постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 2 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18 (пункт 41)). Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (див. пункт 43 постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18).
Такі правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц.
Сама лише відсутність заперечень учасника судового процесу щодо тих чи інших обставин (наприклад, неподання відзиву на позовну заяву) не свідчить про визнання ним таких обставин: "мовчазне" визнання обставин зі змісту процесуального закону не випливає.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18.
Надавши оцінку наявним у справі доказам на предмет їх належності, допустимості, достовірності, вірогідності, а також із дослідження кожного із них окремо та у сукупності, суд, керуючись своїм внутрішнім переконанням на підставі всебічного, повного, об'єктивного з'ясування обставин справи, приходить до висновку про відмову у задоволенні позову в повному обсязі з вищенаведених мотивів.
Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Проте, якщо подання сторони є вирішальним для результату проваджень, воно вимагає конкретної та прямої відповіді (Руїс Торіха проти Іспанії).
Завданням національних судів є забезпечення належного вивчення документів, аргументів і доказів, представлених сторонами (Ван де Гурк проти Нідерландів).
Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті (Гірвісаарі проти Фінляндії).
Згідно ж із статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Отже, вказані рішення Європейського суду з прав людини суд застосовує у даній справі як джерело права.
Судові витрати у зв'язку з відмовою в задоволенні позову покладаються на позивача, згідно ст. 129 ГПК України.
Керуючись ст.ст. 2, 13, 76, 79, 86, 129, 233, 237-240 Господарського процесуального кодексу України, суд -
1.У задоволенні позову - відмовити.
2. Судові витрати по справі покласти на Товариство з обмеженою відповідальністю «ФОРТ-БРІ-ПЛЮС» (вул. Вокзальна, № 1, м. Подільськ, Одеська обл., 66300, код ЄДРПОУ 38111769).
Рішення суду набирає законної сили в порядку ст.241 ГПК України.
Повний текст рішення складено 17 листопада 2021 р.
Суддя О.В. Цісельський