ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
03.11.2021Справа № 910/6344/21
Господарський суд міста Києва у складі головуючого судді Трофименко Т.Ю., при секретарі судового засідання Бабич М.А., розглянув у відкритому судовому засіданні справу
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "МТБ ЮКРЕЙН"
до Товариства з обмеженою відповідальністю "ПКФ УКРАЇНА"
про стягнення 250 043,06 грн,
Представники сторін:
від позивача: Марцин І.В.,
від відповідача: Хуторний Д.В.
До Господарського суду міста Києва надійшов позов Товариства з обмеженою відповідальністю "МТБ ЮКРЕЙН" до Товариства з обмеженою відповідальністю "ПКФ УКРАЇНА" про стягнення 250 043,06 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем зобов'язань за договором № 9/Б про надання послуг з бухгалтерського обліку від 14.02.2018.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 23.04.2021 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі № 910/6344/21, справу вирішено розглядати за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 24.05.2021.
17.05.2021 через відділ діловодства суду від відповідача надійшов відзив на позовну заяву.
В підготовче засідання 24.05.2021 з'явилися представники сторін.
Суд, не виходячи до нарадчої кімнати, ухвалив оголосити в підготовчому засіданні перерву до 16.06.2021; встановити позивачу у строк протягом 5 днів надати до суду відповідь на відзив; встановити відповідачу у строк протягом 5 днів з дня отримання відповіді на відзив надати заперечення на відповідь на відзив.
03.06.2021 через відділ діловодства суду від позивача надійшла відповідь на відзив.
В підготовче засідання 16.06.2021 з'явилися представники сторін.
Суд, не виходячи до нарадчої кімнати, ухвалив продовжити строк підготовчого провадження на 30 днів; клопотання позивача задовольнити; поновити строк на подання доказів та долучити докази, що додані до відповіді на відзив, до матеріалів справи; оголосити в підготовчому засіданні перерву до 02.08.2021.
23.06.2021 через відділ діловодства суду від відповідача надійшли заперечення на відповідь на відзив.
02.08.2021 через відділ діловодства суду від позивача надійшли пояснення.
В підготовче засідання 02.08.2021 з'явилися представники сторін.
Суд, не виходячи до нарадчої кімнати, ухвалив закрити підготовче провадження у справі та призначити справу до судового розгляду по суті на 08.09.2021.
08.09.2021 через відділ діловодства суду від відповідача надійшла заява про неналежність доказів по справі.
В судове засідання 08.09.2021 з'явилися представники сторін.
Суд, не виходячи до нарадчої кімнати, ухвалив оголосити в судовому засіданні перерву 20.09.2021.
16.09.2021 через відділ діловодства суду від позивача надійшли заперечення проти заяви відповідача про неналежність доказів по справі.
17.09.2021 на електронну пошту суду та 20.09.2021 через відділ діловодства суду від відповідача надійшла заява про відкладення розгляду справи.
В судове засідання 20.09.2021 з'явився представник позивача.
Суд, не виходячи до нарадчої кімнати, ухвалив клопотання представника відповідача задовольнити, відкласти судове засідання на 20.10.2021.
18.10.2021 через відділ діловодства суду від відповідача надійшли пояснення на заперечення проти заяви відповідача про неналежність доказів по справі.
В судове засідання 20.10.2021 з'явилися представники сторін.
Суд, не виходячи до нарадчої кімнати, ухвалив оголосити в судовому засіданні перерву до 03.11.2021.
В судовому засіданні 03.11.2021 представник позивача підтримав позов та просив його задовольнити у повному обсязі. Представник відповідача заперечив проти задоволення позовних вимог та просив відмовити у його задоволенні.
Відповідно до статті 233 Господарського процесуального кодексу України рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих сторонами.
В судовому засіданні 03.11.2021 оголошено вступну та резолютивну частини рішення на підставі статті 240 Господарського процесуального кодексу України.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва
14.02.2018 між Товариством з обмеженою відповідальністю "МТБ ЮКРЕЙН" (Замовник) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Міжнародна аудиторська група", правонаступником якого є Товариство з обмеженою відповідальністю "ПКФ Україна", (Виконавець) укладено договір про надання послуг з бухгалтерського обліку № 9/Б (надалі також - договір № 9/Б), за умовами п. 1.1 якого Виконавець зобов'язується за завданням Замовника надати, а Замовник зобов'язується оплатити наступний комплекс послуг:
1.1.1. Ведення бухгалтерського обліку;
1.1.2. Ведення кадрового обліку Замовника;
1.1.3. Складання і подання в податкову інспекцію податкової звітності Замовника;
1.1.4. Складання і подання органам статистики фінансової звітності Замовника;
1.1.5. Супроводження документальних перевірок, що проводяться у Замовника органами Державної фіскальної служби.
Відповідно до п. 1.2 договору № 9/Б, подання звітності здійснюється Виконавцем у відповідні державні органи, в електронному вигляді.
Згідно з п. 1.3 договору № 9/Б, Виконавець, за дорученням Замовника, при наданні сканкопій рахунків готує платіжні та касові документи (каса, система Клієнт-Банк).
У п. 2.1 договору № 9-Б встановлено, що Замовник має право:
2.1.1. Отримати якісні послуги, зазначені у розділі 1 Договору, у порядку та у строки, обумовлені у Договорі.
2.1.2. Одержувати від Виконавця інформацію про вимоги законодавства щодо ведення бухгалтерського обліку та складання звітності за видом діяльності Замовника, у
тому числі про вимоги до складання та оформлення первинних документів про господарські операції Замовника.
2.1.3. Відмовитися від підписання акту прийому--передачі наданих послуг у випадку, якщо надані послуги не відповідають умовам Договору, письмово обґрунтувавши свої заперечення протягом п'яти календарних днів після отримання акту прийому-передачі наданих послуг на підпис.
2.1.4. Розірвати Договір в односторонньому порядку, з дотриманням вимог пункту 10.4 Договору, та з оплатою пропорційно наданих послуг, на дату розірвання Договору.
Згідно з п. 2.2 договору № 9/Б Замовник зобов'язаний, зокрема, прийняти послуги, надані належним чином (п.п. 2.2.1); вчасно й у повному обсязі здійснювати оплату послуг Виконавця (п.п. 2.2.5); підписати акт прийому-передачі послуг протягом 5 (п'яти) днів з дня його отримання від Виконавця (п.п. 2.2.6).
Виконавець має право, згідно з п. 3.1 договору № 9/Б, на підставі чинного законодавства, існуючих норм і стандартів, умов Договору, фахових знань і досвіду самостійно визначати форми і методи роботи (п.п. 3.1.1); відмовитися від надання послуг, які не вказані у п. 1.1 розділу 1 Договору, повідомивши про відмову Замовника протягом 1 (одного) робочого дня, що настає за днем отримання заявки, що містить таку вимогу, у спосіб аналогічний отриманню такої заявки, або прийняти її до виконання, попередньо письмово погодивши з Замовником форму надання послуги, ціну послуги та строки її надання. Погодження можу бути здійснене шляхом обміну електронними листами між Виконавцем та Замовником (п.п. 3.1.4).
Відповідно до п. 3.2, Виконавець зобов'язаний, зокрема, надавати якісні та своєчасні послуги, наведені у п.1.1 розділу 1 Договору, на засадах, передбачених Законами України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність», «Про аудиторську діяльність», професійними стандартами та Кодексом професійної етики аудитора (п.п. 3.2.1); надавати Замовнику на його запит інформацію про вимоги законодавства щодо ведення бухгалтерського обліку та складання звітності за видом діяльності Замовника, у тому числі про вимоги до складання та оформлення первинних документів про господарські операції Замовника. (п.п. 3.2.2); протягом одного робочого дня після завершення надання послуг за звітний період передавати Замовникові акт прийому-передачі наданих послуг за звітний період (п.п. 3.2.3); за наявності доведеної вини, нести відповідальність в разі надання послуг, які не відповідають умовам Договору, та призвели до настання реальних збитків Замовника в порядку, передбаченому чинним законодавством України. При цьому Виконавець не несе відповідальності у разі, коли такі збитки виникли у зв'язку із змінами в законодавстві, офіційному тлумаченні або практиці застосування нормативних актів, що сталися після надання послуг, а також у випадках, коли Замовник не вжив заходів щодо усунення існуючих ризиків, які могли привести до настання таких збитків, і про існування яких Виконавець попередив Замовника письмово.
Як встановлено у п. 4.1 договору № 9/Б, Замовник надає Виконавцеві копії первинних та інших документів щодо власної фінансово-господарської діяльності, необхідних для надання послуг за Договором, в міру їх виникнення або створення протягом місяця, але не пізніше перших 3 (трьох) робочих днів місяця наступного за звітним місяцем.
За приписами пунктів 5.1, 5.2 договору № 9/Б, вартість послуг, що визначені у п. 1.1 Договору, становить гривневий еквівалент 250,00 (двісті п'ятдесят) Євро, крім того ПДВ 50,00 (П'ятдесят) Євро, всього 300,00 (триста) Євро за кожен календарний місяць.
Замовник зобов'язується здійснювати оплату послуг, відповідно до п. 5.1 Договору, протягом 15 (П'ятнадцяти) календарних днів після отримання ним рахунку - фактури та акту наданих послуг за звітний місяць.
Відповідно до пунктів 6.1-6.4 договору № 9/Б, у випадку порушення зобов'язання, що виникає з цього Договору (надалі іменується «порушення Договору»), Сторона несе відповідальність, визначену цим Договором та (або) чинним в Україні законодавством.
Порушенням Договору є його невиконання або неналежне виконання, тобто виконання з порушенням умов, визначених змістом цього Договору.
Сторона не несе відповідальності за порушення Договору, якщо воно сталося не з її вини (умислу чи необережності).
Сторона вважається невинуватою і не несе відповідальності за порушення Договору, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання Договору.
У п. 6.6.1 договору № 9/Б встановлено, що у випадку надання послуг неналежної якості, невідповідності послуг вимогам цього Договору та чинному законодавству України, Виконавець сплачує Замовнику штраф у розмірі 1 000,00 (Одна тисяча) гривень, за кожен такий випадок, та зобов'язується власними силами, та за власні кошти, у погоджені з Замовником найкоротші строки, належно виконати покладені на нього зобов'язання.
У п. 6.6.1 договору № 9/Б визначено що за наявності доведеної вини, в разі надання послуг, які не відповідають умовам Договору, та призвели до настання реальних збитків Замовника Виконавець несе відповідальність у сумі завданих збитків за умови дотримання умов пп.3.2.6 Договору.
Договір набирає чинності з моменту його підписання Замовником та Виконавцем і діє до кінця 2018 року. Якщо за 30 календарних днів до кінця строку дії Договору, Сторони не уклали Додаткову угоду про розірвання Договору, дія договору продовжується на один календарний рік на тих самих умовах. (п. 10.1 договору № 9/Б)
Надалі 01.09.2019 між Товариством з обмеженою відповідальністю "МТБ ЮКРЕЙН" (Замовник) та Товариством з обмеженою відповідальністю "ПКФ УКРАЇНА" (Виконавець) укладено договір про надання послуг з бухгалтерського обліку № 59/Б (надалі також - договір № 59/Б), за умовами п. 1.1 якого Виконавець зобов'язується за завданням Замовника надати, а Замовник зобов'язується оплачувати послуги з: ведення на підставі документів, отриманих від Замовника, бухгалтерського обліку його діяльності; ведення кадрового обліку та збереження трудових книжок Замовника; складання і подання до податкової інспекції податкової звітності Замовника; складання і подання органам статистики фінансової звітності Замовника; складання і подання до фондів державного обов'язкового пенсійного та соціального страхування звітності про нарахування та сплату відповідних внесків Замовника; Виконавець за дорученням Замовника, при наданні сканкопій рахунків, готує платіжні та касові документи (каса, система Клієнт-Банк); супроводження документальних та інших перевірок, що проводяться у Замовника: територіальними органами Державної Податкової Служби України, Пенсійного фонду України, Фонду соціального страхування України; юридичної та консультаційної підтримки.
Звертаючись до суду з цим позовом, позивач зазначає, що в межах договору № 9/Б в березні 2019 року, у зв'язку із запланованим створенням нових вакансій і прийомом на роботу нових працівників, позивач звернувся до ТОВ "Міжнародна аудиторська група" з проханням підготувати проекти необхідних документів, а саме: штатних розписів, наказів про затвердження штатних розписів, наказів про прийняття на роботу тощо, а також підготувати необхідні повідомлення для відповідних державних органів.
Впродовж березня 2019 року між позивачем і ТОВ "Міжнародна аудиторська група" велося електронне листування з цього питання, та ТОВ Міжнародна аудиторська група" підготувало необхідні накази і штатний розпис.
Середньооблікова кількість штатних працівників Товариства з обмеженою відповідальністю "МТБ ЮКРЕЙН" в період з 01.01.2019 до 31.04.2019 складала 5 осіб, а після прийому на роботу нових працівників, в період 01.04.2019 до 30.12.2019 - 9 осіб.
Отже, на думку позивача, на виконання Договору № 9/Б відповідач повинен був повідомити позивача про необхідність створення на підприємстві вакансії для особи з інвалідністю та підготувати всі необхідні для цього документи, а також забезпечити подання необхідних повідомлень до базового центру зайнятості не пізніше 1 квітня 2019 року (тобто, одночасно з підготовкою спеціалістами відповідача Штатного розпису та Наказу від 01.04.2019 № 17 Ш-2019 про його затвердження, якими кількість штатних одиниць на підприємстві позивача збільшувалася до 9 осіб).
Однак, ТОВ "Міжнародна аудиторська група" своєчасно не повідомила позивача про те, що у зв'язку з прийомом на роботу нових працівників і збільшенням їх кількості до 9 осіб, виникла необхідність створення вакансії для особи з інвалідністю, та не підготувало необхідні повідомлення державним органам (зокрема, згадане повідомлення, що мало бути подане до базового центру зайнятості).
За твердженнями позивача, відповідачем було порушено умови Договору про надання послуг, а саме: не забезпечено належне та повне ведення кадрового обліку позивача, зокрема:
- вчасно не повідомлено позивача про нормативні вимоги щодо працевлаштування особи з інвалідністю;
- не забезпечено належне оформлення у штатному розписі позивача вакантної посади для працевлаштування особи з інвалідністю;
- не подано звіт за формою № 3-НП до центру зайнятості із зазначенням вакантної посади для особи з інвалідністю;
- подано Звіт за 2019 рік із виправленням, без попереднього повідомлення керівника позивача про внесення змін у цей Звіт.
З огляду на викладене, внаслідок неналежного виконання відповідачем Договору про надання послуг позивачу було завдано збитки в розмірі 216 622,00 грн, що являють собою суму адміністративно-господарської санкції, сплаченої позивачем до Державного бюджету в порядку ст. 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» за робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте нею.
У зв'язку з невиконанням відповідачем грошового зобов'язання з відшкодування позивачу збитків, останній також нарахував та заявив до стягнення інфляційні у розмірі 16 679,90 грн, 3% річних у розмірі 5207,49 грн та пеню у розмірі 10 533,67 грн.
Крім того, у зв'язку з допущенням відповідачем порушення умов Договору № 9/Б позивач заявив про стягнення з відповідача штрафу у розмірі 1000,00 грн на підставі п. 6.6.1 цього договору.
Заперечуючи проти задоволення позовних вимог, відповідач зазначає, що Договором № 9/Б не передбачено надання послуг консультаційного характеру щодо законодавства України до яких, зокрема, відноситься повідомлення позивачу про нормативні вимоги щодо працевлаштування осіб з інвалідністю. Отже, посилання позивача на не подання звіту за формою №3-ПН до центра зайнятості із зазначенням вакантної посади для особи з інвалідністю, як на порушення умов договору №9/Б, не відповідає дійсності.
Крім того, предметом договору №59/Б не передбачено надання відповідачем послуг з складання та подання звітності про зайнятість та працевлаштування інвалідів до Фонду соціального захисту інвалідів то і посилання позивача на нібито подання відповідачем Звіту за 2019 рік із виправленнями не підтверджується доказами та не відповідає умовам укладеного між сторонами договору.
З огляду на те, що збитки виникли не в наслідок надання відповідачем послуг визначених договорами №9/Б та №59/Б, а у зв'язку з недотриманням позивачем норм чинного законодавства України, підстави для відшкодування збитків у відповідача відсутні.
Враховуючи те, що надані відповідачем в період з березня 2019 по вересень 2019 послуги за договором № 9/Б були прийняти позивачем за Актами прийому-передачі наданих послуг без зауважень, а тому підстави для застосування заявленого позивачем до стягнення штрафу відсутні.
Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та, враховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд зазначає таке.
Відповідно до ч. 2, 3 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України (надалі також - ГПК України) юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.
Згідно з ч. 1 ст. 15 Цивільного кодексу України кожна (надалі також - ЦК України) особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Отже, юридичні особи мають право звертатись до господарського суду за захистом своїх оспорюваних або порушених прав.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
Як встановлено у ст. 5 ГПК України, здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
За змістом статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини.
Відповідно до статей 6, 626, 627 зазначеного Кодексу договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно зі статтею 509 ЦК України і статті 173 Господарського кодексу України (надалі також - ГК України) в силу господарського зобов'язання, яке виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання, один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
У частинах 1, 2 статті 193 ГК України визначено, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.
Згідно зі статтями 525, 526, 530 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Як свідчать матеріали справи, Товариство з обмеженою відповідальністю "МТБ ЮКРЕЙН" заявило вимоги про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "ПКФ УКРАЇНА" збитків у зв'язку із неналежним виконанням відповідачем зобов'язань за укладеним між сторонами договором № 9/Б про надання послуг з бухгалтерського обліку від 14.02.2018, що виявилося у незабезпеченні належного та повного кадрового обліку позивача, у розмірі суми сплаченої позивачем адміністративно-господарської санкції до Державного бюджету в порядку ст. 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні».
Вказаний договір № 9/Б за своєю правовою природою є договором про надання послуг, який в свою чергу, врегульовано Главою 63 ЦК України.
Зокрема, стаття 901 ЦК України передбачає, що за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Положення цієї глави можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов'язання.
Відповідно до статті 902 ЦК України виконавець повинен надати послугу особисто. У випадках, встановлених договором, виконавець має право покласти виконання договору про надання послуг на іншу особу, залишаючись відповідальним в повному обсязі перед замовником за порушення договору.
Згідно з ч. 1 ст. 906 ЦК України, збитки, завдані замовнику невиконанням або неналежним виконанням договору про надання послуг за плату, підлягають відшкодуванню виконавцем, у разі наявності його вини, у повному обсязі, якщо інше не встановлено договором. Виконавець, який порушив договір про надання послуг за плату при здійсненні ним підприємницької діяльності, відповідає за це порушення, якщо не доведе, що належне виконання виявилося неможливим внаслідок непереборної сили, якщо інше не встановлено договором або законом.
За умовами договору № 9/Б, до обов'язків відповідача належить, зокрема, ведення кадрового обліку позивача.
Суд зазначає, що у вказаному договорі сторонами не наведено визначення поняття «ведення кадрового обліку» та не деталізовано переліку послуг (дій, робіт), які підпадають під це визначення, у зв'язку з чим в контексті наведеного спірним питанням у даній справі між сторонами стала наявність/відсутність у відповідача обов'язку з повідомлення позивача про нормативні вимоги щодо працевлаштування особи з інвалідністю та оформлення у штатному розписі позивача вакантної посади для працевлаштування особи з інвалідністю, подання відповідної звітності до центру зайнятості із зазначенням вакантної посади для особи з інвалідністю.
Суд звертає увагу, що у чинному законодавстві також не наведено визначення поняття «кадровий облік» та «ведення кадрового обліку».
За змістом частини 1 статті 637 ЦК України тлумачення умов договору здійснюється відповідно до статті 213 цього Кодексу.
Згідно з частинами 1, 2 статті 213 ЦК України зміст правочину може бути витлумачений стороною (сторонами). На вимогу однієї або обох сторін суд може постановити рішення про тлумачення змісту правочину.
Правила тлумачення змісту правочину визначено частиною 3 цієї норми, яка передбачає, що при тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з'ясувати зміст окремих частин правочину, їхній зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін.
За змістом частини 4 статті 213 ЦК України, якщо за правилами, встановленими частиною 3 цієї статті, немає можливості визначити справжню волю особи, яка вчинила правочин, до уваги беруться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істотне значення.
Стосовно тлумачення поняття «ведення кадрового обліку», викладеного у змісті договору № 9/Б, суд погоджується з тлумаченням позивача за правилами, встановленими у ч. 4 ст. 213 ЦК України (третій рівень тлумачення), виходячи з мети правочину та подальшої поведінки сторін, звичаїв ділового обороту, що вміщене в підпункті 1.1.2 договору № 9/Б положення, відповідно до якого «Виконавець зобов'язується за завданням Замовника надати, а Замовник зобов'язується оплатити наступний комплекс послуг ... ведення кадрового обліку Замовника», слід розуміти як зобов'язання відповідача забезпечити дотримання всіх вимог законодавства у цій сфері, в тому числі, вимог щодо працевлаштування осіб з інвалідністю.
За переконанням суду, внаслідок укладення вказаного договору відповідач взяв на себе зобов'язання щодо належного надання позивачу послуг, пов'язаних з кадровим обліком на підприємстві Товариства з обмеженою відповідальністю "МТБ ЮКРЕЙН", зокрема, зобов'язання щодо підготовки всіх необхідних документів, пов'язаних х працевлаштуванням, в тому числі, документів щодо працевлаштування осіб з інвалідністю, що також відповідно передбачає і своєчасне інформування позивача про вимоги законодавства у сфері трудових відносин.
Суд згодний з позивачем, що в рамках виконання цього положення договору відповідач повинен був, зокрема, повідомити позивача про відповідні вимоги законодавства, належно оформити у штатному розписі позивача вакантну посаду для особи з інвалідністю, подати до відповідних державних органів необхідні звітні та інші документи тощо.
Виходячи зі змісту договору № 9/Б та з огляду на відсутність на підприємстві позивача відповідного працівника (спеціаліста по роботі з персоналом, інспектора з кадрів тощо), суд робить висновок про те, що укладення договору було спрямовано якраз на передання відповідачу як особі, яка професійно займається кадровою роботою, з-поміж іншого, функцій з ведення кадрового обліку на підприємстві позивача, тобто, фактично замінено відсутнього працівника з ведення кадрової роботи на Товариство з обмеженою відповідальністю "ПКФ УКРАЇНА" (так званий віддалений відділ кадрів).
Тобто, укладаючи вказаний договір, позивач саме і розраховував на уникнення ризикових ситуацій, таких як спірна, спровокованої незнанням самим позивачем нюансів кадрової роботи.
До того ж відповідач суперечить сам собі, стверджуючи про відсутність у нього спірних обов'язків за договором № 9/Б, оскільки натомість такі обов'язки він сам і виконував, фактично визнаючи їх за собою, адже повідомив позивача про необхідність оформлення, працевлаштування особи з інвалідністю, подав відповідний звіт 10-ПІ до Фонду соціального захисту інвалідів, комунікував з представниками фонду, надавав позивачу консультації щодо сплати суми штрафної санкції, здійснив її розрахунок тощо, що ним не заперечується у відзиві та судом з'ясовано у представника відповідача в судових засіданнях.
Отже, суд доходить висновку, що у даному випадку, в межах виконання своїх зобов'язань з ведення кадрового обліку за Договором № 9Б відповідач мав вчасно проінформувати відповідача про вимоги законодавства щодо створення робочого місця для працевлаштування особи з інвалідністю з 01.04.2019, оформити у штатному розписі позивача вакантну посаду для особи інвалідністю, забезпечити надання інформації про попит на вакансії державній службі зайнятості та належним чином оформленого звіту до Фонду соціального захисту інвалідів.
Відповідно до частин 1, 9 ст.19 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» (надалі - Закон № 875-ХІІ, Закон), для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських об'єднань осіб з інвалідністю, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.
Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, в яких за основним місцем роботи працює 8 і більше осіб, реєструються у відповідних відділеннях Фонду соціального захисту інвалідів за своїм місцезнаходженням і щороку подають цим відділенням звіт про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю.
Згідно з частиною 3 статті 18 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні», підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Відповідності до ст. 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих осіб з інвалідністю менша, ніж установлено нормативом, передбаченимстаттею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю.
Статтею 238 Господарського кодексу України передбачено, що за порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності до суб'єктів господарювання можуть бути застосовані уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування адміністративно-господарські санкції, тобто заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб'єкта господарювання та ліквідацію його наслідків.
Види адміністративно-господарських санкцій, умови та порядок їх застосування визначаються цим Кодексом, іншими законодавчими актами. Адміністративно-господарські санкції можуть бути встановлені виключно законами.
Серед переліку адміністративно-господарських санкцій, встановленого у ч. 1ст. 239 Господарського кодексу Українивказано, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування відповідно до своїх повноважень та у порядку, встановленому законом, можуть застосовувати до суб'єктів господарювання, зокрема,адміністративно-господарський штраф, а також і інші адміністративно-господарські санкції, встановлені цим Кодексом та іншими законами.
Таким чином, законом передбачена відповідальність у вигляді адміністративно-господарських санкцій для підприємств, які не забезпечили середньооблікову чисельність працюючих інвалідів відповідно до установленого нормативу.
При цьому відповідно до ст. 218 Господарського кодексу України, підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб'єкт господарювання за порушення господарського зобов'язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов'язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності. Не вважаються такими обставинами, зокрема, порушення зобов'язань контрагентами правопорушника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов'язання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів.
Відповідно до ч. 1, 3 ст. 18 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», забезпечення прав осіб з інвалідністю на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.
Підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
За змістом ст. 18-1 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» пошук підходящої роботи для інваліда здійснює державна служба зайнятості.
Таким чином, обов'язок підприємства зі створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов'язком займатись пошуком інвалідів для працевлаштування.
Відповідно до п. 4 ч. 3 ст. 50 Закону України «Про зайнятість населення» роботодавці зобов'язані, зокрема, своєчасно та в повному обсязі у порядку, затвердженому центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, за погодженням з центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у галузі статистики, подавати територіальним органам центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, інформацію про попит на робочу силу (вакансії).
Отже, своєчасно та в повному обсязі надавши інформацію про попит на вакансії підприємство, фактично, вживає усіх залежних від нього передбачених законом заходів для відповідності середньооблікової чисельності працюючих інвалідів установленим нормативам, тобто, заходів для недопущення господарського правопорушення.
Згідно із Порядком подання форми звітності № 3-ПН «Інформація про попит на робочу силу (вакансії)», затвердженого Наказом Міністерства соціальної політики України від 31 травня 2013 року № 316 форма № 3-ПН заповнюється роботодавцями та подається до базового центру зайнятості незалежно від місцезнаходження роботодавця. Актуальність зазначених у формі № 3-ПН вакансій уточнюється базовим центром зайнятості не рідше ніж двічі на місяць під час особистої зустрічі з роботодавцем, у телефонному режимі або через засоби електронного зв'язку. Форма № 3-ПН подається за наявності у роботодавця попиту на робочу силу (вакансії) не пізніше ніж через три робочі дні з дати відкриття вакансії. Датою відкриття вакансії є наступний день після створення робочого місця чи припинення трудових відносин з працівником, робоче місце якого стає вакантним, або дата, починаючи з якої може бути укладений трудовий договір з найманим працівником. Роботодавець визначає вид звітностіпервинна або уточнювальна. Первинна звітність подається з метою інформування про наявність попиту на робочу силу (вакансії). Уточнювальна звітність подається в разі необхідності на заміну первинної та містить уточнення характеристик вакансії: умов праці, розміру заробітної плати, вимог до претендента тощо. При цьому не можуть бути змінені дані щодо кількості вакансій та назви професії (посади).
Матеріалами справи підтверджується та відповідачем не заперечується, що незважаючи на збільшення на підприємстві позивача кількості працівників до 9 з 01.04.2019 (наказ від 01.04.2019 № 17Ш-2019), до базового центру зайнятості не було подано форму звітності № 3-ПН та не виконано нормативу для працевлаштування осіб з інвалідністю, що стало підставою для сплати адміністративно-господарської санкції позивачем до бюджету у розмірі 216 622,00 грн, що підтверджується платіжним дорученням № 462 від 22.04.2020.
Згідно зі ст. 611 ЦК України, у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема відшкодування збитків.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 614 ЦК України, особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом.
Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання.
Відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов'язання.
Відповідно до ст. 623 ЦК України, боржник, який порушив зобов'язання, має відшкодувати кредиторові завдані цим збитки.
Розмір збитків, завданих порушенням зобов'язання, доказується кредитором.
Збитки визначаються з урахуванням ринкових цін, що існували на день добровільного задоволення боржником вимоги кредитора у місці, де зобов'язання має бути виконане, а якщо вимога не була задоволена добровільно, - у день пред'явлення позову, якщо інше не встановлено договором або законом. Суд може задовольнити вимогу про відшкодування збитків, беручи до уваги ринкові ціни, що існували на день ухвалення рішення.
При визначенні неодержаних доходів (упущеної вигоди) враховуються заходи, вжиті кредитором щодо їх одержання.
Пунктом 2 ст. 22 ЦК України встановлено, що збитками визначаються втрати, яких особа зазнала у зв'язку із знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права, а також доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене.
Підставою для відшкодування збитків є склад правопорушення, який включає наступні фактори:
- наявність реальних збитків;
- вина заподіювача збитків;
- причинний зв'язок між діями або бездіяльністю винної особи та збитками.
Збитки - це витрати, зроблені управленою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною у відповідності до ст. 224 ГК України.
Відповідно до приписів статті 224 ГК України учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб'єкту, права або законні інтереси якого порушено. Під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.
Проте, позивачу потрібно довести суду факт заподіяння йому збитків, розмір зазначених збитків та докази невиконання зобов'язань та причинно-наслідковий зв'язок між невиконанням зобов'язань та заподіяними збитками.
При визначенні розміру збитків, заподіяних порушенням господарських договорів, береться до уваги вид (склад) збитків та наслідки порушення договірних зобов'язань для підприємства. Тоді як відповідачу потрібно довести відсутність його вини у спричиненні збитків позивачу.
Для застосування такої міри відповідальності як відшкодування збитків необхідною є наявність усіх чотирьох загальних умов відповідальності, а саме: протиправна поведінка; збитки; причинний зв'язок між протиправною поведінкою та завданими збитками; вина.
Протиправна поведінка особи може виявлятися у прийнятті нею неправомірного рішення або у неправомірній поведінці (діях або бездіяльності). Протиправною у цивільному праві вважається поведінка, яка порушує імперативні норми права або санкціоновані законом умови договору, внаслідок чого порушуються права іншої особи.
Під шкодою розуміється матеріальна шкода, що виражається у зменшенні майна потерпілого в результаті порушення належного йому майнового права, та (або) применшенні немайнового блага (життя, здоров'я тощо).
Причинний зв'язок між протиправною поведінкою особи та завданою шкодою є обов'язковою умовою відповідальності, яка передбачає, що шкода стала об'єктивним наслідком поведінки заподіювача шкоди.
Відсутність хоча б одного із вище перелічених елементів, утворюючих склад цивільного правопорушення, звільняє боржника від відповідальності за порушення у сфері господарської діяльності, оскільки його поведінка не може бути кваліфікована як правопорушення.
Суд зазначає, що саме на позивача покладається обов'язок довести наявність збитків, протиправність поведінки заподіювача збитків та причинний зв'язок такої поведінки із заподіяними збитками. При цьому, важливим елементом доказування наявності збитків є встановлення причинного зв'язку між протиправною поведінкою заподіювача та збитками потерпілої сторони. Слід довести, що протиправна дія чи бездіяльність заподіювача є причиною, а збитки, які завдано особі, - наслідком такої протиправної поведінки.
Відшкодуванню підлягають збитки, що стали безпосереднім, і що особливо важливо, невідворотним наслідком порушення боржником зобов'язання чи завдання шкоди. Такі збитки є прямими. Збитки, настання яких можливо було уникнути, які не мають прямого причинно-наслідкового зв'язку є опосередкованими та не підлягають відшкодуванню.
Відповідно до статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
У частині третьої статті 2 ГПК України однією з основних засад (принципів) господарського судочинства визначено принцип змагальності сторін, сутність якого розкрита у статті 13 цього Кодексу.
Відповідно до частин третьої-четвертої статті 13 ГПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Верховний Суд неодноразово наголошував щодо необхідності застосування категорій стандартів доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, це й принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони.
Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).
Реалізація принципу змагальності сторін в процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.
Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, в тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.
Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час вирішення судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.
Стандарт доказування "вірогідність доказів" підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач.
Відповідно до статті 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду і на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.
Зазначений підхід узгоджується з судовою практикою ЄСПЛ, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".
Відповідно до статті 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша). Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Згідно зі статтею 77 вказаного кодексу обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (частина перша).
Допустимість доказів має загальний і спеціальний характер. Загальний характер полягає в тому, що незалежно від категорії справ слід дотримуватися вимоги щодо отримання інформації з визначених законом засобів доказування з додержанням порядку збирання, подання і дослідження доказів. Спеціальний характер полягає в обов'язковості певних засобів доказування для окремих категорій справ чи заборона використання деяких з них для підтвердження конкретних обставин справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Шабельник проти України" (заява № 16404/03) від 19.02.2009 зазначається, що хоча стаття 6 (Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод) гарантує право на справедливий судовий розгляд, вона не встановлює ніяких правил стосовно допустимості доказів як таких, бо це передусім питання, яке регулюється національним законодавством (див. рішення у справі "Шенк проти Швейцарії" від 12.07.1998 та у справі "Тейшейра ді Кастру проти Португалії" від 09.06.1998).
Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (стаття 76 ГПК України).
Принцип належності доказів полягає в тому, що господарський суд приймає до розгляду лише ті докази, які мають значення для справи. Верховний Суд відзначає, що правило належності доказів обов'язкове не лише для суду, а й для осіб, які є суб'єктами доказування (сторони, треті особи), і подають докази суду. Питання про належність доказів остаточно вирішується судом.
Відповідно до приписів статті 91 ГПК України письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього. Учасники справи мають право подавати письмові докази в електронних копіях, посвідчених електронним цифровим підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до закону. Електронна копія письмового доказу не вважається електронним доказом. Копії документів вважаються засвідченими належним чином, якщо їх засвідчено в порядку, встановленому чинним законодавством. Учасник справи, який подає письмові докази в копіях (електронних копіях), повинен зазначити про наявність у нього або іншої особи оригіналу письмового доказу. Учасник справи підтверджує відповідність копії письмового доказу оригіналу, який заходиться у нього, своїм підписом із зазначенням дати такого засвідчення.
Згідно з частиною першою статті 96 ГПК України електронними доказами є інформація в електронній (цифровій) формі, яка містить дані про обставини, що мають значення для справи, зокрема, електронні документи (в тому числі текстові документи, графічні зображення, плани, фотографії, відео- та звукозаписи тощо). Такі дані можуть зберігатися, зокрема на портативних пристроях (картах пам'яті, мобільних телефонах тощо), серверах, системах резервного копіювання, інших місцях збереження даних в електронній формі (в тому числі в мережі Інтернет). Електронні докази подаються в оригіналі або в електронній копії, засвідченій електронним цифровим підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до Закону України "Про електронний цифровий підпис". Законом може бути передбачено інший порядок засвідчення електронної копії електронного доказу (частина друга статті 96 ГПК України).
Учасники справи мають право подавати електронні докази в паперових копіях, посвідчених в порядку, передбаченому законом. Паперова копія електронного доказу не вважається письмовим доказом (частина третя статті 96 ГПК України).
Учасник справи, який подає копію електронного доказу, повинен зазначити про наявність у нього або іншої особи оригіналу електронного доказу (частина четверта статті 96 ГПК України).
Якщо подано копію (паперову копію) електронного доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал електронного доказу. Якщо оригінал електронного доказу не поданий, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (паперової копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги (частина п'ята статті 96 ГПК України).
Враховуючи описані вимоги процесуального законодавства та здійснивши аналіз положень законодавства, зокрема, статей 73, 77, 91, 96 ГПК України, Верховний Суд у постанові від 29.01.2021 у справі № 922/51/20 дійшов висновку, що учасник справи на обґрунтування своїх вимог і заперечень має право подати суду електронний доказ в таких формах: 1) оригінал; 2) електронна копія, засвідчена електронним цифровим підписом; 3) паперова копія, посвідчена в порядку, передбаченому законом. Паперова копія електронного доказу не вважається письмовим доказом, однак є однією з форм, у якій учасник справи має право подати електронний доказ (частина третя статті 96 ГПК України), який, в свою чергу, є засобом встановлення даних, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (пункт 1 частини другої статті 73 ГПК України). Таким чином подання електронного доказу в паперовій копії саме по собі не робить такий доказ недопустимим. Суд може не взяти до уваги копію (паперову копію) електронного доказу, у випадку якщо оригінал електронного доказу не поданий, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (паперової копії) оригіналу.
З огляду на викладене, оскільки а ні відповідач а ні суд не ставить під сумнів відповідність поданих копій (паперових копій) електронного листування оригіналу, суд бере до уваги вказані докази як такі, що підтверджують наведені у позові обставини, та оцінює їх у сукупності з іншими доказами у справі.
При цьому, невиконання позивачем п. 4 ст. 96 ГПК України не має неодмінним наслідком неприйняття таких доказів судом за відсутності сумнівів відповідності поданих копій (паперових копій) оригіналу, у зв'язку з чим відповідна заява відповідача про неналежність доказів безпідставна.
Так само, безпідставною та необґрунтованою є вимога позивача про залишення вказаної заяви відповідача без розгляду.
Отже, з урахуванням наведеної вище сутності принципу змагальності, оцінивши подані докази у їх сукупності, суд зазначає, що позивачем доведено перед судом більш вірогідними доказами, аніж спростовано відповідачем, факт протиправної поведінки відповідача, яка виявилась у неналежному виконанні своїх зобов'язань за Договором № 9/Б, безпосереднім наслідком чого стало завдання позивачеві збитків у сумі 216 622,00 грн.
Оскільки у цьому випадку судом встановлено наявність неодмінних елементів складу цивільного правопорушення, необхідних для застосування відповідальності у вигляді стягнення збитків, позовні вимоги у цій частині підлягають задоволенню.
Окрім того, у зв'язку з простроченням відповідачем сплати збитків, позивач просить стягнути з відповідача інфляційні у розмірі 16 679,90 грн, 3% річних у розмірі 5207,49 грн та пеню у розмірі 10 533,67 грн.
Статтею 625 ЦК України встановлено відповідальність за порушення грошового зобов'язання, частиною 2 якої передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Відповідно до частини 1 статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певних дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
За змістом статей 509, 524, 533, 534, 625 ЦК України грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях, що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку. Тобто грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов'язок боржника з такої сплати.
Відповідно до статті 224 ГК України учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб'єкту, права або законні інтереси якого порушено. Під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.
До складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються: вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною; неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною; матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом (частина 1 статті 225 ГК України).
Отже, збитки, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, на користь особи, права або законні інтереси якої порушено, є грошовим зобов'язанням.
Стаття 625 розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов'язання» книги 5 ЦК і визначає загальні правила відповідальності за порушення грошового зобов'язання. Приписи розділу І книги 5 ЦК поширюють свою дію на всі види грошових зобов'язань, у тому числі як на договірні зобов'язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК), так і на недоговірні зобов'язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 цього Кодексу).
Таким чином у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто, приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань.
Зазначені висновки щодо застосування статті 625 ЦК України до грошових зобов'язань, незалежно від підстав їх виникнення, наведено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі № 686/21962/15-ц, від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц, від 23.10.2019 у справі № 723/304/16-ц. Аналогічні за змістом висновки щодо застосування статті 625 ЦК України містяться, зокрема і у постановах Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2018 у справі № 910/10156/17, від 22.09.2020 у справі № 918/631/19.
За встановлених у справі обставин відповідач має невиконане грошове зобов'язання перед позивачем, що підтверджується обставинами, встановленими у цьому рішенні суду. Отже, заявлені позивачем вимоги про стягнення інфляційних втрат і 3 %, нарахованих відповідно до статті 625 ЦК України на суму боргу за прострочення виконання відповідачем зобов'язання з відшкодування збитків, є обґрунтованими і такими, що відповідають вимогам чинного законодавства.
Аналогічної позиції дотримується Верховний Суд у постанові від 25.03.2021 у справі № 925/446/20.
Позивачем заявлено до стягнення інфляційні у розмірі 16 679,90 грн за період прострочення з липня 2020 року по березень 2021 року та 3% річних у розмірі 5207,49 грн за період прострочення з 25.06.2021 по 13.04.2021.
Разом з тим, стосовно часу, з якого у відповідача виник обов'язок з відшкодування завданих позивачу збитків, суд зазначає таке.
Як вже встановлено судом, відповідач порушив грошове зобов'язання з відшкодування збитків, отже, у позивача виникло право на застосування наслідків такого порушення відповідно до статті 625 ЦК України.
Відповідно до частини 1 статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
За змістом статті 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
З матеріалів справи вбачається, що 16.06.2021 позивач направив відповідачу претензію № 1/2020 про відшкодування збитків у зв'язку з істотним порушенням умов договору від 27.04.2020, у якій просив протягом 30 календарних днів з моменту її отримання відшкодувати збитки у розмірі 216 624,00 грн (опис вкладення у цінний лист, фіскальний чек та накладна Укрпошти від 16.06.2020).
Вказану претензію відповідач отримав 17.06.2020, що підтверджується ним самим у запиті про надання документів до претензії № 295 віл 23.06.2020.
Отже, з огляду на приписи ст.ст. 530, 625 ЦК України, з урахуванням встановленої обставини щодо надсилання вказаної вимоги про сплату коштів, яка не була виконана відповідачем, і відповідно, внаслідок чого у відповідача виник обов'язок сплатити кошти, виконання якого прострочено в розумінні ст. 530 ЦК України з 18.07.2020, оскільки визначений позивачем самостійно у претензії 30-денний строк закінчився 17.07.2020.
Отже, з відповідача на користь позивача слід стягнути 3% річних за період прострочення з 18.07.2020 по 13.04.2021 у розмірі 4799,10 грн та інфляційні за період прострочення з 18.07.2020 по 31.03.2021 у розмірі 16 679,90 грн. При цьому, суд зазначає, що при здійсненні розрахунку інфляційних суд позбавлений можливості самостійно виходити за межі заявлених позовних вимог, з огляду на приписи ч. 2 ст. 237 Господарського процесуального кодексу України.
Щодо вимог про стягнення пені у розмірі 10 533,67 грн за період прострочення з 25.06.2020 по 13.04.2021, суд зазначає таке.
Згідно з положеннями ст. 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.
Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.
Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Згідно з ч. 1, 2 ст. 551 Цивільного кодексу України предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно.
Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.
Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшеним у договорі.
Відповідно до ч. 1 ст. 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Відповідно до ст. 231 Господарського кодексу України, законом щодо окремих видів зобов'язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається.
У разі якщо порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов'язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов'язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах: за порушення умов зобов'язання щодо якості (комплектності) товарів (робіт, послуг) стягується штраф у розмірі двадцяти відсотків вартості неякісних (некомплектних) товарів (робіт, послуг); за порушення строків виконання зобов'язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості.
Законом може бути визначений розмір штрафних санкцій також за інші порушення окремих видів господарських зобов'язань, зазначених у частині другій цієї статті.
У разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).
У разі недосягнення згоди між сторонами щодо встановлення та розміру штрафних санкцій за порушення зобов'язання спір може бути вирішений в судовому порядку за заявою заінтересованої сторони відповідно до вимог цього Кодексу.
Штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.
Розмір штрафних санкцій, що застосовуються у внутрішньогосподарських відносинах за порушення зобов'язань, визначається відповідним суб'єктом господарювання - господарською організацією.
Отже, чинне законодавство поділяє неустойку на законну і договірну. Необхідною умовою виникнення права на неустойку є визначення у законі чи у договорі управненої та зобов'язаної сторони, виду правопорушення, за вчинення якого неустойка стягується і конкретний її розмір.
У тому випадку, коли правочин не містить в собі умов щодо розміру та бази нарахування пені, або містить умову про те, що пеня нараховується відповідно до чинного законодавства, сума пені може бути стягнута лише в разі, якщо обов'язок та умови її сплати визначено певним законодавчим актом. Такої правової позиції дотримується Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10.12.2019 у справі № 904/4156/18.
При цьому, а ні умовами договору № 9/Б, а ні спеціальним законодавчим актом, не встановлено умови про нарахування пені та її розміру за порушення виконання грошового зобов'язання зі сплати збитків.
Між тим, Закон України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" також не встановлює конкретного розміру (відсотку) пені, а лише обмежує її визначення сторонами у договорі подвійною обліковою ставкою Національного банку України.
Крім того, частина шоста статті 231 ГК України також не встановлює розмір штрафної санкції за порушення грошового зобов'язання, а визначає певний спосіб її формування (у відсотковому відношенні, розмір відсотків визначається через облікову ставку Національного банку України).
Отже, вказані норми закону не можуть бути застосовані у даному випадку як законна підстава для визначення розміру стягуваної пені.
З огляду на викладене вище, правові підстави для стягнення пені за прострочення відповідачем сплати збитків у даному випадку відсутні, у зв'язку з чим у задоволенні позовних вимог про стягнення пені суд відмовляє.
Разом з тим, стосовно вимог про стягнення штрафу у розмірі 1000,00 грн, суд зазначає, що його нарахування та розмір відповідають нормам закону та п. 6.6.1 договору № 9/Б, оскільки судом вище по тексту встановлено факт неналежного виконання умов договору щодо надання послуг.
За приписами статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів сторін та їх відображення у судовому рішенні, суд спирається на висновки, яких дійшов Європейський суд з прав людини у рішенні від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Поряд з цим, за змістом п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень та висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішеннях у справах "Трофимчук проти України", "Серявін та інші проти України" обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
З урахуванням наведеного, суд зазначає, що решта долучених до матеріалів справи доказів та доводів сторін була досліджена судом і наведених вище висновків стосовно наявності підстав для задоволення позову не спростовує.
Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.
Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору за покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
На підставі викладеного, керуючись статтями 74, 76-80, 129, 236 - 242 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва
1. Позовні вимоги задовольнити частково.
2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "ПКФ УКРАЇНА" (вул. Богдана Хмельницького, б. 52-Б, 4 поверх, м. Київ, 01030, ідентифікаційний код 34619277) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "МТБ ЮКРЕЙН" (вул. Ярославів Вал, б. 13/2-Б, м. Київ, 01054, ідентифікаційний код 41892218) збитки у розмірі 216 622,00 грн, 3% річних у розмірі 4799,10 грн, інфляційні у розмірі 16 679,90 грн, штраф у розмірі 1000,00 грн та судовий збір у розмірі 3586,52 грн.
3. В іншій частині позову відмовити.
4. Видати наказ після набрання судовим рішенням законної сили.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Дата складання та підписання повного тексту рішення: 15.11.2021
Суддя Т. Ю. Трофименко