17 листопада 2021 року
Київ
справа №473/3672/20
адміністративне провадження № К/9901/32205/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючого судді-доповідача: Мартинюк Н.М.,
суддів: Жука А.В., Мельник-Томенко Ж.М.,
розглянув у порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу №473/3672/20
за позовом військової частини НОМЕР_1 Західного регіонального управління Прикордонної служби України
до громадянина Республіки Союзу ОСОБА_1
про продовження строку затримання з метою ідентифікації і забезпечення примусового видворення іноземця, який підлягає примусовому видворенню за межі України,
за касаційною скаргою громадянина Республіки Союзу ОСОБА_1
на постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 19 листопада 2020 року (головуючий суддя: Домусчі С.Д., судді: Семенюк Г.В., Шляхтицький О.І.).
У жовтні 2020 року Військова частина НОМЕР_1 Західного регіонального управління Прикордонної служби України пред'явила позов до громадянина Республіки Союзу ОСОБА_1 , в якому просила суд:
- продовжити строк затримання на шість місяців з метою ідентифікації і забезпечення примусового видворення особи, яка ідентифікує себе як громадянина Республіки Союзу ОСОБА_1 , який підлягає примусовому видворенню за межі України, а саме: до 7 травня 2021 року.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що 7 травня 2020 року о 15 год 50 хв відповідач був прийнятий на територію України в ході прикордонно-представницької зустрічі в ППр «Ужгород» ВПС «Ужгород» в порядку угоди про реадмісію особи, яка незаконно перетнула державний кордон в складі групи осіб із України в Словацьку Республіку і був затриманий прикордонною поліцією Словацької Республіки.
Позивач також зазначив про відсутність у відповідача документів, що посвідчують його особу і підтверджують законність перебування на території України.
Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 8 травня 2020 року задоволено позов про затримання особи, яка ідентифікує себе як громадянина Республіки Союзу ОСОБА_1 з метою його ідентифікації і забезпечення видворення за межі України строком на шість місяців.
На підставі цього рішення суду відповідач був поміщений до Миколаївського пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні.
Позивач посилався на те, що шестимісячний строк затримання відповідача з поміщенням до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, закінчується, проте наявні умови, за яких неможливо забезпечити примусове видворення відповідача. Такими умовами позивач зазначає: неотримання документів, необхідних для ідентифікації відповідача та організації примусового видворення за межі території України.
Рішенням Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 6 листопада 2020 року в задоволенні позову відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову місцевий суд виходив з того, що зверненню позивача з позовом про затримання іноземця з метою його ідентифікації та (або) забезпечення видворення (продовження строку затримання) повинно передувати попереднє звернення до суду з позовом про примусове видворення.
Отже, суд першої інстанції дійшов висновку, що позивачем не дотримано процедури, за якою може бути обмежене право на свободу та особисту недоторканність іноземця, що нелегально перебуває на території України, шляхом продовження строку затримання з метою його ідентифікації та (або) забезпечення видворення, а саме: не здійснено попереднього звернення до суду з позовом про примусове видворення відповідача.
До того ж, місцевий суд зазначив, що у справах про продовження строку затримання з метою ідентифікації та забезпечення примусового видворення слід встановити, одночасну наявність двох умов, а саме: відсутність співпраці з боку іноземця з органами державної міграційної служби і неодержання інформації з країни його походження.
В цьому контексті судом встановлено, що позивачем вжито заходи для забезпечення ідентифікації та документування відповідача шляхом надсилання відповідних запитів до Департаменту консульської служби МЗС України, відповіді на які не надійшли. Отже, підтверджено факт неодержання інформації з країни походження відповідача.
Проте, суд відхилив доводи позивача щодо відсутності співпраці з боку відповідача з органами державної міграційної служби, зазначивши, що відповідач надав усю необхідну інформацію про себе і жодним чином не перешкоджав процедурі його ідентифікації.
Отже, оскільки факт відсутності співпраці з боку відповідача з органами державної міграційної служби не підтверджено, суд встановив відсутність умов, які необхідні для продовження строку затримання особи з метою її ідентифікації та забезпечення примусового видворення.
Постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 19 листопада 2020 року рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 6 листопада 2020 року скасовано, позов задоволено повністю.
Задовольняючи позов, апеляційний суд виходив з того, що подання позову про затримання іноземця або особи без громадянства з метою його ідентифікації та (або) забезпечення видворення не обов'язково пов'язується законодавцем із наявністю такого факту, як попереднє звернення до суду з позовом про примусове видворення, адже прийняттю рішення про примусове видворення іноземця або особи без громадянства передує процедура його ідентифікації з метою встановлення обставин щодо країни походження іноземця, з приводу якої обов'язковому дослідженню підлягають обставини стосовно можливості видворення такої особи саме до обумовленої країни та безпечності для особи такого видворення.
Так, суд апеляційної інстанції встановив, що позивачем вживались достатні та адекватні заходи для забезпечення ідентифікації відповідача, зокрема, неодноразово направлялись запити до Департаменту консульської служби МЗС України і Посольства Народної Республіки Союзу М'янми в Російській Федерації з метою підтвердження даних, повідомлених відповідачем під час затримання і процедури ідентифікації. Проте відповіді отримано не було, що унеможливлює підготовку документів позивачем про забезпечення видворення відповідача за межі території України.
До того ж, апеляційний суд зазначив про помилковість висновків суду першої інстанції щодо необхідності одночасного існування двох підстав, як-то відсутність співпраці з боку іноземця та неодержання інформації з країни його походження, оскільки зазначені в частині тринадцятій статті 289 КАС України умови, за яких неможливо ідентифікувати іноземця чи особу без громадянства, забезпечити примусове видворення чи реадмісію особи, є самостійними підставами продовження строку затримання іноземців чи осіб без громадянства.
Не погоджуючись із постановою апеляційного суду, відповідач звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на неї.
У листопаді 2020 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив скасувати постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 19 листопада 2020 року і залишити в силі рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 6 листопада 2020 року.
Скаржник у касаційній скарзі покликається на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права, а саме: на неврахування правових висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 27 листопада 2018 року в справі №754/2203/17 та від 21 серпня 2019 року в справі №522/960/18.
У відзиві на касаційну скаргу позивач просить відмовити у її задоволенні, а постанову апеляційного суду залишити без змін. Відзив обґрунтований правильністю вирішення спору судом апеляційної інстанції із дотриманням норм матеріального і процесуального права.
Згідно з ухвалою Верховного Суду від 16 грудня 2020 року касаційне провадження у цій справі відкрите на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України.
Відповідно до пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:
- якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Перевіривши матеріали справи і доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов таких висновків.
За правилами пункту 5 частини першої статті 339 КАС України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
За правилами частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Частиною п'ятою статті 242 КАС України передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Водночас Верховний Суд наголошує, що системний аналіз норм адміністративного процесуального законодавства свідчить, що під час вирішення справ суди враховують не будь-які висновки Верховного Суду, а ті, які висловлені Судом у подібних правовідносинах.
На обґрунтування наявності підстав касаційного оскарження Ділу Міа покликається на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права, а саме: застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного суду від 27 листопада 2018 року в справі №754/2203/17 та від 21 серпня 2019 року в справі №522/960/18.
Варто зауважити, що у справі №754/2203/17 орган Державної міграційної служби України просив суд:
- затримати з поміщенням до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні громадянина Народної Республіки Бангладеш;
- примусово видворити з України цього громадянина Народної Республіки Бангладеш.
Тобто, спірним було питання наявності або відсутності підстав для затримання особи і примусового її видворення з території України.
Відповідно до фактичних обставин справи, судами було встановлено, що громадянин Народної Республіки Бангладеш прибув до України у зв'язку з важким матеріальним станом в сім'ї, яка знаходиться в Народній Республіці Бангладеш. Відповідач прибув до України через Російську Федерацію на підставі туристичної візи. Кордон України він перетнув нелегально, прикордонний контроль не проходив.
Отже, судами було встановлено факт незаконності перетину особою кордону України, а також причини і спосіб прибуття особи на територію України.
В межах розгляду справи №754/2203/17 Верховний Суд зауважив, що примусовому видворенню іноземця чи особи без громадянства повинно передувати прийняття рішення компетентним органом про примусове повернення в країну походження або третю країну і невиконання іноземцем або особою без громадянства такого рішення або наявність обґрунтованих підстав вважати, що останній ухилятиметься від його виконання.
Тобто, Верховний Суд констатував, що обов'язковим до звернення до суду з позовом про примусове видворення особи є попереднє прийняття компетентним органом рішення про примусове повернення в країну походження або третю країну цієї особи. Отже, адміністративний суд не має повноважень на примусове видворення іноземця чи особи без громадянства до прийняття компетентним органом щодо цього іноземця чи особи без громадянства рішення про примусове повернення в країну походження або третю країну.
До того ж, Верховний Суд визначив, що клопотання про затримання щодо іноземця або особи без громадянства може бути подано стосовно особи, до якої подано та розглядається адміністративний позов про примусове видворення, одночасно підставою затримання повинні слугувати докази на підтвердження обґрунтованих підстав вважати, що іноземець або особа без громадянства, стосовно якого подано адміністративний позов про примусове видворення, не має документа, що дає право на виїзд з України, ухилятиметься від виконання рішення про його примусове повернення в країну походження або третю країну, перешкоджатиме проведенню процедури видворення або якщо існує ризик його втечі.
Ураховуючи, що судами попередніх інстанцій не з'ясовано, чи приймалося компетентним органом рішення про примусове повернення в країну походження або третю країну відповідача, Верховний Суд в межах розгляду справи №754/2203/17 дійшов висновку про необхідність направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
У справі №522/960/18 орган Державної міграційної служби України просив суд:
- затримати з метою ідентифікації та примусово видворити за межі території України громадянина Індії.
Відповідно до обставин справи №522/960/18 громадянин Індії прибув на територію України у червні 2017 року легально, на підставі національного паспорту, дійсного до 12 серпня 2020 року, і разової візи з терміном дії до 26 червня 2017 року через пункт пропуску України «Аеропорт-Одеса».
Тобто, судами було встановлено спосіб прибуття особи на територію України, а також встановлено факт легальності перетину цією особою кордону України.
В межах розгляду справи №522/960/18 Верховний Суд дійшов аналогічних висновків, що і у справі №754/2203/17, а саме: клопотання про затримання іноземця може бути подано міграційним органом до суду після подання адміністративного позову про його примусове видворення за наявності обґрунтованих підстав вважати, що іноземець ухилятиметься від виконання рішення про його примусове видворення, перешкоджатиме проведенню процедури видворення або якщо існує ризик його втечі, а так само у разі відсутності в іноземця, який вчинив порушення законодавства України з прикордонних питань або про правовий статус іноземців, документа, що дає право на виїзд з України.
До того ж, варто зауважити, що у справі №522/960/18 відповідач, який був громадянином Індії, мав національний паспорт, дійсний до 12 серпня 2020 року, що давав йому право на виїзд з держави і прибув до України легально.
Тобто, у справі №754/2203/17, як і в справі №522/960/18, спірним було питання затримання особи і примусове її видворення за межі України.
Предметом розгляду в цій справі є питання наявності або відсутності підстав для продовження строку затримання відповідача з метою його ідентифікації та забезпечення примусового видворення за межі України.
Тобто, суд, в межах позовних вимог, мав вирішити виключно питання щодо можливості продовження строку затримання відповідача ще на шість місяців.
Верховний Суд зауважує, що законність, наявність підстав і дотримання процедури затримання відповідача вже встановлено у рішенні Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 8 травня 2020 року і постанові П'ятого апеляційного адміністративного суду від 19 листопада 2020 року в справі №308/4451/20.
Вказані обставини мають преюдиційне значення, а відповідно до частини четвертої статті 78 КАС України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Отже, в межах розгляду цієї справи не вирішувалось питання затримання громадянина Республіки Союзу ОСОБА_1 і його примусового видворення за межі території України, а предметом судового розгляду було виключно питання наявності або відсутності підстав для продовження строку затримання відповідача для його ідентифікації та забезпечення його видворення за межі України.
До того ж, судами попередніх інстанцій в цій справі встановлено факт відсутності у відповідача документів, що посвідчують особу, проте не встановлено спосіб, обставини та причини незаконного перетину відповідачем кордону України, оскільки відсутня така інформація, як зазначає позивач, а країна можливого походження відповідача не надає відповіді на запити компетентних органів України щодо її отримання, що додатково вказує на неподібність фактичних обставин цієї справи і справ, на правові висновки Верховного Суду в яких покликається відповідач.
Варто також звернути увагу, що правові висновки Верховного Суду, на які покликається скаржник, сформовані за іншого правового регулювання, а саме за попередньої редакції КАС України.
За висновками Великої Палати Верховного Суду, подібність правовідносин означає тотожність суб'єктного складу учасників відносин, об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи (постанови від 27 березня 2018 року в справі №910/17999/16, від 25 квітня 2018 року в справі №910/24257/16).
Відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду судовими рішеннями в подібних правовідносинах є такі, де подібними (тотожними, аналогічними) є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (постанови від 16 травня 2018 року в справі №910/5394/15-г, від 19 червня 2018 року в справі № 922/2383/16, від 12 грудня 2018 року в справі №2-3007/11, від 16 січня 2019 року в справі №757/31606/15-ц, від 19 травня 2020 року в справі №910/719/19).
Як неодноразово зауважував Верховний Суд у своїй практиці, зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи.
Отже, ця справа відрізняється від справ №754/2203/17, №522/960/18, на правові висновки у яких покликається відповідач, змістом позовних вимог, правовими підставами позовів, а також фактичними обставинами справи.
За таких обставин, Верховний Суд констатує, що у справі, яка переглядається, і у справах №754/2203/17, №522/960/18 подібним убачаються суб'єктний склад правовідносин (одночасно Суд не вбачає відмінності у суб'єктному складі правовідносин виключно на підставі того, що у цій справі позивачем є орган Державної прикордонної служби, а у справах №754/2203/17 і №522/960/18, позивачами були органи Державної міграційної служби України, оскільки в силу положень статті 289 КАС України ці органи, серед інших, мають рівне право звертатись до адміністративного суду з позовом щодо затримання іноземців або осіб без громадянства, продовження строку такого затримання тощо), однак відмінними є предмет позову, зміст позовних вимог, фактичні обставини справи, правове регулювання спірних правовідносин.
Колегія суддів зауважує, що висновки, викладені у постановах Верховного Суду, перебувають у нерозривному зв'язку із обсягом встановлених обставин у кожній конкретній справі окремо. Тому адміністративні суди не повинні сприймати як обов'язкові висновки, викладені у постановах Верховного Суду, здійснені на підставі відмінних фактичних обставин справи.
Дослідивши зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності з урахуванням обставин кожної зазначеної справи, Верховний Суд дійшов висновку, про помилковість означених доводів касаційної скарги, оскільки висновки Верховного Суду, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними.
З огляду на наведене, колегія суддів Верховного Суду констатує, що спірні правовідносини у справі №473/3672/20 та у справах №754/2203/17, №522/960/18 не є подібними, а відтак правові висновки, викладені Верховним Судом у постановах по справам №754/2203/17, №522/960/18, не є релевантними до спірних правовідносин в цій справі та, відповідно, не повинні були застосовуватися судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.
З урахуванням цього, Верховний Суд дійшов висновку про необґрунтованість доводів касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження у цій справі відповідно до пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України.
В силу вимог пункту 5 частини першої статті 339 КАС України вказані обставини є підставою для закриття касаційного провадження судом касаційної інстанції.
Відповідно до частини другої статті 339 КАС України про закриття касаційного провадження суд касаційної інстанції постановляє ухвалу.
Керуючись статтями 339, 345, 355, 359 КАС України, Верховний Суд
Закрити касаційне провадження № К/9901/32205/20 у справі № 473/3672/20 за касаційною скаргою громадянина Республіки Союзу ОСОБА_1 на постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 19 листопада 2020 року.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання і не може бути оскаржена.
……………………………
……………………………
…………………………….
Н.М. Мартинюк
А.В. Жук
Ж.М. Мельник-Томенко,
Судді Верховного Суду