17 листопада 2021 року
м. Київ
справа № 816/1640/17
адміністративне провадження № К/9901/27520/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючого судді-доповідача: Мартинюк Н.М.,
суддів: Жука А.В., Мельник-Томенко Ж.М.,
розглянув у порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу №816/1640/17
за позовом ОСОБА_1
до Військової частини НОМЕР_1 ,
за участю третьої особи - Міністерства оборони України,
про стягнення коштів та зобов'язання вчинити певні дії,
за касаційною скаргою Військової частини НОМЕР_1
на постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 1 грудня 2017 року (суддя Алєксєєва Н.Ю.)
і постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 16 вересня 2020 року (головуючий суддя: Сіренко О.І., судді: Калиновський В.А., Кононенко З.О.).
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2017 року ОСОБА_1 пред'явив позов до Військової частини НОМЕР_1 , за участю третьої особи - Міністерства оборони України, в якому просив суд:
- стягнути на користь ОСОБА_1 невиплачену надбавку у розмірі 7,5% посадового окладу за особливі умови служби за період з 1 січня 2008 року до вересня 2013 року;
- зобов'язати здійснити нарахування і виплатити ОСОБА_1 грошові кошти за підвищення посадового окладу в розмірі 31,9% за першу кваліфікаційну категорію;
- зобов'язати здійснити нарахування і виплатити ОСОБА_1 грошові кошти за підвищення посадового окладу в розмірі 44,9% відсотків за вищу кваліфікаційну категорію;
- стягнути компенсацію за неотримане речове майно в сумі: 6789,27 грн;
- стягнути середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі: 194869,50 грн.
В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначив, що у період з 1 жовтня 2006 року до 13 вересня 2013 року він проходив військову службу в Збройних Силах України, обіймаючи різні посади, остання з яких, - посада начальника відділення променевої діагностики Військової частини НОМЕР_1 , і мав спеціальне звання майора медичної служби.
Відповідно до наказу першого заступника Міністра оборони України від 26 липня 2013 року №125 майора медичної служби ОСОБА_1 звільнено з військової служби з посади начальника відділення променевої діагностики військової частини НОМЕР_1 у запас за пунктом "б" (за станом здоров'я) частини шостої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» з правом носіння військової форми одягу.
Згідно з наказом ТВО командира військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України від 13 вересня 2013 року №181 позивача виключено зі списків особового складу частини, всіх видів забезпечення і направлено на військовий облік до Полтавського ОМВК.
Позивач зазначає, що на день його звільнення відповідачем не проведено виплати всіх сум, що належали йому при звільненні з військової служби, зокрема, не виплачено грошові кошти за підвищення посадового окладу у розмірі 31,9% за першу кваліфікаційну категорію та у розмірі 44,9% за вищу кваліфікаційну категорію, не виплачено надбавку в розмірі 7,5% посадового окладу за особливі умови служби та компенсацію вартості речового майна, що призвело до порушення законних прав та інтересів позивача.
На переконання ОСОБА_1 відповідач несе відповідальність за затримку розрахунку при звільненні, передбачену статтями 116, 117 Кодексу законів про працю України (далі - «КЗпП України»).
Вважаючи дії відповідача протиправними, ОСОБА_1 звернувся до суду з метою захисту своїх порушених прав.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Постановою Полтавського окружного адміністративного суду від 1 грудня 2017 року позовні вимоги задоволено частково.
Зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 Міністерства оборони України нарахувати і виплатити ОСОБА_1 недоотриману суму надбавки за особливі умови служби за період з 1 січня 2008 року до 13 вересня 2013 року у розмірі 15% від посадового окладу з урахуванням виплачених сум.
Стягнуто з Військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 13 вересня 2013 року до 30 вересня 2017 року в розмірі: 204354,48 грн з відповідним відрахуванням обов'язкових платежів до бюджету та спеціальних фондів.
У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Задовольняючи частково позовні вимоги щодо зобов'язання відповідача нарахувати і виплатити недоотриману суму надбавки за особливі умови служби у розмірі 15% від посадового окладу, суд першої інстанції виходив з того, що Інструкцією про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженої наказом Міністра оборони України від 11 червня 2008 року №260 (далі - «Інструкція №260») було упорядковано перелік додаткових видів грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу, до складу яких входять і надбавки за особливі умови служби, отже вказану надбавку з 1 січня 2008 року належало виплачувати в розмірах, визначених цією Інструкцією.
Також враховуючи те, що відповідачем у справі не було проведено виплату належних позивачеві сум при звільненні, а також враховуючи наявність вини відповідача щодо ненарахування і невиплати позивачеві вказаної надбавки, суд дійшов висновку про наявність підстав для виплати позивачеві суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Щодо посилання позивача на не виплату грошових коштів за підвищення посадового окладу у розмірі 31,9% за першу кваліфікаційну категорію та у розмірі 44,9% за вищу кваліфікаційну категорію у відповідності до наказу Міністерства оборони України №125 від 28 лютого 2006 року «Про впорядкування умов оплати праці працівників закладів охорони здоров'я та установ соціального захисту Збройних сил України» (далі - «Наказ №125») суд дійшов висновку про їх безпідставність і відмовив у задоволенні цих позовних вимог, оскільки позивача було призначено начальником відділення променевої діагностики, ВОС 9042003, тоді як, відповідно до пункту 4.3.1 Наказу №125 посадовий оклад підвищується за наявності кваліфікаційної категорії за спеціальністю "організація та управління охороною здоров'я" або "організація та управління фармацією" керівникам закладів охорони здоров'я, аптечних закладів та їх заступникам з числа лікарів та провізорів.
Стосовно вимоги про компенсацію за неотримане речове майно в сумі: 6789,27 грн, суд також відмовив у її задоволенні, зазначивши, що на момент звільнення позивача Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» не передбачав такого права для військовослужбовців, звільнених у запас або відставку.
Постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 28 лютого 2018 року постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 1 грудня 2017 року змінено в частині стягнення з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі: 204354,48 грн.
Стягнуто з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 13 вересня 2013 року до 30 вересня 2017 року в розмірі: 4271,00 гривень.
В іншій частині постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 1 грудня 2017 року залишено без змін.
Харківський апеляційний адміністративний суд, змінюючи рішення суду першої інстанції, дійшов висновку про необхідність застосування принципу співмірності та зменшення за таких обставин розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, посилаючись на правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року в справі №6-113цс16.
Постановою Верховного Суду від 20 травня 2020 року судове рішення суду апеляційної інстанції скасовано, а справу направлено на новий апеляційний розгляд.
Скасовуючи судове рішення апеляційного суду, Верховний Суд зазначив, що судом апеляційної інстанції не досліджено обставини з урахуванням критеріїв, які слід враховувати, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України. Суд зауважив, що відповідні критерії визначені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 26 лютого 2020 року в справі №821/1083/17 і від 26 червня 2019 року в справі №761/9584/15-ц.
Після повторного апеляційного розгляду справи, постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 16 вересня 2020 року постанову суду першої інстанції залишено без змін.
При новому апеляційному розгляді справи суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що відповідач, не виплативши суму надбавки за особливі умови служби за період з 1 січня 2008 року до 13 вересня 2013 року в розмірі 15% від посадового окладу у повному обсязі, а також середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 13 вересня 2013 року до 30 вересня 2017 року в розмірі: 204354,48 грн з відповідним відрахуванням обов'язкових платежів до бюджету та спеціальних фондів, діяв протиправно.
Отже, апеляційний суд дійшов висновку про необхідність стягнення з відповідача на користь позивача повної суми середнього заробітку, з огляду на те, що відповідач як суб'єкт владних повноважень не довів правомірності своєї позиції у спірних правовідносинах.
Не погоджуючись із постановами судів попередніх інстанцій, відповідач звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на них.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та відзивів
У жовтні 2020 року Військової частини НОМЕР_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просила скасувати постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 1 грудня 2017 року і постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 16 вересня 2020 року в частині задоволення позовних вимог.
Скаржник у касаційній скарзі покликається на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права.
У касаційній скарзі відповідач покликається на неврахування судом апеляційної інстанції на новому апеляційному розгляді правових висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 26 лютого 2020 року в справі №821/1083/17 і постанові від 26 червня 2019 року в справі №761/9584/15-ц щодо можливості зменшити розмір відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, передбаченого статтею 117 КЗпП України.
У відзиві на касаційну скаргу позивач просить відмовити у її задоволенні, а постанови судів першої та апеляційної інстанції залишити без змін. Відзив обґрунтований правильністю вирішення спору судами попередніх інстанцій із дотриманням норм матеріального і процесуального права.
Третя особа свого відзиву на касаційну скаргу не надала, копію ухвали Верховного Суду від 14 грудня 2020 року про відкриття касаційного провадження отримала 21 грудня 2020 року.
ІІ. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ
ОСОБА_1 проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 на посаді начальника відділення променевої діагностики 387 гарнізонного військового госпіталю Військової частини НОМЕР_1 , починаючи з 19 березня 2007 року.
Відповідно до наказу першого заступника Міністра оборони України від 26 липня 2013 року №125 майора медичної служби ОСОБА_1 звільнено з військової служби з посади начальника відділення променевої діагностики військової частини НОМЕР_1 у запас за пунктом "б" (за станом здоров'я) частини шостої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» з правом носіння військової форми одягу.
Згідно з наказом т.в.о. командира Військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України від 13 вересня 2013 року №181 позивача виключено зі списків особового складу частини, всіх видів забезпечення і направлено на військовий облік до Полтавського ОМВК.
Довідкою Військової частини НОМЕР_1 про розмір середньоденного та середньомісячного грошового забезпечення встановлено, що розрахунок середньоденного грошового забезпечення ОСОБА_1 складав: 140,74 грн.
Відповідно до довідки від 14 квітня 2014 року №1 на одержання грошової компенсації замість речового майна, що підлягає видачі майору ОСОБА_1 , звільненому у запас на підставі наказу командира Військової частини НОМЕР_1 від 13 вересня 2013 року №181, загальна сума такого майна становить: 6789,27 грн.
Згідно з довідкою Військової частини НОМЕР_1 від 14 вересня 2017 року №2137 і довідкою про розмір нарахованого і виплаченого грошового забезпечення за період з 1 січня 2008 року до 13 вересня 2013 року позивачу нараховано і виплачено надбавка за особливі умови служби у період з лютого 2008 року до 13 вересня 2013 року в обсязі 50% встановленого розміру відповідно до вимог пункту 7 постанови Кабінету Міністрів України «Про упорядкування структури та умов грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» від 7 листопада 2007 року №1294 (далі - «Постанова №1294»).
ІІІ. ДЖЕРЕЛА ПРАВА
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - «КАС України») визначено, що в справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
В силу статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку він вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди захищається законом.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей визначає Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
Відповідно до статті 1-2 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами.
У зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
За змістом пункту 1.2 Постанови №129 грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу складається з посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням, щомісячних (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії) та одноразових додаткових видів грошового забезпечення.
За правилами встановленими частиною першою статті 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Згідно зі статтею 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року №4-рп/2012 у справі №1-5/2012 за статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
IV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Відповідно до частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 КАС України).
Згідно з ухвалою Верховного Суду від 14 грудня 2020 року касаційне провадження у цій справі відкрите на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України.
Відповідно до пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:
- якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
У касаційній скарзі відповідач покликається на неврахування судом апеляційної інстанції при новому апеляційному розгляді правових висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 26 лютого 2020 року в справі №821/1083/17 і постанові від 26 червня 2019 року в справі №761/9584/15-ц щодо можливості зменшити розмір відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, передбаченого статтею 117 КЗпП України.
До того ж, зауважує, що апеляційний суд на новому апеляційному розгляді справи проігнорував вказівки Верховного Суду, викладені у постанові від 20 травня 2020 року в цій справі, щодо можливості зменшення суми середнього заробітку у відповідності до критеріїв, які визначені указаними постановами Великої Палати Верховного Суду.
Проаналізувавши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для її часткового задоволення з огляду на таке.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваних рішень визначаються статтею 242 КАС України, відповідно до якої рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Зміст спірних правовідносин, які склались у цій справі зводиться до питання розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні позивача з військової служби, який підлягає стягненню на його користь.
Задовольняючи позовні вимоги у спірному питанні, суд першої інстанції виходив з того, що згідно з довідкою Військової частини НОМЕР_1 про розмір середньоденного та середньомісячного грошового забезпечення, розрахунок середньоденного грошового забезпечення ОСОБА_1 становить: 140,74 грн, а тому середній заробіток у зв'язку із затримкою розрахунку складає: 204354,48 грн (140,74 грн (середньоденний розмір грошового забезпечення) х на 1452 (кількість днів затримки).
Суд апеляційної інстанції при первинному апеляційному перегляді справи врахував значний проміжок часу між датою звільнення і часом звернення до суду з цим позовом, а також те, що позивач неодноразово звертався до суду з аналогічними позовними вимогами, які не були розглянуті по суті, що розцінив як свідчення можливого умисного штучного збільшення розміру виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, а тому дійшов висновку про зменшення такої виплати.
Верховний Суд, скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції, виходив з того, що апеляційним судом не досліджено обставини з урахуванням критеріїв, на які слід зважати, зменшуючи розмір відшкодування, визначеного виходячи із середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України.
При новому апеляційному розгляді справи суд апеляційної інстанції, не встановив підстав для зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку з позивачем, а тому рішення суду першої інстанції, яким сума середнього заробітку стягнута в повній мірі, залишив без змін.
Статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема, захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то у тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Отже, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року в справі №821/1083/17 зазначила, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Зазначено також, що з огляду компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Аналогічні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.
До того ж, у вказаній постанові зазначено, що Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16 у тому, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.
Водночас, виходячи з мети відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, яка полягає у компенсації працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, і які розумно можна було б передбачити, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що, з одного боку, не всі чинники, сформульовані у зазначеному висновку, відповідають такій меті. Так, сама лише наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум; момент виникнення такого спору, прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника, істотність розміру недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком працівника не впливають на розмір майнових втрат, яких зазнає працівник у зв'язку з простроченням розрахунку. З іншого боку, істотним є період такого прострочення, хоча такий чинник у згаданій постанові Верховного Суду України не сформульований.
З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням №6-113цс16, і вважає, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:
розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
При новому апеляційному розгляді цієї справи судом було встановлено відсутність обставин, які б могли стати підставою для зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні позивача, а тому апеляційну скаргу відповідача залишено без задоволення. Одночасно, апеляційний суд (як і суд першої інстанції) не визначив розмір простроченої заборгованості відповідача перед позивачем, що зробило неможливим правильне встановлення суми відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні позивача.
Позиція скаржника зводиться до того, що апеляційним судом було розглянуто справу без урахування висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постановах від 26 лютого 2020 року в справі №821/1083/17 і від 26 червня 2019 року в справі №761/9584/15-ц.
Суд погоджується з таким доводом касаційної скарги, адже на новому розгляді суд апеляційної інстанції зазначив про недоведеність з боку відповідача його правової позиції, зокрема, щодо необхідності зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Верховний Суд з цього приводу зауважує, що компетенція щодо зменшення розміру середнього заробітку належить суду, який розглядає трудовий спір. Саме суд має надати оцінку обставинам конкретної справи, врахувати, зокрема, розмір простроченої заборгованості роботодавця, період затримки виплати, ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, а також інші обставини справи, які можуть бути підставами для зменшення відповідного стягнення про що, власне, і зауважила Велика Палата Верховного Суду у вказаних постановах.
Проте, з оскаржуваної постанови апеляційного не вбачається надання жодної оцінки указаним критеріям для можливого зменшення розміру середнього заробітку, яку мав надати апеляційний суд відповідно до постанови Верховного Суду від 20 травня 2020 року в цій справі. Також суд не визначив конкретну суму простроченої заборгованості відповідача перед позивачем, яка не була останньому виплачена при звільненні зі служби. Варто зауважити, що це і було метою нового апеляційного розгляду цієї справи, саме з цих мотивів Верховний Суд дійшов висновку про необхідність надання апеляційним судом обґрунтування наявності або відсутності підстав для відповідного зменшення виплати.
У цій справі, як встановлено судами попередніх інстанцій, з позивачем не було проведено повний розрахунок у день його звільнення, яке полягало у невиплаті на його користь суми надбавки за особливі умови служби за період з 1 січня 2008 року до 13 вересня 2013 року в розмірі 7,5% від посадового окладу.
Проте, задовольняючи позов в частині стягнення на користь позивача недоотриманого розміру надбавки, суди попередніх інстанцій не визначили її конкретний розмір.
З огляду на таку обставину наразі фактично неможливо застосувати принцип співмірності в аспекті можливості зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, адже недоплачена позивачеві грошова сума судом у конкретному розмірі не визначена.
За таких обставин, Верховний Суд вбачає доводи скаржника щодо розгляду і вирішення спору судом апеляційної інстанції без урахування висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 26 лютого 2020 року в справі №821/1083/17 і постанові від 26 червня 2019 року в справі №761/9584/15-ц, обґрунтованими.
Проте, на цьому етапі Верховний Суд позбавлений можливості самостійно надати оцінку можливості зменшення розміру середнього заробітку, оскільки розмір простроченої заборгованості роботодавця перед позивачем не встановлено у грошовому виразі.
Отже, судом апеляційної інстанції не встановлено усіх фактичних обставин справи та не досліджено відповідні докази, які мають значення для правильного вирішення справи, а саме: не визначено розмір невиплаченої ОСОБА_1 надбавки за особливі умови служби за період з 1 січня 2008 року до вересня 2013 року, а також не досліджено обставини щодо можливості зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до критеріїв, визначених Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 26 лютого 2020 року в справі №821/1083/17 і від 26 червня 2019 року в справі №761/9584/15-ц.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд або для продовження розгляду.
Згідно з частиною другою статті 353 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо, зокрема, суд не дослідив зібрані у справі докази.
Оскільки судом апеляційної інстанції порушено норми процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення справи, а суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, тому відсутні правові підстави для ухвалення нового рішення або зміни судових рішень.
Отже, з огляду на приписи частини другої статті 353 КАС України, касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а оскаржуване судові рішення суду апеляційної інстанції - скасуванню із направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Суду апеляційної інстанції під час нового розгляду необхідно врахувати викладене у цій постанові, об'єктивно оцінити докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, визначити розмір невиплаченої ОСОБА_1 надбавки за особливі умови служби за період з 1 січня 2008 року до вересня 2013 року у конкретний грошовій сумі, а також дослідити обставини справи щодо можливості зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до критеріїв, визначених Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 26 лютого 2020 року в справі №821/1083/17 і від 26 червня 2019 року в справі №761/9584/15-ц.
З огляду на результат касаційного розгляду Верховний Суд не вирішує питання про розподіл судових витрат.
Керуючись статтями 139, 341, 345, 349, 351, 355, 356, 359 КАС України, Верховний Суд
Касаційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 задовольнити частково.
Постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 16 вересня 2020 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до Другого апеляційного адміністративного суду.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і не може бути оскаржена.
………………….
………………….
………………….
Н.М. Мартинюк
А.В. Жук
Ж.М. Мельник-Томенко,
Судді Верховного Суду