Справа № 423/914/21
Провадження № 22-ц/810/747/21
16 листопада 2021 року Луганський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого Назарової М.В.,
суддів: Кострицького В.В., Коновалової В.А.,
за участю секретаря Сінько А.І.,
учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору, Служба у справах дітей Сєвєродонецької районної державної адміністрації Луганської області,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Луганського апеляційного суду в м. Сєвєродонецьку в порядку спрощеного провадження
апеляційну скаргу ОСОБА_2
на рішення Попаснянського районного суду Луганської області від 09 липня 2021 року, ухваленого Попаснянським районним судом Луганської області у складі: судді Лизенко І.В. в приміщенні того ж суду,
у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору, Служба у справах дітей Сєвєродонецької районної державної адміністрації Луганської області, про надання дозволу на виїзд дитини за межі України без згоди батька,
У квітні 2021 року позивачка ОСОБА_1 звернулась до суду із вказаним позовом, який мотивувала тим, що позивачка перебувала з відповідачем у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Попаснянського районного суду Луганської області від 22.11.2019. Від спільного подружнього життя мають малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який мешкає разом з позивачкою і якого позивачка матеріально утримує, піклується про його здоров'я, фізичний, духовний та моральний розвиток. З моменту розлучення відповідач інколи надавав кошти на утримання дитини, а з січня 2021 року, маючи реальну можливість, самоусунувся від батьківських обов'язків щодо утримання сина.
Кожна із сторін створила нову родину: відповідач перебуває у шлюбі з іншою жінкою, позивачка зареєструвала шлюб з ОСОБА_4 , з яким проживає разом.
Місто Попасна, де мешкає позивачка та відповідач, постійно знаходиться у зоні бойових дій. Натомість, у позивачки є можливість працювати у Польщі, де дитина буде влаштована до дошкільного дитячого закладу і матиме всі умови для повноцінного розвитку, позивачкою укладений договір найму житлового приміщення - двокімнатної квартири, де у дитини є окрема кімната, але вона не може переїхати за кордон з сином без згоди батька.
Позивачка має намір забезпечити повноцінне життя сину задля підвищення рівня світогляду дитини, покращення стану його фізичного, духовного та морального розвитку, що є забезпеченням інтересів дитини в межах здійснення батьківських прав та обов'язків. На її неодноразові звернення щодо надання згоди на виїзд сина за кордон, відповідач відповіді не надав.
Тому позивачка просила надати дозвіл на виїзд за кордон малолітній дитині ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , за межі України до Республіки Польща на період часу з моменту набрання чинності рішенням суду на рік з обов'язковим поверненням на територію України, у супроводі матері ОСОБА_5 без згоди та супроводу батька ОСОБА_2 ; надати ОСОБА_5 дозвіл на оформлення всіх необхідних документів, пов'язаних з перетинанням державного кордону України її сином ОСОБА_3 без згоди батька.
Від відповідача надійшов відзив про невизнання позову, оскільки позивачка планує виїхати за кордон на постійне проживання без наміру повертатись в Україну, внаслідок чого відповідач втратить можливість брати участь у вихованні сина, підтримувати з ним родинний зв'язок. Підтвердив, що після розлучення за домовленістю між ними син залишився проживати разом з матір'ю, однак він брав участь у його вихованні та утриманні. Влітку 2020 року позивачка разом з чоловіком, який тривалий час працює водієм вантажного автомобіля у Польщі, виїхала до Польщі. Син залишився проживати разом з ним до січня 2021, тобто протягом 6 місяців. У січні 2021 року позивачка повернулась у м. Попасна та стала вимагати від нього дозволу на виїзд дитини до Польщі. Отримавши відмову, почала шантажувати тим, що не даватиме бачитися з сином. Він був вимушений звернутись до Ради опіки та піклування Сєвєродонецької районної державної адміністрації Луганської області, рішенням якої від 13.05.2021 встановлено порядок його участі у вихованні дитини: з 16-00 години п'ятниці до 19-00 години неділі кожного тижня за попередньою домовленістю, і у разі задоволення позову виконання рішення Ради опіки буде неможливим.
Рішенням Попаснянського районного суду Луганської області від 09 липня 2021 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору, Служба у справах дітей Сєвєродонецької районної державної адміністрації Луганської області, про надання дозволу на виїзд дитини за межі України без згоди батька задоволено частково.
Надано дозвіл малолітній дитині ОСОБА_3 , який народився ІНФОРМАЦІЯ_2 у місті Попасна Луганської області, громадянину України, на виїзд за межі України до Республіки Польща у супроводі матері ОСОБА_5 , яка народилась ІНФОРМАЦІЯ_3 у с. Анастасівка Новоград-Волинського району Житомирської області, громадянки України, без згоди та супроводу батька ОСОБА_2 , який народився ІНФОРМАЦІЯ_4 в м. Попасна Луганської області, громадянина України, на шість місяців з дня набрання цим рішенням законної сили з обов'язковим поверненням на територію України.
Надано ОСОБА_5 , яка народилась ІНФОРМАЦІЯ_3 у с. Анастасівка Новоград-Волинського району Житомирської області, громадянці України, дозвіл на оформлення всіх необхідних документів, пов'язаних з перетинанням державного кордону України її сином малолітнім ОСОБА_3 , який народився ІНФОРМАЦІЯ_2 у місті Попасна Луганської області, громадянином України, без згоди батька ОСОБА_2 , який народився ІНФОРМАЦІЯ_4 в м. Попасна Луганської області, громадянина України.
В апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_2 вважає оскаржуване рішення незаконним та необґрунтованим, просить скасувати рішення Попаснянського районного суду Луганської області від 09 липня 2021 року та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог позивачки відмовити у зв'язку з необґрунтованістю.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не врахував доводи відповідача про дійсний намір позивачки виїзду за кордон на постійне проживання без наміру повертатися до України, про що свідчать і надані позивачкою докази про тривалу оренду житла та намір відвідувати дитиною дитячого закладу, та сам термін тривалістю у один рік, про який просить позивачка, адже для виїзду за кордон для оздоровлення та відпочинку дитини достатньо одного-двох місяців; задоволення позову унеможливлює виконання рішення Ради опіки та піклування про його участь у вихованні дитини; судом не врахована судова практика Верховного Суду про те, що ненадання доказів на підтвердження повернення дитини на території України створить ситуацію правової невизначеності та не прогнозованості, а сама по собі можливість у позивачки за кордон не є безумовним свідченням того, що це відповідає найкращим інтересам дитини, оскільки істотне значення має країна поїздки, мета такої поїздки та період поїздки; суд не надав оцінки тому факту, що на час розгляду позову позивачка перебувала на останніх місяцях вагітності, що унеможливлює її працевлаштування за кордоном протягом тривалого періоду, та не витребував у позивачки доказів того, що вона має намір повернутися на Україну, внаслідок чого у відповідача із своїм сином буде втрачений родинний зв'язок із дитиною; наразі позивачка знаходиться на території Польщі, де наприкінці липня народила дитину, а син ОСОБА_6 увесь цей час знаходиться із відповідачем та перебуває на його утриманні.
Протоком автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 17.08.2021 року головуючим у справі визначено суддю Назарову М.В., склад колегії -Кострицького В.В., Коновалової В.А. Апеляційне провадження по справі було відкрито 20 серпня 2021 року. Ухвалою суду від 13 вересня 2021 року справу призначено до апеляційного розгляду на 21 жовтня 2021 року о 15-30 год. 21 жовтня 2021 року судовий розгляд у зв'язку із перебування у відпустці з 18.10.2021 по 23.10.2021 головуючого судді Назарової М.В. призначений на 04 листопада 2021 року о 12-й. У зв'язку із перебуванням у відпустці судді Коновалової В.А. розгляду справи призначений на 16 листопада о 16-й.
У судовому засіданні відповідач підтримав доводи своєї апеляційної скарги та пояснив, що син ОСОБА_6 мешкав постійно зі своєї матір'ю, яка двічі протягом 2020-2021 року виїздила в Польщу на місяць та на декілька місяців і поверталася в Україну, і за час її відсутності син мешкав із відповідачем. Втретє позивачка виїхала до Польщі влітку 2021 року, народила там дитину у другому шлюбі, а син залишився проживати з відповідачем. У м. Попасна дитина має всіх родичів та друзів, і наразі син мешкає разом із відповідачем та його дружиною та дитиною дружини у квартирі дружини, про що надає Акт обстеження умов проживання, складений Службою у справах дітей Попаснянської міської військово-цивільної адміністрації.
Позивачка, третя особа, належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду справи, до судового засідання не з'явилися, що відповідно до вимог частини другої статті 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.
Заслухавши суддю-доповідача, осіб, що брали участь у розгляді справи, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає скаргу такою, що не підлягає задоволенню.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права і з дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосування норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Судом встановлено, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Попаснянського районного суду Луганської області від 22.11.2019, що підтверджується копією рішення суду (а.с. 7).
Сторони записані батьками малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с. 8, 10).
Після розірвання шлюбу за домовленістю сторін місце проживання дитини визначено разом з матір'ю.
В рішенні Попаснянського районного суду Луганської області від 22.11.2019 про розірвання шлюбу сторін вирішено в інтересах дитини залишити неповнолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживати з матір'ю (а.с. 7).
Обидві сторони створили нові сім'ї.
Розпорядженням голови Сєвєродонецької районної державної адміністрації від 13.05.2021 № 95 відповідачеві визначено порядок участі у вихованні та спілкуванні з дитиною: з 16-00 п'ятниці по 19-00 неділі кожного тижня за попередньою домовленістю (а.с. 37).
Вказані обставини встановлені судом та ніким по справі не оспорюються.
Спірні правовідносини виникли між сторонами з приводу відмови відповідача як батька малолітнього ОСОБА_7 , 2016 року народження, дозволу на виїзд дитини за межі України до Польщі разом із матір'ю строком на один рік.
Згідно зі статтями 141, 150, 153, 155 СК України мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини. Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом. Батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.
Відповідно до пунктів 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
Держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини (стаття 9 Конвенції про права дитини).
За правилами статті 18 цієї Конвенції батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
Наведеними нормами закріплено основоположний принцип забезпечення найкращих інтересів дитини, якого необхідно дотримуватися, зокрема, при вирішенні питань про місце проживання дитини у випадку, коли її батьки проживають окремо; про тимчасове розлучення з одним із батьків у зв'язку з необхідністю виїхати за межі країни, у якій визначено місце проживання дитини, з іншим із батьків з метою отримання освіти, лікування, оздоровлення та з інших причин, обумовлених необхідністю забезпечити дитині повний і гармонійний фізичний, розумовий, духовний, моральний і соціальний розвиток, а також необхідний для такого розвитку рівень життя.
Базові положення принципу забезпечення найкращих інтересів дитини покладені в основу багатьох рішень Європейського суду з прав людини, у тому числі шляхом застосування статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР.
Положення про рівність прав та обов'язків батьків у вихованні дитини не може тлумачитися на шкоду інтересам дитини, а тимчасовий виїзд дитини за кордон (із визначенням конкретного періоду) у супроводі того з батьків, з ким визначено її місце проживання та який здійснює забезпечення дитині рівня життя, необхідного для всебічного розвитку, не може беззаперечно свідчити про позбавлення іншого з батьків дитини передбаченої законодавством можливості брати участь у її вихованні та спілкуванні з нею. У такій категорії справ узагальнений та формальний підхід є неприпустимим, оскільки сама наявність в одного з батьків права відмовити в наданні згоди на тимчасовий виїзд дитини за кордон з іншим з батьків є суттєвим інструментом впливу, особливо у відносинах між колишнім подружжям, який може використовуватися не в інтересах дитини. Кожна справа потребує детального вивчення ситуації, врахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини, у тому числі її думки, якщо вона відповідно до віку здатна сформулювати власні погляди.
Конституція України гарантує кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, свободу пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
14 липня 2016 року внесено зміни до Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України», які набрали чинності з 01 жовтня 2016 року, з нього вилучено норми, що регулювали питання виїзду дитини за кордон, у тому числі можливість виїзду на підставі рішення суду в разі відсутності згоди одного з батьків.
З цього часу єдиним законодавчим актом, що регулює порядок виїзду дітей за межі України, є стаття 313 ЦК України, якою встановлено, що фізична особа має право на свободу пересування. Фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними, крім випадків, передбачених законом.
Водночас, за змістом статті 124 Конституції України та статті 15 ЦК України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Пунктами 3, 4 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57, установлено, що виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, здійснюється за згодою обох батьків (усиновлювачів) та в їх супроводі або в супроводі осіб, уповноважених ними, які на момент виїзду з України досягли 18-річного віку.
Виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків за нотаріально посвідченою згодою, здійснюється: за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі, якщо другий з батьків відсутній у пункті пропуску; без нотаріально посвідченої згоди другого
з батьків у разі пред'явлення, зокрема, рішення суду про надання дозволу на виїзд з України громадянину, який не досяг 16-річного віку, без згоди та супроводу другого з батьків.
Отже, тимчасовий виїзд дитини за кордон на підставі рішення суду передбачений законодавством та має відповідати найкращим інтересам дитини. Відповідний дозвіл за відсутності згоди другого з батьків може бути наданий на підставі рішення суду на певний період, з визначенням його початку й закінчення.
Наведене узгоджуються з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним в постанові від 04 липня 2018 року у справі № 712/10623/17 (провадження № 14-244цс18).
Вирішуючи спір, суд, встановивши, що дитина сторін у справі проживає з матір'ю, з якою визначено її місце проживання рішенням суду про розлучення і яка забезпечує дитині повний і гармонійний рівень життя, необхідний для такого розвитку, має роботу, житло і здатна забезпечити дитину усім необхідним, обґрунтовано вважав, що надання дозволу на тимчасовий виїзд малолітньої дитини з матір'ю за межі України до Республіки Польща без дозволу (згоди) батька дитини із зазначенням певного періоду - протягом шести місяців з дня набрання рішенням суду законної сили з обов'язковим поверненням на територію України та дозвіл на оформлення всіх необхідних документів, пов'язаних з перетинанням державного кордону України сином сторін.
Колегія суддів погоджує такий висновок, а помилкові доводи апеляційної скарги такий висновок суду не спростовують, оскільки таке відповідатиме найкращим інтересам дитини.
При цьому судом правильно враховано та оцінено надані позивачкою докази.
З копії договору найму житлового приміщення від 01.03.2021 вбачається, що позивачка винаймає двокімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 13-14).
Згідно довідки, виданої Недержавним дошкільним закладом «Доміно», розташованим у АДРЕСА_2 , ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , навчатиметься у цьому закладі (а.с. 12).
Позивачка отримала заяву про в'їзд на роботу іноземця від роботодавця «Любар Транспорт» офісним працівником - експедитором у м. Рибник, Республіка Польща (а.с. 15).
Посилання в апеляційній скарзі як на підставу для скасування оскаржуваного судового рішення на незастосування практики Верховного Суду у постанові від 03.07.2019 справа № 643/1090/17 щодо застосування відповідних норм матеріального права, не приймаються колегією суддів до уваги, оскільки, з урахуванням установлених у цій справі обставин не вбачається неправильного застосування судом норм матеріального права, оскільки висновки суду щодо підстав для задоволення заявлених позивачем вимог, узгоджуються з висновками, викладеними у наведеній вище постанові Верховного Суду, адже позивачкою зазначено конкретну адресу проживання дитини, дитячий заклад, який дитина буде відвідувати, та пояснила причину свого виїзду як-то працевлаштування.
Доводи апеляційної скарги про те, що позивачка наприкінці липня народила малолітню дитину, її чоловік - батько народженої дитини - тривалий час працює в Польщі водієм вантажного автомобіля та має посвідку на постійне проживання на території Польща, і це створює ризик неповернення його малолітнього сина до України, що свідчить про намагання, на думку скаржника, позивачки вивезти їх спільного сина на територію Польщі без можливості його повернення до України, є припущеннями.
Крім того, народження другої дитини у позивачки не є підставою для відмови у задоволенні позову, оскільки не свідчить про її неможливість забезпечити дитині сторін нормальний розвиток та побут в іншій державі протягом строку, який визначив суд для виїзду за кордон, а після повернення дитини до України в подальшому відсутні перешкоди для виконання рішення Ради опіку та піклування про встановлення часу спілкування відповідача з сином.
Оскільки докази надаються сторонами на підтвердження своїх вимог або їх заперечень і сторони на власний розсуд користуються своїми процесуальними правами щодо надання доказів, то довід скарги про те, що суд не витребував у позивачки доказів того, що вона має намір повернутися на Україну, внаслідок чого у відповідача із своїм сином буде втрачений родинний зв'язок із дитиною, не ґрунтується на засадах змагальності та диспозитивності цивільного процесу та не відповідають вимогам ст. 12, 13, 81 ЦПК України.
Як не заслуговує на увагу і довід апеляційної скарги про створення внаслідок ненадання таких доказів ситуації правової невизначеності та не прогнозованості, оскільки рішення суду відповідає вимогам ст. 263, 265 ЦПК України, оскільки містить чіткий висновок про часткове задоволення позову із зазначенням строку, протягом якого дитина сторін має виїхати з матір'ю без згоди батька за межі України та інші відомості, необхідні для виконання такого рішення.
Відповідачем, заперечуючи проти часткового задоволення позову, не зазначено, чому невиїзд дитини за кордон разом із матір'ю є безумовним свідченням того, що це відповідає найкращим інтересам дитини.
Побоювання відповідача про те, що позивачка намагається назавжди вивезти їх спільного сина до Республіки Польща, не можуть бути підставою для обмеження права дитини на виїзд за межі України без згоди батька на визначений термін з покладенням на матір обов'язку по поверненню дитини.
Аналіз змісту доводів апеляційної скарги свідчить про те, що вони є взаємовиключними, адже одночасно відповідач зазначає як про надання позивачкою доказів тривалої оренди житла та можливості відвідувати дитиною конкретного дитячого закладу на території іноземної держави, що свідчить, на його думку, про її намір саме переїзду до іншої країни на постійне проживання, а також одночасно зазначає про неврахування судом судової практики Верховного Суду щодо обов'язку надання доказів конкретної адреси перебування дитини та того, чи буде це відповідати найкращим інтересам дитини.
Докази того, що виїзд дитини разом із матір'ю до іншої держави на певний визначений судом строк з покладенням на позивачку обов'язку повернення дитини до України, не відповідає інтересам дитини по справі не встановлено.
Отже, наведені доводи апеляційної скарги не спростовують законність та обґрунтованість судового рішення, а також містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом.
З огляду на вищевикладене, доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та не дають підстав для висновку про неправильне застосування норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
У відповідності до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду без змін, оскільки доводи апеляційної скарги правильних висновків суду не спростовують.
Керуючись ст. 367, 374, 375 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Попаснянського районного суду Луганської області від 09 липня 2021 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.
Дата складення повного тексту постанови - 17 листопада 2021 року.
Головуючий
Судді: