10 листопада 2021 рокуЛьвівСправа № 308/13164/21 пров. № А/857/18590/21
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:
головуючого судді Обрізко І.М.,
суддів Іщук Л.П., Носа С.П.,
за участю секретаря судового засідання Хабазня Ю.Є.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Львові апеляційну скаргу громадянина Республіки Індія ОСОБА_1 на рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 04 жовтня 2021 року, прийняте суддею Сарай А.І. о 17 годині 01 хвилині у місті Ужгороді у справі за позовом Військової частини НОМЕР_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 до громадянина Республіки Індія ОСОБА_1 про затримання з метою ідентифікації та забезпечення видворення за межі території України,-
встановив :
Військова частина НОМЕР_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 (надалі - позивач) звернулася з позовом до громадянина Республіки Індія ОСОБА_1 про затримання з метою ідентифікації та забезпечення видворення за межі території України.
Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 04 жовтня 2021 року позов задоволено.
Задовольняючи позов, суд виходив з того, що підставою для затримання іноземця або особи без громадянства з метою ідентифікації та (або) забезпечення видворення за межі території України є наявності обґрунтованих підстав вважати, що іноземець або особа без громадянства, стосовно якої подано адміністративний позов про примусове видворення, ухилятиметься від виконання рішення про її примусове видворення, перешкоджатиме проведенню процедури видворення, а так само у разі відсутності в іноземця або особи без громадянства, яка вчинила порушення законодавства України з прикордонних питань або про правовий статус іноземців, документа, що дає право на виїзд з України.
У відповідача відсутній належний паспортний документ для виїзду з території України, на підставі якого він може вибути з території України, він не належить до осіб, яким надано статус біженця і не є особою, яка потребує додаткового захисту, доказів протилежного не представлено, при тому порушив вимоги законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства та фактично незаконно перебуває на території України.
Не погодившись із зазначеним судовим рішенням, громадянин Республіки Індія ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу. Вважає, що судом першої інстанції ухвалено рішення із неправильним застосуванням норм матеріального та процесуального права.
В обґрунтування апеляційної скарги покликається на те, що на момент розгляду справи доказів вчинення відповідачем порушення законодавства України в суду не було. Позивач не надав суду постанову, якою відповідача було б визнано винним за ч.2 ст.204-1 КУпАП та призначено відповідне адміністративне стягнення.
Звертає увагу суду на те, що відповідно до п.1 ч.1 ст.289 КАС України поданню позову про затримання з метою забезпечення видворення за межі території України передує подання позову про примусове видворення іноземця або особи без громадянства.
Зазначає, що на час подання апеляційної скарни, військова частина з позовом до апелянта про примусове видворення не зверталась. Рішення про примусове повернення апелянту не вручалося.
Таким чином, позивач не дотримався передумови подання позову про затримання з метою забезпечення видворення за межі території України.
Крім того, в апелянта є закордонний паспорт з українською візою, а також кошти, щоб самостійно виїхати з України.
Просить скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позову.
В судове засідання для розгляду апеляційної скарги учасники справи не прибули, належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду справи, а тому відповідно до ч.4 ст.229, ст.313 КАС України апеляційний суд ухвалив розгляд апеляційної скарги здійснити за відсутності учасників справи та без здійснення фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу.
Колегія суддів заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, приходить до наступного.
Відповідно до частини першої статті 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є, зокрема, неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Розглядаючи спір, судова колегія вважає, що місцевий суд не в повній мірі дослідив і оцінив обставини по справі, надані сторонами докази.
Судом встановлено та підтверджено матеріалами справи, що Дуггал Нареш, громадянин Республіки Індія, 01.10.2021 року, о 17.00 год., в порядку Угоди між Україною та Європейським Співтовариством про реадмісію осіб, встановленим порядком був прийнятий на територію України зі Словаччини, який 28.09.2021 року, о 04.30 год., був виявлений та затриманий прикордонною поліцією Словацької Республіки в районі 356/1 прикордонного знаку за незаконне перетинання державного кордону з України в Словацьку Республіку, поза встановленими пунктами пропуску, в складі групи осіб.
Документи, що посвідчують особу та підтверджують законність перебування на території України, у відповідача відсутні та у подальшому його було затримано у відповідності до вимог ст. 263 КУпАП.
Вказані обставини підтверджуються протоколом про адміністративне затримання відповідача від 01.10.2021 року, протоколом особистого огляду, огляду речей та вилучення речей і документів від 01.10.2021 року, актом про приймання-передавання особи від 01.10.2021 року.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини 3 статті 3 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» іноземці та особи без громадянства зобов'язані неухильно додержуватися Конституції та законів України, інших нормативно-правових актів, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей, інтереси суспільства та держави.
Відповідно до ч. 1 ст. 289 КАС України за наявності обґрунтованих підстав вважати, що іноземець або особа без громадянства, стосовно якої подано адміністративний позов про примусове видворення, ухилятиметься від виконання рішення про її примусове видворення, перешкоджатиме проведенню процедури видворення чи реадмісії відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію або якщо існує ризик її втечі, а так само у разі відсутності в іноземця або особи без громадянства, яка вчинила порушення законодавства України з прикордонних питань або про правовий статус іноземців, документа, що дає право на виїзд з України, центральним органом виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, його територіальним органом чи підрозділом, органом охорони державного кордону або Служби безпеки України подається до місцевого загального суду як адміністративного суду за місцезнаходженням цих органів (підрозділів) або за місцезнаходженням пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, позовна заява про застосування судом до іноземця або особи без громадянства одного з таких заходів, зокрема: затримання іноземця або особи без громадянства з метою ідентифікації та (або) забезпечення видворення за межі території України.
З аналізу наведених норм чинного законодавства слідує, що позов про затримання щодо іноземця або особи без громадянства може бути подано стосовно особи, до якої подано та розглядається адміністративний позов про примусове видворення, при цьому підставою затримання повинні слугувати докази на підтвердження обґрунтованих підстав вважати, що іноземець або особа без громадянства, стосовно якого подано адміністративний позов про примусове видворення, не має документа, що дає право на виїзд з України, ухилятиметься від виконання рішення про його примусове видворення, перешкоджатиме проведенню процедури видворення або якщо існує ризик його втечі.
Відповідно до статті 26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» іноземець або особа без громадянства можуть бути примусово повернуті в країну походження або третю країну, якщо їх дії порушують законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства або суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України за рішенням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, органу Служби безпеки України або органу охорони державного кордону (стосовно іноземців та осіб без громадянства, які затримані ними у межах контрольованих прикордонних районів під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону України), з подальшим повідомленням протягом 24 годин прокурору про підстави прийняття такого рішення. У рішенні про примусове повернення зазначається строк, протягом якого іноземець або особа без громадянства повинні виїхати з України. Зазначений строк не повинен перевищувати 30 днів з дня прийняття рішення. Іноземець або особа без громадянства зобов'язані самостійно залишити територію України у строк, зазначений у рішенні про примусове повернення.
Частиною першою статті 30 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» передбачено, що центральний орган виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, органи охорони державного кордону (стосовно іноземців та осіб без громадянства, які затримані ними у межах контрольованих прикордонних районів під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону України) або органи Служби безпеки України можуть лише на підставі винесеної за їх позовом постанови адміністративного суду примусово видворити з України іноземця та особу без громадянства, якщо вони не виконали в установлений строк без поважних причин рішення про примусове повернення або якщо є обґрунтовані підстави вважати, що іноземець або особа без громадянства ухилятиметься від виконання такого рішення, крім випадків затримання іноземця або особи без громадянства за незаконне перетинання державного кордону України поза пунктами пропуску через державний кордон України та їх передачі прикордонним органам суміжної держави.
Нормою частини першої статті 30 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» встановлено, що примусове видворення з України іноземця на підставі винесеної постанови адміністративного суду застосовується, якщо рішення про примусове повернення не виконано іноземцем в установлений строк без поважних причин.
Крім того, зі змісту наведеної норми вбачається, що примусовому видворенню іноземця чи особи без громадянства передують дві обставини: 1) прийняття рішення відповідним компетентним органом про примусове видворення; 2) ухилення від виїзду після прийняття рішення про повернення або наявність обґрунтованих підстав вважати, що іноземець або особа без громадянства ухилятиметься від виконання такого рішення. Тобто, обов'язковим є попереднє прийняття вказаними органами рішення про примусове повернення.
Подібний висновок про застосування норм права викладено у постанові Верховного Суду від 28 лютого 2019 року у справі №754/2198/17 та від 17 грудня 2019 року у справі №308/8741/17
Ураховуючи, що компетентним органом рішення про примусове повернення відповідача не приймалось, позивачем не доведено факту того, що відповідач ухилятиметься від виконання рішення про його примусове видворення, перешкоджатиме проведенню процедури видворення або якщо існує ризик його втечі, підстави для його затримання відповідно до статті 289 КАС України відсутні.
Зазначене відповідає висновку Верховного Суду, викладеному у постанові від 12 червня 2020 року у справі №754/2199/17.
Не подано також і позову до суду про примусове видворення іноземця або особи без громадянства, який відповідно до ч.1 ст. 289 КАС України повинен передувати позову про затримання.
Також суд звертає увагу на те, що до апеляційної скарги додано копію закордонного паспорта відповідача з українською візою, що свідчить про те, що Дуггал Нареш прибув на територію України легально та мається документ який підтверджує його особу.
Крім того, із протоколу уточнення анкетних даних затриманого від 04.10.2021 року (а.с.7) вбачається, що в ході проведення фільтраційно - перевірочних заходів з іноземцем встановлено, що він надав про себе неправдиві установчі дані. Зазначено, що правильними установчими даними слід вважати: ОСОБА_2 ( ОСОБА_3 ), ІНФОРМАЦІЯ_2 . Однак, незрозумілим є, на підставі яких саме документів позивач встановив такі дані, хоча такі у нього були наявні.
Крім того, колегія суддів звертає увагу на те, що відповідно до п. 30 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25 червня 2009 року № 1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» при вирішенні справ про примусове видворення суди повинні враховувати положення статей 9, 29 Загальної декларації прав людини 1948 року та статті 9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року, статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких ніхто не може зазнавати безпідставного арешту, затримання або вигнання, а при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина може зазнавати лише таких обмежень, які встановлені законом виключно для забезпечення належного визнання та поваги прав і свобод інших людей, а також забезпечення справедливих вимог моралі, суспільного порядку і загального добробуту.
У загальній Декларації прав людини від 10 грудня 1948 року статтею 29 визначено, що при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві.
Відповідно до п «f» частини першої статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім як відповідно до процедури, встановленої законом, у випадку законного арешту або затримання особи з метою запобігання її недозволеному в'їзду в країну чи особи, щодо якої провадиться процедура депортації або екстрадиції.
У п. 103 Рішенні Європейського суду з прав людини від 17 квітня 2014 року «Справа «Анатолій Руденко проти України» стало остаточним 17 липня 2014 року (№ 50264/08) вказано, що тримання особи під вартою є таким серйозним заходом, що він є виправданим лише тоді, коли інші, менш суворі заходи, було розглянуто і визнано недостатніми для гарантування інтересів особи або суспільства, що можуть вимагати того тримання відповідної особи під вартою. Це означає, що відповідність позбавлення волі національному законодавству є недостатньою умовою; воно також має бути необхідним за конкретних обставин (див. для застосування цих принципів у контексті підпункту «e» пункту 1 статті 5 Конвенції рішення у справах «Вітольд Літва проти Польщі», заява N 26629/95, п. 78, ЄСПЛ 2000-III, та «Станєв проти Болгарії» [ВП], заява N 36760/06, п. 143, ЄСПЛ 2012).
Суд наголошує, що пункт 1 статті 5 Конвенції має на увазі фізичну свободу особи, і мета цього положення полягає в недопущенні свавільного позбавлення такої свободи. Перелік винятків стосовно права на свободу, яке гарантує пункт 1 статті 5, є вичерпним, і лише вузьке тлумачення цих винятків відповідатиме меті цього положення.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Ливада проти України» (від 26 червня 2014 року) зазначено, що проголошуючи право на свободу, пункт статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод має на увазі фізичну свободу особи, і мета цього положення полягає в недопущенні свавільного позбавлення такої свободи. Перелік винятків із права на свободу, яке гарантує пункт 1 статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, є вичерпним, і лише вузьке тлумачення цих винятків відповідатиме меті положення пункту 1 статті 5 про захист прав людини і основоположних свобод. Застосування адміністративного затримання для забезпечення доступності особи для подальшого кримінального провадження становить свавільне позбавлення свободи.
Європейський суд з прав людини у справі «Амюр проти Франції» (рішення від 25 червня 1996 року) та у справі «Дугуз проти Греції» (рішення від 6 березня 2001 року) вказав, що у разі, якщо національне законодавство передбачає можливість позбавлення волі - особливо стосовно іноземного громадянина - шукача притулку - таке законодавство повинно бути максимально чітким і доступним для того, щоб уникнути ризику свавілля.
Відтак, право на свободу та особисту недоторканність не є абсолютним і може бути обмежене, але тільки на підставах та в порядку, які чітко визначені в законі.
Згідно з правовою позицією Конституційного Суду України затримання треба розуміти і як тимчасовий запобіжний кримінально-процесуальний, і як адміністративно-процесуальний заходи, застосування яких обмежує право на свободу та особисту недоторканність людини (абзац п'ятий пункту 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 26 червня 2003 року №12-рп/2003).
Вищенаведене свідчить про необґрунтованість позовних вимог та відсутність підстав для їх задоволення.
З огляду на викладене, доводи апеляційної скарги являються суттєвими і дають підстави для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, а також наявна невідповідність висновків суду обставинам справи, а тому рішення суду підлягає скасуванню з прийняттям нової постанови про відмову в задоволенні позову.
Апеляційний суд не здійснює перерозподілу судових витрат в силу вимог ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України.
Керуючись ст.ст. 272, 289, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
постановив:
Апеляційну скаргу громадянина Республіки Індія ОСОБА_1 задовольнити.
Скасувати рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 04 жовтня 2021 року у справі №308/13164/21 та прийняти постанову, якою в задоволенні позову Військової частини НОМЕР_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 до громадянина Республіки Індія ОСОБА_1 про затримання з метою ідентифікації та забезпечення видворення за межі території України відмовити.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків встановлених ч.5 ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя І. М. Обрізко
судді Л. П. Іщук
С. П. Нос
Повне судове рішення складено 16.11.2021 року.