01 листопада 2021 року м. Дніпросправа № 280/9520/20
Третій апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого - судді Чабаненко С.В.,
суддів: Чумака С.Ю., Юрко І.В.,
розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Апарату Верховної Ради України на рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 23 лютого 2021 року у справі №280/9520/20 за позовом ОСОБА_1 до Апарату Верховної Ради України про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії,-
ОСОБА_1 звернулась до суду з адміністративним позовом до Апарату Верховної Ради України, в якому просила:
- визнати протиправними дії Апарату Верховної Ради України щодо відмови у виплаті компенсації за 116 календарних днів невикористаної щорічної основної відпустки;
- зобов'язати Апарат Верховної Ради України нарахувати та виплатити компенсацію за 116 календарних днів невикористаної щорічної основної відпустки;
- зобов'язати Апарат Верховної Ради України нарахувати та виплатити середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку.
Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 23 лютого 2021 року позов задоволено. Визнано протиправними дії Апарату Верховної ради України щодо відмови у виплаті ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані 116 днів щорічної основної відпустки. Зобов'язано Апарат Верховної Ради України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані 116 календарних днів щорічної основної відпустки. Зобов'язано Апарат Верховної Ради України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки виплати грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки по день фактичного розрахунку.
Не погоджуючись з вказаним рішенням Апарат Верховної Ради України звернувся із апеляційною скаргою, в якій просить скасувати оскаржуване рішення, як таке, що прийняте із порушенням норм матеріального і процесуального права, та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт посилається на те, що умови проходження патронатної служби помічниками-консультантами народних депутатів України передбачають, що безпосереднім роботодавцем та керівником помічника-консультанта є народний депутат України, який уповноважений самостійно визначати кількість помічників та їх посадові обов'язки, напрями діяльності, особисто встановлює заробітну плату помічникам-консультантам, підписує табель обліку робочого часу, розподіляє між ними фіксований фонд заробітної плати, премії та інше. Водночас Апарат Верховної Ради України здійснює виключно документальне та фінансове забезпечення трудових відносин між позивачем та народними депутатами. Таким чином, апелянт стверджує, що він не є належним відповідачем по справі.
Справу розглянуто в порядку письмового провадження, відповідно до приписів ст. 311 КАС України.
Колегія суддів, перевіривши підстави для апеляційного перегляду вважає апеляційну скаргу необґрунтованою, з огляду на наступне.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав.
Як вбачається з матеріалів справи та підтверджено письмовими доказами, ОСОБА_1 в період з 15.10.2015 року по 29.08.2019 року працювала помічником-консультантом народного депутата України VIII скликання ОСОБА_2 . У зв'язку із достроковим припиненням повноважень народного депутата 29.08.2019 ОСОБА_1 звільнена з займаної посади на підставі п. 2 ст. 36 КЗпП України у зв'язку із закінченням строку трудового договору.
Згідно з довідкою Апарату Верховної Ради України від 26 вересня 2019 року №20-26/2718 повідомлено, що кількість календарних днів невикористаної відпустки ОСОБА_1 за період з 15 жовтня 2015 року по 29 серпня 2019 року складає 116 календарних днів.
Перший заступник керівника Апарату Верховної Ради України листом від 27 вересня 2019 року № 15?25-1577(172305) повідомив, що у зв'язку з відсутністю економії фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України ОСОБА_2 компенсація за невикористану основну щорічну відпустку ОСОБА_1 не випалчувалась.
Вважаючи протиправною бездіяльність відповідача щодо не нарахування та невиплати їй грошової компенсації за невикористані календарні дні щорічної відпустки за період роботи з 15.10 2015 року по 29.08.2019 року, позивач звернулась до суду з даним адміністративним позовом.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції дійшов висновку, що оскільки спеціальним законодавством не врегульовано питання виплати компенсації за невикористану відпустку помічнику-консультанту народного депутата, то до спірних правовідносин підлягають застосуванню загальні норми трудового законодавства, якими такі виплати передбачені. Крім того, суд зазначив, що відсутність бюджетних асигнувань на оплату праці не може бути підставою для невиконання вимог закону, у той час як обмежень щодо виплати такої компенсації у випадку відсутності економії фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України чинним законодавством не встановлено.
Колегія суддів погоджується з рішенням суду першої інстанції з огляду на наступне.
Умови діяльності та особливості регулювання трудових відносин, оплата праці помічника-консультанта народного депутата України, визначені ст. 34 Закону України «Про статус народного депутата України» і Положенням про помічника-консультанта народного депутата України, затвердженим постановою Верховної Ради України від 13.10.1995 № 379/95-ВР (далі - Положення №379/95-ВР).
Приписами ч.1 ст. 34 Закону України «Про статус народного депутата України» визначено, що народний депутат може мати до тридцяти одного помічника-консультанта, правовий статус і умови діяльності яких визначаються цим та іншими законами та прийнятим відповідно до них Положенням про помічника-консультанта народного депутата, яке затверджується Верховною Радою України.
Відповідно до ч.3 ст. 34 Закону України «Про статус народного депутата України» помічники-консультанти народного депутата працюють за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах.
Помічники-консультанти народного депутата, які працюють у місті Києві за строковим трудовим договором на постійній основі, можуть прикріплюватися для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України.
Народний депутат самостійно визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі, за сумісництвом і на громадських засадах у межах загального фонду, який встановлюється йому для оплати праці помічників-консультантів Постановою Верховної Ради України; здійснює їх підбір, розподіляє обов'язки між ними та здійснює особисто розподіл місячного фонду заробітної плати помічників-консультантів.
При цьому нормами ст.ст. 3.1, 3.2 Положення про помічника-консультанта народного депутата України, затвердженого постановою Верховної Ради України від 13.10.1995 № 379/95-ВР (далі - Положення №379/95-ВР) персональний підбір кандидатур на посаду помічника-консультанта, організацію їх роботи та розподіл місячного фонду оплати праці здійснює особисто народний депутат України, який несе відповідальність щодо правомірності своїх рішень.
Помічник-консультант народного депутата України працює за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах.
Згідно з п. 1 розділу І Положення про Апарат Верховної Ради України, затвердженого розпорядженням Голови Верховної Ради України від 25.08.2011 № 769 (далі - Положення № 769) Апарат Верховної Ради України є постійно діючим органом, який здійснює правове, наукове, організаційне, документальне, інформаційне, експертно-аналітичне, фінансове і матеріально-технічне забезпечення діяльності Верховної Ради України, її органів та народних депутатів України.
Відповідно до приписів п.7 та п. 10 Положення № 769 передбачено, що Апарат ВРУ організовує та здійснює роботу з кадрового обслуговування працівників Апарату, народних депутатів України і помічників-консультантів народних депутатів України, забезпечує фінансування діяльності Верховної Ради України та її Апарату відповідно до видатків, передбачених кошторисом витрат на реалізацію повноважень Верховної Ради України, здійснює в межах наявних коштів матеріально-технічне забезпечення діяльності Верховної Ради України.
Отже, з аналізу вищевикладеного вбачається, що саме на Апарат Верховної Ради України покладені повноваження як кадрового, так і фінансового забезпечення помічників-консультантів народного депутата України, які працюють у місті Києві за строковим трудовим договором на постійній основі. Отже, безпосередньо Апарат Верховної Ради України здійснює виплату заробітної плати та інших виплат таким помічникам-консультантам, а народні депутати України здійснюють виключно визначення кількості помічників-консультантів, з огляду на розмір загального фонду, які встановлюються для оплати праці та розподіл їх місячного фонду заробітної плати.
Крім того, ч.6 ст. 34 Закону України «Про статус народного депутата України» не покладає на народного депутата України такого обов'язку саме з виплати заробітної плати та інших виплат помічникам-консультантам.
Отже, вищевикладені норми спростовують доводи апелянта стосовно того, що всі виплати здійснюються особисто народним депутатом України в межах місячного фонду заробітної плати його помічників-консультантів.
Крім наведеного враховується, ОСОБА_1 була прийнята та звільнена з посади помічника-консультанта народного депутата України відповідними розпорядженнями керівника Апарату Верховної Ради України, тому суд першої інстанції обґрунтовано послався на те, що ОСОБА_1 перебувала у трудових відносинах саме із відповідачем у даній справі - Апаратом Верховної Ради України, а відповідно питання виплати гарантованих законом компенсаційних виплат за загальним правилом закріпленим у Закону України "Про державну службу" , КЗпП України має вирішуватись роботодавцем.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 27.03.2019 у справі № 757/9144/16-ц, яка відповідно до приписів ч.5 ст. 242 КАС України враховується судом при вирішенні цього спору.
Відповідно до ч.1 та ч.3 ст. 4.4 Положення помічнику-консультанту народного депутата України, який працює за строковим трудовим договором на постійній основі, надається щорічна основна оплачувана відпустка тривалістю 30 календарних днів, якщо законодавством не передбачено інше.
За наявності підстав помічнику-консультанту народного депутата України, який працює за строковим трудовим договором на постійній основі, надаються додаткові відпустки, передбачені статтею 4 Закону України «Про відпустки».
Відповідно до частини першої, четвертої статті 24 Закону України «Про відпустки» від 15 листопада 1996 року № 504/96-ВР (далі - Закон № 504/96-ВР) у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.
За бажанням працівника частина щорічної відпустки замінюється грошовою компенсацією. При цьому, тривалість наданої працівникові щорічної та додаткових відпусток не повинна бути менше ніж 24 календарних дні.
Наведені положення частини першої та четвертої статті 24 Закону № 504/96-ВР кореспондуються із положеннями частин першої та четвертої статті 83 КЗпП.
Статтею 3 Закону № 504/96-ВР передбачено, що за бажанням працівника у разі його звільнення (крім звільнення за порушення трудової дисципліни) йому має бути надано невикористану відпустку з наступним звільненням. Датою звільнення в цьому разі є останній день відпустки.
У разі звільнення працівника у зв'язку із закінченням строку трудового договору невикористана відпустка може за його бажанням надаватися й тоді, коли час відпустки повністю або частково перевищує строк трудового договору. У цьому випадку чинність трудового договору продовжується до закінчення відпустки.
Таким чином, підставою виплати помічнику-консультанту народного депутата України грошової компенсації за невикористану щорічну основну відпустку, є звільнення особи з вказаної посади.
Водночас, в листі від 27 вересня 2019 року № 15/25-1577 (172306), відповідачем зазначено, що на момент звільнення (станом на 29 серпня 2019 року) економія фонду оплати праці помічників-консультантів народних депутатів України ОСОБА_2 була відсутня, а тому здійснити нарахування та виплату ОСОБА_1 компенсації за невикористану відпустку не вбачається можливим.
Таким чином, наведене свідчить, що відповідачем всупереч вищенаведеним законодавчим приписам при звільненні позивачу не було здійснено виплату компенсації за невикористану відпустку, що свідчить про порушення його гарантованих Конституцією майнових прав на оплату праці, та наявність підстав для виплати відповідних коштів відповідачем, на фінансовому забезпеченні якого і перебувала позивач.
Період, за який особа може отримати компенсацію за невикористані дні відпустки, з урахуванням проаналізованих вище нормативно-правових актів, граничними строками не обмежено.
При цьому, колегія суддів зазначає, що відсутність коштів на проведення виплат не може бути підставою для відмови в компенсації за невикористану основну щорічну відпустку.
Відповідно до статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Конституційний Суд України неодноразово висловлював правову позицію щодо неможливості поставити гарантовані законом виплати, пільги тощо в залежність від видатків бюджету (рішення № 5-рп/2002 від 20.03.2002, № 7-рп/2004 від 17.03.2004, № 20-рп/2004 від 01.12.2004, № 6-рп/2007 від 09.07.2007).
Так, в рішенні № 6-рп/2007 від 09.07.2007 Конституційний Суд України вказав на те, що невиконання державою своїх соціальних зобов'язань щодо окремих осіб ставить громадян у нерівні умови, підриває принцип довіри особи до держави, що закономірно призводить до порушення принципів соціальної, правової держави.
Держава, запроваджуючи певний механізм правового регулювання відносин, зобов'язана забезпечити його реалізацію. Інакше всі негативні наслідки відсутності такого механізму покладаються на державу.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про обґрунтованість вимог позивача щодо визнання протиправною бездіяльності Апарату Верховної Ради України щодо ненарахування та невиплати грошової компенсації за невикористану відпустку, та зобов'язання провести відповідні нарахування та виплати.
При цьому, відповідно до частин першої статті 116, статті 117 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
В разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Системний аналіз вищевказаних норм свідчить про те, що передбачений частиною першою статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України.
Отже, враховуючи, що саме з вини Апарату Верховної Ради України не було здійснено виплату грошової компенсації за невикористану відпустку при звільненні ОСОБА_1 , тому висновки суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позовних вимог в частині відшкодування суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є обґрунтованими та правомірними.
Доводи апеляційної скарги не спростовують правового обґрунтування, покладеного в основу судового рішення, тому не можуть бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції.
З урахуванням приведеного, колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному дослідженні в судовому засідання усіх обставин справи в їх сукупності.
Статтею 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст. 311, 315, 316, 321, 322, 327, 329 КАС України, суд,-
Апеляційну скаргу Апарату Верховної Ради України - залишити без задоволення.
Рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 23 лютого 2021 року у справі №280/9520/20 - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий - суддя С.В. Чабаненко
суддя С.Ю. Чумак
суддя І.В. Юрко