28 жовтня 2021 року м. Дніпросправа № 280/910/21
Третій апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого - судді Чабаненко С.В.,
суддів: Чумака С.Ю., Юрко І.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження в місті Дніпрі апеляційні скарги Військової частини НОМЕР_1 , ОСОБА_1 на рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 31 березня 2021 року у справі №280/910/21 за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльність протиправною та стягнення коштів,-
ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 , в якому просив:
1) визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку (грошового забезпечення) за весь час затримки розрахунку при звільненні з військової служби за період з 20.06.2019 по 11.12.2020;
2) стягнути з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток (грошове забезпечення) за весь час затримки розрахунку при звільненні з військової служби за період з 20.06.2019 по 11.12.2020.
Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 31 березня 2021 року позов задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку (грошового забезпечення) за весь час затримки розрахунку при звільненні з військової служби за період з 21.06.2019 по 11.12.2020. Стягнуто з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток (грошове забезпечення) за весь час затримки розрахунку при звільненні з військової служби за період з 21.06.2019 по 11.12.2020 у сумі 39700,80 грн. В іншій частині позовної заяви відмовлено.
Не погодившись з таким рішенням суду першої інстанції позивачем та відповідачем подані апеляційні скарги.
Позивач, в обґрунтування підстав для апеляційного перегляду висловлює незгоду щодо суми середнього заробітку (грошового забезпечення) за весь час затримки розрахунку при звільненні з військової служби за період з 21.06.2019 по 11.12.2020.
Відповідач, в апеляційній скарзі зазначає, що середній заробіток (грошове забезпечення) час затримки розрахунку при звільненні з військової служби в розумінні приписів 233 КЗпПП не є заробітною платою, тому в даному випадку розповсюджуються строки позовної давності, передбачені ст. 122 КАС України.
Справу розглянуто в порядку письмового провадження відповідно до приписів ст. 311 КАС України.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджено письмовими доказами, наявними в матеріалах справи. ОСОБА_1 наказом командира ВЧ НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 20.06.2019 за №171 звільнений з військової служби у відставку на підставі підпункту “в” (за віком) пункту 2 частини 5 статті 26 Закону України “Про військовий обов'язок і військову службу” вважати таким, що справи та посаду здав, направити на військовий облік до Заводського РВК м.Запоріжжя. З 20.06.2019 року виключений із списків особового складу та всіх видів забезпечення.
Проте, при звільненні з військової служби з позивачем не проведено в повному обсязі остаточний розрахунок, а саме, не виплачено компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2019 рік включно.
Не погодившись з такими діями, позивач оскаржив їх в судовому порядку. Так, рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 06.10.2020 року по справі № 280/4827/20 задоволено позовну заяву ОСОБА_1 . Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за період з 2015 по 2019 роки включно, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 20.06.2019; зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за період з 2015 року по 2019 рік включно, виходячи з грошового забезпечення станом на дату звільнення з військової служби - 20.06.2019.
За матеріалами справи, ВЧ НОМЕР_1 сплатила 11.12.2020 ОСОБА_1 39710,37 грн. на виконання рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 06.10.2020 у справі №280/4827/20.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню з урахуванням позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 30.10.2019 року у справі № 806/2473/18.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Конституційний Суд України у пункті 3 мотивувальної частини Рішення від 20.03.2002 № 5-рп/2002, посилаючись на своє ж Рішення від 06.07.1999 року № 8-рп/99, зауважив, що "служба в міліції, державній пожежній охороні передбачає ряд специфічних вимог, які дістали своє відображення у законодавстві. Норми, що регулюють суспільні відносини у цих сферах, враховують екстремальні умови праці, пов'язані з постійним ризиком для життя і здоров'я, жорсткі вимоги до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей. Це повинно компенсуватись наявністю підвищених гарантій соціальної захищеності, тобто комплексу організаційно-правових та економічних заходів, спрямованих на забезпечення добробуту саме цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення. Частина п'ята статті 17 Конституції України покладає на державу обов'язки щодо соціального захисту не тільки таких громадян, а й членів їхніх сімей. Конституційний Суд України вважає, що ці положення поширюються і на службу в Збройних Силах України, Військово-Морських Силах України, в органах Служби безпеки України, прокуратури, охорони державного кордону України, податкової міліції, Управління державної охорони України, Державного департаменту України з питань виконання покарань тощо".
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України від 20.12.1991 року № 2011-XII "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (далі - Закон № 2011-ХІІ в редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин).
За приписами ст. 1 Закону № 2011-ХІІ соціальний захист військовослужбовців - це діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Згідно з ч. 2 ст. 1-2 Закону № 2011-ХІІ у зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
Абзацом першим ч. 1 ст. 9 Закону № 2011-ХІІ встановлено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
За статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.
За правилами ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Статтею 117 КЗпП України обумовлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Отже, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Колегія суддів зазначає, що чинне законодавство передбачає обов'язок виплатити військовослужбовцю, який звільняється зі служби, суму грошової компенсації невикористаних відпусток на день виключення зі списків особового складу військової частини.
Отже, грошова компенсація невикористаних відпусток належать до складу належних звільненому працівникові сум у розумінні ст. 116 КЗпП України.
Таким чином, застосування передбаченої ст. 117 КЗпП України відповідальності здійснюється у разі невиплати згаданої компенсації на день виключення особи зі списків особового складу військової частини.
За змістом частини першої ст. 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом якого у роботодавця є обов'язок сплатити передбачену ст. 117 КЗпП України компенсацію.
Частина 1 ст. 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина 2 ст. 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли між роботодавцем та колишнім працівником існує спір про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
З аналізу викладеного вбачається, що передбачений частиною 1 ст. 117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Водночас ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене ст. 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, має бути виплачене за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Аналогічну правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020 року в справі 821/1083/17.
Відповідно до правової позиції, наведеної в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 року у справі № 910/4518/16, за змістом приписів ст.ст. 94, 116, 117 КЗпП і ст.ст. 1, 2 Закону України від 24.03.1995 року № 108/95-ВР "Про оплату праці" середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати.
Відповідно до ч. 1 ст. 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
За змістом ч. 2 ст. 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
У Рішенні від 22.02.2012 року у справі № 4-рп/2012 Конституційний Суд України роз'яснив, що в аспекті конституційного звернення положення ч. 1 ст. 233 КЗпП України у взаємозв'язку з положеннями ст.ст. 116, 117, 237-1 цього Кодексу слід розуміти так, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні та про відшкодування завданої при цьому моральної шкоди встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався.
За правилами ч. 1 ст. 122 КАС України адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Згідно з ч. 2 ст. 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Відшкодування, передбачене ст. 117 КЗпП, хоча і розраховується, виходячи з середнього заробітку працівника, однак не є заробітною платою.
Відповідно до ч.5 ст. 122 КАС України визначено, що для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.
Таким чином позовні вимоги ОСОБА_1 є обґрунтованими, проте у той же час законодавством встановлено обмеження права особи на звернення до суду з таким адміністративним позовом певним строком.
Так, Верховний Суд у у постанові від 11.02.2021 року по справі № 240/532/20 зазначив, що встановлений у частині першій статті 233 КЗпП України тримісячний строк є скороченим строком позовної давності, в межах якого працівник може звернутися до суду в порядку цивільного судочинства з вимогою про вирішення трудового спору.
Натомість строки звернення до суду в порядку адміністративного судочинства визначені у статті 122 КАС України і частина п'ята цієї статті, яка передбачає місячний строк звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, є спеціальною нормою щодо частини другої цієї статті з установленим у ній загальним строком у шість місяців.
Усталеною є позиція Верховного Суду щодо застосування приписів КЗпП України у разі неврегульованості нормами спеціального законодавства правовідносин, щодо яких виник спір.
Отже, з огляду на те, що строк звернення до суду за вирішенням публічно-правового спору щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні охоплюється спеціальною нормою частини п'ятої статті 122 КАС України, відсутні підстави для застосування у спірних правовідносинах частини першої статті 233 КЗпП України.
В свою чергу, з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 звільнено з військової служби у відставку та виключено із списків особового складу та всіх видів забезпечення 20.06.2019 року. При цьому сума не виплаченої позивачу компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки перерахована 11.12.2020 року, в порядку виконання рішення суду.
Проте з даним адміністративним позовом ОСОБА_1 звернувся до суду 29.01.2020 року, тобто з пропуском місячного строку, встановленого частиною п'ятою статті 122 КАС України.
Колегія суддів зазначає, що законодавче закріплення строків звернення з адміністративним позовом до суду є гарантією стабільності публічно правових відносин, призначенням якої є забезпечення своєчасної реалізації права на звернення до суду, забезпечення стабільної діяльності суб'єктів владних повноважень при здійсненні управлінських функцій, дисциплінування учасників адміністративного судочинства.
Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків. Ці строки обмежують час, протягом якого публічно-правові відносини можуть вважатися спірними. Тому, якщо протягом законодавчо встановленого строку особа не звернулася до суду за вирішенням спору, відповідні відносини набувають ознаки стабільності.
При цьому строк в один місяць визнано законодавцем достатнім для того, щоб у справах про проходження публічної служби особа, яка вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушено її права, свободи чи інтереси, визначилася, чи звертатиметься вона до суду з позовом за їх захистом.
Вирішуючи питання про дотримання строку звернення до суду у кожному конкретному випадку, необхідно виходити не лише з безпосередньої обізнаності особи про факти порушення її прав, але й з об'єктивної можливості особи знати про такі факти.
Слід зазначити, що день, коли особа дізналася про порушення свого права, - це встановлений доказами день, коли їй стало відомо про прийняття певного рішення, вчинення дії чи допущення бездіяльності, внаслідок чого відбулося порушення прав, свобод чи інтересів особи. Якщо цей день встановити точно неможливо, строк обчислюється з дня, коли особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав (свобод чи інтересів). При цьому «повинна» слід тлумачити як неможливість незнання, припущення про високу вірогідність дізнатися, а не обов'язок особи дізнатися про порушення своїх прав. Зокрема, особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав, якщо вона знала про обставини прийняття рішення чи вчинення дії, і у неї не було перешкод для того, щоб дізнатися про те, яке рішення прийняте або які дії вчинені.
При цьому, позивачем клопотання про поновлення пропущеного строку звернення до суду не заявлялось та, відповідно, судом першої інстанції це питання не вирішувалося.
Зважаючи на обставини цієї справи у співвідношенні з правовим регулюванням спірних відносин, колегія суддів приходить до переконання про необхідність залишення позову без розгляду, а також зауважує, що позивачем не наведено обставин, які б давали підстави для висновку про наявність об'єктивних, тобто таких, що не залежали від волі позивача, обставин, що б зумовили поважність пропуску встановленого процесуальним законом строку звернення до суду у цій категорії спорів.
В аспекті наведеного слід зазначити, що інститут строків у адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності в публічно-правових відносинах та стимулює суд і учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків. Строки звернення до адміністративного суду з позовом обмежують час, протягом якого такі правовідносини вважаються спірними. Після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.
Аналогічна правова позиція також висловлена у постанову Верхового Суду від 04.06.2021 року по справі № 280/1198/20, та відповідно до ч.5 ст. 242 КАС України враховується судом при вирішенні спору.
Отже, позивач звернувся до адміністративного суду з пропуском установленого процесуальним законом місячного строку, що судом першої інстанції не було враховано під час вирішення питання щодо відкриття провадження у справі.
З урахуванням викладеного, зважаючи на обставини цієї справи у співвідношенні з правовим регулюванням спірних відносин, колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції прийняте рішення з порушенням норм процесуального права та про необхідність залишення позову без розгляду.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 315, п. 4 ч. 1 ст. 317, ч. 1 ст. 319 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції вирішив його скасувати та прийняти нове рішення про залишення позовних вимог без розгляду, оскільки судом першої інстанції порушено норми процесуального права.
Оскільки справа є справою незначної складності відповідно до п. 6 ч. 6 ст. 12 КАС України, судове рішення суду апеляційної інстанції згідно з п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України не підлягає оскарженню в касаційному порядку, крім випадків, передбачених цим пунктом.
Керуючись ст.ст. 122, 311, 308, 310, 315, 319, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд
Апеляційні скарги Військової частини НОМЕР_1 , ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 31 березня 2021 року у справі №280/910/21 - скасувати.
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльність протиправною та стягнення коштів залишити без розгляду.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Головуючий - суддя С.В. Чабаненко
суддя С.Ю. Чумак
суддя І.В. Юрко