ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
12 листопада 2021 року м. Київ № 640/26700/21
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Гарник К.Ю., за участю секретаря судового засідання Основи О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом
ОСОБА_1
до Державної казначейської служби України
про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити дії
за участю представників сторін:
від позивача - не з'явився
від відповідача - Олешка О.М.
До Окружного адміністративного суду міста Києва надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач), адреса: АДРЕСА_1 до Державної казначейської служби України (далі по тексту - відповідач), адреса: 01601, місто Київ, вулиця Бастіонна, будинок 6, в якій позивач просить суд:
- визнати протиправною відмову Державної казначейської служби України Корсуну Сергію Олександровичу у виконанні постанови Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 02 грудня 2020 року по справі №757/54168/17-ц;
- зобов'язати Державну казначейську службу України виконати постанову Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 02 грудня 2020 року по справі №757/54168/17-ц.
В обгрунтування позовних вимог позивач послався на те, що постановою Верховного Суду від 02 грудня 2020 року у справі №757/54168/17-ц частково задоволені його позовні вимоги, зокрема, стягнуто з Держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання з Єдиного казначейського рахунку на його користь суму грошової компенсації у розмірі 50 000, 00 грн за невиконання Україною своїх позитивних обов'язків.
На виконання вказаної постанови Печерським районним судом міста Києва 07 квітня 2021 року видано виконавчий лист, який позивач пред'явив до Державної виконавчої служби України для виконання.
Проте, як зазначає позивач, 30 квітня 2021 року відповідач повідомив позивача про те, що законодавством не визначено джерело та порядок відшкодування шкоди, завданої терористичним актом, у зв'язку з чим, після встановлення у Державному бюджеті України бюджетних асигнувань відповідач вчинить дії щодо безспірного списання коштів.
Позивач з вказаними діями відповідача не погоджується, вважає їх протиправними та такими, що порушують його права, що стало підставою для звернення до адміністративного суду з цією позовною заявою.
Заперечуючи проти задоволення позовних вимог представник відповідача у відзиві на позовну заяву послався на те, що казначейство забезпечує казначейське обслуговування бюджетних коштів та здійснює безспірне списання коштів державного та місцевого бюджетів або боржників на підставі рішення суду.
При цьому, представник відповідача вказує, що Бюджетним кодексом України передбачено, що бюджетні кошти використовуються тільки на цілі, визначені бюджетними призначеннями та бюджетними асигнуваннями, а тому, оскільки станом на сьогоднішній день законодавством не визначено джерело та порядок відшкодування компенсації, встановленого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, відповідач матиме можливість здійснити заходи по виконанню постанови суду лише після встановлення у законі про Державний бюджет України відповідних бюджетних призначень.
Крім того, представник відповідача послався й на те, що казначейством не відмовлено позивачу у виконанні постанови Верховного Суду, а лише роз'яснено, що після встановлення у законі про Державний бюджет України відповідних призначень, останнє здійснить безспірне списання коштів на його користь.
З огляду на вищевикладене, представник відповідача просив відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 27 вересня 2021 року відкрито провадження у справі та призначено судове засідання.
В судовому засіданні 10 листопада 2021 року представник відповідача позовні вимоги не визнав та просив у їх задоволенні відмовити, з підстав викладених у відзиві на позовну заяву. Позивач в судове засідання не з'явився, хоча і був належним чином повідомлений про дату, час та місце розгляду справи, надав суду письмову заяву з проханням розглянути справу за його відсутністю.
Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.
Як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, постановою Верховного Суду від 02 грудня 2020 року у справі №757/54168/17 за позовом ОСОБА_1 до Держави в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування майнової та моральної шкоди, позов ОСОБА_1 задоволено частково, стягнуто з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію у розмірі 50 000,.00 грн.
07 квітня 2021 року Печерським районним судом міста Києва на виконання вказаної вище постанови Верховного Суду видано виконавчий лист, в якому боржником зазначено Державну казначейську службу України.
Того ж дня, позивач звернувся до Державної казначейської служби України з заявою про відкриття виконавчого провадження з примусового виконання виконавчого листа №757/54168/17, виданого Печерським районним судом міста Києва від 07 квітня 2021 року.
Листом від 30 квітня 2021 року №5-11-11/9206 Державна казначейська служби України повідомила ОСОБА_1 про відсутність на теперешній час відповідних видатків у законів про Державний бюджет України для безспірного списання коштів органами Казначейства за судовими рішеннями про відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом.
Незгода позивача з відмовою відповідача у виконанні постанови Верховного Суду стала підставою для звернення до адміністративного суду з вказаною позовною заявою.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає таке.
Статтями 1 і 8 Конституції України проголошено, що Україна є правовою державою, де діє верховенство права.
У частині 1 статті 68 Конституції України зазначено, що кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.
Тобто, усі без виключення суб'єкти права на території України зобов'язані дотримуватись існуючого у Державі правового порядку, а суб'єкти владних повноважень (органи публічної адміністрації) додатково обтяжені ще й обов'язком виконувати доведені законом завдання виключно за наявності приводів та способом, чітко обумовленими законом.
Так, відповідно до положень статей 129 і 129-1 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.
Суспільні відносини з приводу виконання судових актів адміністративними органами системи Державної казначейської служби України визначені, зокрема, частиною 2 статті 6 Закону України «Про виконавче провадження», в якій вказується, що рішення про стягнення коштів з державних органів, державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ виконуються органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів, а також статтею 25 Бюджетного кодексу України, згідно з якою Казначейство здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду.
Процедура виконання означеними органами судових актів деталізована Порядком виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 03 серпня 2011 року №845. (далі по тексту - Порядок №845).
Відповідно до пунктів 2, 3 Порядку № 845 під «безспірним списанням» розуміються операції з коштами державного та місцевих бюджетів, що здійснюються з метою виконання Казначейством та його територіальними органами (далі - органи Казначейства) рішень про стягнення коштів без згоди (подання) органів, що контролюють справляння надходжень бюджету, боржників, органів місцевого самоврядування та/або державних органів на підставі виконавчих документів. Рішення про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників виконуються на підставі виконавчих документів виключно органами Казначейства у порядку черговості надходження таких документів до органів Казначейства (про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів - з попереднім інформуванням Мінфіну, про стягнення коштів боржників - у межах відповідних бюджетних призначень, наданих бюджетних асигнувань (залишків коштів на рахунках підприємств, установ, організацій).
Пунктом 6 Порядку № 845 передбачено, що у разі прийняття рішення про стягнення коштів стягувач подає органові Казначейства в установлений зазначеним органом спосіб: заяву про виконання такого рішення із зазначенням реквізитів банківського рахунка (у разі наявності - довідку банку), назви банку, його МФО та коду ЄДРПОУ, номера рахунка (поточний, транзитний, картковий), прізвища, імені, по батькові (повне найменування - для юридичної особи) власника рахунка, на який слід перерахувати кошти, або даних для пересилання коштів через підприємства поштового зв'язку, що здійснюється за рахунок стягувача (прізвище, ім'я, по батькові адресата, його поштова адреса (найменування вулиці, номер будинку, квартири, найменування населеного пункту, поштовий індекс), реквізити банківського рахунка поштового відділення); оригінал виконавчого документа; судові рішення про стягнення коштів (у разі наявності); оригінал або копію розрахункового документа (платіжного доручення, квитанції тощо), який підтверджує перерахування коштів до відповідного бюджету (у судових рішеннях про стягнення коштів з відповідного бюджету).
Механізм безспірного списання коштів з державного бюджету за бюджетною програмою для забезпечення виконання судових рішень та виконавчих документів визначений у пунктах 47 - 52 Порядку №845.
Безспірне списання коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання судових рішень та виконавчих документів, здійснюється Казначейством України відповідно до пункту 47 Порядку № 845 на підставі поданих органом Казначейства: документів та відомостей, надісланих стягувачами та боржником; інформації про неможливість виконання безспірного списання коштів з рахунків боржника.
Пунктом 49 Порядку № 845 також закріплено, що у разі коли для здійснення безспірного списання коштів державного бюджету згідно з пунктами 47 і 50 цього Порядку необхідні додаткові кошти понад обсяг відповідних бюджетних призначень, Казначейство подає протягом 10 днів з дня надходження виконавчих документів Мінфіну пропозиції щодо необхідності внесення змін до закону про Державний бюджет України.
Відповідно до частини 4 статті 3 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" від 05 червня 2012 року №4901-VI, які кореспондуються з положеннями частини 1 статті 25 Бюджетного кодексу України, перерахування коштів стягувану здійснюється у тримісячний строк з дня надходження до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, необхідних для цього документів та відомостей.
Так, як вже було зазначено судом, постановою Верховного Суду від 02 грудня 2020 у справі № 757/54168/17-ц передбачено стягнення з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 грошової компенсації у розмірі 50 000,00 гривень.
З тексту мотивувальної частині вказаної постанови Верховного Суду слідує, що правовою підставою для покладення на державну Україна обов'язку з проведення на користь заявника грошового платежу є факт невиконання Державою Україна позитивних зобов'язань за Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
Так, у постанові Верховного Суду від 02 грудня 2020 року у справі № 757/54168/17-ц містяться наступні висновки: «Відповідно до статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.
Стосовно права, гарантованого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, такі позитивні обов'язки згідно з практикою ЄСПЛ можуть передбачати певні заходи, необхідні для захисту права власності, а саме: у матеріальному аспекті держава має забезпечити у своїй правовій системі юридичні гарантії реалізації права власності (превентивні обов'язки) та засоби правового захисту, за допомогою яких потерпілий від втручання у це право може його захистити, зокрема, вимагаючи відшкодування збитків за будь-яку втрату (компенсаційні обов'язки) (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2012 року у справі «Котов проти Росії» (Kotov v. Russia), заява № 54522/00, § 113); у процесуальному аспекті, хоча стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не встановлює чітких процедурних вимог, існування позитивних обов'язків процесуального характеру відповідно до цього положення визнані ЄСПЛ як у справах, що стосуються державних органів, так і у спорах між приватними особами (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Котов проти Росії», § 114).
Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними й ефективними, порушення державою будь-якого з конвенційних обов'язків може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації. Така компенсація може мати різні форми та встановлюватися, зокрема, залежно від виду порушення (див., наприклад, вирішення проблеми відповідальності держави за порушення права заявників на доступ до їхнього майна: рішення ЄСПЛ від 29 червня 2004 року щодо суті та від 13 липня 2006 року щодо справедливої сатисфакції у справі «Доган та інші проти Туреччини» (Dogan and Others v. Turkey), заява № 8803-8811/02 й інші; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Чірагов та інші проти Вірменії» (Chiragov and Others v. Armenia), заява № 13216/05, § 188-201; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Саргсян проти Азербайджану» (Sargsyan v. Azerbaijan), заява № 40167/06, § 152-242).
Відсутність у законодавстві України відповідних положень щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його об'єкту житлової нерухомості терористичним актом, не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов'язок не був виконаний, вимагати від держави компенсації за це невиконання на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції).
Засоби юридичного захисту, які вимагаються за статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці; використанню засобів захисту не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати дії чи бездіяльність органів влади держави-відповідача.
До зазначених правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (провадження № 14-17цс19).
Враховуючи викладене, оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у цій частині обґрунтування рішень не можуть вважатися законними та підлягають скасуванню, оскільки суди не врахували, що правовою підставою для виплати компенсації, а не відшкодування шкоди, є не положення статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статті 86 Кодексу цивільного захисту України, а невиконання державою позитивного обов'язку розробити і запровадити у країні спеціальний нормативно-правовий акт щодо надання грошової допомоги та відшкодування шкоди особам, які постраждали під час проведення антитерористичної операції у Донецькій та Луганській областях, на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статті 13 Конвенції.
При цьому Верховний Суд виходить із того, що згідно з частиною першою статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
З підстав наведеного є необґрунтованими вимоги й про відшкодування моральної шкоди, оскільки вони випливають з вимог про відшкодування майнової шкоди на підставі статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статті 86 Кодексу цивільного захисту України за пошкоджене майно, яка стягненню на підставі цих норм не підлягає.
Аналогічних правових висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 25 березня 2020 року у справі № 757/61954/16-ц (провадження № 61-4058св18), у постанові від 14 липня 2020 року у справі № 757/49142/16-ц (провадження № 61-19346св18), підстав відступити від таких висновків судом не встановлено.
Отже, встановивши, що суди неправильно застосували норми матеріального права, а суд касаційної інстанції наділений повноваженнями згідно зі статтею 412 ЦПК України змінити оскаржувані судові рішення або ухвалити нове рішення, Верховний Суд дійшов висновку про скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій у справі, що переглядається, з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_1 та стягнення за рахунок держави грошової компенсації у розмірі 50 000, 00 грн, виходячи при цьому з наведених підстав та обґрунтування позову, а саме: відсутність механізму компенсації завданої шкоди впродовж тривалого часу та порядку відновлення житла, пошкодженого в результаті проведення антитерористичної операції.»
Таким чином, суд дійшов висновку, що невиконання державою Україною позитивних зобов'язань за статті 1 Протоколу першого до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і спонукало Верховний Суд до обрання такого способу захисту порушеного цивільного права заявника як стягнення коштів шляхом списання з Єдиного казначейського рахунку.
Крім того, відповідно до пункту 23-1 частини 1 статті 2 Бюджетного кодексу України єдиний казначейський рахунок - рахунок, відкритий центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів (далі - Казначейство України), у Національному банку України для обліку коштів та здійснення розрахунків у системі електронних платежів Національного банку України, на якому консолідуються кошти державного та місцевих бюджетів, фондів загальнообов'язкового державного соціального і пенсійного страхування та кошти інших клієнтів, які відповідно до законодавства знаходяться на казначейському обслуговуванні.
Водночас, Єдиний казначейський рахунок не є тотожним до того рахунку, який зазначений у пунктах 47 - 52 Порядку №845.
Суд також звертає увагу, що матеріали звернення позивача від 07 квітня 2021 року не містили дефектів в оформленні чи комплектності або формулюванні порушеного питання, котрі б об'єктивно спричиняли перепони (перешкоди) у виконанні виконавчого листа Печерського районного суду м Києва від 07 квітня 2021 року у справі № 757/54168/17-ц та постанови Верховного Суду від 02 грудня 2020 року у цій же справі.
Таким чином, суд дійшов висновку, що викладені Казначейством у листі від 30 квітня 2021 року №5-11-11/9206 мотиви, а саме: посилання на положення частини 1 статті 23 Бюджетного кодексу України, в частині здійснення платежів з бюджету лише за наявності відповідного бюджетного призначення суперечать постанові Верховного Суду від 02 грудня 2020 року у справі № 757/54168/17-ц.
Крім того, слід зазначити, що пунктом 39 Порядку №845 передбачено, що у разі коли для здійснення безспірного списання коштів державного бюджету згідно з пунктом 35 цього Порядку необхідні додаткові кошти понад обсяг відповідних бюджетних призначень, Казначейство подає протягом одного місяця з дня надходження виконавчих документів Мінфіну пропозиції щодо необхідності внесення змін до закону про Державний бюджет України або виділення коштів з резервного фонду державного бюджету на зазначену мету. Казначейство відкладає безспірне списання коштів державного бюджету та поновлює його з дати набрання чинності законом про внесення змін до закону про Державний бюджет України або виділення коштів з резервного фонду державного бюджету на зазначену мету.
Відповідно до пункту 35 Порядку №845, Казначейство здійснює безспірне списання коштів державного бюджету для відшкодування (компенсації): 1) шкоди, заподіяної громадянинові незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що провадить оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, органу прокуратури або суду; 2) шкоди, заподіяної фізичним та юридичним особам внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових чи службових осіб під час здійснення ними своїх повноважень; 3) шкоди, заподіяної органом державної влади у сфері нормотворчої діяльності; 4) різниці між сумою коштів, що надійшли до державного бюджету від реалізації конфіскованого або зверненого судом у дохід держави майна, іншого майна, у тому числі валютних цінностей, що переходять у власність держави, та сумою, встановленою у судовому рішенні; 5) шкоди, заподіяної фізичній особі внаслідок кримінального правопорушення.
Дослідивши матеріали справи суд вважає, що жодний з вказаних у пункті 35 Порядку №845 та у пункті 39 Порядку №845 випадків не узгоджується з висновками викладеними у постанові Верховного суду від 02 грудня 2020 року у справі № 757/54168/17-ц, якою стягнуто з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь позивача грошову компенсацію у розмірі 50 000,00 грн.
Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що Казначейство безпідставно посилається на невизначеність законодавством джерел та порядку виплати грошової компенсації особам, яким спричинено шкоду в результаті вчинення терористичних актів під час приведення терористичної операції та на відсутність встановлення у Державному бюджеті України відповідних бюджетних асигнувань на ці виплати, адже таким, на переконання суду, є Єдиний казначейський рахунок та на відповідача в даному випадку покладено обов'язок виконати судове рішення, яке набрало законної сили та є обов'язковим на всій території України.
Відтак, позовні вимоги позивача є обгрунтованими та такими, що підлягають задоволенню, проте, позовні вимоги в зобов'язальній частині суд вважає за необхідне викласти в наступній редакції: «Зобов'язати Державну казначейську службу України (01601, місто Київ, вулиця Бастіонна, будинок 6, код ЄДРПОУ 37567646) вчинити дії на виконання виконавчого листа, виданого Печерським районним судом міста Києва 07 квітня 2021 року у справі № 757/54168/17-ц», оскільки останній виданий саме на виконання постанови Верховного Суду від 02 грудня 2020 року у справі №757/54168/17-ц.
Решта доводів та заперечень сторін висновків суду по суті заявлених позовних вимог не спростовують.
Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до пункту 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
Згідно п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення Аналізуючи вищевикладене та надані докази у їх сукупності, суд дійшов висновку про обгрунтованість позовних вимог позивача та, відповідно, наявність правових підстав для їх задоволення.
Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
На переконання суду, відповідачем не доведено правомірність вчинених дій, з урахуванням вимог, встановлених частиною 2 статті 19 Конституції України та частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог та системного аналізу положень законодавства України, суд приходить до висновку про наявність підстав для задоволення позову.
З урахуванням того, що позивач звільнений від сплати судових витрат, а матеріали справи не містять доказів понесення відповідачем судових витрат, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для компенсації судових витрат.
На підставі вище викладеного, керуючись статтями 72-77, 139, 241-245, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
1. Адміністративний позов ОСОБА_1 - задовольнити.
2. Визнати протиправною відмову Державної казначейської служби України, оформлену листом від 30 квітня 2021 року №5-11-11/9206.
3. Зобов'язати Державну казначейську службу України (01601, місто Київ, вулиця Бастіонна, будинок 6, код ЄДРПОУ 37567646) вчинити дії на виконання виконавчого листа, виданого Печерським районним судом міста Києва 07 квітня 2021 року у справі № 757/54168/17-ц.
Рішення набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України, після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України, протягом тридцяти днів, з дня складання повного тексту рішення.
Суддя К.Ю. Гарник
Повний текст рішення суду виготовлений 12 листопада 2021 року.