ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
11 листопада 2021 року м. Київ № 640/27065/20
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Літвінової А.В., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1 ,
до Територіального управління Державної судової адміністрації в місті Києві,
Державної судової адміністрації України,
третя особа Головне управління Державної казначейської служби України у м. Києві,
про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_1 (далі - позивач) звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Територіального управління Державної судової адміністрації в місті Києві (далі-відповідач 1), третя особа Головне управління Державної казначейської служби України у м. Києві (далі- третя особа), в якому просить суд:
- визнати протиправними дії Територіального управління Державної судової адміністрації України в м. Києві щодо нарахування та виплати судді Дарницького районного суду м. Києва ОСОБА_1 , суддівської винагороди за період з 18.04.2020 по 28.08.2020 (за винятком днів відпустки) із застосуванням обмежень її розміру, встановлених статтею 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік»;
- зобов'язати Територіальне управління Державної судової адміністрації України в м. Києві здійснити перерахунок та виплатити суддівську винагороду судді Дарницького районного суду м. Києва ОСОБА_1 за період з 18.04.2020 по 28.08.2020 у повному обсязі (за винятком днів відпустки), обчисливши її відповідно до статті 130 Конституції України та статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», без застосування обмежень встановлених статтею 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», відповідно до розміру суддівського окладу, визначеного штатним розписом Дарницького районного суду м. Києва з урахуванням надбавки за вислугу років, та виплатити недоотриману частину;
- допустити до негайного виконання рішення суду в частині стягнення суддівської винагороди за один місяць;
- зобов'язати Територіальне управління Державної судової адміністрації України в м. Києві подати у десятиденний строк звіт про виконання судового рішення.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що ОСОБА_1 працює на посаді судді Дарницького районного суду м. Києва. Указом Президента України «Про призначення суддів» № 250/2011 від 02.03.2011 була призначена посаду судді Дарницького районного суду м. Києва строком на 5 років. Указом Президента України «Про призначення суддів» № 271/2018 від 07.09.2018 ОСОБА_1 була призначена посаду судді Дарницького районного суду м. Києва. Наказом в.о. голови Дарницького районного суду №67-ОС від 21.11.20 позивачу встановлено щомісячну доплату з 10.09.2018 за вислугу років в розмірі 30 відсотків посадового окладу.
Вказано, що за період з 01.01.2020 до 18.04.2020 позивачу була нарахована суддівська винагорода, для визначення розміру якої використовувався посадовий оклад виходячи з 30 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01.01.2020, регіонального коефіцієнту 1,25 до базового розміру посадового окладу, у зв'язку із здійсненням правосуддя у суді, що розташований в населеному пункті з кількістю населення понад один мільйон осіб, та доплати за вислугу років в розмірі 30 % від посадового окладу судді.
Зазначено, що у зв'язку з набранням чинності Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року позивач отримувала суддівську винагороду у меншому розмірі.
Позивач вважає дії відповідача щодо нарахування та виплати суддівської винагороди у спірній період у меншому розмірі протиправними, тому звернулась до суду із даним адміністративним позовом.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 05.11.2020 відкрито спрощене позовне провадження без проведення судового засідання та виклику осіб, які беруть участь у справі та запропоновано відповідачу протягом 15 днів надати відзив на позовну заяву.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 05.08.2021 постановлено розгляд адміністративної справи №640/27065/20 здійснити за правилами загального позовного провадження та призначено справу до розгляду у підготовчому судовому засіданні.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 10.09.2021 залучено до участі у справі №640/27065/20 в якості співвідповідача - Державну судову адміністрацію України.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 23.09.2021 закрито підготовче провадження та продовжено розгляд справи в порядку письмового провадження із врахуванням клопотання сторін про розгляд справи в порядку псьмовового провадження.
Відповідачем 1 надано відзив на позовну заяву, в якому останній заперечив проти задоволення позовних вимог, виходячи з того, що Постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 № 211 "Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19" з метою запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19 на всій території України з 12.03.2020 встановлено карантин. Верховною Радою України 13.04.2020 прийнято Закон України № 553-ІХ "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік", який опубліковано в газеті "Голос України" від 17.04.2020 № 68 (7325) та набрав чинності 18.04.2020. Відповідно до частин першої та третьої статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" (у редакції Закону № 553-ІХ) установлено, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ(включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. При цьому у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата щорічної відпустки. Обмеження, встановлене в частині першій цієї статті, застосовується також при нарахуванні заробітної плати, суддівської винагороди, грошового забезпечення відповідно народним депутатам України, суддям, суддям Конституційного Суду України, членам Вищої ради правосуддя, членам Вищої кваліфікаційної комісії судців України, прокурорам, працівникам, службовим і посадовим особам Національного банку України, а також іншим службовим і посадовим особам, працівникам, оплата праці яких регулюється спеціальними законами (крім осіб, встановлених у переліку, затвердженому Кабінетом Міністрів України відповідно до частини другої цієї статті). Згідно з положеннями статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" та пункту 10 Прикінцевих положень Закону № 553-ІХ не вносяться зміни до умов оплати праці, тому попередження працівників про запровадження нових або про зміну діючих умов оплати праці у бік погіршення не застосовується (стаття 103 Кодексу законів про працю України і стаття 29 Закону України "Про оплату праці").
Відповідачем 1 вказано, що нарахована заробітна плата, грошове забезпечення працівників, суддівська винагорода суддів у період з 18 квітня 2020 року до 28 серпня 2020 року, обмежується максимальним розміром 47 230 грн на місяць.
Територіальне управління Державної судової адміністрації в місті Києві, вважає, що з 18.04.2020 не мало правових підстав для нарахування та виплати суддівської винагороди поза межами видатків державного бюджету та без застосування обмежень, встановлених Законом України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" (у редакції Закону № 553-ІХ).
Крім того, у відзиві на позовну заяву зазначено, що Конституційний Суд України у рішенні від 28.08.2020 №10-р/2020 не визначив будь-яких особливостей застосування чи виконання свого рішення аніж наступний: положення Закону України «Про Державний бюджет на 2020 рік» 14.12.2019 №294-ІХ зі змінами, Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 13.04.2020 №553-ІХ, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення, тобто, дія частин першої та третьої статті 29 Закону України «Про Державний бюджет на 2020 рік» втратила чинність саме з 28.08.2020
Третя особа надала письмові пояснення щодо позову, в яких зазначило про те, що Головне управління Державної казначейської служби України в м. Києві не є учасником спірних правовідносин і відповідно до своїх функціональних обов'язків, не володіє будь-якими фактичними даними, на підставі яких, суд може встановити наявність або відсутність обставин, що обгрунтовують вимоги або заперечення проти вимог та інших обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.
Відповідачем 2 подано відзив на позовну заяву, в якому останній заперечив проти задоволення позовних вимог та підтримано правову позицію відповідача 1, та вказано, що Територіальне управління як розпорядник бюджетних коштів нижчого рівня не мало правових підстав для виплати суддівської винагороди без застосування обмежень, встановлених Законом України «Про Державний бюджет на 2020 рік» ( у редакції Закону №553-ІX) поза межами видатків державного бюджету, на власний розсуд вирішуючи який нормтивно-правовий акт потрібно виконувати.
Розглянувши подані сторонами документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд -
Указом Президента України «Про призначення суддів» №250/2011 від 02.03.2011 ОСОБА_1 призначено на посаду судді Дарницького районного суду м. Києва строком на 5 років.
Указом Президента України «Про призначення суддів» № 271/2018 від 07.09.2018 ОСОБА_1 була призначена посаду судді Дарницького районного суду м. Києва.
Наказом в.о. голови Дарницького районного суду № 67-ОС від 21.11.2020 позивачу встановлено щомісячну доплату з 10.09.2018 за вислугу років в розмірі 30 відсотків посадового окладу.
Відповідно до довідки Територіального управління Державної судової адміністрації в місті Києві від 23.10.2020 №874, позивачу з квітня по серпень 2020 року, встановлено обмеження щодо виплати суддівської винагороди у розмірі 10 мінімальних заробітних плат.
Всього обмеження доходу позивача склало 158 329, 32 грн, проти вказаної суми не заперечували відповідачі у своєму відзиві на позовну заяву.
Вважаючи протиправними дії відповідача щодо невиплати позивачу суддівської винагороди в зменшеному розмірі та невжиття заходів до компенсації недоотриманої суддівської винагороди з 18.04.2020 по 28.08.2020, позивач звернулась до суду з даною позовною заявою.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Спірні правовідносини врегульовані Конституцією України та Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 №1402 - VIII.
Згідно зі статтею 130 Конституції України та частиною другою статті 135 Закону України від 02.06.2016 №1402-VIII суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
У відповідності до частини другої статті 135 Закону України від 02.06.2016 №1402-VIII суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.
Згідно пункту 1 частини третьої цієї статті базовий розмір посадового окладу судді становить судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
Відповідно до частини 5 статті 135 Закону України від 02.06.2016 №1402-VIII суддям виплачується щомісячна доплата за вислугу років у розмірі: за наявності стажу роботи більше 3 років - 15 відсотків, більше 5 років - 20 відсотків, більше 10 років - 30 відсотків, більше 15 років - 40 відсотків, більше 20 років - 50 відсотків, більше 25 років - 60 відсотків, більше 30 років - 70 відсотків, більше 35 років - 80 відсотків посадового окладу.
У відповідності до пункту 3 частини четвертої статті 135 Закону України 02.06.2016 №1402-VIII до базового розміру посадового окладу, визначеного частиною третьою цієї статті, додатково застосовуються такі регіональні коефіцієнти 1,25 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше один мільйон осіб.
Згідно з частиною четвертою статті 148 Закону України від 02.06.2016 №1402- VIII функції розпорядника бюджетних коштів щодо місцевих судів здійснюють територіальні управління Державної судової адміністрації України.
Водночас, 13.04.2020 Верховною Радою України прийнято Закон №553-ІХ, яким Закон України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» доповнено статтею 29, а саме, «Установити, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 01.01.2020. При цьому у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата щорічної відпустки.
Зазначене обмеження не застосовується при нарахуванні заробітної плати, грошового забезпечення особам із числа осіб, зазначених у частині першій цієї статті, які безпосередньо задіяні у заходах, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню, локалізацію та ліквідацію спалахів, епідемій та пандемій гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та які беруть участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, у тому числі в операції Об'єднаних сил (ООС). Перелік відповідних посад встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Обмеження, встановлене у частині першій цієї статті, застосовується також при нарахуванні заробітної плати, суддівської винагороди, грошового забезпечення відповідно народним депутатам України, суддям, суддям Конституційного Суду України, членам Вищої ради правосуддя, членам Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, прокурорам, працівникам, службовим і посадовим особам Національного банку України, а також іншим службовим і посадовим особам, працівникам, оплата праці яких регулюється спеціальними законами (крім осіб, встановлених у переліку, затвердженому Кабінетом Міністрів України відповідно до частини другої цієї статті).
Вказаний Закон України від 13.04.2020 №553-ІХ набрав чинності 18.04.2020 після опублікування його у газеті «Голос України» від 17.04.2020 № 68.
У зв'язку з чим, як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, починаючи з 18.04.2020 розмір суддівської винагороди позивача було обмежено 10 розмірами мінімальної заробітної плати, встановленої на 01.01.2020 - 47 230,00 грн.
Водночас, відповідно до статті 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.
Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Суд зазначає, що норми Конституції України є нормами прямої дії. При цьому, звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується статтями 8 та 55,124 Конституції України.
Незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України. (стаття 126).
Держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя.
Конституційним Судом України 11.03.2020 було розглянуто конституційне поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень Законів України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 №1402-VIII,»Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування» від 16.10.2019№193IX,»Про Вищу раду правосуддя» від 21.12.2016 №1798-VIII у пункті 4.1. цього рішення Конститційний Суд України в чергове зазначив, що:
Конституційний Суд України неодноразово висловлював юридичні позиції щодо незалежності суддів, зокрема їх належного матеріального забезпечення, зміни розміру суддівської винагороди, рівня довічного грошового утримання суддів у відставці (рішення Конституційного Суду України:
- від 24 червня 1999 року № 6-рп/99, від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002,
- від 1 грудня 2004 року № 19-рп/2004, від 11 жовтня 2005 року №8-рп/2005,
- від 18 червня 2007 року № 4-рп/2007, від 22 травня 2008 року №10-рп/2008,
- від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013, від 19 листопада 2013 року № 10-рп/2013, від 8 червня 2016 року № 4-рп/2016, від 4 грудня 2018 року №11-р/2018,
- від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020.
Конституційний Суд України послідовно вказував: однією з конституційних гарантій незалежності суддів є особливий порядок фінансування судів; встановлена система гарантій незалежності суддів не є їхнім особистим привілеєм; конституційний статус судді передбачає достатнє матеріальне забезпечення судді як під час здійснення ним своїх повноважень (суддівська винагорода), так і в майбутньому у зв'язку з досягненням пенсійного віку (пенсія) чи внаслідок припинення повноважень і набуття статусу судді у відставці (щомісячне довічне грошове утримання); гарантії незалежності суддів є невід'ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом; суддівська винагорода є гарантією незалежності судді та невід'ємною складовою його статусу; зменшення органом законодавчої влади розміру посадового окладу судді призводить до зменшення розміру суддівської винагороди, що, у свою чергу, є посяганням на гарантію незалежності судді у виді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому (перше речення абзацу третього пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 24.06.1999 № 6-рп/99, перше речення абзацу шостого підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від03.06.2013 № 3-рп/2013, друге речення абзацу шостого підпункту 3.2, абзаци двадцять сьомий, тридцять третій, тридцять четвертий підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 04.12.2018№11-р/2018).
Відповідно до пункту 62 Висновку Консультативної ради європейських судів для Комітету Міністрів Ради Європи щодо стандартів незалежності судової влади та незмінюваності суддів від 01.01.2001 №1 (2001) у цілому важливо (особливо стосовно нових демократичних країн) передбачити спеціальні юридичні приписи щодо убезпечення суддів від зменшення винагороди суддів, а також щодо гарантування збільшення оплати праці суддів відповідно до зростання вартості життя.
Європейська Комісія За демократію через право (Венеційська Комісія) наголосила, що зменшення винагороди суддів за своєю суттю не є несумісним із суддівською незалежністю; зменшення винагороди лише для певної категорії суддів, безсумнівно, порушить суддівську незалежність (пункт 77 Висновку щодо внесення змін до законодавства (України), яке регулює діяльність Верховного Суду та органів суддівського врядування, від 09.12.2019 №969/2019.
Гарантії незалежності суддів зумовлені конституційно визначеною виключною функцією судів здійснювати правосуддя (частина перша статті 124 Основного Закону України).
Наведені положення Конституції України, юридичні позиції Конституційного Суду України дають підстави стверджувати, що законодавець не може свавільно встановлювати або змінювати розмір винагороди судді, використовуючи свої повноваження як інструмент впливу на судову владу.
Крім того, Конституційний Суд України неодноразово висловлювався щодо зупинення законами про Державний бюджет України на відповідний рік дії інших чинних законів України:
Зупинення дії положень законів, якими визначено права і свободи громадян, їх зміст та обсяг, є обмеженням прав і свобод і може мати місце лише у випадках, передбачених Основним Законом України.
Закон про Державний бюджет України як правовий акт, що має особливий предмет регулювання (визначення доходiв та видаткiв на загальносуспiльнi потреби), створює належнi умови для реалізації законiв України, iнших нормативно-правових актiв, ухвалених до його прийняття, якi передбачають фінансові зобов'язання держави перед громадянами i територіальними громадами. Саме у виконаннi цих зобов'язань утверджується сутнiсть держави як соціальної i правової (абзаци другий, третій підпункту 3.2, абзац другий підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини рішення Конститційного Суду України від 27.11.2008 №26-рп/2008).
Наведене в сукупності свідчить, що Закон України від 13.04.2020 №553-ІХ «Про внесення змін до Закону України Про Державний бюджет України на 2020 рік» щодо зменшення розміру виплати суддівської винагороди не відповідає нормам Конституції України, а тому не може бути застосований до визначення розміру виплати суддівської винагороди.
Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Тобто, будь-яке порушення процедури, незалежно від того чи нанесло воно прямі збитки особи, є порушенням права особи на встановлений процес та забезпечення принципу визначеності права, який дозволяє особі передбачити наслідки існування та застосування певної норми.
Проте, відповідачі, діючи всупереч приписів статей 19 та 130 Конституції України, порушив приписи діючого законодавства України та виплатив позивачу суддівську винагороду у розмірі, значно меншому, ніж це визначено спеціальним Законом України «Про судоустрій і статус суддів», застосувавши при виплаті 10-кратний розмір мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року.
Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі по тексту - Конвенція), була ратифікована Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР, та відповідно до статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства.
Згідно частини 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Таким чином, вказані вище норми гарантують захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і в оцінці дотримання "справедливого балансу" в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за яких майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.
Першим і найголовнішим правилом статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання державних органів у право на мирне володіння майном має бути законним і повинно переслідувати легітимну мету «в інтересах суспільства». Будь-яке втручання також повинно бути пропорційним по відношенню до переслідуваної мети. Іншими словами, має бути забезпечено "справедливий баланс" між загальними інтересами суспільства та обов'язком захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідного балансу не буде досягнуто, якщо на відповідну особу або осіб буде покладено особистий та надмірний тягар (рішення ЕСПЛ у справі "Колишній Король Греції та інші проти Греції" (Former King of Greece and Others v. Greece) [ВП], заява № 25701/94, пп. 79 та 82, ЄСПЛ 2000-XII).
Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків (рішення ЄСПЛ у справі «Лелас проти Хорватії» (Lelasv. Croatia), п. 74). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pincv. The Czech Republic), п. 58, а також рішення у справі "Ґаші проти Хорватії" (Gashiv. Croatia), заява № 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі "Трґо проти Хорватії" (Trgov. Croatia), заява № 35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року, також Рішення у справі "Рисовський проти України" (Rysovskyy v. Ukraine) від 20 жовтня 2011 року, заява № 29979/04, п.71).
Словосполучення «відповідно до закону» вимагає, по-перше, аби оспорюваний захід мав юридичну основу у національному праві. По-друге, воно стосується якості закону, про який ідеться, і передбачає вимогу, що такий закон має бути доступний для відповідної особи, яка, крім того, повинна мати можливість передбачити його наслідки для себе, і такий закон повинен відповідати принципу верховенства права (п. 55 рішення Суду у справі Kopp проти Швейцарії від 25.03.1998 р. (Reports of Judgments and Decisions 1998-II)).
Зазначене словосполучення означає, зокрема, що норми національного права мають бути достатньо передбачуваними, аби вказати особам на обставини та умови, за яких органи влади мають право вдатися до заходів, які впливатимуть на конвенційні права цих осіб (п. 39 рішення Суду у справі C.G. and Others проти Болгарії від 24 квітня 2008 року (справа № 1365/07)).
Більше того, закон повинен надавати певний ступінь юридичного захисту від свавільного втручання з боку органів влади. Наявність спеціальних процесуальних гарантій є важливою у цьому контексті. Те, що вимагається через такі гарантії, буде залежати, принаймні до певної міри, від характеру та ступеня втручання, що розглядається (п. 46 рішення Суду у справі P.G. and J.H. проти Сполученого Королівства (справа № 44787/98, ECHR 2001-IX))та див.п.169-170 рішення ЄСПЛ у справі Олександр Волков проти України (заява № 21722/11).
Тлумачення та застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Суд, однак, зобов'язаний переконатися в тому, що спосіб, в який тлумачиться і застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики Суду (рішення у справі Скордіно проти Італії(Scordino v. Italy) (№ 1) [ВП], № 36813/97, пункти 190 та 191, ECHR 2006-V та пункт 52 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі Щокін проти України (заяви №№23759/03 та 37943/06), від 14 жовтня 2010 року, яке набуло статусу остаточного 14 січня 2011року ).
Наведене в сукупності свідчить про те, що норми Закону України від 13 квітня 2020 року № 553-ІХ «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» в частині з'ясування можливості їх застосування до спірних відносин не відповідають неодноразово описаному ЄСПЛ принципу якості закону.
При цьому, суд зауважує, що Законом України від 13.04.2020 №553-ІХ, як і будь-яким іншим чинним нормативно-правовим актом, не скасовані та не внесені зміни в чинні норми права, передбачені:
- частиною другою статті 135 Закону України від 02.06.2016 №1402-VIII, яка визначає, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами;
- статтею 130 Конституції України, якою передбачено, що розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.
Вказані норми є зрозумілими та доступними для зацікавлених осіб, чіткими та передбачуваними у своєму застосуванні, а також є спеціальними та мають найвищу юридичну силу і тому мають виконуватися.
Відтак, на переконання суду, що положення Закону України від 13.04.2020 №553-ІХ є такими, що не відповідають принципам якості та правової визначеності закону в частині застосування до спірних правовідносин та визначення розміру моєї суддівської винагороди, що, в свою чергу, свідчить про те, що вирішення питання щодо виплати суддівської винагороди судді є обов'язком відповідача і повинно вирішуватись у встановленому Законом порядку, оскільки є невід'ємним елементом гарантій незалежності суддів, які встановлені Конституцією України.
Право на отримання суддівської винагороди у належному та повному розмірі не може бути поставлено в залежність від неналежного виконання обов'язків державними органами в частині внесення змін до законодавчих актів чи то до формування бюджету, а обмеження такого права є порушенням вимог статті 19, 130 Конституції України, статті 135 Закону України від 02.06.2016 №1402-VIII та статті 1 Протоколу 1 Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, а державний орган, який не дотримується своїх власних процедур, не повинен мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків.
Більш того, слід зазначити, що рішенням Конституційного Суду України від 28.08.2020 №10-р/2020 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення частин першої, третьої статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 14.11.2019 №294-IX зі змінами, абзацу дев'ятого пункту 2 розділу II "Прикінцеві положення" Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік"" від 13.04.2020 №553-IX.
Зокрема, у вказаному рішенні зазначено, що вирішуючи питання щодо конституційності оспорюваних положень Закону №294, Конституційний Суд України виходить із юридичної позиції, яку він неодноразово висловлював: оскільки предмет закону про Державний бюджет України чітко визначений у Конституції України, то цей закон не може скасовувати чи змінювати обсяг прав і обов'язків, пільг, компенсацій і гарантій, передбачених іншими законами України (абзац восьмий пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 09.07.2007 №6-рп/2007).
Крім того, виходячи з того, що предмет регулювання Бюджетного кодексу України (далі - Кодекс), так само, як і предмет регулювання законів України про Державний бюджет України на кожний рік, є спеціальним, що обумовлено положеннями пункту 1 частини другої статті 92 Основного Закону України, Конституційний Суд України в Рішенні від 27.02.2020 №3-р/2020 дійшов висновку, що Кодексом не можна вносити зміни до інших законів України, зупиняти їх дію або скасовувати їх, а також встановлювати інше (додаткове) законодавче регулювання відносин, відмінне від того, що є предметом спеціального регулювання іншими законами України (абзац восьмий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини).
Конституційний Суд України вкотре наголосив на тому, що скасування чи зміна законом про Державний бюджет України обсягу прав і гарантій та законодавчого регулювання, передбачених у спеціальних законах, суперечить статті 6, частині другій статті 19, статті 130 Конституції України.
В рішенні Конституційного суду України від 28.08.2020 №10-р/2020 також констатовано, що Конституційний Суд України зазначав, що юридичну визначеність слід розуміти через такі її складові елементи: чіткість, зрозумілість, однозначність норм права; право особи у своїх діях розраховувати на розумну та передбачувану стабільність існуючого законодавства та можливість передбачати наслідки застосування норм права (легітимні очікування) (абзац п'ятий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 23.01.2020 №1-р/2020). Установлення граничного розміру заробітної плати, грошового забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування), передбачене у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України (частини перша, третя статті 29 Закону №294), є невизначеним щодо дії в часі та не забезпечує передбачуваності застосування цих норм права. Згідно з частиною першою статті 113 Конституції України, частиною першою статті 1 Закону України "Про Кабінет Міністрів України Кабінет Міністрів України (Уряд України) є вищим органом у системі органів виконавчої влади.
Тобто, оспорюваними положеннями статті 29 Закону №294 заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб органів законодавчої та судової влади поставлені в залежність від виконавчої влади.
Також, в зазначеному рішенні вказано, що Конституцією України встановлено, що виключно законами України визначається, зокрема, статус суддів (пункт 14 частини першої статті 92); незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України; вплив на суддю у будь-який спосіб забороняється (частини перша, друга статті 126); держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів; розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій (перше речення частини першої, частина друга статті 130).
Відтак, невідповідність Конституції України вказаних вище норм Закону вже визнано Конституційним Судом України.
Таким чином, у період з 18 квітня по 28 серпня 2020 року діяли два нормативно-правові акти, які по різному регулювали правовідносини щодо визначення розміру суддівської винагороди - Закон України «Про судоустрій і статус суддів» та Закон України «Про Державний бюджет України на 2020 рік».
Визначення способу подолання правової колізії, яка виникла внаслідок одночасної дії вказаних законів, один з яких є спеціальним нормативно-правовим актом з питань судоустрою і статусу суддів, а інший - нормативно-правовим актом, що регулюю є однакові правовідносини і прийнятий пізніше в часі, було предметом дослідження Верховним Судом.
Згідно з правовою позицією, що вперше викладена у постанові від 03.03.2021 у справі № 340/1916/20 та у подальшому в інших постановах Верховного Суду, Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», позаяк він не є законом про судоустрій, ним чи іншим законом не вносилися зміни до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (стосовно розміру суддівської винагороди), не може встановлювати розміру винагороди судді. Розбіжність між нормами (різних) законів щодо регулювання одних правовідносин (розміру суддівської винагороди), яка виникла у зв'язку з набранням чинності Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», має вирішуватися на користь Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Для спірних правовідносин спеціальними є норми статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», які попри те, що в часі цей закон прийнятий раніше, мають пріоритет стосовно пізніших положень Закон України «Державний бюджет України на 2020 рік» (у редакції Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік»).
Аналізуючи вищевикладене та надані докази у їх сукупності, суд дійшов висновку про протиправність дій відповідача 1, які полягають у нарахуванні та виплаті позивачу суддівської винагороди за період з 18.04.2020 по 27.08.2020 із застосуванням щомісячного обмеження її нарахування згідно з частиною 3 статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» із змінами та доповненнями, внесеними Законом України від 13.04.2020 №553-ІХ, в редакції, яка діяла з 18.04.2020 по 28.08.2020, оскільки з 28.08.2020 вказані норми втратили чинність, а тому не застосовувались при обчисленні та нарахуванні суддівської винагороди.
Під час розгляду і вирішення справи суд виходить із того, що ОСОБА_1 має право на отримання суддівської винагороди, у тому числі за період з 18 квітня по 28 серпня 2020 року, у розмірі, визначеному статтею 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Нарахування і виплата суддівської винагороди за вказаний період із урахуванням обмеження, встановленого статтею 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» не узгоджується з вимогами статті 130 Конституції України та порушує право позивача на отримання суддівської винагороди у належному розмірі.
Визначаючи спосіб захисту порушеного права ОСОБА_1 , суд враховує, що відповідно до частин першої та третьої статті 148 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» фінансування всіх судів в Україні здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України.
Функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності судів здійснюють: Верховний Суд - щодо фінансового забезпечення його діяльності; вищий спеціалізований суд - щодо фінансового забезпечення його діяльності; Державна судова адміністрація України - щодо фінансового забезпечення діяльності всіх інших судів, діяльності Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, органів суддівського самоврядування, Національної школи суддів України, Служби судової охорони та Державної судової адміністрації України; Вища рада правосуддя - щодо фінансового забезпечення її діяльності.
Положеннями пункту 1 частини другої статті 22 Бюджетного кодексу України Державна судова адміністрація України також визначена як головний розпорядник бюджетних коштів.
Згідно з частиною четвертою статті 148 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» функції розпорядника бюджетних коштів щодо місцевих судів здійснюють територіальні управління Державної судової адміністрації України.
Зазначені норми права вказують на те, що територіальні управління Державної судової адміністрації України є розпорядниками бюджетних коштів нижчого рівня.
Сторонами справи не заперечується, що фактичне нарахування і виплату суддівської винагороди судді Дарницького районного суду м. Києва ОСОБА_1 здійснює саме Територіальне управління Державної судової адміністрації України в місті Києві.
Згідно зі статтею 149 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди фінансуються згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими відповідно до вимог цього Закону, у межах річної суми видатків, визначених Державним бюджетом України на поточний фінансовий рік, у порядку, встановленому Бюджетним кодексом України.
Відповідно до пунктів 4, 7, 9 частини п'ятої статті 22 Бюджетного кодексу України головний розпорядник бюджетних коштів: затверджує кошториси розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня (плани використання бюджетних коштів одержувачів бюджетних коштів), якщо інше не передбачено законодавством; здійснює управління бюджетними коштами у межах встановлених йому бюджетних повноважень, забезпечуючи ефективне, результативне і цільове використання бюджетних коштів, організацію та координацію роботи розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня та одержувачів бюджетних коштів у бюджетному процесі; здійснює внутрішній контроль за повнотою надходжень, взяттям бюджетних зобов'язань розпорядниками бюджетних коштів нижчого рівня та одержувачами бюджетних коштів і витрачанням ними бюджетних коштів.
Зазначені норми права вказують на те, що правовідносини, які складаються між головним розпорядником бюджетних коштів та розпорядниками бюджетних коштів нижчого рівня не передбачають такої форми взаємодії як «перерахування коштів».
При визначенні способу захисту прав позивача суд враховує висновки Верховного Суду, викладені в постанові від 23.06.2021 у справі № 520/13014/2020, які полягають у тому, що позаяк головним розпорядником бюджетних коштів, виділених, зокрема, на виплату суддівської винагороди (суддям місцевих і апеляційних судів) є Державна судова адміністрація України, яка, серед іншого, визначає обсяг видатків розпорядників нижчого рівня на ці потреби, то саме Державна судова адміністрація України як суб'єкт владних повноважень мала б відповідати за погашення заборгованості, яка виникла внаслідок невиплати судді у повному обсязі суддівської винагороди. У віданні Державної судової адміністрації України діє окрема бюджетна програма для забезпечення виконання судових рішень - КПКВ 0501150 «Виконання рішень судів на користь суддів», призначена саме для таких цілей. За правилами пункту 25 Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2011 №845, наявність такої програми означає, що списання коштів здійснюватиметься саме за нею. Верховний Суд також зауважив, що враховуючи приписи частини першої статті 2, частини першої статті 3 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», списання коштів за судовими рішеннями, боржником за якими є державний орган, можливе у тому випадку, коли способом захисту порушеного права буде стягнення коштів.
Суд враховує, що розмір суддівської винагороди, невиплаченої ОСОБА_1 за період з 18.04.2020 по 28.08.2020 у зв'язку із застосуванням щомісячного обмеження її нарахування на підставі статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» не є спірним та становить 158 329, 32 грн.
Вказана сума визначена Територіальним управлінням Державної судової адміністрації України в місті Києві та зазначена у довідці від 23.10.2020 №874.
Враховуючи, що сума коштів, на виплату якої має право позивач - визначена, а обсяг видатків Територіального управління Державної судової адміністрації України в місті Києві як розпорядника нижчого рівня для потреб виплати суддівської винагороди визначає саме Державна судова адміністрація України, суд вважає, що належним способом захисту прав позивача є стягнення з Державної судової адміністрації України на його користь суддівської винагороди за період з 18 квітня по 28 серпня 2020 року в розмірі 158 329, 32 грн.
Зазначена правова позиція суду міститься в постанові Верховного суду від 05.08.2021 у справі №160/12182/20.
Згідно з частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
На переконання суду, відповідачем не доведено правомірності вчинених дій, з урахуванням вимог, встановлених частиною 2 статті 19 Конституції України та частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог та системного аналізу положень законодавства України, суд приходить до висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову.
Відповідно до частини 1 статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць.
Враховуючи підстави та предмет позову, з урахуванням того, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для звернення рішення суду до негайного виконання в частині виплати суддівської винагороди позивачу у межах суми стягнення за один місяць.
Стосовно вимоги позивача встановити судовий контроль за виконанням судового рішення, суд виходить з наступного.
Статтею 129-1 Конституції України визначено, що судове рішення є обов'язковим до виконання. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Відповідно до статті 370 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення, яке набрало законної сили, є обов'язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами.
Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.
Згідно із частинами першою та другою статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення. За наслідками розгляду звіту суб'єкта владних повноважень про виконання рішення суду або в разі неподання такого звіту суддя своєю ухвалою може встановити новий строк подання звіту, накласти на керівника суб'єкта владних повноважень, відповідального за виконання рішення, штраф у сумі від двадцяти до сорока розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Тобто, вказаною нормою Кодексу адміністративного судочинства України передбачено право суду, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалено судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.
В той же час, позивачем не доведено, а судом не встановлено, що загальний порядок виконання судового рішення не дасть очікуваного результату, або що відповідач створить перешкоди для виконання такого рішення.
Оскільки позивач не навів обґрунтувань та не надав доказів, що підтверджують необхідність застосування процесуального інституту судового контролю за виконанням судового рішення, суд дійшов висновку про відсутність підстав для встановлення судового контролю.
Аналогічна правова позиція викладена й в ухвалі Великої Палати Верховного Суду від 06 травня 2019 року у справі №826/9960/15.
З урахуванням того, що позивач звільнена від сплати судових витрат, а матеріали справи не містять доказів понесення відповідачем судових витрат, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для компенсації судових витрат.
Керуючись статтями 72-77, 90, 139, 241-246, 250, 255, 289-1 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
1. Позов задовольнити частково.
2. Визнати протиправними дії Територіального управління Державної судової адміністрації України в місті Києві щодо нарахування та виплати суддівської винагороди судді ОСОБА_1 за період з 18.04.2020 по 27.08.2020 із застосуванням щомісячного обмеження її нарахування згідно з частиною третьою статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» із змінами та доповненнями, внесеними Законом України від 13.04.2020 №553-ІХ, в редакції, яка діяла з 18.04.2020 по 28.08.2020.
3. Стягнути з Державної судової адміністрації України (01601, м. Київ, вул. Липська, 18/5, код ЄДРПОУ 26255795) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) суддівську винагороду за період з 18.04.2020 по 28.08.2020 у розмірі 158 329 (сто п'ятдесят вісім тисяч триста двадцять дев'ять гривень) 32 копійки.
4. Допустити до негайного виконання рішення суду в частині стягнення з Державної судової адміністрації України на користь ОСОБА_1 суми суддівської винагороди у межах суми виплати за один місяць.
5. В іншій частині позовних вимог відмовити.
Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржено до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статями 292-297 Кодексу адміністративного судочинства України, із урахуванням положень пункту 15.5 Перехідних положень (Розділу VII) Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя Літвінова А.В.