08 листопада 2021 р.м. ХерсонСправа № 540/4868/21
Херсонський окружний адміністративний суд у складі головуючої судді Морської Г.М., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Управління освіти Каховської міської ради Херсонської області про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
встановив:
ОСОБА_1 (далі - позивач), через свого представника, звернувся до суду із адміністративним позовом до Управління освіти Каховської міської ради (далі - відповідач) , у якому просить:
- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо невиплати ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги в розмірі шести прожиткових мінімумів для осіб відповідного віку;
- зобов'язати відповідача виплатити ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу в розмірі шести прожиткових мінімумів для осіб відповідного віку.
Ухвалою від 06.09.2021 відкрите спрощене провадження без виклику сторін.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач, є дитиною-сиротою, що підтверджується Рішенням Виконавчого комітету Каховської міської ради №62 від 13.02.2018 року. ОСОБА_1 закінчив Каховську міську середню школу №1 та 04.06.2021 року йому виповнилося 18 років. У зв'язку з тим що він має право на отримання одноразової грошової допомоги в розмірі не менше шести прожиткових мінімумів для осіб відповідного віку. ОСОБА_1 24.06.2021 року звернувся з відповідною заявою до Каховського міського відділу освіти про виплату вказаних коштів. На вказану заяву позивач отримав лист-відповідь від 29.06.202, у якій зазначається, що розмір одноразової грошової допомоги дітям сиротам і дітям позбавлених батьківського піклування становить 1810 гривень на одну дитину . Позивач стверджує, що ч. 7 статті 8 Закону «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» передбачено, що випускники навчальних закладів із числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, забезпечуються за рахунок навчального закладу або відповідної установи у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, одягом і взуттям, а також одноразовою грошовою допомогою, в розмірі не менш шести прожиткових мінімумів для осіб відповідного віку. Тому вважає, що відповідачем було протиправно не нараховано та не виплачено одноразову грошової допомоги ОСОБА_1 розмірі не менше шести прожиткових мінімумів для осіб відповідного віку. А відтак бездіяльність відповідача є протиправною, незаконною та такою, що порушують права та інтереси позивача.
Із вказаних підстав просить суд задовольнити позов.
Відповідач надіслав суду відзив, у якому заперечив проти задоволення позову, мотивуючи тим, що одноразова грошова допомога в розмірі не менше шести прожиткових мінімумів виплачується випускникам з числа дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, які перебували на повному державному утриманні та під опікою (піклуванням), саме за умови їх працевлаштування. Водночас у листі Міністерства освіти і науки України від 08.07.2009 № 10/2-490 «Щодо виплати допомоги при працевлаштуванні дітям-сиротам і дітям, позбавленим батьківського піклування» повідомляється, що виплата допомоги здійснюється до кінця фінансового року вищим навчальним закладом на підставі заяви, паспорта та довідки про працевлаштування або довідки про перебування на обліку у центрі зайнятості, органів соціального захисту тощо. Крім того, відповідно до чинного законодавства України дитиною є особа до 18 років (повноліття). Такий підхід для визначення віку, до досягнення якого особа має статус дитини, закріплено у Законах України «Про громадянство України», «Про охорону дитинства» «Про державну допомогу сім'ям з дітьми», а також у Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Оскільки за змістом статті 8 Закону №2342-ІУ грошова допомога виплачується лише випускникам навчальних закладів і лише з числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування (особи до 18 років), і її виплата не передбачена для осіб із числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування (особи віком від 18 до 23 років), то право на виплату спірної допомоги триває лише до досягнення особою 18- річного віку.
Із вказаних підстав просить суд відмовити у задоволенні позову.
Розглянувши надані сторонами документи, з'ясувавши фактичні обставини справи, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду спору по суті, проаналізувавши норми законодавства які регулюють спірні відносини та їх застосування сторонами, суд встановив наступне.
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є дитиною-сиротою, що підтверджується Рішенням Виконавчого комітету Каховської міської ради №62 від 13.02.2018 року (а.с.16).
ОСОБА_1 закінчив Каховську загальноосвітню школу І - ІІІ ступенів №1 Каховської міської ради.
24.06.2021 ОСОБА_1 звернувся до Каховського міського відділу освіти із заявою про виплату одноразової грошової допомоги в розмірі не менше шести прожиткових мінімумів для осіб відповідного віку.
На вказану заяву позивач отримав лист-відповідь від 29.06.202, у якій зазначається, що розмір одноразової грошової допомоги дітям сиротам і дітям позбавлених батьківського піклування становить 1810 гривень на одну дитину.
Не погодившись із відмовою, позивач звернувся до суду.
Надаючи оцінку позиціям сторін у справі, суд застосовує наступні правові норми.
Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно зі статтею 22 Конституції України права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Відповідно до статті 52 Конституції України утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, покладається на державу.
Правові, організаційні, соціальні засади та гарантії державної підтримки дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, а також осіб із їх числа визначаються Законом України "Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування" від 13 січня 2005 року N 2342-IV (далі - Закон N 2342-IV).
Статтями 3, 4 Закону України "Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування" визначено, що основними засадами державної політики щодо соціального захисту осіб з числа дітей, позбавлених батьківського піклування є, зокрема захист їх майнових, житлових та інших прав та інтересів, належне матеріально-технічне забезпечення незалежно від форми влаштування та утримання такої категорії дітей на рівні, не меншому за встановлений прожитковий мінімум для осіб відповідного віку. Заходи соціального захисту осіб з числа дітей, позбавлених батьківського піклування, гарантуються, забезпечуються та охороняються державою. Державні соціальні стандарти і нормативи встановлюються, зокрема, до мінімального стандарту разової державної фінансової допомоги при закінченні такими дітьми виховного, навчального закладу.
Частиною першою статті 8 Закону N 2342-IV встановлено, що держава здійснює повне забезпечення дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, а також осіб із їх числа.
Відповідно до частини другої статті 9 Закону N 2342-IV, витрати на фінансування заходів щодо соціального забезпечення дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, та осіб із їх числа передбачаються в Державному бюджеті України окремим рядком.
Статтею 1 Закону N 2342-IV передбачено, що особи із числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, - особи віком від 18 до 23 років, у яких у віці до 18 років померли або загинули батьки, та особи, які були віднесені до дітей, позбавлених батьківського піклування; випускники закладів для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, - особи, які перебували на повному державному забезпеченні у закладі для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, і закінчили своє перебування у зазначеному закладі у зв'язку із закінченням навчання.
Частиною сьомою статті 8 Закону N 2342-IV визначено, що випускники навчальних закладів із числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, забезпечуються за рахунок навчального закладу або відповідної установи у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, одягом і взуттям, а також одноразовою грошовою допомогою в розмірі не менше шести прожиткових мінімумів для осіб відповідного віку. Нормативи забезпечення одягом і взуттям затверджуються Кабінетом Міністрів України. За бажанням випускників навчальних закладів їм може бути видана грошова компенсація в розмірі, необхідному для придбання одягу і взуття.
При цьому, частина сьома статті 8 Закону N 2342-IV встановлює обов'язок з виплати грошової допомоги усім випускникам навчальних закладів, не розмежовуючи їх на окремі категорії - тих, хто продовжив навчання в іншому навчальному закладі, та тих, хто працевлаштувався та інші. Таким чином, усі діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування незалежно від форми їх утримання та виховання гарантовано перебувають на повному державному утриманні. Крім того, сам факт випуску з навчального закладу є підставою для виплати одноразової грошової допомоги в розмірі не менше шести прожиткових мінімумів, встановленого законом.
Матеріальне забезпечення та зокрема, виплата грошової допомоги регламентується постановою Кабінету Міністрів України від 05 квітня 1994 року N 226 "Про поліпшення виховання, навчання, соціального захисту та матеріального забезпечення дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування" (далі - Постанова КМУ N 226).
Разом з тим, відповідно до підпункту 1 пункту 13 Постанови КМУ N 226 дітям-сиротам і дітям, позбавленим батьківського піклування, особам з їх числа, а також учням та студентам, які в період навчання у віці від 18 до 23 років залишилися без батьків і перебували на повному державному утриманні в закладах загальної середньої, професійної (професійно-технічної), фахової передвищої, вищої освіти, при вступі на навчання до закладів професійної (професійно-технічної), фахової передвищої, вищої освіти видається безоплатно за рахунок коштів тих закладів, які вони закінчили, комплект нового одягу і взуття на суму не менш як 12 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а також грошова допомога в розмірі не менш як 2,5 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. Учні та студенти зазначеної категорії зараховуються на повне державне утримання в навчальних закладах, до яких вони вступили, і в період навчання до 23 років або до закінчення відповідних навчальних закладів забезпечуються безоплатно продуктами харчування, одягом, взуттям і м'яким інвентарем за нормами, встановленими для вихованців шкільного віку шкіл-інтернатів.
Проте, відповідно до частини 2 Прикінцевих положень Закону N 2342-IV, закони України та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Законом, діють у частині, що не суперечить цьому Закону. Розмір одноразової грошової допомоги, який підлягає виплаті при випуску з навчального закладу, на забезпеченні якого перебували, зокрема, діти, позбавлені батьківського піклування, та визначений Законом, не узгоджується з розміром такої одноразової грошової допомоги встановленої Постановою КМУ N 226.
Аналогічний правовий висновок висловлений Верховним Судом у постановах від 18 вересня 2018 року у справі N 493/407/16-а, від 03 жовтня 2019 року у справі N 303/5849/16-а та від 26 травня 2020 р. у справі N 303/5848/16-а.
Виходячи із загальних засад пріоритетності законів над іншими підзаконними нормативними актами, та оскільки норми Постанови КМУ N 226 прийняті до набрання чинності Законом N 2342 та не приведені у його відповідність, при вирішенні спірного питання підлягають застосуванню норми Закону N 2342-IV, згідно якого одноразова грошова допомога підлягає виплаті позивачу у розмірі шести прожиткових мінімумів.
Суд також враховує, що відповідно до статті 1 Закону України "Про охорону дитинства" забезпечення найкращих інтересів дитини - дії та рішення, що спрямовані на задоволення індивідуальних потреб дитини відповідно до її віку, статі, стану здоров'я, особливостей розвитку, життєвого досвіду, родинної, культурної та етнічної належності та враховують думку дитини, якщо вона досягла такого віку і рівня розвитку, що може її висловити. Охорона дитинства - система державних та громадських заходів, спрямованих на забезпечення повноцінного життя, всебічного виховання і розвитку дитини та захисту її прав.
У Преамбулі Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року (у редакції зі змінами, схваленими резолюцією 50/155 Генеральної Асамблеї ООН від 21 грудня 1995 року), яку ратифіковано Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року N 789-XII, зазначено, що дитина, внаслідок її фізичної і розумової незрілості, потребує спеціальної охорони і піклування, включаючи належний правовий захист як до, так і після народження. Статтею 3 Конвенції визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Крім того, відповідно до статті 28 Конвенції про права дитини держави-учасниці визнають право дитини на освіту, і з метою поступового досягнення здійснення цього права на підставі рівних можливостей вони, зокрема: сприяють розвиткові різних форм середньої освіти, як загальної, так і професійної, забезпечують її доступність для всіх дітей.
Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Відповідно до пунктів 21, 24 рішення у справі "Федоренко проти України" (N 25921/02) Європейський Суд з прав людини, здійснюючи прецедентне тлумачення статті 1 Першого Протоколу до Конвенції сформулював правову позицію про те, що право власності може бути "існуючим майном" або "виправданими очікуваннями" щодо отримання можливості ефективного використання права власності чи "законними сподіваннями" отримання права власності. Аналогічна правова позиція сформульована Європейським судом з прав людини і у справі Стре проти Сполучного Королівства ("Stretch v. the United Kingdom," N 44277/98, п. 37).
Згідно із статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
У межах вироблених Європейським Судом з прав людини підходів до тлумачення поняття "майно", а саме в контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, це поняття охоплює як "наявне майно", так і активи включаючи право вимоги, з посиланням на які заявник може стверджувати, що він має принаймні законні очікування стосовно ефективного здійснення свого "права власності". Суд робить висновок, що певні законні очікування заявників підлягають правовому захисту, та формує позицію для інтерпретації вимоги як такої, що вона може вважатися "активом": вона повинна мати обґрунтовану законну підставу, якою, зокрема є чинна норма закону, тобто встановлена законом норма щодо виплат (пенсійних, заробітної плати, винагороди, допомоги) на момент дії цієї норми є "активом", на який може розраховувати громадянин як на свою власність ("Maltzan (Freiherr Von) and others v. Germany", N 71916/01, N 71917/01 та N 10260/02, п. 74).
Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до вимог частини 1 статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Згідно з частинами 1-2 статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Вимогами статті 76 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин (частина 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України).
На думку суду, позивач довів правомірність заявлених вимог, в той час як відповідач, як суб'єкт владних повноважень, покладений на нього обов'язок доказування правомірності оскаржуваних дій / бездіяльності з урахуванням вимог, встановлених частиною 2 статті 19 Конституції України та частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, не виконав, а тому, беручи до уваги вищенаведене в сукупності, повно та всебічно проаналізувавши матеріали справи та надані сторонами докази, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для задоволення позову.
Враховуючи, що позивач ухвалою суду звільнений від сплати судового збору, розподіл судових витрат не проводиться.
Керуючись статтями 9, 14, 73, 74, 75, 76, 77, 78, 90, 143, 242- 246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
вирішив:
Адміністративний позов задовольнити.
Визнати протиправною бездіяльність Управління освіти Каховської міської ради Херсонської області щодо невиплати ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги в розмірі шести прожиткових мінімумів для осіб відповідного віку;
Зобов'язати Управління освіти Каховської міської ради Херсонської області (ЄДРПОУ 02146707, адреса: Херсонська область, м. Каховка, вул. Фаїни Гаєнко, 6-А) виплатити ОСОБА_1 (рнокпп НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) одноразову грошову допомогу в розмірі шести прожиткових мінімумів для осіб відповідного віку.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку безпосередньо до П'ятого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги в 30-денний строк з дня складання повного судового рішення.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо вона не була подана у встановлений строк. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи.
Суддя Г.М. Морська
кат. 112030400