11 листопада 2021 року ЛуцькСправа № 140/10106/20
Волинський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого-судді Волдінера Ф.А.,
розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Волинській області про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_1 звернулася з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України у Волинській області, в якому просить:
1) визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України у Волинській області щодо не проведення нарахування та виплати позивачу складових пенсії, а саме підвищення до пенсії та додаткової пенсії, передбачених статтями 39, 51 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» в період з 01 січня 2014 року по 02 серпня 2014 року та з 17 липня 2018 року по даний час;
2) зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України у Волинській області провести перерахунок та виплату позивачу додаткової пенсії за шкоду, заподіяну здоров'ю, як особі, яка віднесена до категорії 3, постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи, відповідно до вимог статті 51 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» в розмірі 25% мінімальної пенсії за віком за період з 01 січня 2014 року по 02 серпня 2014 року, з урахуванням раніше виплачених сум;
3) зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України у Волинській області провести перерахунок та виплату позивачу підвищення до пенсії, як непрацюючому пенсіонеру, який проживає в зоні гарантованого добровільного відселення, відповідно до статті 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» в розмірі двох мінімальних заробітних плат за період з 01 січня 2014 року по 02 серпня 2014 року, з урахуванням раніше виплачених сум;
4) зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України у Волинській області провести позивачу з 17 липня 2018 року нарахування та виплату підвищення до пенсії, як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення, у розмірі, визначеному статтею 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», що дорівнює двом мінімальним заробітним платам (згідно із законом про Державний бюджет України на відповідний рік).
На обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що має статус особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи, є непрацюючим пенсіонером та проживає в населеному пункті Волинської області, який відповідно до Переліку населених пунктів, віднесених до зон радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, віднесено до зони гарантованого добровільного відселення, а тому, враховуючи рішення Конституційного Суду України від 17 липня 2018 року №6-р/2018, з 17 липня 2018 року має право на щомісячне отримання встановленого статтею 39 Закону №796-ХІІпідвищення до пенсії як непрацюючий пенсіонер, який проживає на території радіоактивного забруднення, у розмірі двох мінімальних заробітних плат. Крім того, зазначає, що за період з 01 січня 2014 року по 02 серпня 2014 року виплачено пенсію у меншому розмірі, ніж було передбачено чинним законодавством, а тому відмова в перерахунку та виплаті є протиправною, оскільки у спірний період відповідач повинен був керуватись не Порядком від 23 листопада 2011 року № 1210, а статтями 39, 51 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».
Ухвалою Волинського окружного адміністративного суду від 15 липня 2020 року прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі за цим позовом та розгляд справи призначено за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) відповідно до частини першої статті 263 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
Ухвалою суду від 15 липня 2020 року провадження у справі було зупинено до набрання законної сили рішенням Великої Палати Верховного Суду в адміністративній справі № 510/1286/16-а.
Відповідач у відзиві на позовну заяву позовні вимоги заперечив та зазначив, що позивач до 01 січня 2015 року отримувала підвищення до пенсії як непрацюючий пенсіонер, який проживає в зоні гарантованого добровільного відселення, відповідно до статті 39 3акону України №796-XII в poзмipax, визнaчeниx пocтaнoвoю Kaбiнeтy Міністрів України №1210 «Про підвищення рівня соціального захисту громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи». З 01 січня 2015 року виплату такого підвищення було припинено у зв'язку із внесенням змін до 3акону №796-XII 3aкoнoм №76-VIII, яким, зокрема, cтaттю 39 Закону №796-XII бyлo виключено. 04 лютого 2016 року прийнято 3акон України «Про внесення змін до 3акону України «Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» №987-VIII, який згідно з розділом II «Прикінцеві положення» набрав чинності з 01 січня 2016 року і яким включив до 3акону №796-XII статтю 39 такого змісту: «Громадянам, які працюють в зоні відчуження, встановлюється доплата в порядку і розмірах, визначених Кабінетом Міністрів України». Рішенням Конституційного Суду України від 17 липня 2018 року №6-p/2018 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), зокрема, підпункт 7 пункту 4 розділу I 3акону №76-VIII. Положення підпункту 7 пункту 4 розділу I 3акону №76-VIII втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. Також, у вище зазначеному Рішенні Конституційного Суду України встановлено порядок його виконання щодо застосування статей 53 і 60 3акону №796-XII y редакціях, чинних до внесення змін Законом №76-VIII, пpoтe зacтepeжeнь щодо порядку застосування статті 39 3акону №796-XII вкaзaнe Piшeння не мicтить. Крім того, 3акон України від 04 лютого 2016 року №987-VIII, є чинним, не визнавався таким, що не відповідає Конституції України, a тому починаючи з 01 січня 2016 року стаття 39 Закону №796 дiє в peдaкцiї Зaкoнy №987, якa пepeдбaчaє встановлення доплати виключно громадянам, які працюють у зоні відчуження. Проте, позивач не належить до цієї категорії осіб. Отже, провести з 17 липня 2018 року нарахування та виплату підвищення до пенсії, як непрацюючому пенсіонеру, який проживає в зоні гарантованого добровільного відселення, відповідно до статті 39 3акону України №796-XII в poзмipax, визнaчeниx постановою Кабінету Міністрів України №1210 «Про підвищення рівня соціального захисту громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» немає законних підстав.
Також зазначає, що у період з 01 січня 2014 року по 02 серпня 2014 року позивачу було нараховано та виплачено складові пенсійної виплати згідно з статтями 39, 51 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» у розмірах, визначених Порядком від 23 листопада 2011 року № 1210.
Крім того, відповідач вказує, що позивач з 22 жовтня 2019 року зареєстрована суб'єктом підприємницької діяльності, що підтверджується відомостями Єдиного державного реєстру фізичних та юридичних осіб.
З наведених вище підстав відповідач просить в задоволенні позову відмовити повністю.
Ухвалою Волинського окружного адміністративного суду від 30 серпня 2021 року поновлено провадження у справі.
Дослідивши письмові докази та письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, суд встановив такі обставини та дійшов наступних висновків.
Судом встановлено, що позивач має статус особи, яка потерпіла від Чорнобильської катастрофи (Категорія 3), що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_1 ; перебуває на обліку в органах ПФУ як одержувач пенсії, яка призначена з 02 липня 2012 року; зареєстрована як фізична особа-суб'єкт підприємницької діяльності, що підтверджується Витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.
Позивач, відповідно до паспортних даних, проживає в населеному пункті Волинської області, який відповідно до Переліку населених пунктів, віднесених до зон радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 липня 1991 року № 106, віднесено до зони гарантованого добровільного відселення.
Позивач звернулася до ГУ ПФУ у Волинській області із заявами від 03 березня 2020 року та від 15 травня 2020 року, у яких просила надати інформацію про розмір виплат сум пенсії за період з 01 січня 2014 року по 02 серпня 2014 року та з 17 липня 2018 року в тому числі всі її складових, включаючи складові передбачені статтями 39, 51 Закону №796-ХІІ та, відповідно, провести перерахунок (а. с. 8, 10).
Відповідач направив позивачу довідки від 19 березня 2020 року № 0300-0409-8/6449 та від 20 травня 2020 року № 1001-Х про розмір виплаченої пенсії за період з 01 січня 2014 року по 31 серпня 2014 року, вказавши також, що в складі пенсійної виплати були встановлені доплати згідно із статтями 39, 51 Закону №796-ХІІ, які визначені у розмірах 10,50 грн та 113,88 грн відповідно. З 17 липня 2018 року виплата підвищення до пенсії позивачу як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення, у розмірі, визначеному статтею 39 Закону №796-ХІІ, не проводилась (а. с. 9, 11).
Вважаючи протиправною бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати щомісячного підвищення до пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають на території радіоактивного забруднення, встановленого статтею 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» позивач звернувся в суд з даним позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
Стаття 39 Закону № 796-ХІІ у редакції, чинній до 01 січня 2015 року, була викладена так: Громадянам, які працюють на територіях радіоактивного забруднення, провадиться доплата в таких розмірах:
- у зоні безумовного (обов'язкового) відселення - три мінімальні заробітні плати;
- у зоні гарантованого добровільного відселення - дві мінімальні заробітні плати;
- у зоні посиленого радіоекологічного контролю - одна мінімальна заробітна плата.
Пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають на цих територіях, і стипендії студентам, які там навчаються, підвищуються у розмірах, встановлених частиною першою цієї статті. Пенсіонерам, які працюють у зонах радіоактивного забруднення, оплата праці додатково підвищується на 25 процентів від розміру мінімальної заробітної плати.
Громадянам, які працюють у зоні відчуження, а також у зоні безумовного (обов'язкового) відселення після повного відселення жителів, за рішенням Адміністрації зони відчуження, встановлюється доплата згідно з положенням, затвердженим Кабінетом Міністрів України.
28 грудня 2014 року прийнято Закон України Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України № 76-VIII (далі - Закон №76-VIII), який набрав чинності 01 січня 2015 року, підпунктом 7 пункту 4 розділу І якого внесено зміни до Закону № 796-ХІІ шляхом виключення статей 31, 37, 39 та 45.
04 лютого 2016 року прийнято Закон України Про внесення змін до Закону України Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи № 987-VIII (далі - Закон № 987-VIII), який згідно з розділом ІІ Прикінцеві положення набрав чинності з 01 січня 2016 року і який включив до Закону № 796-ХІІ статтю 39 Доплата громадянам, які працюють у зоні відчуження такого змісту: Громадянам, які працюють у зоні відчуження, встановлюється доплата у порядку і розмірах, визначених Кабінетом Міністрів України.
Рішенням Конституційного Суду України від 17 липня 2018 року № 6-р/2018 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), зокрема, підпункт 7 пункту 4 розділу І Закону № 76-VІІІ. Вирішено, що положення підпункту 7 пункту 4 розділу І Закону № 76-VІІІ, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 17 липня 2018 року № 6-р/2018 указав, що обмеження чи скасування Законом № 76-VІІІ пільг, компенсацій і гарантій, установлених Законом №796-ХІІ, фактично є відмовою держави від її зобов'язань, передбачених статтею 16 Конституції України, у тому числі щодо соціального захисту осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Приписи статті 3 Конституції України, згідно з якими держава відповідає перед людиною за свою діяльність (частина друга), зобов'язують державу обґрунтовувати зміну законодавчого регулювання, зокрема, у питаннях обсягу пільг, компенсацій та гарантій особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Отже, Закон №76-VІІІ у частині скасування або обмеження пільг, компенсацій і гарантій, установлених Законом №796-ХІІ, щодо соціального захисту осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, суперечить положенню частини другої статті 3 Конституції України, відповідно до якого держава відповідає перед людиною за свою діяльність. При цьому, в Рішенні Конституційного Суду України встановлено порядок його виконання щодо застосування статей 53 і 60 Закону № 796-ХІІ у редакціях, чинних до внесення змін Законом № 76-VІІІ, проте застережень щодо порядку застосування статті 39 Закону № 796-ХІІ вказане Рішення не містить.
Конституційний Суд України у рішенні від 13 травня 1997 року №1-зп висловив позицію, згідно з якою закріплення принципу незворотності дії нормативно-правового акта у часі на конституційному рівні є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акта.
З 17 липня 2018 року відновила дію редакція статті 39 Закону № 796-ХІІ, яка була чинною до 01 січня 2015 року. Ця редакція статті за своїм змістом та правовим регулюванням передбачає доплати значно більшим категоріям осіб, ніж це передбачено у редакції Закону №987-VIII, і відновлює соціальні виплати тим особам, право на доплати яким не передбачено із включенням статті 39 Законом № 987-VIII.
Стаття 39 Закону № 796-ХІІ (у редакції Закону № 987-VIII), яка чинна з 01 січня 2016 року, врегульовує питання доплат виключно особам, які працюють у зоні відчуження. Однак редакція статті 39, яка була чинна до 01 січня 2015 року, врегульовувала питання здійснення доплат таким категоріям громадян: 1) особам, які працюють на територіях радіоактивного забруднення (у зоні безумовного (обов'язкового) відселення, у зоні гарантованого добровільного відселення, у зоні посиленого радіоекологічного контролю); 2) непрацюючим пенсіонерам, які проживають на цих територіях; 3) студентам, які там навчаються; 4) пенсіонерам, які працюють у зонах радіоактивного забруднення; 5) громадянам, які працюють у зоні відчуження, а також у зоні безумовного (обов'язкового) відселення після повного відселення жителів.
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у рішенні від 21 січня 2019 року та Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року у зразковій справі № 240/4937/18 за позовом ОСОБА_1 до Овруцького ОУПФУ про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання провести нарахування та виплату підвищення до пенсії дійшли висновку, що відновлення дії попередньої редакції нормативно-правового акта - статті 39 Закону № 796-ХІІ до внесення змін Законом № 76-VIII спричиняє колізію правозастосування з огляду на чинність із 01 січня 2016 року статті 39 Закону № 796-ХІІ у редакції Закону № 987-VIII. І ця колізія має вирішуватися з додержанням принципу верховенства права (статті 3, 8 Конституції України та стаття 6 КАС України) в частині визнання людини, її прав та свобод найвищими цінностями, які визначають зміст та спрямованість держави, з урахуванням дискреції держави щодо визначення порядку та розміру гарантій, зумовленої фінансово-економічними можливостями для збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства, без порушення сутності відповідних прав. Такий підхід до розуміння наслідків визнання неконституційними нормативно-правових актів (або окремих положень) та усунення колізії, що виникла внаслідок цього, забезпечує стабільність конституційного ладу в Україні, гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина, цілісність, непорушність та безперервність дії Конституції України, її верховенство як Основного Закону держави на всій території України.
При цьому, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року у зразковій справі № 240/4937/18 дійшла висновку про те, що з моменту ухвалення Конституційним Судом України рішення від 17 липня 2018 року № 6-р/2018 відновлено право на отримання підвищення до пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають на території радіоактивного забруднення - у зоні гарантованого добровільного відселення, на підставі статті 39 Закону № 796-ХІІ, у розмірі двох мінімальних заробітних плат.
Разом з тим, при вирішенні справи суд враховує, що позивач ОСОБА_1 з 22 жовтня 2019 року зареєстрована як фізична особа-підприємець, що підтверджується витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. Доказів припинення підприємницької діяльності суду не надано.
Згідно зі статтею 11 Закону України Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування фізичні особи - підприємці, у тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування, є застрахованими особами.
Відповідно до частини третьої статті 3 Закону України Про зайнятість населення зайнятість населення забезпечується шляхом встановлення відносин, що регламентуються трудовими договорами (контрактами), провадження підприємницької та інших видів діяльності, не заборонених законом.
Державна реєстрація фізичних осіб-підприємців - це засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені цим Законом, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру (статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин).
Згідно частини третьої статті 46 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців», фізична особа позбавляється статусу підприємця з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця.
Тому, підприємець вважається працюючим до дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності.
Оскільки позивач у спірний період вважалася працюючою особою, відтак, підстави для нарахування та виплати до пенсії, як непрацюючому пенсіонеру у відповідності до статті 39 Закону відсутні, а отже, позовні вимоги є безпідставними.
Статтею 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до положень частини першої, другої статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
За змістом статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відповідно до пункту 30 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані. Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Беручи до уваги приписи зазначених норм, оцінюючи наявні в матеріалах справи докази в їх сукупності, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
Керуючись статтями 243 - 246, 257 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
В задоволенні позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ) до Головного управління Пенсійного фонду України у Волинській області (43026, Волинська область, місто Луцьк, вулиця Кравчука, 22-В, ідентифікаційний код юридичної особи 13358826) про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити дії відмовити повністю.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку повністю або частково шляхом подання апеляційної скарги до Восьмого апеляційного адміністративного суду. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Суддя Ф.А. Волдінер