03 листопада 2021 рокуЛьвівСправа № 380/3596/20 пров. № А/857/12624/21
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Гуляка В.В.
суддів: Гудима Л.Я., Коваля Р.Й.
за участі секретаря судового засідання: Вовка А.Ю.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 ,
на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 12 травня 2021 року (суддя - Гулкевич І.З., час ухвалення - 11:01 год., місце ухвалення - м.Львів, дата складання повного тексту - 24.05.2021),
в адміністративній справі №380/3596/20 за позовом ОСОБА_1 до Львівської митниці ДФС, Галицької митниці Держмитслужби,
про визнання протиправним і скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди, визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити дії,
встановив:
У травні 2020 року позивач ОСОБА_1 звернувся в суд із адміністративним позовом до відповідачів Львівської митниці ДФС, Галицької митниці Держмитслужби, в якому просив:
1) визнати протиправним та скасувати наказ Львівської митниці ДФС за підписом в.о. начальника Львівської митниці ДФС, голови комісії з реорганізації Львівської митниці ДФС Романа Антоняка від 13.04.2020 року №106-о "Про звільнення ОСОБА_1 ";
2) поновити позивача на посаді державного інспектора відділу митного оформлення №1 митного поста «Рава-Руська» Львівської митниці ДФС;
3) стягнути з Львівської митниці ДФС на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу з 16 квітня 2020 року по день поновлення на посаді;
4) визнати протиправною бездіяльність Львівської митниці ДФС щодо невжиття заходів з забезпечення переведення позивача на роботу до правонаступника Львівської митниці ДФС - Галицької митниці Держмитслужби, у зв'язку зі звільненням з причин реорганізації Львівської митниці ДФС та зобов'язати Львівську митницю ДФС забезпечити переведення позивача до Галицької митниці Держмитслужби на рівнозначну займаній ним посаду;
5) визнати протиправною бездіяльність Галицької митниці Держмитслужби щодо не пропонування вакантної посади та не переведення позивача на вакантну посаду у Галицькій митниці Держмитслужби, що відповідає кваліфікації ОСОБА_1 , або нижчу посаду за згодою останнього, та зобов'язати Галицьку митницю Держмитслужби запропонувати ОСОБА_1 вакантну посаду та перевести (призначити) позивача до Галицької митниці Держмитслужби на рівнозначну займаній ним посаду;
6) стягнути з Львівської митниці ДФС на користь позивача моральну шкоду, завдану йому протиправними діяннями та рішеннями у розмірі 25000 грн.;
7) стягнути з Галицької митниці Держмитслужби на користь позивача моральну шкоду, завдану йому протиправними діяннями та рішеннями у розмірі 25000 грн..
Відповідач Галицька митниця Держмитслужби позовних вимог не визнав, вважаючи їх безпідставними та необґрунтованими, в суді першої інстанції подав відзив на позовну заяву. Просив відмовити у задоволенні позовних вимог.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 12.05.2021 року в задоволенні адміністративного позову відмовлено повністю.
З цим рішенням суду першої інстанції від 12.05.2021 року не погодився позивач ОСОБА_1 та оскаржив його в апеляційному порядку. Вважає апелянт рішення суду незаконним та необґрунтованим в частині відмови у задоволенні перших трьох позовних вимог щодо визнання протиправним та скасування наказу про звільнення, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, у зв'язку із неповним з'ясуванням судом обставин, шо мають значення для справи, однобічним трактуванням і взяттям до уваги доказів, неправильним застосуванням норм права, а тому оскаржене рішення суду підлягає скасуванню з підстав, наведених в апеляційній скарзі.
В обґрунтування апеляційних вимог апелянт ОСОБА_1 зазначає, що його звільнили без жодних належних обґрунтувань і пояснень, з порушенням принципу "правової визначеності" та принципу рівності доступу до державної служби. Не погоджується апелянт з висновками суду першої інстанції про законність та обґрунтованість звільнення позивача, оскільки судом не враховано, а саме: що при реорганізації Львівської митниці ДФС не відбулася скорочення чисельності або штату працівників; Галицька митниця Держмитслужби ще 08.12.2019 прийняла повноваження Львівської митниці ДФС; у Галицькій митниці Держмитслужби було достатньо вакансій (в тому числі на митному пості «Рава-Руська», у якому до звільнення працював позивач), аби перевести позивача; до реорганізованої митниці в період з 28.11.2019 року по 21.04.2020 року переведено 824 особи, а з Львівської митниці ДФС у цей самий період звільнено 73 особи. Також скаржник вважає помилковим висновок суду першої інстанції в частині наявності на час звільнення позивача у відповідача виключного права як органу державної влади, а не обов'язку пропозиції державному службовцю будь-якої вакантної посади державної служби у тому самому державному органі (за наявності). Виділення реорганізації державного органу як самостійної підстави припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення згідно з п.1 ч.1 ст.87 Закону України «Про державну службу» не означає, що суб'єкт призначення наділений абсолютною дискрецією при звільненні державних службовців, адже відповідні рішення мають бути обґрунтовані належним чином, оскільки не допускається свавільне звільнення державних службовців. При цьому зазначає, що оскаржуваний наказ не містить не тільки причин, підстав, але і незрозумілою є мотивація звільнення позивача. На переконання скаржника, якщо реорганізація державного органу є самостійною підставою для припинення відносин державної служби незалежно від скорочення чисельності або штату державних службовців, мають бути інші об'єктивні підстави для звільнення державних службовців, і такими причинами не може бути лише одне бажання суб'єкта призначення. Покликається позивач і на припис Головного управління Держпраці у Львівській області про усунення виявлених порушень, встановлених в ході проведеної перевірки, якою встановлено, що керівництвом установи не забезпечено реалізацію права окремих працівників на переведення в іншу установу. Неправильним вважає апелянт і висновок суду першої інстанції про те, що наказ про звільнення відповідає вимогам, визначеним Типовою інструкцією з документування управлінської інформації в електронній формі та організації роботи з електронними документами в діловодстві, електронного міжвідомчого обміну та прийнятий повноважною особою. На думку позивача, зазначення в оскаржуваному наказі підставою його видачі наказу «Попередження про наступне вивільнення від 10.03.2020» є недостатнім. Тобто, оскаржуваний наказ прийнято у спосіб та не на підставі, визначеній ст.87 Закону України «Про державну службу». Також зазначає апелянт, що коли позивачу було вручено попередження про наступне вивільнення у зв'язку з реорганізацією Львівської митниці ДФС, реорганізація останньої де-факто і де-юре не була врегульована (встановлена). Щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, то наведене врегульоване ч.2 ст.235 КЗпП України та Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02/1995 №100. Апелянт наводить свої розрахунки стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у період 16.04.2020 (день з якого підлягає поновленню на роботі позивач) по 12.06.2021 (день підписання апеляційної скарги). Апелянт також наводить попередній розрахунок суми понесених судових витрат на професійну правничу допомогу у суді першої інстанції у розмірі 2500 грн., в апеляційній інстанції - 5000 грн..
За результатами апеляційного розгляду апелянт (позивач) просить скасувати частково оскаржене рішення суду від 12.05.2021 року та ухвалити нове судове рішення, яким визнати протиправним та скасувати наказ Львівської митниці ДФС від 13.04.2020 року №106-о "Про звільнення ОСОБА_1 ", поновити ОСОБА_1 на посаді та стягнути з Львівської митниці ДФС на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу з 16.04.2020 року по день поновлення на посаді та понесені ним судові витрати на професійну правничу допомогу у судах першої та апеляційної інстанції у розмірі 7500 грн..
Відповідач Галицька митниця Держмитслужби подав відзив на апеляційну скаргу, у якому, покликаючись на необґрунтованість апеляційної скарги, просить у її задоволенні відмовити, залишивши рішення суду першої інстанції без змін.
Суд апеляційної інстанції, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи та їх представників, які з'явились в засідання суду апеляційної інстанції, дослідивши матеріали справи та докази по справі, обговоривши доводи, межі та вимоги апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції від 12.05.2021 року, вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, з врахуванням наступного.
Судом встановлено та підтверджено матеріалами справи, що позивач ОСОБА_1 працював в митних органах з 1997 року. З 17.09.2019 відповідно до наказу Львівської митниці ДФС №668-о від 16.09.2019 обіймав посаду державного інспектора відділу митного оформлення №1 митного поста "Рава-Руська" Львівської митниці ДФС, що підтверджується копією трудової книжки серії НОМЕР_1 , яка наявна в матеріалах справи (а.с. 19-29, 186-187 Т.1).
Постановою Кабінету Міністрів України від 02.10.2019 №858 "Про утворення територіальних органів Державної митної служби" утворено, зокрема, Галицьку митницю Держмитслужби та реорганізовано Львівську митницю ДФС шляхом її приєднання до Галицької митниці Держмитслужби.
Згідно з п.1 наказу ДФС України від 25.11.2019 №30-рг "Про реорганізацію митниць ДФС" розпочато реорганізацію Львівської митниці ДФС. Пунктом 2 даного наказу утворено комісію з реорганізації Львівської митниці ДФС. Пунктом 4 визначено строк проведення реорганізації митниць ДФС три місяці з дня опублікування повідомлення про рішення щодо припинення юридичної особи (а.с. 49-50 Т.1).
В Єдиний державний реєстр юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань 28.11.2019 внесено інформацію про рішення щодо припинення юридичної особи - Львівської митниці ДФС.
Розпорядженням Кабінету Міністрів України "Питання Державної митної служби" від 04.12.2019 №1217-р погоджено пропозицію Міністерства фінансів щодо можливості забезпечення здійснення з 08.12.2019 Державною митною службою покладених на неї постановою Кабінету Міністрів України від 06.12.2019 №227 "Про затвердження положень про Державну податкову службу України та Державну митну службу України", функцій і повноважень Державної фіскальної служби, що припиняється, з реалізації державної митної політики, державної політики у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування законодавства з питань державної митної справи.
З дня набрання чинності постановою Кабінету Міністрів України про початок роботи Державної митної служби України повноваження Львівської митниці ДФС перейшли до Галицької митниці Держмитслужби.
Згідно з даними Єдиного державного реєстру юридичних та фізичних осіб-підприємців, 14.11.2019 проведена державна реєстрація як юридичної особи - Галицької митниці Держмитслужби (а.с. 198-200 Т.1).
Відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України про початок роботи Державної митної служби України повноваження Львівської митниці ДФС перейшли до Галицької митниці Держмитслужби з 00.00 год. 08.12.2019.
Керівником комісії з реорганізації Львівської митниці ДФС 21.12.2019 прийнято наказ №666 "Про попередження про наступне вивільнення", яким наказано письмово попередити про наступне вивільнення із займаних посад працівників Львівської митниці ДФС відповідно до пункту 1 частини 1 статті 87 Закону України від 10 грудня 2015 року №889-УШ "Про державну службу" згідно зі списком, в який був включений ОСОБА_1 (а.с. 62 Т.1, 136-151 Т.3).
Наказом Львівської митниці ДФС №03 від 07.02.2020 скасовано наказ №666 як такий, що не реалізований з причин відсутності на роботі члена Комісії з реорганізації Львівської митниці ДФС, на якого було покладено обов'язок вжиття заходів щодо вручення попереджень про наступне вивільнення, які не були вручені (а.с. 12 Т.3).
Наказом Львівської митниці ДФС від 10.03.2020 №07 "Про попередження про наступне вивільнення" зобов'язано Комісію з реорганізації Львівської митниці ДФС письмово попередити про наступне вивільнення працівників Львівської митниці ДФС із займаних посад на підставі пункту 4 частини 1 статті 83, пункту 1 частини 1 статті 87 Закону України від 10 грудня 2015 року №889-Vlll "Про державну службу", зі змінами. В додатку до вищезазначеного наказу у пункті 113 зазначений ОСОБА_1 - державний інспектор відділу митного оформлення №1 митного поста "Рава-Руська" Львівської митниці ДФС (а.с. 191-197 Т.1).
Попередження про наступне вивільнення із займаної посади 13.04.2020 на підставі пункту 4 частини 1 статті 83, пункту 1 частини1 статті 87 Закону України від 10 грудня 2015 року №889-VІІІ "Про державну службу", пункту 1 частини 1 статті 40 Кодексу законів про працю України позивач отримав особисто 10.03.2020 (а.с. 33, 188 Т.1).
Наказом Львівської митниці ДФС від 13.04.2020 №106-о "Про звільнення ОСОБА_1 " позивача з 15.04.2020 звільнено з займаної посади державного інспектора відділу митного оформлення №1 митного поста "Рава-Руська" Львівської митниці ДФС, відповідно до пункту 4 частини 1 статті 83, пункту 1 частини 1 статті 87 Закону України від 10 грудня 2015 року №889-VІІІ "Про державну службу", пункту 1 частини 1 статті 40 Кодексу законів про працю України. Як на підставу звільнення вказано попередження про наступне вивільнення від 10.03.2020 (а.с. 31-32, 189-190 Т.1).
Не погоджуючись із таким звільненням, позивач звернувся до суду із цим адміністративним позовом.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог про визнання протиправним та скасування наказу в.о. начальника Львівської митниці ДФС, голови комісії з реорганізації Львівської митниці ДФС Романа Антоняка №106-о "Про звільнення ОСОБА_1 " від 13.04.2020 року, оскільки уповноважена посадова особа відповідача при його прийнятті діяла на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлений законом. А оскільки судом не було встановлено протиправності наказу про звільнення позивача, то суд не знайшов підстав для задоволення похідних вимог.
Суд апеляційної інстанції в оскарженій частині рішення суду не погоджується з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Статтею 8 Конституції України встановлено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частина 2 статті 2 КАС України передбачає, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5)добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Наведена норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Статтею 43 Конституції України встановлено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Відносини щодо звільненням з публічної служби врегульовані як загальним законодавством України про працю, так і спеціальним законодавством. При цьому, пріоритетними є норми спеціального законодавства, а норми трудового законодавства підлягають застосуванню лише у випадках, якщо спеціальними нормами не врегульовано спірних відносин, та/або коли про можливість такого застосування прямо зазначено у спеціальному законі.
Вирішуючи спірні правовідносини, суд застосовує законодавство України, чинне на час виникнення вказаних правовідносин.
Так, відповідно до частин 1 та 3 ст.569 Митного кодексу України від 13.03.2012 року №4495-VI, в редакції, чинній на час попередження позивача про наступне вивільнення та видання наказу про звільнення, працівники митних органів, на яких покладено виконання завдань, зазначених у статті 544 цього Кодексу, здійснення організаційного, юридичного, кадрового, фінансового, матеріально-технічного забезпечення діяльності цих органів, є посадовими особами. Посадові особи митних органів є державними службовцями.
Правове становище посадових осіб митних органів визначається цим Кодексом, а в частині, не врегульованій ним, - законодавством про державну службу та іншими актами законодавства України.
Принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях визначає Закон України "Про державну службу" від 10.12.2015 №889-VIII (далі - Закон №889-VIII) в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, а саме, на час попередження про наступне вивільнення від 10.03.2020 та на час прийняття спірного наказу про звільнення від 13.04.2020р..
Згідно ч.1 ст.3 Закону №889-VIII, цей Закон регулює відносини, що виникають у зв'язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця.
Частинами 2 та 3 ст.5 Закону №889-VIII передбачено, що відносини, що виникають у зв'язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
Відповідно до п.4 ч.1 ст.83 Закону №889-VIII, державна служба припиняється за ініціативою суб'єкта призначення (статті 87, 87-1 цього Закону).
Підстави припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення визначені ст.87 Закону №889-VIII, зокрема, відповідно до п.1 ч.1 цієї статті підставами для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є: скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу.
Частину 3 ст.87 Закону №889-VIII доповнено новим абзацом першим згідно із Законом України "Про внесення змін до Митного кодексу України та деяких інших законодавчих актів України у зв'язку з проведенням адміністративної реформи" від 14.01.2020 №440-IX, який набрав чинності 13.02.2020, тобто до моменту попередження позивача про його наступне вивільнення та звільнення.
Як встановлено ч.3 ст.87 Закону №889-VIII, суб'єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб'єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов'язку суб'єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення.
Водночас, судом враховується, що процедура вивільнення державних службовців на підставі п.1 ч.1 ст.87 Закону №889-VIII на час виникнення спірних правовідносин регулювалася також нормами Кодексу законів про працю України, а саме статтями 40, 43-1, 49-2 КЗпП України.
Відповідно до ч.6 ст.49-2 КЗпП України, вивільнення працівників, які мають статус державних службовців відповідно до Закону України "Про державну службу", здійснюється у порядку, визначеному цією статтею, з урахуванням таких особливостей: - про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за 30 календарних днів; - у разі вивільнення працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 цього Кодексу не застосовуються положення частини другої статті 40 цього Кодексу та положення частини другої цієї статті; - не пізніше ніж за 30 календарних днів до запланованих звільнень первинним профспілковим організаціям надається інформація щодо цих заходів, включаючи інформацію про причини звільнень, кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, про терміни проведення звільнень, а також проводяться консультації з профспілками про заходи щодо запобігання звільненням чи зведенню їх кількості до мінімуму або пом'якшення несприятливих наслідків будь-яких звільнень.
Згідно п.1 ч.1 ст.40 КЗпП України, трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом, зокрема, у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Водночас ч.2 ст.40 КЗпП України передбачено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
Відповідно до ч.1 ст.43-1 КЗпП України, розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу без згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) допускається у випадках звільнення керівника підприємства, установи, організації (філіалу, представництва, відділення та іншого відокремленого підрозділу), його заступників, головного бухгалтера підприємства, установи, організації, його заступників, а також працівників, які мають статус державних службовців відповідно до Закону України "Про державну службу", керівних працівників, які обираються, затверджуються або призначаються на посади державними органами, органами місцевого самоврядування, а також громадськими організаціями та іншими об'єднаннями громадян.
Колегія суддів враховує також те, що відповідно до пункту 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року №9 «Про практику розгляду судами трудових спорів при розгляді спорів про звільнення за пунктом 1 статті 40 КЗпП України» суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за два місяці про наступне вивільнення.
Наказ про звільнення повинен обов'язково містити підставу звільнення з нормативним посилання, тобто роботодавець повинен зазначити як причину, так і підставу звільнення з покликанням на назву, статтю, її частину, абзац, пункт, підпункт нормативно-правового акту на підставі якого проводиться звільнення працівника.
Досліджуючи оскаржуваний наказ про звільнення позивача з посади №106-о від 13.04.2020 року, судом встановлено, що такий містить лише посилання на пункт 4 частини 1 статті 83, пункт 1 частини 1 статті 87 Закону України "Про державну службу" від 10 грудня 2015 року №889-VІІІ із змінами, пункт 1 частини 1 статті 40 КЗпП України, без зазначення конкретної причини та підстави звільнення, з покликанням на всі наявні три правові підстави, передбачені вищенаведеним законом (скорочення чисельності або штату державних службовців; скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців; реорганізація державного органу).
Таким чином, враховуючи наведені вище правові норми та встановлені фактичні обставини справи, колегія суддів вважає, що зазначене рішення відповідача про звільнення позивача прийнято без конкретизації причин та підстав, а лише містить перелік пунктів, передбачених ч.1 ст.87 Закону №889-VІІІ, які за своєю юридичною природою є різними, а тому потребують чіткого правового визначення та диференціації, оскільки відсутність чіткої та однозначної причини звільнення призводить до порушення принципу правової визначеності, оскільки загальні формулювання унеможливлюють чітке розуміння підстав та причин звільнення.
Такий висновок суду узгоджується з правовим висновком Верховного Суду, наведеним у постанові від 24.04.2019 (справа №815/1554/17), згідно з яким принцип правової визначеності має застосовуватись не лише на етапі нормотворчої діяльності, а й під час безпосереднього застосування існуючих норм права, що даватиме можливість особі в розумних межах передбачати наслідки своїх дій, а також послідовність дій держави щодо можливого втручання в охоронювані Конвенцією та Конституцією України права та свободи цієї особи.
Отже, посилання відповідача в наказі про звільнення на пункт 1 ч.1 ст.87 Закону №889-VІІІ без зазначення конкретної підстави для звільнення, лише з покликанням на норму закону породжує для позивача негативні наслідки у виді стану юридичної невизначеності щодо підстав такого звільнення.
Враховуючи наведене вище, колегія суддів вважає, що у спірних правовідносинах суб'єкт владних повноважень діяв не у спосіб, визначений законом, а оскаржуваний наказ прийнято не на підставі, визначеній ст.87 Закону №889-VІІІ.
Крім того, щодо реорганізації Львівської митниці ДФС як підстави звільнення позивача з посади згідно з доводами відповідача, колегія суддів зазначає наступне.
За своєю суттю приєднання - це така форма реорганізації, за якої одна юридична особа включається до складу іншої юридичної особи, яка продовжує існувати далі, але вже в більшому масштабі. При цьому реорганізовані юридичні особи припиняють своє існування, а їх права та обов'язки переходять до юридичної особи, до якої вони приєдналися.
Таким чином, як наслідок, в процесі реорганізації юридичної особи виникають правовідносини, пов'язані з припиненням трудових договорів з працівниками. У цьому контексті в роботодавця виникає обов'язок чіткого дотримання законодавства про працю, в частині дотримання трудових прав працівників.
Судом встановлено, що позивача у зв'язку із реорганізацією Львівської митниці ДФС, відповідно до постанов Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2018 року №1200 "Про утворення Державної податкової служби України та Державної митної служби України", від 02 жовтня 2019 року №858 "Про утворення територіальних органів Державної митної служби", з урахуванням особливостей визначених частиною 3 статті 87 Закону України від 10 грудня 2015 року №889-VIII "Про державну службу" та частиною 6 статті 49-2 Кодексу законів про працю України, попереджено про наступне вивільнення 13 квітня 2020 року із займаної посади державного інспектора відділу митного оформлення №1 митного поста "Рава-Руська" Львівської митниці ДФС на підставі п.4 ч.1 ст.83, п.1 ч.1 ст.87 Закону України "Про державну службу", п.1 ч.1 ст.40 КЗпП України.
Так, постановою Кабінету Міністрів України від 02.10.2019 року №858 «Про утворення територіальних органів Державної митної служби» утворено, зокрема, Галицьку митницю Держмитслужби. Крім того, згідно з додатком № 2 вказаної постанови прийнято рішення про реорганізацію Львівської митниці ДФС шляхом її приєднання до Галицької митниці Держмитслужби.
За даними Єдиного державного реєстру юридичних та фізичних осіб-підприємців, 14.11.2019 року проведена державна реєстрація як юридичної особи - Галицької митниці Держмитслужби.
28 листопада 2019 року до ЄДРПОУ внесено інформацію про перебування Львівської митниці ДФС в процесі припинення.
Розпорядженням Кабінету Міністрів України "Питання Державної митної служби" від 04.12.2019 №1217-р погоджено пропозицію Міністерства фінансів України щодо можливості забезпечення здійснення з 08.12.2019 Державною митною службою покладених на неї постановою Кабінету Міністрів України від 6 грудня 2019 року №227 "Про затвердження положень про Державну податкову службу України та Державну митну службу України", функцій і повноважень Державної фіскальної служби, що припиняється, з реалізації державної митної політики, державної політики у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування законодавства з питань державної митної справи.
Отже, повноваження Львівської митниці ДФС перейшли до Галицької митниці Держмитслужби 08.12.2019.
Під час розгляду справи судом встановлено, що на момент початку здійснення діяльності Галицькою митницею Держмитслужби в цьому органі були затверджені структура, штатний розпис та кошторис видатків на його утримання (а.с. 51-70 Т.4).
10.01.2020 позивач звернувся з заявою про переведення до Галицької митниці Держмитслужби (а.с. 34 Т.1), на яку 13.012020 Галицькою митницею Держмитслужби надано відповідь за №7.4-08-12/12/736 (а.с. 35 Т.1) про те, що заява позивача буде врахована та додатково розглянути при заповненні вакантних посад Галицької митниці Держмитслужби.
Згідно з публічною інформацією, наданою Галицькою митницею Держмитслужби, яка є правонаступником Львівської митниці ДФС, листом від 27.03.2020 №7.4-1-12-10/9157 (а.с. 37-43 Т.1), станом на 25.03.2020 у Галицькій митниці Держмитслужби було 270 вакантних посад, серед яких, як встановлено судом, було достатньо вакантних посад, на які, з урахуванням кваліфікації позивача, його можна було перевести. Відтак інформація, зазначена Львівською митницею ДФС у попередженні про наступне вивільнення від 10.03.2020, не відповідає дійсності.
Дані обставини, вказують на те, що інформація, зазначена Львівською митницею ДФС у попередженні позивача про наступне вивільнення від 10.03.2020, не у повній мірі відповідала дійсності.
Крім того, як встановлено судом, із Львівської митниці ДФС станом на 07.04.2020 було звільнено в порядку переведення 830 осіб, що підтверджується листом-відповіддю Львівської митниці ДФС від 13.04.2020 №71/10/13-70-04 (а.с. 44-45 Т.1). Загалом до Галицької митниці Держмитслужби з реорганізованих Львівської митниці ДФС, Івано-Франківської митниці ДФС та Тернопільської митниці ДФС та інших державних органів (станом на 02.04.2020) було переведено 908 осіб, що підтверджується листом-відповіддю Галицької митниці Держмитслужби від 08.04.2020 №7.4-1-12/10/10305 (а.с. 46-47 Т.1).
Встановленим підтверджується, що в результаті реорганізації Львівської митниці ДФС шляхом приєднання до Галицької митниці Держмитслужби була достатня кількість вакантних посад, на які міг бути переведений позивач.
При вирішенні питань щодо дотримання суб'єктом владних повноважень прав державних службовців під час проходження публічної служби та при звільненні з неї, колегія суддів звертає увагу на встановлену гарантію щодо правового захисту від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботі і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Колегія суддів зазначає, що сам факт реорганізації державного органу, що фактично не потягнув зміни в організації праці, не може бути підставою для беззаперечного звільнення працівника з роботи.
Якщо реорганізація державного органу є підставою для припинення відносин державної служби незалежно від скорочення чисельності або штату державних службовців, мають бути інші об'єктивні підстави для звільнення державних службовців, і такими причинами не може бути лише одне бажання суб'єкта призначення.
Разом з тим, у спірних правовідносинах, на думку колегії суддів, відповідач як суб'єкт призначення не навів жодного обґрунтування як підстави для звільнення позивача та не прийняття рішення про його переведення до реорганізованого органу.
Колегія суддів також враховує, що у своїх доводах відповідач стверджує, що переведення позивача із Львівської митниці ДФС до Галицької митниці Держмитслужби є правом, а не обов'язком керівника.
Так, ч.3 ст.87 Закону України «Про державну службу» передбачає, зокрема, що суб'єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності).
Разом з тим, надання за цим Законом можливості керівнику органу або суб'єкту призначення пропонувати будь-яку вакантну посаду державної служби у цьому органі (за наявності) кореспондує обов'язку суб'єкта владних повноважень реалізовувати це право обґрунтовано та мотивувати рішення про звільнення працівника з посади з метою уникнення сумнівів у державного службовця щодо упередженого ставлення до нього чи інших чинників, які б порушували принцип «правової визначеності».
Європейський суд з прав людини у справі "Полях та інші проти України" від 17.02.2020 року визнав, що звільнення заявників становило втручання у їхнє право на повагу до приватного життя та наголосив, що таке втручання відбулось без жодної індивідуальної оцінки їхньої поведінки.
У вказаній адміністративній справі звільненню позивача ОСОБА_1 з посади не передувала будь-яка індивідуальна оцінка його роботи на посаді державного службовця.
При цьому, колегія суддів звертає увагу на те, що матеріалами справи стверджується, що позивач має тривалий безперервний стаж роботи в митних органах, заходів дисциплінарного стягнення у позивача не було, однак відповідачі ні в рішенні про звільнення з посади, ні при розгляді цього публічно-правового спору не довели неможливості продовження позивачем державної служби у реорганізованому органі.
З врахуванням встановленого, суд апеляційної інстанції зазначає, шо оскільки у Галицькій митниці Держмитслужби були наявні вакантні посади, звільнення позивача не може бути визнано обґрунтованим, отже оскаржуваний наказ порушує конституційне право позивача на працю, у зв'язку з чим колегія суддів приходить до переконання, що при прийнятті спірного наказу про звільнення позивача не було дотримано критерію обґрунтованості.
Також колегія суддів враховує, що згідно з п.4 наказу ДФС України від 25.11.2019 №30-рг "Про реорганізацію митниць ДФС" розпочато реорганізацію Львівської митниці ДФС. Пунктом 2 даного наказу утворено комісію з реорганізації Львівської митниці ДФС. Пунктом 4 визначено строк проведення реорганізації митниць ДФС три місяці з дня опублікування повідомлення про рішення щодо припинення юридичної особи.
В Єдиний державний реєстр юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань 28.11.2019 внесено інформацію про рішення щодо припинення юридичної особи - Львівської митниці ДФС.
При цьому встановлено, що лише 24.03.2020 наказом ДФС України №14-рг "Про внесення змін до деяких наказів ДФС", внесено зміни до наказу від 25.11.2019 №30-рг, замінивши слова "три місяці" словами "шість місяців" в пункті 4 цього наказу (а.с. 54 Т.1).
Отже, в період з 01.03.2020 по 24.03.2020 строк проведення реорганізації Львівської митниці ДФС не був продовжений, а тому дії по виконанню плану заходів, пов'язаних з реорганізацією Львівської митниці ДФС, вчинялись у цей період з порушенням строку, а отже і законності підстав для вчинення дій щодо реорганізації Львівської митниці.
Враховуючи, що позивача було попереджено про наступне вивільнення 10.03.2020 року, у проміжку часу коли згідно наведених обставин не було законних підстав для вчинення дій щодо реорганізації Львівської митниці ДФС, апеляційний суд констатує, що позивача було попереджено про наступне вивільнення з порушенням порядку, визначеного положеннями ч.6 ст.49-2 КЗпП України та ч.3 ст.87 Закону №889-VIII.
Відносно доводів відповідача, що до спірних правовідносин підлягає застосуванню Закон України «Про державну службу» в редакції Закону України від 14 січня 2020 року №440-ІХ «Про внесення змін до Митного кодексу України та деяких інших законодавчих актів України у зв'язку з проведенням адміністративної реформи», що встановлює 30-денний строк для попередженню про вивільнення, а також право (не обов'язок) суб'єкта призначення або керівника державної служби пропонувати будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності), то колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до статті 58 Конституції України, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Закріплення принципу незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів є гарантією безпеки людини і громадянина, довіри до держави.
Згідно з рішенням Конституційного суду України у справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України від 09 лютого 1999 року №1-рп/99, за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
Таким чином, за загальним правилом норма права діє стосовно фактів і відносин, які виникли після набрання чинності цією нормою. Тобто до події, факту застосовується закон (інший нормативно-правовий акт), під час дії якого вони настали або мали місце.
Крім того, Конституційний суд України в рішенні від 29 червня 2010 року №17-рп/2010 зазначив, що одним із елементів верховенства права є принцип правової визначеності, у якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлених такими обмеженнями (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини).
Матеріалами справи стверджується, що правовідносини з приводу реорганізації Львівської митниці ДФС виникли 28.11.2019, тобто до набрання чинності Закону України від 14 січня 2020 року №440-ІХ «Про внесення змін до Митного кодексу України та деяких інших законодавчих актів України у зв'язку з проведенням адміністративної реформи».
Колегія суддів звертає увагу, що звільнення ОСОБА_1 є частиною процедури реорганізації Львівської митниці ДФС, яка розпочалась 28.11.2019 року.
Тому, враховуючи вищевказані фактичні обставини справи, до правовідносин щодо звільнення позивача у зв'язку з реорганізацією державного органу необхідно застосовувати положення Закону України «Про державну службу» чинні на момент виникнення і на момент існування таких правовідносин.
З врахуванням наведеного вище, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про обґрунтованість і правильність висновків суду першої інстанції щодо незаконності звільнення позивача, згідно оскарженого наказу Львівської митниці ДФС від 13.04.2020 року №106-о "Про звільнення ОСОБА_1 ", який підлягає скасуванню.
Відносно позовної вимоги щодо поновлення позивача на посаді, то суд апеляційної інстанції зазначає наступне.
Відповідно до ч.1 ст.235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
Таким чином, оскільки права позивача були порушені, то вони підлягають відновленню шляхом скасування оскарженого наказу та поновлення позивача на посаді, з якої його було незаконно звільнено.
Враховуючи встановлений судом факт незаконного звільнення позивача, колегія суддів приходить до висновку про поновлення позивача на попередній посаді - на посаді державного інспектора відділу митного оформлення №1 митного поста «Рава-Руська» Львівської митниці ДФС з 16.04.2020 року - наступного дня після дня його звільнення.
При цьому, згідно вимог п.3 ч.1 ст.371 КАС України, рішення суду в частині поновлення позивача на посаді виконується негайно.
Поновлюючи позивача на посаді, суд одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (далі - Порядок №100).
Відповідно до абз.3 п.2 Порядку №100, середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи із виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
Згідно абз.3 п.3 Порядку №100, усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі.
Пунктом 8 Порядку №100 встановлено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.
Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
З наявної у матеріалах справи довідки Львівської митниці ДФС №13-70-05/38-272 від 29.05.2020 року видно, що середньоденний розмір заробітної плати позивача становить 332 грн. 27 коп. з урахуванням податків та обов'язкових платежів, а середньомісячна - 6811 грн. 46 коп. також з урахуванням податків та обов'язкових платежів (а.с. 185 Т.1).
В апеляційній скарзі позивач наводить розрахунок визначення середньоденної заробітної плати в розмірі 412,16 грн. для визначення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Проте, колегія суддів не погоджується із наведеним позивачем розрахунком, з врахуванням наступного.
Судом враховано, що відповідач Галицька митниця Держмитслужби у відзиві на апеляційну скаргу навів свої обґрунтування в частині розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оспорюючи правильність наведених позивачем розрахунків середнього заробітку позивача за період вимушеного прогулу.
Так, позивач здійснюючи такий розрахунок, виходив з того, що згідно довідки про доходи позивача за січень-квітень 2020 року, виданої 15.04.2020 Львівською митницею ДФС за №13-70-05/38-128 (а.с. 36 Т.1), у лютому 2020 року його дохід склав 7255,72 грн., а в березні 2020 року - 9 643,00 грн..
Проте, відповідно до розрахункового листа за лютий 2020 року (а.с. 184 Т.1) сума нарахованого доходу позивача складає 6745,00 грн.. Сума доходу зазначена у довідці про доходи за 2020 рік та розрахунковому листі за лютий 2020 року в розмірі 7255,72 грн. зумовлена тим, що у лютому 2020 року усім працівникам здійснено перерахунок заробітної плати за січень 2020 року. Відтак, різниця в розмірі 510,72 грн. це перерахована заробітна плата за січень 2020 року, яка була виплачена у лютому місяці 2020 року. Відповідно до розрахункового листа за березень 2020 року сума нарахованого доходу позивача складає 2890,72 грн.. Сума доходу зазначена у довідці про доходи за 2020 рік та розрахунковому листі за березень 2020 року в розмірі 9643,00 грн. зумовлена тим, що у березні 2020 року позивачу була виплачена матеріальна допомога на оздоровлення. Відтак, різниця в розмірі 6752,28 грн. це виплачена матеріальна допомога на оздоровлення, яка відповідно до Порядку №100 не включається до розрахунку середньої заробітної плати.
Враховуючи наведене, оскільки заробітна плата позивача у лютому 2020 року склала 6745,00 грн. та в березні 2020 року 2890,72 грн., що в сумі за два місяці становить 9635,72 грн., та враховуючи те, що позивачем у лютому-березні 2020 року відпрацьовано 29 робочих днів, середньоденна заробітна плата позивача складає 332,27 грн. (9635,72 : 29 = 332,27 грн.).
Також довідкою Львівської митниці ДФС №13-70-05/38-272 від 29.05.2020 року підтверджується розмір середньоденної заробітної плати позивача - 332,27 грн. (а.с. 185 Т.1).
Оскільки день звільнення позивача (15.04.2020) є останнім днем його роботи, період вимушеного прогулу, що підлягає оплаті - це період з 16.04.2020 по день ухвалення судом рішення про поновлення на посаді позивача - 03.11.2021, та згідно із листом Міністерства соціальної політики України від 29.07.2019 року №1133/0/206-19 кількість робочих днів становить 387.
Середній заробіток за час вимушеного прогулу, що належить стягненню за період з 16.04.2020 по 03.11.2021 (387 робочий день) складає 128588,49 грн. (332,27 грн. x 387 робочий день).
Відтак, загальна сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача становить 128588,49 грн..
Таким чином, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про задоволення позову в цій частині та стягнення з Львівської митниці ДФС, як органу де проводилось нарахування і виплачувалась заробітна плата позивачу в період проходження публічної служби, на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 128588,49 грн..
Колегія суддів також враховує, що рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні решта позовних вимог позивачем не оскаржується в апеляційному порядку, а тому в цій частині рішення суду першої інстанції не являється предметом апеляційної перевірки.
Відповідно до частини першої ст.308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судом апеляційної інстанції також враховується, що згідно з п.41 висновку №11(2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Враховуючи вищевикладене, з'ясувавши та перевіривши всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення, враховуючи основні засади адміністративного судочинства, вимоги законодавства України та судову практику, колегія суддів приходить до висновку про часткову обґрунтованість доводів апеляційної скарги та наявність правових підстав для часткового задоволення позовних вимог, а саме: визнання протиправним та скасування наказу Львівської митниці ДФС від 13.04.2020 №106-о "Про звільнення ОСОБА_1 "; поновлення ОСОБА_1 на посаді державного інспектора відділу митного оформлення №1 митного поста "Рава-Руська" Львівської митниці ДФС з 16 квітня 2020 року; стягнення з Львівської митниці ДФС на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 16 квітня 2020 року по 03 листопада 2021 року включно у розмірі 128588,49 грн..
Тому оскаржене рішення суду першої інстанції від 12.05.2021 року згідно приписів статті 317 КАС України у вказаній частині підлягає скасуванню як таке, що ухвалене з невідповідністю висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи та неправильним застосуванням норм матеріального права.
У решта частині оскаржене рішення суду від 12.05.2021 року необхідно залишити без змін.
Вирішуючи питання розподілу судових витрат, понесених сторонами у зв'язку з розглядом справи, колегія суддів враховує наступне.
Частиною 1 статті 132 КАС України встановлено, що судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
За змістом ч.1 ст.139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. Частиною третьою цієї статті визначено, що при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
Відповідно до ч.2 ст.132 КАС України, розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.
Правові засади справляння судового збору, платників, об'єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору визначені Законом України "Про судовий збір" №3674-VI від 08.07.2011.
Частиною 1 статті 4 Закону України "Про судовий збір" передбачено, що судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.
Звертаючись у 2020 році з адміністративним позовом до Львівської митниці ДФС, Галицької митниці Держмитслужби, позивач заявив вимоги майнового та немайнового характеру.
Згідно із статтею 7 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" прожитковий мінімум на одну працездатну особу станом на 01 січня 2020 року становить 2102 грн..
Відповідно до пункту 3 частини 2 статті 4 Закону України "Про судовий збір" за подання до суду адміністративного позову: майнового характеру, який подано фізичною особою або фізичною особою - підприємцем ставка судового збору становить 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; немайнового характеру, який подано фізичною особою ставка судового збору становить 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Згідно з частиною 3 статті 6 Закону України "Про судовий збір" за подання позовної заяви, що має одночасно майновий і немайновий характер, судовий збір сплачується за ставками, встановленими для позовних заяв майнового та немайнового характеру.
У разі коли в позовній заяві об'єднано дві і більше вимог немайнового характеру, судовий збір сплачується за кожну вимогу немайнового характеру.
Позивачем при поданні позову було сплачено судовий збір у розмірі 2522,40 грн. (а.с. 14, 76 Т.1) та при поданні апеляційної скарги - 1261,20 грн. (а.с. 152 Т.4).
Враховуючи обсяг заявлених позовних вимог та вимог, які підлягають задоволенню з урахуванням часткового оскарження рішення суду першої інстанції, керуючись положеннями статті 139 КАС України, колегія суддів вважає, що за рахунок бюджетних асигнувань Львівської митниці ДФС необхідно стягнути користь позивача понесені ним судові витрати у виді сплаченого судового збору в сумі 840,80 грн. за подання адміністративного позову та сплаченого судового збору в сумі 1261,20 грн. за подання апеляційної скарги.
Також підлягає вирішенню питання про відшкодування Львівською митницю ДФС на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу.
Відповідно до п.1 ч.3 ст.132 КАС України, до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.
Згідно ч.ч.1, 2 ст.134 КАС України, витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Статтею 143 КАС України передбачено, що суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.
Відповідно до ч.3 ст.134 КАС України, для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Згідно з ч.4 ст.134 КАС України, для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Відповідно до ч.5 ст.134 КАС України, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Частиною 7 статті 139 КАС України передбачено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
Відповідно до ч.9 ст.139 КАС України, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
На думку суду апеляційної інстанції, покладення на відповідача відшкодування витрат на правничу допомогу слід брати до уваги суму, на яку фактично такі роботи виконано, тобто суму, зазначену у акті виконаних робіт, що підписаний обома сторонами, та підтверджену відповідними рахунком (фактурою) та платіжними документами в межах надання правничих послуг щодо розгляду конкретної справи.
Також слід зазначити, що витрати на правничу допомогу адвоката, включають в себе гонорар адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо.
Суд зауважує, що при визначенні суми відшкодування витрат, пов'язаних із наданням правничої допомоги, суд має виходити з реальності цих витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру залежно від конкретних обставин справи. Надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто повинно бути доведено доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справ.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини щодо присудження судових витрат на підставі статті 41 Конвенції, заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України" від 23 січня 2014 року, заява №19336/04, пункт 268). У рішенні Європейського суду з прав людини від 28 листопада 2002 року у справі "Лавентс проти Латвії" (Lavents v. Latvia, заява 58442/00) зазначено, що згідно зі статтею 41 Конвенції Суд відшкодовує лише ті витрати, які, як вважається, були фактично і обов'язково понесені та мають розумний розмір.
Представником позивача подано суду апеляційної інстанції заяву №2 від 03.11.2021 року про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, у загальному розмірі 7500,00 грн. (у суді першої інстанції - 5000,00 грн., у суді апеляційної інстанції - 2500,00 грн.).
З цього приводу колегія суддів на підставі аналізу положень статей 134, 139 КАС України зазначає, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі. Сторона, яка хоче компенсувати судові витрати, повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо не співмірності розміру таких витрат. Результат та вирішення справи безпосередньо пов'язаний із позицією, зусиллям і участю в процесі представника інтересів сторони за договором. При цьому такі надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи, якого прагне сторона, повинно бути доведено стороною в процесі.
Матеріалами справи підтверджується, в суді першої інстанції позивач звернувся до суду першої інстанції із заявою про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу від 19.06.2020 (а.с. 226-228 Т.1). На обґрунтування понесених позивачем витрат на професійну правничу допомогу в обумовленій сумі гонорару суду надано такі документи: договір про надання правової допомоги від 04.05.2020 року №04/05/20-3 (а.с. 224 Т.1), додатковий договір №1 до вказаного договору (а.с. 231 Т.1), у якому визначено фіксований розмір гонорару за правничу допомогу у справі 7500 грн., вартість усіх послуг, які надані адвокатським об'єднанням позивачу до винесення судом рішення у справі. До матеріалів справи додано копії меморіального ордера від 13.05.2020 року №@2PL948223 на суму 2500,00 грн; меморіального ордера від 21.09.2020 №@2PL116716 на суму 2500,00 грн.; меморіального ордера від 08.07.2021 №@2PL913361 на суму 1250,00 грн.; меморіального ордера від 29.10.2021 №@2PL372626 на суму 1250,00 грн.; акта передачі/приймання наданих послуг від 12.05.2021 №12/05-04/05/20-3.
Викладене вказує на те, що розмір понесених витрат на правничу допомогу в сумі 5000 грн. по даній справі в суді першої інстанції та в сумі 2500 грн. у Восьмому апеляційному адміністративному суді є співмірним із складністю справи та обсягом виконаних адвокатом робіт, підтверджений наданими суду доказами та підлягає стягненню на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача Львівської митниці ДФС.
Суд апеляційної інстанції також зазначає, що відповідно до п.2 ч.5 ст.328 КАС України, не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження (крім справ, які відповідно до цього Кодексу розглядаються за правилами загального позовного провадження).
Проаналізувавши характер спірних правовідносин, предмет доказування, склад учасників справи, суд апеляційної інстанції зазначає, що дана адміністративна справа є справою незначної складності, а тому рішення суду апеляційної інстанції не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 КАС України.
Керуючись ст.ст. 243, 308, 310, 315, 316, 317, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задоволити.
Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 12 травня 2021 року в адміністративній справі №380/3596/20 за позовом ОСОБА_1 до Львівської митниці ДФС, Галицької митниці Держмитслужби про визнання протиправним і скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди, визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити дії - скасувати частково, а саме, в частині відмови у задоволенні позовних вимог про:
- визнання протиправним та скасування наказу Львівської митниці ДФС за підписом в.о. начальника Львівської митниці ДФС, голови Комісії з реорганізації Львівської митниці ДФС Романа Антоняка від 13.04.2020 №106-о "Про звільнення ОСОБА_1 ";
- поновлення ОСОБА_1 на посаді державного інспектора відділу митного оформлення №1 митного поста "Рава-Руська" Львівської митниці ДФС;
- стягнення з Львівської митниці ДФС на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 16 квітня 2020 року по день поновлення на посаді,
і в цій частині прийняти нову постанову.
Визнати протиправним та скасувати наказ Львівської митниці ДФС за підписом в.о. начальника Львівської митниці ДФС, голови Комісії з реорганізації Львівської митниці ДФС Романа Антоняка від 13.04.2020 №106-о "Про звільнення ОСОБА_1 ".
Поновити ОСОБА_1 на посаді державного інспектора відділу митного оформлення №1 митного поста "Рава-Руська" Львівської митниці ДФС, з 16 квітня 2020 року.
Стягнути з Львівської митниці ДФС (код ЄДРПОУ 39420875) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу з 16 квітня 2020 року по 03 листопада 2021 року включно у розмірі 128588 (сто двадцять вісім тисяч п'ятсот вісімдесят вісім) гривень 49 коп..
У решта частині рішення Львівського окружного адміністративного суду 12 травня 2021 року в адміністративній справі №380/3596/20 - залишити без змін.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Львівської митниці ДФС (код ЄДРПОУ 39420875) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) судові витрати у виді: судового збору в сумі 840 (вісімсот сорок) грн. 80 коп. сплаченого за подання адміністративного позову та судового збору в сумі 1261 (однієї тисячі двісті шістдесят однієї) грн. 20 коп. сплаченого за подання апеляційної скарги; витрат на професійну правничу допомогу у суді першої інстанції в сумі 5000 (п'ять тисяч) грн. 00 коп. та на професійну правничу допомогу у суді апеляційної інстанції в сумі 2500 (дві тисячі п'ятсот) грн. 00 коп..
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття і касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя В. В. Гуляк
судді Л. Я. Гудим
Р. Й. Коваль
Повний текст постанови суду складено 11.11.2021 року