Справа № 2-2788/11
н/п 6/766/1059/21
19 жовтня 2021 року Херсонський міський суд Херсонської області у складі:
головуючого-судді Прохоренко В.В.,
секретар Бакшина К.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні подання Корабельного районного відділу державної виконавчої служби у м.Херсоні Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса), заінтересовані особи: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України боржника без вилучення паспортного документа,
встановив:
До суду надійшло вищезазначене подання в якому старший державний виконавець просить постановити ухвалу про тимчасове обмеження права для виїзду за межі України ОСОБА_1 до виконання зобов'язань покладених на неї виконавчим листом № 2-2788/11 виданим 10.05.2012 року року Дніпровським районним судом м.Херсона.
В обґрунтування посилається на те, що на виконанні Корабельного районного відділу державної виконавчої служби у м. Херсоні Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) знаходиться вищезазначений виконавчий лист виданий 10.05.2012 року Дніпровським районним судом м.Херсона про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 боргу за договором позики у розмірір212 254 грн. та судових витрат у розмірі 1820,00 грн.
Державним виконавцем здійснено всі необхідні заходи примусового виконання рішення суду у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом та Законом України «Про виконавче провадження». Проте, на даний час зобов'язання божника залишаються невиконаними, на виклики боржник не з'являється, тому державний виконавець просить задовольнити подання.
Відповідно ч.4 ст. 441 ЦПК України ухвала про тимчасове обмеження фізичної особи у праві виїзду за межі України може бути постановлена судом за місцем виконання відповідного рішення за поданням державного або приватного виконавця. Суд негайно розглядає таке подання без повідомлення сторін та інших заінтересованих осіб за участю державного (приватного) виконавця.
Державний виконавець в судове засідання не з'явився, про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином.
Дослідивши матеріали справи, судом встановлено наступні обставини та відповідні їм правовідносини.
Встановлено, що рішенням Дніпровського районного суду м.Херсона від 24.01.2012 року, стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 борг за договором позики у розмірі 212 524 грн. та судові витрати у розмірі 1820 грн.
На виконання рішення суду 10.05.2012 року видано виконавчий лист № 2-2788/11.
11.07.2019 року державним виконавцем Дніпровського РВ ДВС м. Херсона ГТУЮ у Херсонській області Алібалаєвою Я.Н. винесено постанову про відкриття виконавчого провадження.
Згідно п. 19 ч. 3 ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець має право звертатися до суду за встановленням тимчасового обмеження у праві виїзду боржника фізичної особи або керівника боржника юридичної особи за межи України - до виконання зобов'язань за рішенням.
Згідно ст. 441 ЦПК України , тимчасове обмеження фізичної особи управі виїзду за межі України може бути застосоване судом як захід забезпечення виконання судового рішення. Тимчасове обмеження фізичної особи управі виїзду за межі України застосовується порядку,визначеному цим Кодексом для забезпечення позову,із особливостями, визначеними цією статтею. Суд може постановити ухвалу про тимчасове обмеження управі виїзду за межі України фізичної особи,яка є боржником за невиконаним нею судовим рішенням або рішенням інших органів (посадових осіб),якщо така особа ухиляється від виконання зобов'язань,покладених на неї відповідним рішенням,на строк до виконання зобов'язань за рішенням,що виконується у виконавчому провадженні. Ухвала про тимчасове обмеження фізичної особи управі виїзду за межі України може бути постановлена судом за місцем виконання відповідного рішення за поданням державного або приватного виконавця. Суд негайно розглядає таке подання без повідомлення сторін та інших заінтересованих осіб за участю державного (приватного)виконавця. Суд може скасувати тимчасове обмеження фізичної особи у праві виїзду за межі України за вмотивованою заявою боржника. Суд розглядає заяву про скасування тимчасового обмеження фізичної особи управі виїзду за межі України у десятиденний строк з дня її надходження у судовому засіданні з повідомленням сторін та інших заінтересованих осіб за обов'язкової участі державного(приватного)виконавця. За результатами розгляду заяви про скасування тимчасового обмеження фізичної особи управі виїзду за межі України постановляється ухвала,яка може бути оскаржена. Відмова у скасуванні тимчасового обмеження фізичної особи у праві виїзду за межі України не перешкоджає повторному зверненню з такою самою заявою у разі виникнення нових обставин, що обґрунтовують необхідність скасування тимчасового обмеження фізичної особи у праві виїзду за межі України.
Відповідно до статті 2 протоколу № 4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ратифікованого Законом України від 11 вересня 1997 року) та статті17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" в демократичному суспільстві заходи щодо обмеження свободи пересування повинні бути достатньо виправдані суспільними інтересами.
Відтак, дотримання судами процесуального законодавства при ухваленні судових рішень з питань, що пов'язані з обмеженням конституційних прав і свобод громадян, зокрема - щодо обмеження їх у праві виїзду за межі України, є визначальним з огляду на дотримання законних прав людини і громадянина.
Як вбачається з вище наведеного, законодавством встановлено юридичні санкції у вигляді тимчасового обмеження у праві виїзду не за наявності факту невиконання зобов'язань,а при ухиленні боржника від їх виконання. Право державного виконавця на звернення з поданням до суду про тимчасове обмеження права виїзду за межі України виникає винятково у випадку доведення фактів умисного ухилення боржника від виконання покладених на нього рішенням суду зобов'язань.
Статтею 2 Протоколу 4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен, хто законно перебуває на території будь-якої держави, в межах цієї території має право на свободу пересування і свободу вибору місця проживання
Кожен є вільним залишати будь-яку країну, включаючи свою власну.
На здійснення цих прав не встановлюються жодні обмеження, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для забезпечення громадського порядку, запобігання злочину, для охорони здоров'я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших осіб.
Відповідна норма Конвенції міститься у статті 33 Конституції України, якою встановлено, що кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Відповідно до статті 13 Загальної декларації прав людини кожна людина має право вільно пересуватися й обирати собі місце проживання в межах любої держави. Кожна людина має право залишати будь-яку країну, включаючи свою власну, і повертатися у свою країну.
Статтею 313 ЦК України передбачено, що фізична особа має право на свободу пересування. Фізична особа, яка досягла шістнадцяти років, має право на вільний самостійний виїзд за межі України. Фізична особа може бути обмежена у здійсненні права на пересування лише у випадках, встановлених законом.
Такі обмеження встановлюються, зокрема, статтею 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України», що передбачає підстави для тимчасового обмеження права громадян України на виїзд з України. Право на виїзд з України може бути тимчасово обмежено, в тому числі, коли особа ухиляється від виконання зобов'язань, покладених на нього судовим рішенням, що підлягає примусовому виконанню в порядку, встановленому законом.
Обмеження на виїзд боржника з України являє собою втручання в його право покидати країну, гарантоване пунктом 2 статті 2 Протоколу 4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
У справі Гочев проти Болгарії (Gochev v.Bulgaria), рішення від 26.11.2009 року (заява № 34383/03), Європейський суд визначив загальні стандарти щодо права на свободу пересування. Тимчасове обмеження в праві виїзду за ухилення від виконання зобов'язань має відповідати трьом критеріям: - ґрунтуватися на національному законі; - переслідувати одну або декілька легітимних цілей, передбачених у ч. 3 ст. 2 Протоколу № 4 до Конвенції; - відповідати справедливому балансу між правами людини та публічним інтересом, тобто бути пропорційним меті його застосування.
У цій справі Європейський Суд підсумував принципи, що відносяться до оцінки необхідності заходів, яке обмежують свободу пересування наступним чином:
У відношенні пропорційності обмеження, встановленого у зв'язку з неоплаченими боргами, Європейський Суд у пункті 49 цього рішення зазначив, що таке обмеження є виправданим лише настільки, наскільки сприяє досягненню переслідуваної мети гарантування повернення вказаних боргів (див. рішення Європейського Суду від 13 листопада 2003 року за справою «Напияло проти Хорватії» (Napijalo v. Croatia), скарга N 66485/01, §§ 78 - 82).
Окрім того, навіть якщо міра, що обмежує свободу пересування особи є початково обґрунтованою, вона може стати неспіврозмірною й порушити права особи, якщо автоматично продовжується протягом тривалого часу (див. рішення Європейського Суду за справою «Луордо проти Італії » (Luordo v. Italy), скарга N 32190/96, § 96, ECHR 2003-IX), рішення Європейського Суду за справою «Фельдеш та Фельдешне Хайлік проти Угорщини» (Foldes and Foldesne Hajlik v. Hungary), скарга N 41463/02, § 35, ECHR 2006, рішення Європейського Суду за справою «Рінер проти Болгарії», § 121)
Надалі у пункті 50 вказаного рішення Європейський Суд з прав людини підкреслив, що у будь-якому випадку влада країни зобов'язана забезпечити те, що порушення права особи залишати його або її країну було від самого початку і протягом всієї тривалості - виправданим та пропорційним за будь-яких обставин.
Влада не може продовжувати на довготривалі строки заходи, що обмежують свободу пересування особи без регулярної перевірки їх обґрунтованості (див. рішення Європейського Суду у справі «Рінер проти Болгарії», § 124 і рішення Європейського Суду "Фельдеш и Фельдешне Хайлик проти Угорщини", § 35). Така перевірка має, як правило, проводитися судами принаймні, в останній інстанції, оскільки вони забезпечують найкращі гарантії незалежності, неупередженості та законності процедури (див. рішення Європейського Суду від 25 січня 2007 г. у справі «Сіссаніс проти Румунії»), скарга № 23468/02, § 70
Охоплення судової перевірки має дозволити суду взяти до уваги всі фактори, що відносяться до справи, включаючи ті, які стосуються співмірності обмежувального заходу (див. з необхідним змінами рішення Європейського Суду від 23 червня 1981 р. у справі "Ле Конт, Ван Лейвен і Де Мейере проти Бельгії" (Le Compte, Van Leuven and De Meyere v. Belgium), Series A, N 43, § 60)...".
Посилання у поданні лише на перелік дій, які здійснив державний виконавець, пов'язаних з виконанням рішення суду про стягнення боргу, не є підставою для обмеження у праві виїзду боржниці за межі України, оскільки законом не передбачені юридичні санкції у вигляді обмеження у праві виїзду за наявності лише факту невиконання зобов'язання.
Під поняттям «ухилення від виконання зобов'язань, покладених на боржника рішенням, розуміються будь-які свідомі діяння (дії або бездіяльність) боржника, спрямовані на невиконання відповідного обов'язку у виконавчому провадженні, коли виконати цей обов'язок у нього є всі реальні можливості (наприклад, наявність майна, грошових коштів тощо) і цьому не заважають будь-які незалежні від нього об'єктивні обставини (непереборної сили, події тощо), що роз'яснив Верховний Суд України 01 лютого 2013 року при розгляді питань, які виникають в судовій практиці про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України.
У проведеному 01.02.2013 року Верховним Судом України аналізі судової практики щодо вирішення питання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України вказано, що з погляду значення словосполучення "ухилення від виконання зобов'язань, покладених судовим рішенням, рішенням іншого органу (посадової особи)", вжите у п.5 ч.1 ст.6 Закону № 3857-XII та у п.18 ч.3 ст.11 Закону №606-XIV, позначає з об'єктивної сторони такі діяння (дії чи бездіяльність) особи боржника, які полягають у навмисному чи іншому свідомому невиконанні нею зазначених обов'язків. У зв'язку з цим і здійснюється примусове виконання. Це також є підставою для звернення з поданням до суду щодо вирішення питання про застосування до такої особи тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України.
Законом передбачено юридичні санкції у вигляді тимчасового обмеження у праві виїзду не за наявність факту невиконання зобов'язань, а за ухилення від їх виконання.
У зв'язку з цим з метою всебічного і повного з'ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов'язків учасників спірних правовідносин, суду належить з'ясувати, чи дійсно особа свідомо не виконувала належні до виконання зобов'язання в повному обсязі або частково.
Ухилення боржника від виконання своїх зобов'язань є оціночним поняттям. Теоретично їх невиконання може бути зумовлене об'єктивними причинами, наприклад, внаслідок відсутності майна, роботи, незадовільного фінансового стану, тривалого відрядження тощо. Однак воно може мати й принципово інше походження, суб'єктивне, коли боржник свідомо ухиляється від виконання - має змогу виконати зобов'язання у повному обсязі або частково, але не робить цього без поважних причин.
Таким чином, поняття "ухилення від виконання зобов'язань, покладених на боржника рішенням" варто розуміти як будь-які свідомі діяння (дії або бездіяльність) боржника, спрямовані на невиконання відповідного обов'язку у виконавчому провадженні, коли виконати цей обов'язок у нього є всі реальні можливості (наприклад, наявність майна, грошових коштів тощо) і цьому не заважають будь-які незалежні від нього об'єктивні обставини (непереборної сили, події тощо).
При цьому з наявних у справі доказів не вбачається доведеності факту свідомого ухилення боржника від виконання зобов'язань, покладених на нього рішенням суду.
На підтвердження вимог подання, державним виконавцем було долучено до справи виконавчий лист виданий 10.05.2012 року, Постанову про відкриття виконавчого провадження ВП №59486014 від 11.07.2019 року, відповіді на запит з Пенсійного фонду України, відповідь на запит з Державної фіскальної служби, відповідь на запит з Міністерства внутрішніх справ України щодо зареєстрованих за боржником транспортних засобів та інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна, відповідь Державної прикордонної служби про перетинання боржником кордону.
Проте, жодних доказів, які б вказували на свідоме ухилення боржника від зобов'язань, покладених на боржника рішенням, тобто вчинення ОСОБА_1 свідомих діянь (дії або бездіяльність), спрямованих на невиконання відповідного обов'язку у виконавчому провадженні, коли виконати цей обов'язок у нього є всі реальні можливості (наприклад, наявність майна, грошових коштів тощо) і цьому не заважають будь-які незалежні від нього об'єктивні обставини (непереборної сили, події тощо), до справи не надано.
Так, у справі відсутні, зокрема, і докази отримання боржником постанови про відкриття виконавчого провадження, тобто суд достеменно не може стверджувати про наявність такого факту.
Враховуючи вищевикладене суд вважає, що державним виконавцем не надано достатніх та належних доказів, які неспростовно свідчили б про те, що боржник ухиляється від виконання зобов'язань, покладених на нього судом.
Відтак, факт ухилення ОСОБА_1 від виконання покладених на неї зазначеним судовим рішенням зобов'язань не знайшов свого підтвердження матеріалами справи, а тому підстави для задоволення подання державного виконавця про тимчасове обмеження боржника у праві виїзду за кордон відсутні.
Державний виконавець в поданні не зазначив як тимчасовий виїзд за межі України гарантує повернення боргу і, яким чином цей борг може бути повернуто при застосуванні такого обмеження.
Застосовуючи статтю 2 Протоколу 4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського Суду з прав людини, які є джерелом права в Україні, національні суди зобов'язані забезпечити, щоб порушення права особи залишати країну, було виправданим та пропорційним за будь яких обставин.
Автоматична, необмежена заборона у праві виїзду за межі країни є порушенням статті 2 Протоколу 4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Відповідно до ст. 129 Конституції України основними засадами судочинства є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, а відповідно дост.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими.
Враховуючи викладене, а також приймаючи до уваги вимоги Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України», яким регулюється порядок та випадки тимчасового обмеження права громадян на виїзд з України, суд вважає, що подання є необґрунтованим, недоведеним та передчасним, в зв'язку з чим в його задоволенні слід відмовити.
На підставі викладеного, керуючись ст. 441 ЦПК України, суд,
ухвалив:
В задоволенні подання Корабельного районного відділу державної виконавчої служби у м.Херсоні Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса), заінтересовані особи: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України боржника без вилучення паспортного документа відмовити.
Ухвала може бути оскаржена в апеляційному порядку шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до Херсонського апеляційного суду протягом п'ятнадцяти днів з дня її складення.
Суддя В.В. Прохоренко