Постанова
Іменем України
03 листопада 2021 року
м. Київ
справа № 243/2798/17
провадження № 61-13757св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.,
суддів: Воробйової І. А., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - Акціонерне товариство «Державний ощадний банк України»,
відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Донецького апеляційного суду від 29 липня 2020 року у складі колегії суддів: Тимченко О. О., Азевича В. Б., Хейло Я. В.,
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2017 року Акціонерне товариство «Державний ощадний банк України» (далі - АТ «Ощадбанк») в особі філії Донецьке обласне управління АТ «Ощадбанк» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості.
Позовну заяву АТ «Державний ощадний банк України» в особі філії Донецьке обласне управління АТ «Ощадбанк» мотивовано тим, що 12 квітня 2013 року між ПАТ «Державний ощадний банк України» і ОСОБА_1 був укладений кредитний договір № 22033151 на суму 122 000,00 грн зі сплатою 18% річних за користування кредитом із кінцевим терміном повернення 11 квітня 2023 року.
12 квітня 2013 року між ПАТ «Ощадбанк» та ОСОБА_2 було укладено договір майнової поруки № 2033151-2, згідно з умовами якого остання зобов'язалась перед кредитором відповідати солідарно з боржником ОСОБА_1 за виконання в повному обсязі зобов'язань, у тому числі, що виникнуть у майбутньому, відповідно до умов кредитного договору від 12 квітня 2013 року № 22033151.
Відповідач належним чином умови кредитного договору не виконував, унаслідок чого станом на 26 грудня 2016 року утворилась заборгованість у сумі 165 807,87 грн, яка складається з: 104 789,50 грн - заборгованість за основним боргом, 44 043,28 грн - заборгованість за нарахованими процентами, 14 623,60 грн - інфляційне збільшення заборгованості, 2 351,49 грн - три проценти річних від суми заборгованості.
Уточнивши позовні вимоги, АТ «Ощадбанк» в особі філії - Донецьке обласне управління АТ «Ощадбанк» просило суд стягнути з ОСОБА_1 і ОСОБА_2 солідарно заборгованість за кредитним договором станом на 01 серпня 2019 року в розмірі 259 735,29 грн, яка складається з: 104 789,50 грн - заборгованість за основним боргом; 94 320,62 грн - заборгованість за нарахованими процентами; 23 441,84 грн - інфляційне збільшення заборгованості за кредитом, 24 774,15 грн - інфляційне збільшення заборгованості за процентами за користування кредитом, 6 929,13 грн - три проценти річних від суми заборгованості за кредитом, три проценти річних від суми процентів за користування кредитом - 5 480,05 грн, а також стягнути судові витрати.
У липні 2019 року ОСОБА_2 звернулася до суду із зустріним позовом до АТ «Державний ощадний банк України» в особі філії Донецьке обласне управління АТ «Ощадбанк», третя особа, яка не заявляє самостійних позовних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_1 , про визнання договору поруки частково недійсним, визнання поруки припиненою.
Позовну заяву ОСОБА_2 мотивовано тим, що відповідно до положень підпункту 10.1.1 договору поруки від 12 квітня 2013 року, укладеного між нею та АТ «Ощадбанк» на забезпечення виконання кредитного договору, укладеного між АТ «Державний ощадний банк України» і ОСОБА_1 , встановлений строк дії договору поруки - 30 років з моменту підписання, але в будь-якому разі до повного виконання зобов'язання за кредитним договором та зобов'язання поручителя за цим договором. Тобто строк дії договору поруки - до 11 квітня 2043 року на 20 років перевищує строк дії кредитного договору, до 11 квітня 2023 року, що, на думку позивача за зустрічним позовом, суперечить предмету договору поруки та вимогам законодавства України щодо справедливих умов договору і є підставою для визнання підпункту 10.1.1 договору поруки від 12 квітня 2013 року недійсним відповідно до положень статей 203, 215 ЦК України.
Враховуючи, що з 01 жовтня 2014 року, коли позичальник ОСОБА_1 припинив виконувати зобов'язання за кредитним договором, розпочався перебіг шестимісячного строку для пред'явлення вимог до поручителя, який закінчився 01 квітня 2015 року, ОСОБА_2 вважає, що поза межами вказаного строку кредитор не має права на задоволення стягнення заборгованості з поручителя.
ОСОБА_2 просила суд: визнати недійсним положення підпункту 10.1.1 договору поруки від 14 квітня 2013 року № 22033151-2, укладеного між ПАТ «Державний ощадний банк України» та ОСОБА_2 і ОСОБА_1 , у частині встановлення строку дії договору поруки протягом тридцяти років з моменту підписання договору; визнати поруку ОСОБА_2 припиненою.
Ухвалою Слов'янського міськрайонного суду Донецької області від 16 липня 2019 року зустрічну позовну заяву ОСОБА_2 прийнято та об'єднано в одне провадження з первісним позовом АТ «Ощадбанк» в особі філії - Донецьке обласне управління АТ «Ощадбанк».
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Слов'янського міськрайонного суду Донецької області від 13 січня 2020 року позов АТ «Державний ощадний банк України» в особі філії Донецьке обласне управління АТ «Ощадбанк» задоволено.
Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь АТ «Державний ощадний банк України» в особі філії Донецьке обласне управління АТ «Ощадбанк» заборгованість за кредитним договором станом на 01 серпня 2019 року в розмірі 259 735,29 грн, яка складається із основної заборгованості у сумі 104 789,50 грн, заборгованості за нарахованими процентами - 94 320,62 грн, інфляційного збільшення заборгованості за кредитом - 23 441,84 грн та за процентами - 24 774,15 грн, трьох процентів річних від суми заборгованості за кредитом - 6 929,13 грн та за процентами - 5 480,05 грн.
Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
У задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 до АТ «Державний ощадний банк України» в особі філії Донецьке обласне управління АТ «Ощадбанк», третя особа, яка не заявляє самостійних позовних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_1 , про визнання договору поруки частково недійсним і визнання поруки припиненою відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позичальник неналежним чином виконував умови кредитного договору, унаслідок чого утворилась заборгованість у визначеному банком розмірі. Відповідно до умов договору поруки за порушення виконання боржником зобов'язань за кредитним договором боржник та поручитель несуть солідарну відповідальність перед банком.
Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції виходив із того, що передбачені законом підстави для припинення поруки відсутні, оскільки банк звернувся до суду в межах строку, передбаченого частиною четвертою статті 559 ЦК України. Крім того, з копій кредитного договору та договору поруки вбачається, що позичальник і поручитель у момент підписання договорів погодились з тим, що положення кредитного договору і договору поруки містять порядок надання, отримання, повернення кредиту та збільшення строку позовної давності, що підтверджується їх підписами.
Короткий зміст постанови апеляційного суду
Постановою Донецького апеляційного суду від 29 липня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково.
Рішення Слов'янського міськрайонного суду Донецької області від 13 січня 2020 року в частині розміру заборгованості за кредитним договором та в частині розподілу судових витрат змінено.
Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 і ОСОБА_2 на користь АТ «Державний ощадний банк України» заборгованість за кредитним договором від 12 квітня 2013 року № 22033151 станом на 01 серпня 2019 року в розмірі 208 052,87 грн, яка складається із: 104 789,50 грн - основна заборгованість; 48 689,82 грн - заборгованість за нарахованими процентами; 23 441,84 грн - інфляційне збільшення заборгованості за кредитом, 22 748,47 грн - інфляційне збільшення заборгованості за процентами; 3 748,31 грн - три проценти річних від суми заборгованості за кредитом, 4 634,93 грн - три проценти річних від суми заборгованості за процентами.
В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що ПАТ «Ощадбанк» та ОСОБА_1 , ОСОБА_2 в договорі поруки встановили строк його дії 30 років. Після укладення договору поруки його умови сторонами не змінювались, відповідно, не змінився і обсяг відповідальності поручителя, а тому підстави для застосування частини першої статті 559 ЦК України відсутні. Натомість застосуванню підлягають положення частини четвертої статті 559 ЦК України, якими передбачено, що порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки.
Висновок суду першої інстанції про те, що позичальник і поручитель у момент підписання договорів погодились з тим, що положення кредитного договору і договору поруки містять порядок надання, отримання, повернення кредиту та збільшення строку позовної давності (до 30 років), що підтверджується їх підписами, є обґрунтованими, а доводи апеляційної скарги - безпідставними.
Отже, на час звернення позивача у березні 2017 року до суду із позовом до відповідачів про стягнення заборгованості порука ОСОБА_2 не є припиненою, вимога банку про стягнення з поручителя заборгованості за кредитним договором від 12 квітня 2013 року № 22033151 пред'явлена в судовому порядку в межах строку дії поруки.
Обґрунтованими є висновки суду першої інстанції про те, що позичальник належним чином умови договору не виконував, унаслідок чого утворилась заборгованість, яка складається з заборгованості з основним боргом, заборгованості за нарахованими процентами, інфляційного збільшення заборгованості, 3 % річних від суми заборгованості.
Однак апеляційний суд не погодився з розміром нарахованих процентів, 3% річних від суми заборгованості та інфляційних втрат.
Звернувшись до суду з позовом у цій справі у березні 2017 року, банк реалізував право на дострокове повернення позики та змінив кінцевий строк виконання зобов'язань за кредитним договором, у зв'язку з чим припинилося право кредитора нараховувати проценти за кредитом.
Згідно з розрахунком, наданим банком, розмір заборгованості за процентами станом на 28 лютого 2017 року становить 48 689,82 грн та саме ця сума підлягає стягненню з відповідачів на користь позивача.
Визначаючи період стягнення 3 % річних на суму заборгованості за кредитом, апеляційний суд дійшов висновку, що вказані проценти підлягають стягненню з 03 квітня 2017 року (після пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України) до 01 серпня 2019 року в розмірі 3 748,31 грн.
Визначаючи період стягнення 3 % річних на суму заборгованості за процентами, апеляційний суд вважав, що вказані проценти підлягають стягненню до 28 лютого 2017 року (до пред'явлення вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України) в розмірі 4 634,93 грн.
Суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку щодо стягнення інфляційного збільшення заборгованості, однак, враховуючи, що суд апеляційної інстанції змінив період стягнення процентів, розмір інфляційного збільшення заборгованості за процентами також підлягає зміні.
Враховуючи те, що банк мав право нараховувати проценти за кредитом до пред'явлення вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, а тому підстав для нарахування інфляційних втрат на проценти за кредитом після вказаного періоду відсутні.
Визначаючи розмір інфляційних втрат заборгованості за процентами, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що задоволенню підлягають інфляційні втрати за період з 31 липня 2014 року до 28 лютого 2017 року в розмірі 22 748,47 грн.
Інфляційні втрати на суму кредиту в розмірі 23 441,84 грн судом першої інстанції визначено правильно.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів
14 вересня 2020 року ОСОБА_2 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Донецького апеляційного суду від 29 липня 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржуване судове рішення і направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що при вирішенні первісного позову банку судами неправильно застосовано статтю 625 ЦК України.
Одночасне нарахування процентів за кредитним договором та за статтею 625 ЦК України суперечить вимогам законодавства України. Указаною статтею встановлено нарахування інфляційних втрат та 3 % річних на суму боргу, однак не на проценти за користування кредитом.
Висновки судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні зустрічної позовної вимоги щодо часткового визнання недійсним договору поруки мотивовані неналежним чином, суди не врахували, що зміст цього договору, зокрема в частині строку його дії, суперечить вимогам законів України «Про захист прав споживачів» та «Про споживче кредитування». Оскільки позичальник за кредитним договором припинив погашати заборгованість 30 вересня 2014 року, то шестимісячний строк, встановлений статтею 559 ЦК України для пред'явлення кредитором вимоги до поручителя, необхідно рахувати саме з указаної дати.
Короткий зміст позиції інших учасників справи
У відзиві на касаційну скаргу, поданому до суду у листопаді 2020 року, представник АТ «Державний ощадний банк України» в особі філії Донецьке обласне управління АТ «Ощадбанк» адвокат Ткач Г. В. заперечував проти доводів ОСОБА_2 .
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року поновлено ОСОБА_2 строк на касаційне оскарження постанови Донецького апеляційного суду від 29 липня 2020 року, відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 , витребувано із Слов'янського міськрайонного суду Донецької області цивільну справу № 243/2798/17.
Ухвалою Верховного Суду від 05 жовтня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи
12 квітня 2013 року між ПАТ «Державний ощадний банк України» і ОСОБА_1 був укладений кредитний договір № 22033151, відповідно до умов якого банк надає позичальнику грошові кошти в сумі 122 000,00 грн зі сплатою 18 % річних за користування кредитом. Кредит надається на 120 місяців з терміном остаточного погашення кредиту не пізніше 11 квітня 2023 року (а. с. 9-11, т. 1).
Відповідно до пункту 1.5 кредитного договору позичальник зобов'язався щомісячно до останнього робочого дня кожного місяця, наступного за звітним, проводити погашення кредиту рівними частинами в сумі 1 016,67 грн та сплачувати проценти, нараховані банком на залишок заборгованості за кредитом, шляхом внесення готівки до каси банку або шляхом безготівкових перерахувань, починаючи з 01 травня 2013 року.
На забезпечення виконання умов кредитного договору між ПАТ «Державний ощадний банк України», ОСОБА_1 і ОСОБА_2 12 квітня 2013 року був укладений договір поруки № 22033151-2.
Згідно з пунктами 2.1, 2.2 договору поруки поручитель ОСОБА_2 зобов'язалась перед кредитором безумовно, безвідклично та безоплатно відповідати солідарно з боржником за виконання в повному обсязі зобов'язання. Поручитель відповідає перед кредитором за виконання зобов'язання у тому ж обсязі, що і боржник, в порядку та строки, визначені кредитним договором (а. с. 12-15, т. 1).
Згідно з підпунктами 10.1.1, 10.1.2 пункту 10.1 договору поруки цей договір вступає в силу з моменту його підписання сторонами та діє протягом 30 років з моменту підписання, але в будь-якому разі до повного виконання зобов'язання за кредитним договором та зобов'язань поручителя за цим договором. До всіх правовідносин, пов'язаних з укладанням та виконанням цього договору (у тому числі щодо всіх грошових зобов'язань поручителя - повернення суми кредиту, сплати процентів за його користування, комісійних винагород, штрафів, пені тощо), застосовується строк позовної давності тривалістю 30 років.
Згідно з розрахунком, наданим банком разом із позовною заявою, станом на 26 грудня 2016 року заборгованість ОСОБА_1 за кредитним договором від 12 квітня 2013 року № 22033151 становить 165 807,87 грн та складається з: 104 789,50 грн - заборгованість за основним боргом; 44 043,28 грн - заборгованість за нарахованими процентами; 14 623,60 грн - інфляційні втрати від прострочених сум заборгованості; 2 351,49 грн - 3 % річних від прострочених сум заборгованості (а. с. 16-18, т. 1).
Рішенням Слов'янського міськрайонного суду Донецької області від 24 листопада 2016 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу задоволено. Шлюб, зареєстрований 20 вересня 2008 року у Міському відділі реєстрації актів цивільного стану Горлівського міського управління юстиції Донецької області, актовий запис № 829, між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано. Після розірвання шлюбу змінено прізвище ОСОБА_2 на « ОСОБА_2 » (а. с. 66, т. 1).
Згідно з розрахунком, наданим банком до суду, заборгованість ОСОБА_1 перед філією Донецьке обласне управління АТ «Ощадбанк» за кредитним договором від 12 квітня 2013 року № 22033151 станом 01 серпня 2019 року становить 259 735,29 грн, яка складається з: 104 789,50 грн - заборгованість за основним боргом; 94 320,62 грн - заборгованість за нарахованими процентами; 48 215,99 грн - інфляційне збільшення заборгованості (23 441,84 грн - кредит, 24 774,15 грн - проценти); три проценти річних -12 409,18 грн (6 929,13 грн - кредит, 5 480,05 грн - проценти) (а. с. 153-154, т. 1).
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України (тут і далі у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 17 вересня 2014 року у справі № 6-6цс14 ; від 21 березня 2018 року у справі № 2-1283/11 (провадження № 61-5541св18); від 17 вересня 2014 року у справі № 6-53цс14; від 14 вересня 2016 року у справі № 6-1451цс16; від 21 листопада 2012 року у справі № 6-134цс12; від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18); від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13ц (провадження № 14-154цс18).
Також заявник вказує підставою касаційного оскарження рішення суду апеляційної інстанції відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України.
Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, і норми застосованого права
Відповідно до частин першої, другої, четвертої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, колегія суддів вважає, що постанова Донецького апеляційного суду від 29 липня 2020 року відповідає зазначеним вимогам цивільного процесуального законодавства України.
Щодо позовних вимог АТ «Державний ощадний банк України» в особі філії Донецьке обласне управління АТ «Ощадбанк» про стягнення заборгованості
Суди попередніх інстанцій встановили, що позичальник ОСОБА_1 неналежним чином виконував умови кредитного договору, унаслідок чого допустив утворення заборгованості.
Відповідачі за первісним позовом не заперечували факт неналежного виконання позичальником своїх зобов'язань, зазначаючи, що ОСОБА_1 припинив погашати кредит з вересня 2014 року.
Предметом позовних вимог у цій справі є солідарне стягнення з відповідачів заборгованості за кредитним договором від 12 квітня 2013 року № 22033151, що станом на 01 серпня 2019 року складає 259 735,29 грн, яка складається із заборгованості за основним боргом, заборгованості за нарахованими процентами, інфляційного збільшення заборгованості, 3 % річних від суми заборгованості.
Колегія суддів погоджується з визначеним апеляційним судом розміром заборгованості, яка підлягає стягненню на користь АТ «Державний ощадний банк України».
Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору.
Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Згідно з частиною першою статті 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
За змістом частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Статтею 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати кредит позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит і сплатити проценти.
До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
Згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то у разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього кодексу.
Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Рішення суду про стягнення заборгованості чи звернення стягнення на заставлене майно засвідчує такі зміни.
Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється у разі пред'явлення до позичальника вимог згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України.
Аналогічні правові висновки висловлені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18).
За змістом правового висновку Великої Палати Верховного Суду, висловленого у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18), в охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.
Строк дії кредитного договору визначено до 11 квітня 2023 року.
Водночас, звернувшись у березні 2017 року до суду із позовом у цій справі до відповідачів про стягнення заборгованості, банк змінив строк виконання кредитного зобов'язання.
Оскільки банк реалізував право на дострокове повернення позики та змінив кінцевий строк виконання зобов'язань за кредитним договором, то право кредитора нараховувати проценти за кредитом припинилося після подання до суду позовної заяви.
З огляду на викладене апеляційний суд обгрунтовано зазначив, що розмір процентів за користування кредитом необхідно розраховувати станом на момент звернення до суду з позовом (станом на 28 лютого 2017 року -48 689,82 грн).
Розмір основної заборгованості (104 789,50 грн) ОСОБА_1 і ОСОБА_2 не спростували, та у касаційній скарзі не оспорюється.
Також апеляційний суд правильно вказав на те, що після пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України кредитор вправі пред'явити позичальнику вимогу про стягнення 3 % річних на суму заборгованості за кредитом, що згідно з розрахунком заборгованості за період з 03 квітня 2017 року до 01 серпня 2019 року становить 3 748,31 грн.
Сума 3 % річних на суму заборгованості за процентами у такому випадку обмежено строком до 28 лютого 2017 року (нарахування процентів до пред'явлення вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України) та становить 4 634,93 грн.
Апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про можливість стягнення з відповідачів на користь банку як інфляційного збільшення основної заборгованості (23 441,84 грн), так і інфляційного збільшення заборгованості за процентами (за період з 31 липня 2014 року до 28 лютого 2017 року в розмірі 22 748,47 грн), зазначивши при цьому про відсутність підстав для нарахування інфляційних втрат на проценти за кредитом поза межами кредитування, тобто після 28 лютого 2017 року.
Доводи ОСОБА_2 щодо неможливості одночасного застосування до боржника таких заходів цивільної відповідальності, як стягнення інфляційного збільшення заборгованості та трьох процентів річних від простроченої суми, спростовуються змістом статті 625 ЦК України та не залежать від реалізації банком права на стягнення заборгованості за кредитом та процентів за користування кредитними коштами відповідно до статті 1048 ЦК України.
Також необґрунтованим є посилання ОСОБА_2 на пропуск позивачем позовної давності.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Статтею 257 ЦК України встановлено загальну позовну давність тривалістю у три роки.
ОСОБА_2 зазначає про припинення виконання зобов'язань за кредитним договором з вересня 2014 року. Натомість банк звернувся до суду з цим позовом у березні 2017 року, тобто у межах трирічного строку щодо окремих платежів.
За таких обставин, висновок апеляційного суду про те, що позивач не пропустив строк звернення до суду з указаним позовом, у тому числі і щодо щомісячних платежів, є обґрунтованим.
Щодо зустрічного позову ОСОБА_2 , то суди попередніх інстанцій дійшли правильних висновків про відмову у задоволенні позовних вимог про визнання договору поруки частково недійсним, визнання поруки припиненою.
Щодо визнання договору поруки частково недійсним
Статтею 546 ЦК України встановлено, що виконання зобов'язання може забезпечуватися, зокрема порукою.
За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку.
Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (стаття 526 цього Кодексу).
Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником (частина перша статті 553 ЦК України).
У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.
Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що й боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частини перша, друга статті 554 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Частиною першою статті 638 ЦК України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Статтею 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до частини другої статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.
Частиною третьою статті 215 ЦК України передбачено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
За загальним правилом статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, в силу яких особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, а сам зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
ЦК України не визначено переліку істотних умов, які має містити договір поруки.
З матеріалів справи вбачається, що підпунктом 10.1.1 договору поруки від 12 квітня 2013 року № 22033151-2 встановлено термін дії договору поруки.
Зазначений пункт договору поруки не суперечить вимогам цивільного законодавства, відповідає волевиявленню учасників правочину, вчинений у письмовій формі та спрямований на настання наслідків, що обумовлені ним.
Аргументи ОСОБА_2 про те, що зміст положення підпункту 10.1.1 договору поруки від 12 квітня 2013 року № 22033151-2 в частині встановлення строку дії поруки протягом тридцяти років з моменту підписання договору суперечить вимогам Конституції України, ЦК України, Закону України «Про захист прав споживачів», що є підставою для визнання їх недійсними відповідно до статей 203, 215 ЦК України, є необґрунтованими.
Щодо визнання поруки припиненою
Припинення поруки пов'язане, зокрема із закінченням строку її чинності.
За змістом частини четвертої статті 559 ЦК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя.
Отже, вимогу до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов'язання за договором повинно бути пред'явлено в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов'язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами). У разі пред'явлення банком вимог до поручителя більш ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов'язання в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов'язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку.
Строк пред'явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу за основним зобов'язанням.
Подібний правовий висновок сформульовано у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 408/8040/12-ц (провадження № 14-145цс18).
Водночас, як зазначено вище, підпунктом 10.1.1 пункту 10.1 договору поруки встановлено, що цей договорі вступає в силу з моменту його підписання сторонами та діє протягом 30 років з моменту підписання, але в будь якому разі до повного виконання зобов'язання за кредитним договором та зобов'язань поручителя за цим договором.
Аналізуючи зміст частини четвертої статті 559 ЦК України можна дійти висновку, що порука - це строкове зобов'язання, і незалежно від того, встановлено договором чи законом строк її дії, його сплив припиняє суб'єктивне право кредитора.
Оскільки в договорі поруки встановлено конкретний строк його дії, на спірні правовідносини поширюється дія положення частини четвертої статті 559 ЦК України щодо припинення поруки після закінчення строку, встановленого в договорі поруки.
За таких обставин висновок апеляційного суду про відсутність підстав для визнання поруки припиненою відповідно до статті 559 ЦК України є правильним.
Підсумовуючи викладене, Верховний Суд вважає, що суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про солідарне стягнення заборгованості за кредитним договором з відповідачів та про відмову в задоволенні зустрічного позову.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
Згідно із статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Постанову Донецького апеляційного суду від 29 липня 2020 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Д. Д. Луспеник
Судді: І. А. Воробйова
Г. В. Коломієць
Р. А. Лідовець
Ю. В. Черняк