Номер справи 623/2955/21
Номер провадження 2/623/863/2021
іменем України
10 листопада 2021 року м. Ізюм
Ізюмський міськрайонний суд Харківської області
у складі головуючого Одарюка М.П.,
за участю секретаря судового засідання Костенко В.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження у залі суду в м. Ізюмі цивільну справу № 623/2955/21 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про виселення,
29 липня 2021 року ОСОБА_1 звернулася до Ізюмського міськрайонного суду Харківської області з позовом до ОСОБА_2 про виселення. В обґрунтування позову посилаються на те, що вона є власницею квартири АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, посвідченого 18.02.2021 державним нотаріусом Первомайської державної нотаріальної контори Харківської області Мирошниченко О.М., зареєстровано в реєстрі за № 44. В квартирі мешкає відповідач, яка там не зареєстрована, за комунальні послуги не сплачує, добровільно виселитись відмовляється, тому ОСОБА_1 змушена звернутися до суду.
Позивачка надала суду письмову заяву про розгляд справи без її участі, позовні вимоги підтримує в повному обсязі.
Відповідачка надала суду письмову заяву про розгляд справи без її участі, просила суд відмовити позивачці у задоволенні її позовних вимог у повному обсязі, вказала, що вона з 1990 року по 2010 рік проживала у фактичному шлюбі з братом позивачки, піклувалась про їх матір та брата, який страждав на епілепсію. Після смерті брата позивачка оформила квартиру на себе. Позивачка проживає за адресою: АДРЕСА_2 , житлом забезпечена, а вона житла не має та не має коштів на його покупку.
Відповідно до ч.1 ст.274 ЦПК України, у порядку спрощеного позовного провадження може бути розглянута малозначна справа.
Суд, вивчивши матеріали справи, встановив такі факти та відповідні ним правовідносини.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 18 лютого 2021 року, виданого державним нотаріусом Первомайської державної нотаріальної контори Харківської області, в.о. державного нотаріуса Ізюмської державної нотаріальної контори Харківської області Мірошниченко О.М. та зареєстрованого в реєстрі за № 44 належить квартира, яка розташована за адресою АДРЕСА_3 ( а.с.3,4).
Як встановлено в судовому засіданні та підтверджується матеріалами справи, відповідачка не є членом сім'ї власника квартири, на теперішній час проживає у належній позивачу квартирі та користуються нею без відповідних правових підстав, зареєстрована за адресою: АДРЕСА_4 ( а.с.13).
Відповідно до частини 1 статті 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно частини 1, 3 статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
За положенням частини 1 статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Відповідно до частини 1, 6 статті 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків встановлених цим кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до статті 317 Цивільного кодексу України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Відповідно до статті 319 Цивільного кодексу України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Згідно статті 321 Цивільного кодексу України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Відповідно до статті 386 Цивільного кодексу України, держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності.
У відповідності до статті 391 Цивільного кодексу України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Згідно із статтею 41 Конституції України та статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася відповідно до Закону України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд вчиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов'як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року, прийнятої у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19).
Відповідно до Узагальнення судової практики Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 24-150/0/4-13 від 28.01.2013 року «Про практику застосування судами законодавства під час розгляду цивільних справ про захист права власності та інших речових прав» виселення є категорією житлового законодавства, тому при розгляді цивільних справ за позовом про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення предметом доказування є втрата права на житло, або взагалі його відсутність, або інші передбачені ЖК УРСР підстави для позбавлення права на житло.
Відповідно до пункту 34 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ №5 від 07.02.2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав», оскільки право власності є абсолютним правом, яке включає право володіння, користування та розпорядження майном, якого ніхто не може бути позбавлений, крім випадків, передбачених законом (стаття 41 Конституції України, статті 316 - 319 ЦК), то власник на підставі статті 391 ЦК не може бути визнаний таким, що втратив право користування своїм майном, зокрема жилим приміщенням або виселений із нього, оскільки це не відповідає характеру спірних правовідносин, й такі вимоги регулюються, зокрема, статтями 71, 72, 109, 110, 116 Житлового кодексу Української РСР (далі-ЖК УРСР). У зв'язку із цим під час розгляду позовів про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, судам необхідно чітко розмежовувати правовідносини, які виникають між власником та попереднім власником житла, і правовідносини, які виникають між власником житла та членами його сім'ї, попередніми членами його сім'ї, а також членами сім'ї попереднього власника житла.
Відповідне до частини 1 статті 109 Житлового кодексу УРСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом,
Згідно частини 1 статті 116 Житлового кодексу УРСР, якщо наймач, члени його сім'ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.
Відповідно до статті 157 Житлового кодексу УРСР, членів сім'ї власника жилого будинку (квартири) може бути виселено у випадках, передбачених частиною першою статті 116 цього Кодексу. Виселення провадиться у судовому порядку без надання іншого жилого приміщення.
Згідно вимог статті 16 Цивільного кодексу України, звертаючись до суду, позивач за власним розсудом обирає спосіб захисту. Обравши способом захисту усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення, позивач відповідно до ст.ст.12, 13, 81 ЦПК України зобов'язана довести обставини, які мають місце у диспозиції норми матеріального права, та позивачем ОСОБА_1 надано належні та допустимі докази в обґрунтування своєї позиції, зокрема позивач довів, що вказане майно є її особистою приватною власністю, відповідач ОСОБА_2 не є зареєстрованою в зазначеній квартирі та має інше зареєстроване місце проживання, між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 сімейні зв'язки відсутні.
Тривалий строк користування відповідачем спірним будинком, враховуючи зміну власника, членами сім'ї якого вона не є, не може бути підставою для відмови у захисті прав нового власника на користування житлом на власний розсуд, враховуючи відмову відповідача від переважного права на придбання спірного будинку.
Оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, враховуючи те, що обставини, на які посилається позивач як на підставу для задоволення позову знайшли своє підтвердження в судовому засіданні, позивачем надано належні докази в обґрунтування своєї позиції, суд прийшов до висновку про задоволення позову.
Посилання відповідача жодним чином не підтверджені документально, а з наданих позивачем документів вбачається, що відповідач не має правових підстав займати житлове приміщення, яке на законній підставі належить позивачу.
При зверненні до суду позивач понесла судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 908,00 грн. (а.с.19).
Суд розподіляє судові витрати, відповідно до положень ст. 141 ЦПК України, та стягує з відповідачки на користь позивача витрати по сплаті судового збору у розмірі 908,00 грн.
Керуючись ст. ст. 4, 5, 7, 10-13, 18, 76-81, 89, 128-131, 141, 258, 259, 263-265, 268, 274-279 ЦПК України, суд
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про виселення задовольнити.
Виселити ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 з квартири АДРЕСА_1 , яка належить ОСОБА_1 на праві приватної власності, без надання іншого жилого приміщення.
З текстом рішення можна ознайомитись в Єдиному державному реєстрі судових рішень за посиланням http://reyestr.court.gov.ua
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку безпосередньо до Харківського апеляційного суду шляхом подачі у 30-денний строк з дня проголошення рішення апеляційної скарги.
Суддя Ізюмського міськрайонного суду М.П. Одарюк