1/1922
ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
08 листопада 2021 року м. Київ № 640/15812/21
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючої судді Клочкової Н.В., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом
Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів
до товариства з обмеженою відповідальністю «Брайленд»
про стягнення заборгованості,
До Окружного адміністративного суду міста Києва надійшла позовна заява Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів (надалі - позивач), адреса: 03150, місто Київ, вулиця Велика Васильківська, 104 до товариства з обмеженою відповідальністю «Брайленд» (надалі - відповідач), адреса: 04119, місто Київ, вулиця Зоологічна, будинок 4-А, офіс 139, в якій позивач просить:
- стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю «Брайленд» на користь Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції у розмірі 74 160,00 грн;
- стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю «Брайленд» на користь Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів пеню у розмірі 560,52 грн.
Підставою позову вказано порушення відповідачем чинного законодавства, щодо призначення для працевлаштування осіб з інвалідністю.
В обґрунтування позовних вимог представник позивача посилаються на те, що в порушення приписів Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів» відповідач у 2020 звітному році не забезпечив виконання нормативу робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів, в кількості двох осіб, у зв'язку з чим зобов'язаний сплатити адміністративно-господарські санкції в розмірі 74 160,00 грн та пені у розмірі 560,52 грн. Оскільки відповідачем вказані санкції в добровільному порядку до Державного бюджету України не перераховано, вони підлягають стягненню в судовому порядку, що і стало причиною звернення до суду з даним адміністративним позовом.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва відкрито провадження в адміністративній справі за позовом Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів до товариства з обмеженою відповідальністю «Брайленд» про стягнення заборгованості та вирішено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні) без повідомлення учасників справи.
Не погоджуючись з аргументами та доводами викладеними представником позивача у позовній заяві, представником відповідача було подано до суду відзив на позовну заяву, в якому останній зазначає, що з метою виконання вимог щодо працевлаштування інвалідів в 2020 році та недопущення господарського правопорушення ТОВ «БРАЙЛЕНД» було вжито всіх залежних від нього заходів. Так, ТОВ «БРАЙЛЕНД» протягом 2020 року подавало до Харківського міського центру зайнятості звіти за формою № 3-ПН з інформацією про наявність вакансії для працевлаштування інвалідів.
Крім того, представник відповідача звертає увагу, що на 2020 рік у товаристві з обмеженою відповідальністю «БРАЙЛЕНД» працювало 15 осіб з інвалідністю, дані про яких були викладені у розділі «Список працюючих інвалідів-штатних працівників, які мали інвалідність та були зайняті на підприємстві у 2020 році», Звіту про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю за 2020 рік (форма № 10-ПОІ), наданого до обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів, що в свою чергу свідчить про недоведеність правопорушення товариством з обмеженою відповідальністю «БРАЙЛЕНД» (вини та причинно-наслідкового зв'язку) щодо невиконання останнім нормативу по створенню та працевлаштуванню 12 робочих місць для осіб з інвалідністю у 2020 році.
Відтак, на переконання представника відповідача, на нього не може бути покладена відповідальність за не направлення уповноваженими органами необхідної кількості інвалідів на підприємство для працевлаштування та відсутність інвалідів, які бажають працевлаштуватися.
На підставі викладеного, представник відповідача просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог повністю.
Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.
Як вбачається з матеріалів справи та проти чого не заперечували сторони, товариство з обмеженою відповідальністю «БРАЙЛЕНД» 24 лютого 2021 року було надано до Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів «Звіт про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю» за 2020 рік за формою 10-ПОІ (Річна), затверджений наказом Міністерства соціальної політики У країни від 27 серпня 2020 року № 591.
З аналізу вказаного звіту, уповноваженим органом було встановлено, що середньооблікова кількість працівників облікового складу підприємства у 2020 році становила 302 особи, відповідно до 4 % нормативу на підприємстві повинно бути працевлаштовано 12 осіб з інвалідністю, але товариством з обмеженою відповідальністю «БРАЙЛЕНД» працевлаштовано 10 осіб з інвалідністю.
На підставі викладених обставин, уповноваженими особами позивача, було прийнято рішення наявність правопорушення зі сторони товариством з обмеженою відповідальністю «БРАЙЛЕНД», що дало підстави для накладення на останнього з боку уповноваженої особи адміністративно-господарського штрафу у розмірі 74 160,00 грн.
У зв'язку з несплатою відповідачем вказаного вище адміністративно-господарського штрафу, суб'єкт владних повноважень звернувся до суду з даним адміністративним позовом щодо стягнення заборгованості.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам суд зазначає наступне.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» від 21 березня 1991 року № 875-ХII (надалі - Закон України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні») встановлено, що для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.
Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування інвалідів відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті, і забезпечують працевлаштування інвалідів. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення.
За змістом статті 18 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Згідно зі статтею 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих осіб з інвалідністю менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю. Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, де працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю.
Порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій тягне за собою нарахування пені. Пеня обчислюється виходячи з 120 відсотків річних облікової ставки Національного банку України, що діяла на момент сплати, нарахованої на повну суму недоїмки за весь її строк.
Адміністративно-господарські санкції розраховуються та сплачуються підприємствами, установами, організаціями, у тому числі підприємствами, організаціями громадських організацій інвалідів, фізичними особами, зазначеними в частині першій цієї статті, самостійно в строк до 15 квітня року, наступного за роком, в якому відбулося порушення нормативу, встановленого частиною першою статті 19 цього Закону.
Згідно з частинами першою та другою статті 218 Господарського кодексу України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.
Порядок подання підприємствами, установами, організаціями та фізичними особами, що використовують найману працю, звітів про зайнятість і працевлаштування інвалідів та інформації, необхідної для організації їх працевлаштування, який затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 31 січня 2007 року № 70, визначає процедуру подання підприємствами, установами, організаціями, у тому числі підприємствами, організаціями громадських організацій інвалідів, фізичними особами, що використовують найману працю, в яких за основним місцем роботи працює вісім і більше осіб, звітів про зайнятість і працевлаштування інвалідів відділенням Фонду соціального захисту інвалідів та інформації про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) для працевлаштування інвалідів - центру зайнятості. Звіт про зайнятість і працевлаштування інвалідів роботодавці подають (надсилають рекомендованим листом) щороку до 1 березня відділенням Фонду, в яких вони зареєстровані, за формою, затвердженою Мінпраці за погодженням з Держкомстатом.
Згідно з пунктом 3.3 Інструкції щодо заповнення форми № 10-ПІ (річна) «Звіт про зайнятість і працевлаштування інвалідів», затвердженої наказом Міністерства праці та соціальної політики України № 42 від 10 лютого 2007 року, у рядку 03 відображається кількість інвалідів - штатних працівників, які повинні працювати на робочих місцях, створених роботодавцем, відповідно до нормативу робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів, установленого статтею 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні». Показник рядка 03 визначається для роботодавців, у яких працює від 25 осіб, шляхом множення показника рядка 01 на 4 %, а для роботодавців, у яких працює від 8 до 25 осіб, він дорівнює 1 особі.
Відповідно до пункту 4 частини третьої статті 50 Закону України «Про зайнятість населення» від 05 липня 2012 року № 5067-VI (надалі - Закон України «Про зайнятість населення») роботодавці зобов'язані своєчасно та в повному обсязі у порядку, затвердженому центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, за погодженням з центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у галузі статистики, подавати територіальним органам центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, інформацію про попит на робочу силу (вакансії).
Подання форми звітності № 3-ПН «Інформація про попит на робочу силу (вакансії)» регулюється відповідним Порядком, затвердженим Міністерством соціальної політики України № 316 від 31 травня 2013 року (надалі - Порядок № 316).
Пунктом 5 Порядку передбачено, що форма № 3-ПН подається за наявності у роботодавця попиту на робочу силу (вакансії) не пізніше ніж через три робочі дні з дати відкриття вакансії. Датою відкриття вакансії є наступний день після створення робочого місця чи припинення трудових відносин з працівником, робоче місце якого стає вакантним, або дата, починаючи з якої може бути укладений трудовий договір з найманим працівником.
Суд зазначає, що відповідно до статті 18 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» забезпечення прав осіб з інвалідністю на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.
Таким чином, з аналізу норм Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів» вбачається, що обов'язок підприємства зі створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов'язком займатися пошуком інвалідів для працевлаштування.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 08 травня 2018 року у справі № 805/2275/17-а, у якій Верховний Суд, зокрема, зазначив, що «до обов'язків роботодавців щодо забезпечення працевлаштування інвалідів в силу приписів частини третьої статті 17, частини першої статті 18, частин другої, третьої, п'ятої статті 19 «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» фактично віднесено укладання трудового договору з інвалідом, який самостійно звернувся до роботодавця або був направлений до нього державною службою зайнятості, а в силу приписів частини третьої статті 18 названого закону - підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України».
Разом з тим, як випливає з приписів частини третьої статті 18 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» до обов'язків органів державної служби зайнятості законодавцем віднесена організація працевлаштування інвалідів, бо саме з цією метою роботодавці зобов'язані надавати державній службі зайнятості відповідну інформацію.
Таким чином, передбачена частиною першою статті 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» міра юридичної відповідальності у вигляді виникнення обов'язку здійснити грошовий платіж на користь Фонду соціального захисту інвалідів має наставати або:
1) в разі порушення роботодавцем вимог частини третьої статті 18 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», а саме: не виділення та не створення робочих місць, не надання державній службі зайнятості інформації, не звітування перед Фондом соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів, так як саме ця бездіяльність має своїм фактичним наслідком позбавлення державної служби зайнятості можливості організувати працевлаштування інвалідів;
2) в разі порушення роботодавцем вимог частини третьої статті 17, частини першої статті 18, частин другої, третьої, п'ятої статті 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», що полягає у безпідставній відмові у працевлаштуванні інваліда, який звернувся до роботодавця самостійно чи був направлений до нього державною службою зайнятості.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 20 березня 2018 року у справах № 817/652/17, № 802/707/17-а.
Суд звертає увагу, згідно з позицією Касаційного адміністративного суду, викладеною у постанові від 15 березня 2019 року у справі № 823/2157/17: «Колегія суддів вважає також за потрібно зазначити, що про наявність вакансій для працевлаштування осіб з інвалідністю роботодавці повідомляють територіальні відділення Фонду соціального захисту інвалідів згідно з наказом Міністерства праці та соціальної політики України «Про затвердження форми звітності № 10-ПІ (річна) «Звіт про зайнятість і працевлаштування інвалідів» та Інструкцію щодо заповнення форми звітності № 10-ПІ (річна) «Звіт про зайнятість і працевлаштування інвалідів» № 42 від 10 лютого 2007року' щороку до 1 березня, наступного після звітного періоду. Такий звіт подається або надсилається рекомендованим листом за місцем державної реєстрації роботодавця відповідному відділенню Фонду».
Так, з наявних в матеріалах справи доказів судом було встановлено, що позивачем на виконання приписів норм чинного законодавства та як докази виконання суб'єктом господарської діяльності зобов'язань по працевлаштуванню осіб з інвалідністю були надання докази на підтвердження наявності в товаристві вакантних робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю, про які належним чином був сповіщений Харківський міський центр зайнятості, який є базовим центром зайнятості, що підтверджується його відмітками про прийняття Звітності про наявність вакансій (форма № 3-ПН), а саме, за:
- січень 2020 року, де міститься інформація про наявність 11 вакантних місць фармацевта-особи з інвалідністю та 10 вакантних місць провізора-особи з інвалідністю;
- лютий 2020 року, де міститься інформація про наявність 10 вакантних місць фармацевта-особи з інвалідністю та 10 вакантних місць провізора-особи з інвалідністю;
- березень 2020 року, де міститься інформація про наявність 10 вакантних місць фармацевта-особи з інвалідністю та 10 вакантних місць провізора-особи з інвалідністю;
- квітень 2020 року, де міститься інформація про наявність 10 вакантних місць фармацевта-особи з інвалідністю та 10 вакантних місць провізора-особи з інвалідністю;
- травень 2020 року, де міститься інформація про наявність 10 вакантних місць фармацевта-особи з інвалідністю та 10 вакантних місць провізора-особи з інвалідністю;
- червень 2020 року, де міститься інформація про наявність 10 вакантних місць фармацевта-особи з інвалідністю та 10 вакантних місць провізора-особи з інвалідністю;
- липень 2020 року, де міститься інформація про наявність 10 вакантних місць фармацевта-особи з інвалідністю та 10 вакантних місць провізора-особи з інвалідністю;
- серпень 2020 року, де міститься інформація про наявність 10 вакантних місць фармацевта-особи з інвалідністю та 10 вакантних місць провізора-особи з інвалідністю;
- вересень 2020 року, де міститься інформація про наявність 10 вакантних місць фармацевта-особи з інвалідністю та 10 вакантних місць провізора-особи з інвалідністю;
- жовтень 2020 року, де міститься інформація про наявність 10 вакантних місць фармацевта-особи з інвалідністю та 10 вакантних місць провізора-особи з інвалідністю;
- листопад 2020 року, де міститься інформація про наявність 10 вакантних місць фармацевта-особи з інвалідністю та 10 вакантних місць провізора-особи з інвалідністю;
- грудень 2020 року, де міститься інформація про наявність 10 вакантних місць фармацевта-особи з інвалідністю та 10 вакантних місць провізора-особи з інвалідністю
З аналізу вказаних вище звітів поданих товариством, судом встановлено, що в останніх зазначалося про наявність вакансій для осіб з інвалідністю у кількості, що з урахуванням працевлаштованих осіб з інвалідністю відповідає законодавчо встановленим нормативам для відповідача.
Також, на виконання вимог приписів норм чинного законодавства, ТОВ «БРАЙЛЕНД» був також поданий до контролюючого органу звіт про зайнятість і працевлаштування інвалідів за формою № 10-ПОІ.
Так, відповідно до висновків, викладених у постановах Касаційного адміністративного суду від 13 липня 2020 року у справі № 804/4097/18 від 18 червня 2020 року у справі № 812/1127/18, від 18 червня 2020 року у справі № 815/3117/18: «Доказом, який свідчить про створення робочих місць для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальних робочих місць, та інформування органів зайнятості про наявність вільних робочих місць для інвалідів, є наказ по підприємству стосовно створення відповідного робочого місця, звіт форми № 3-ПН, що подається в порядку, визначеному наказом Міністерства соціальної політики України № 316 від 31 травня 2013 року».
Таким чином, керуючись викладеними висновками суду касаційної інстанції, суд зазначає, що відповідачем було вжито всіх заходів, передбачених чинним законодавством України, спрямованих на працевлаштування осіб з інвалідністю, а саме, суб'єкт господарської діяльності створював робочі місця для таких осіб та своєчасно, достовірно, в повному обсязі інформував державну службу зайнятості та Київське міське відділення Фонду соціального захисту інвалідів шляхом подання звітів, передбачених частиною 3 статті 18 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні».
В свою чергу, з наявних в матеріалах справи доказів вбачається, що ні Київським міським відділенням Фонду соціального захисту інвалідів, ані міський центр зайнятості не направляли до ТОВ «БРАЙЛЕНД» осіб з інвалідністю для працевлаштування.
Крім того, позивачем не було надано до суду будь-яких належних та допустимих доказів на підтвердження безпосереднього звернення інвалідів до відповідача з метою працевлаштування і відмови в такому працевлаштуванні.
Керуючись вищевикладеним, суд приходить до висновку, що на ТОВ «БРАЙЛЕНД» не може бути покладена відповідальність у вигляді накладення адміністративно-господарських санкцій за не направлення уповноваженими органами необхідної кількості осіб з інвалідністю для працевлаштування через відсутність осіб з інвалідністю, які бажають працевлаштуватися.
Отже, керуючись вищевикладених, суд зазначає, що ТОВ «БРАЙЛЕНД» були виконані вимоги Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» щодо прийняття заходів для працевлаштування інвалідів, а доказів того, що відповідач не створив робочі місця для інвалідів, відмовляв інвалідам у прийнятті на роботу, несвоєчасно надавав державній службі зайнятості інформацію щодо наявності вакансій, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, або несвоєчасно звітував Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, позивачем надано не було.
Таким чином, враховуючи всі наведені обставини в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.
Відповідно до статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені судом, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
При цьому, суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v.Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).
Згідно з частиною 1 статті 9, статті 72, частин 1, 2, 5 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд вирішує справу на підставі наявних доказів.
А тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, які містяться в матеріалах справи, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.
Інші доводи сторін не спростовують викладеного та не доводять протилежного.
Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, судові витрати в цьому випадку стягненню не підлягають.
На підставі вище викладеного, керуючись статтями 2, 6-10, 72-77, 90, 139, 241-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
У задоволенні адміністративного позову Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів до товариства з обмеженою відповідальністю «Брайленд» про стягнення заборгованості - відмовити.
Рішення набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України, після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України, протягом тридцяти днів, з дня складання повного тексту рішення.
Суддя Н.В. Клочкова