Постанова
Іменем України
03 листопада 2021 року
м. Київ
справа № 640/20266/16-ц
провадження № 61-18395св 20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Білоконь О.В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Хопти С. Ф., Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ;
відповідач - публічне акціонерне товариство «ВТБ Банк»;
третя особа - товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Укрфінанс груп»;
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 - на рішення Київського районного суду м. Харкова від 03 лютого 2020 року у складі судді Сенаторова В. М. та постанову Харківського апеляційного суду від 01 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Тичкової О. Ю., Маміної О. В., Пилипчук Н. П.,
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «ВТБ Банк» (далі - ПАТ «ВТБ Банк») про визнання кредитного договору недійсним та застосування наслідків його недійсності.
Ухвалою Київського районного суду м. Харкова від 25 липня 2018 року до участі у справі третьою особою залучено товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Укрфінанс груп» (далі - ТОВ «ФК «Укрфінанс груп»).
Позовна заява мотивована тим, що 14 серпня 2008 року між ним та ПАТ «ВТБ Банк» був укладений кредитний договір № 159Ф-АК-400, за умовами якого банк зобов'язався надати йому кредит у сумі 22 421 дол. США для придбання рухомого майна (автомобіля) на строк до 14 серпня 2015 року.
Кредитний договір підлягає визнанню недійсним, оскільки укладений з порушенням положень частини другої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», постанови Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, статті 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», а саме: банком допущено істотне порушення його прав, як споживача кредитних послуг, через невиконання вимог закону щодо надання повної, своєчасної та достовірної інформації про послугу, що є предметом договору, орієнтовану сукупну вартість кредиту та іншу інформацію, яка в обов'язковому порядку надається перед укладенням кредитного договору, у зв'язку з чим він був позбавлений можливості належним чином оцінити властивості цієї послуги і можливі негативні для нього наслідки, які можуть настати унаслідок її отримання; у порушення вимог Закону України «Про захист прав споживачів», а також Інструкції про порядок відкриття, використання та закриття рахунків у національній та іноземних валютах», затвердженої постановою Правління Національного банку України від 12 листопада 2003 року № 492, кредит був наданий у валюті, банк не попередив про можливе настання валютних ризиків для позичальника. Такими протиправними діями банку порушено його права.
Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просив суд визнати недійсним кредитний договір від 14 серпня 2008 року № 159Ф-АК-400, укладений між ним та ПАТ «ВТБ Банк».
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 03 лютого 2020 року у задоволені позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що істотні умови кредитного договору від 14 серпня 2008 року № 159Ф-АК-400 були узгоджені між сторонами, про що свідчить не лише підписання договору, а й подальші дії позичальника, який, отримавши кредитні кошти, погодився перерахувати їх у автосалон, отримав автомобіль, із заявами про невиконання умов договору або їх неналежного виконання з боку банку до суду не звертався, а також протягом певного часу виконував взяті на себе зобов'язання, не заперечуючи проти розміру щомісячних платежів або незрозумілості умов і розміру погашення кредитної заборгованості, не оспорював кредитний договір при зверненні банка у 2015 році до суду з позовом про стягнення з нього кредитної заборгованості. Суд також врахував той факт, що, отримавши кредитні кошти, позичальник розумів, що згідно кредитного договору сума кредиту визначена в іноземній валюті та погодився саме із таким розміром кредитних коштів, прийнявши до уваги можливість коливання валютного курсу, а також висловив свою згоду щодо сукупної вартості кредиту тощо, що відображено у пункті 2.3. кредитного договору. Отже, позивачем не доведено належними та допустимим доказами недодержання банком в момент укладання оспорюваного кредитного договору вимог, встановлених частинами першою-третьою статті 203 ЦК України, а також не встановлено невідповідності оспорюваного правочину вимогам статті 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання», Закону України «Про захист прав споживачів», тому підставі для задоволення позову відсутні.
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Харківського апеляційного суду від 01 жовтня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.
Рішення Київського районного суду м. Харкова від 03 лютого 2020 року залишено без змін.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції та зазначив, що суд першої інстанції, установивши, що оспорюваний кредитний договір підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їх внутрішній волі; позивач на момент укладення договору не заявляв додаткових вимог щодо умов оспорюваного договору та в подальшому виконував його умови; відповідач надав позивачеві документи, які передували укладенню кредитного договору, у тому числі, й щодо сукупної вартості кредиту, реальної процентної ставки; у кредитному договорі, який підписаний позивачем, міститься повна інформація стосовно умов кредитування, дійшов правильного висновку про безпідставність позовних вимог ОСОБА_1 .
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У листопаді 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив скасувати рішення Київського районного суду м. Харкова від 03 лютого 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду від 01 жовтня 2020 року й передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначав неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 18 грудня 2018 року у справі № 761/5894/17, що не відповідає вимогам пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Також заявник вказував на порушення судами норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суди не дослідили зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 січня 2021 року касаційне провадження у вказаній справі відкрито та витребувано цивільну справу № 640/20266/16-ц із Київського районного суду м. Харкова.
У лютому 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 жовтня 2021 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанції неповно з'ясовано обставини справи та не враховано, що за умовами оспорюваного кредитного договору від 14 серпня 2008 року № 159Ф-АК-400 ОСОБА_1 отримав кредитні кошти у валюті долари США, тоді як продавцю автомобіля банком перераховано грошові кошти у гривневому еквіваленті. Також суди не взяли до уваги, що надана відповідачем виписка по особовому рахунку ОСОБА_1 № НОМЕР_1 за період з 14 лютого 2008 року по 20 липня 2017 року, відкритому для зарахування кредитних коштів, не відповідає вимогам статті 95 ЦПК України щодо подання та посвідчення письмових доказів, пунктам 5.26., 5.27. Національного стандарту України, затвердженого Державним комітетом з питань технічного регулювання та споживчої політики від 07 квітня 2003 року № 55 «ДСТУ 4163-2003», оскільки не засвідчена у встановленому законом порядку, а також вимогам постанови Правління Національного банку України від 18 червня 2003 року № 254 «Про затвердження Положення про організацію операційної діяльності в банках України», оскільки не містить таких обов'язкових реквізитів, як ЄДРПОУ банку, номер рахунку кореспондента, а отже не свідчить про зарахування на позичковий рахунок № НОМЕР_1 ОСОБА_1 кредитних грошових коштів у сумі 22 421 дол. США. Вказане свідчить про те, що суди попередніх інстанцій прийняли рішення на підставі недопустимих доказів, а саме виписки по особовому рахунку ОСОБА_1 № НОМЕР_1 , яка за формою не відповідає вимогам законодавства України, а за змістом містить неправдиві дані.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У лютому 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ТОВ «ФК «Укрфінанс груп», у якому зазначено, що доводи касаційної скарги є безпідставними, а оскаржувані судові рішення першої та апеляційної інстанції є мотивованими, законними й ґрунтуються на належних та допустимих доказах, судами вірно застосовано норми матеріального та процесуального права щодо спірних правовідносин.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Судами встановлено, що 14 серпня 2008 року між відкритим акціонерним товариством «ВТБ Банк» та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір № 159Ф-АК-400, за умовами якого банк надав позивачу кредит у розмірі 22 421 дол. США строком на 7 років до 14 серпня 2015 року включно для придбання автомобіля Skoda Octavia, а позичальник зобов'язався повернути позичені кошти та сплатити проценти за користування ними шляхом сплати щомісячних платежів відповідно до узгодженого між сторонами графіку платежів, що є додатком до кредитного договору (а. с. 75-81, т. 1).
Згідно з пунктом 2.1. кредитного договору для обліку заборгованості за кредитом банк відкриває позичковий рахунок НОМЕР_1 і рахунок по процентам НОМЕР_3.
Погашення кредиту та процентів за користування кредитом здійснюється позичальником в період з 11 по 18 числа кожного місяця згідно з графіком, який є його невід'ємною частиною, шляхом внесення готівки до каси банку або безготівкових перерахувань на рахунок НОМЕР_2 , відкритий у банку (пункт 8.3. договору).
Згідно з заявкою на видачу готівки від 14 серпня 2008 року за кредитним договором 14 серпня 2008 року № 159Ф-АК-400 ОСОБА_1 отримав в касі банку 22 421 дол. США, що є еквівалентом 108 607 грн (а. с. 183, т. 1).
Згідно з квитанцією від 14 серпня 2008 року № TR.14058.1 ОСОБА_1 сплатив ПАТ «ВТБ Банк» 108 630 грн, які в подальшому були перераховані ТОВ «Атлант-М Олексіївка» для придбання автомобіля (а. с. 182, т. 1).
Відповідно до платіжного доручення від 14 серпня 2008 року № 1 ТОВ «Атлант-М Олексіївка отримало від банку оплату за автомобіль Skoda Octavia у розмірі 108 630 грн, придбаний ОСОБА_1 (а. с. 181, т. 1).
Відповідно акту прийому-передачі автомобіля від 15 серпня 2008 року ОСОБА_1 отримав у ТОВ «Атлант-М Олексіївка» автомобіль Skoda Octavia (а. с. 186, т. 1).
Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 24 квітня 2015 року, зміненим рішенням апеляційного суду Харківської області від 27 жовтня 2015 року, стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «ВТБ Банк» заборгованість за кредитним договором від 14 серпня 2008 року № 159Ф-АК-400 в сумі 128 778,24 грн (а. с. 45, 52, т.1).
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог частин першої, другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Стаття 15 ЦК України визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
Згідно зі статтею 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 ЦК України. У частинах першій, третій, четвертій вказаної статті передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.
Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Згідно зі статтями 525, 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до статей 626-628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Сторони є вільними в укладенні договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Згідно з частиною першою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Відповідно до частини першої статті 11 Закон України «Про захист прав споживачів» (тут і далі, у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин), договір про надання споживчого кредиту укладається кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками.
Згідно зі статтею 638 ЦК України договір вважається укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. При цьому істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Зміст кредитного договору свідчить, що сторони правочину досягли згоди щодо усіх обставин, які мають істотне значення для укладення такого правочину (сума кредиту, процент за користування ним, строки повернення, розмір щомісячного платежу тощо).
Ураховуючи викладене, суди, встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, належним чином оцінивши докази, дійшли обґрунтованого висновку про те, що оспорюваний кредитний договір підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі, у ПАТ «ВТБ Банк» наявна відповідна ліцензія на укладання договорів в іноземній валюті, позичальник на час укладення договору не заявляв додаткових вимог щодо умов спірного договору та надалі виконував його, а банк надав йому усю необхідну інформацію про умови надання послуг фінансового кредиту із зазначенням вартості цієї послуги для позичальника і такі обставини ОСОБА_1 не спростував.
Частиною шостою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачено право споживача протягом чотирнадцяти календарних днів відкликати свою згоду на укладення договору про надання споживчого кредиту без пояснення причин. Перебіг цього строку розпочинається з моменту передачі споживачеві примірника укладеного договору.
Верховний Суд погоджується з висновками судів про те, що ОСОБА_1 не скористався своїм правом щодо відкликання згоди на укладення договору та, навпаки, прийняв виконання умов договору шляхом його підписання та виконання, з отриманням кредиту і з частковим виконанням умов кредитного договору шляхом сплати заборгованості у відповідний період, що ним не заперечувалося.
Конституційний Суд України у Рішенні від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 у справі про захист прав споживачів кредитних послуг зазначив, що держава забезпечує особливий захист більш слабкого суб'єкта економічних відносин, а також фактичну, а не формальну рівність сторін у цивільно-правових відносинах, шляхом визначення особливостей договірних правовідносин у сфері споживчого кредитування та обмеження дії принципу свободи цивільного договору. Це здійснюється через установлення особливого порядку укладення цивільних договорів споживчого кредиту, їх оспорювання, контролю за змістом та розподілу відповідальності між сторонами договору.
Відповідно до частини другої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов'язаний повідомити споживача у письмовій формі про: 1) особу та місцезнаходження кредитодавця; 2) кредитні умови, зокрема: а) мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; б) форми його забезпечення; в) наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов'язаннями споживача; г) тип відсоткової ставки; ґ) суму, на яку кредит може бути виданий; д) орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов'язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо); е) строк, на який кредит може бути одержаний; є) варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; ж) можливість дострокового повернення кредиту та його умови; з) необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; и) податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію; і) переваги та недоліки пропонованих схем кредитування.
У разі ненадання зазначеної інформації суб'єкт господарювання, який повинен її надати, несе відповідальність, встановлену статтями 15 і 23 Закону України «Про захист прав споживачів».
Статтями 15 та 23 Закону України «Про захист прав споживачів» визначена відповідальність суб'єкта господарювання, яка не передбачає наслідком їх порушення недійсність договору.
Відповідно до частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» договір про надання споживчого кредиту укладається у письмовій формі, один з оригіналів якого передається споживачеві. Обов'язок доведення того, що один з оригіналів договору був переданий споживачеві, покладається на кредитодавця.
Згідно з пунктом 2.1. Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, на банки покладається обов'язок надання споживачу в письмовій формі інформації про умови кредитування, а також орієнтовну сукупну вартість кредиту та зобов'язано банк отримати письмове підтвердження споживача про ознайомлення з цією інформацією, що відповідачем виконано.
Відповідно до статті 3 ЦК України принципи справедливості, добросовісності та розумності є однією із фундаментальних засад цивільного права, спрямованою, у тому числі, на утвердження у правовій системі України принципу верховенства права. При цьому добросовісність означає прагнення особи сумлінно використовувати цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов'язків, що, зокрема, підтверджується змістом частини третьої статті 509 цього Кодексу.
Отже, законодавець, навівши у тексті ЦК України зазначений принцип, установив у такий спосіб певну межу поведінки учасників цивільних правовідносин, тому кожен із них зобов'язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов'язки, у тому числі передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам та інтересам інших осіб. Цей принцип не є суто формальним, оскільки його недотримання призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту.
Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона розумно покладається на них. Ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів, а з метою ухилення від виконання зобов'язань, є неприпустимим.
Аналогічні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17, провадження № 61-2417 сво 19.
Таким чином, суди, правильно застосовали положення статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», статтей 626-628 ЦК України, дійшли вірного висновку про необґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 та відсутність правових підстав для визнання спірного кредитного договору від 14 серпня 2008 року № 159Ф-АК-400 недійсним.
До подібних правових висновків дійшли: Верховний Суд України у постанові від 02 грудня 2015 року у справі № 6-1341 цс 15; Верховний Суд у постановах: від 04 червня 2018 року у справі № 607/18995/15-ц (провадження № 61-18775 св 18); від 11 червня 2018 року у справі № 234/18469/15-ц (провадження № 61-9606 св 18); від 29 серпня 2018 року у справі № 635/7784/16-ц (провадження № 61-14707 св 18). Зазначена судова практика є сталою.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Колегія суддів також звертає увагу на те, що при розгляді справи про стягнення з ОСОБА_1 кредитної заборгованості за кредитним договором від 14 серпня 2008 року № 159Ф-АК-400, ОСОБА_1 не пред'являв вимог щодо визнання недійсним вказаного кредитного договору. При цьому, при розгляді справи про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «ВТБ Банк» кредитної заборгованості судами першої та апеляційної інстанцій надавалась належна оцінка кредитному договору від 14 серпня 2008 року № 159Ф-АК-400.
Посилання касаційної скарги на неврахування судами попередніх інстанцій висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 18 грудня 2018 року у справі № 761/5894/17 є безпідставними, оскільки висновки судів попередніх інстанцій не суперечать висновкам, викладеним у зазначеній постанові.
Слід зазначити, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).
Порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій.
Отже, суди першої та апеляційної інстанцій повно і всебічно дослідили наявні у справі докази та надали їм належну правову оцінку, правильно встановили обставини справи, у результаті чого ухвалили законні й обґрунтовані рішення, які відповідають вимогам матеріального і процесуального права.
Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами попередніх інстанцій, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.
Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, судові рішення першої та апеляційної інстанцій - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції вирішує питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстави для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, відсутні.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Київського районного суду м. Харкова від 03 лютого 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду від 01 жовтня 2020 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Є. В. Синельников
Судді: О. В. Білоконь
О. М. Осіян
С. Ф. Хопта
В. В. Шипович