Постанова
Іменем України
27 жовтня 2021 року
м. Київ
справа № 752/4771/17
провадження № 61-10281св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Шиповича В. В. (суддя-доповідач),
суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф.,
учасники справи:
позивач за первісним позовом та відповідач за зустрічним позовом - фізична особа-підприємець ОСОБА_1 ,
відповідач за первісним позовом та позивач за зустрічним позовом - ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Голосіївського районного суду
м. Києва, у складі судді Колдіної О. О., від 16 січня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Суханової Є. М., Сержанюка А. С., Гуля В. В., від 19 травня 2021 року,
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2017 року фізична особа-підприємець (далі - ФОП) ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , в якому, остаточно сформулювавши позовні вимоги, просив стягнути заборгованість за договором оренди станом на 14 березня 2018 року, що складається із:
- основної суми боргу за період з лютого 2014 року по 20 червня 2015 року в розмірі 271 694,59 грн;
- 3% річних за період з лютого 2014 року по 14 березня 2018 року
в розмірі 26 422,50 грн;
- пені за період з 14 березня 2017 року по 14 березня 2018 року
в розмірі 71 682,71 грн, а всього в сумі 369 799,80 грн.
Позов ФОП ОСОБА_1 мотивовано тим, що 29 листопада 2013 року між ним та ОСОБА_2 було укладено договір оренди № 29/10/2013, відповідно до умов якого відповідачу у тимчасове платне користування передано нерухоме майно - приміщення № 1 групи приміщень № 52, площею 67,6 кв. м, розташоване за адресою:
АДРЕСА_1 , строком на 365 днів.
Сторони погодили, що орендна плата становить 2 000 доларів США і сплачується щомісяця до 5 числа поточного місяця в гривневому еквіваленті.
01 лютого 2014 року сторони підписали додаткову угоду до договору оренди, зменшивши площу орендованого приміщення до 45,07 кв. м і відповідно зменшивши розмір орендної плати до 1 333,33 доларів США у гривневому еквіваленті на день оплати.
Проте відповідач належним чином не виконала свої зобов'язання за договором в частині внесення орендної плати, у зв'язку з чим у неї наявна заборгованість, яку позивач просить стягнути з врахуванням 3% річних та пені.
У грудні 2017 року ОСОБА_2 звернулась до суду із зустрічним позовом до ФОП ОСОБА_1 , в якому просила визнати недійсними пункти 4.1, 4.2 договору оренди № 29/10/13 від 29 листопада 2013 року та пункти 1.4, 1.5 додаткової угоди від 01 лютого 2014 року до договору оренди.
Позов ОСОБА_2 обґрунтований тим, що оспорюваними пунктами правочинів передбачено сплату орендної плати в еквіваленті до іноземної валюти, яка не є законним засобом платежу на території України. Такі умови правочинів є дискримінаційними, оскільки встановлюють істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків сторін. Крім того, зазначала, що всі валютні ризики фактично були покладені на неї, а тому її права, як споживача, були істотно порушені.
Короткий зміст оскаржуваних судових рішень
Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 16 січня 2020 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 19 травня 2021 року,позов ФОП ОСОБА_1 задоволено.
Стягнуто із ОСОБА_2 на користь ФОП ОСОБА_1 суму заборгованості за договором оренди в розмірі 369 799,80 грн, що складається з основного боргу в розмірі 271 694,59 грн, 3% річних
26 422,50 грн, пені 71 682,71 грн. Вирішено питання розподілу судових витрат.
У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено.
Суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що починаючи з лютого 2014 року відповідач належним чином не виконувала свої зобов'язання по сплаті орендної плати і вносила її у розмірі, меншому ніж погоджено сторонами в договорі, у зв'язку з чим утворилась заборгованість, яка підлягає стягненню з врахуванням 3% річних та пені.
Також судом першої інстанції враховано, що ОСОБА_2 не надала
будь-яких доказів, на підтвердження того, що оспорювані нею умови договорів є несправедливим. При підписанні договору оренди та додаткової угоди до нього ОСОБА_2 ознайомилась та погодилась з їх умовами, мала намір на їх укладення та вчиняла дії щодо їх виконання.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі ОСОБА_2 , посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить оскаржені судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволені позову
ФОП ОСОБА_1 відмовити.
Рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 в апеляційному порядку не оскаржувалось, доводів щодо його незаконності касаційна скарга не містить, а тому в цій частині в силу вимог статті 400 ЦПК України касаційним судом не переглядається.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
22 червня 2021 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 16 січня
2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 19 травня
2021 року.
Ухвалою Верховного Суду від 12 липня 2021 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи з районного суду.
У липні 2021 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 08 жовтня 2021 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п'яти суддів в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що суди попередніх інстанцій, ухвалюючи оскаржені судові рішення, не врахували висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня
2018 року у справі № 310/11534/13-ц, у постанові Верховного Суду
від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц.
Звертає увагу на те, що позивач, як підставу звернення до суду, зазначив неналежне виконання нею умов договору, а саме щомісячну прострочку за період з березня 2014 року по липень 2015 року, а тому строк позовної давності за вимогами щодо стягнення пені за вказаний період сплив у період із березня 2015 року по липень 2016 року. При цьому, пеня нарахована не на прострочене зобов'язання, встановлене умовами правочинів у гривні, починаючи з дати прострочення, а за кінцевим курсом долара США на дату пред'явлення позову.
Стверджує, що, уклавши додаткову угоду до договору оренди, сторони фактично змінили умови грошового зобов'язання, яке виражене в грошовій одиниці - гривні, а не в еквіваленті до курсу долара США. Також сторони змінили предмет оренди.
Зазначає, що сторони не лише досягли домовленостей щодо виконання зобов'язання сплати орендної плати у гривнях, а ці зобов'язання і виконувались в гривні у повному обсязі.
Вважає, що позивачем не доведено використання орендованого приміщення, оскільки між сторонами не укладено акту приймання-передачі приміщення на виконання додаткової угоди.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У відзиві, поданому у серпні 2021 року до Верховного Суду,
ФОП ОСОБА_1 , посилаючись на законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду, заперечує проти доводів касаційної скарги та просить закрити касаційне провадження.
Вважає, що оскаржувані судові рішення не підлягають касаційному оскарженню, оскільки ціна позову у справі не перевищує двохсот п'ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Вказує, що позовні вимоги щодо стягнення пені, які є похідними від основної вимоги про стягнення орендної плати і заявлені з врахуванням річного строку позовної давності. Судами обґрунтовано визначено розмір заборгованості згідно еквіваленту до долара США, що відповідає умовам укладених сторонами правочинів.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
29 листопада 2013 року між ФОП ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір оренди № 29/10/2013 року.
Відповідно до пункту 1.1 цього договору орендодавець передає, а орендар приймає приміщення в строкове платне користування (найм) строком на
365 днів, починаючи з дати підписання сторонами акту приймання-передачі приміщення.
Згідно з пунктом 4.1 договору оренди сторони погодили, що орендар сплачує орендодавцю орендну плату в розмірі 16 400 грн, що є еквівалентом
2 000 доларів США. Орендна плата в гривні підлягає зміні кожного разу в день фактичної оплати прямо пропорційно зміні комерційного курсу української гривні до курсу продажу долара США на день оплати, встановленого
ВАТ «Ві Ей Бі Банк» та опублікованого на веб-сайті www.vab.ua.
Згідно з пунктом 10.2 договору оренди, у випадку неповної або несвоєчасної сплати орендної плати орендар сплачує орендодавцю пеню в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла в період нарахування, від суми простроченого платежу, за кожний день такого прострочення. Сплата пені не звільняє сторону від виконання своїх договірних зобов'язань. У випадку прострочення сплати орендної плати більше ніж на тридцять днів, як це вказано в пункті 12.1, орендар зобов'язується окрім погашення заборгованості по орендній платі також сплатити на користь орендодавця пеню в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, три відсотки річних та індекс інфляції за тридцять днів такого прострочення.
29 листопада 2013 року між сторонами був підписаний акт № 1 приймання-передачі приміщення, відповідно до якого ФОП ОСОБА_1 передав, а ОСОБА_2 прийняла нежиле приміщення згідно договору оренди
№ 29/10/13, а саме: нежиле приміщення № 1 групи приміщень № 58, площею 67,6 кв. м, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .
01 лютого 2014 року між сторонами підписана додаткова угода до договору оренди № 29/10/13 від 29 листопада 2013 року, згідно з якою сторони змінили предмет оренди (на нежиле приміщення № 1 групи приміщень № 52, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 ), зменшивши площу орендованого приміщення до 45,07 кв. м та відповідно розмір орендної плати, який згідно з пункту 1.4 додаткової угоди визначається пропорційно площі, що орендується, а саме: 11 066,64 грн за місяць, що еквівалентно 1 333,33 доларів США.
Порядок розрахунку суми орендної плати та умови оплати залишився без змін та визначається пунктом 5 договору № 29/10/13 (пункт 1.5 додаткової угоди).
Згідно відомості про оплату оренди офісного приміщення, яка підписана сторонами, починаючи з лютого 2014 року відповідач належним чином не виконувала свої зобов'язання по сплаті орендної плати і вносила її у розмірі, меншому ніж погоджено сторонами в договорі оренди.
ОСОБА_2 звернулась до ФОП ОСОБА_1 з листом про розірвання договору оренди № 29/10/13 від 29 листопада 2013 року з 20 червня
2015 року та надіслала акт приймання-передачі приміщення.
Згідно наданого позивачем розрахунку заборгованості борг відповідача по орендній платі станом на момент розірвання договору становив
271 694,59 грн, що еквівалентно 10 486,09 доларів США.
Пеня за період з 14 березня 2017 року до 14 березня 2018 року визначена в розмірі 71 682,71 грн, а 3% річних за період з лютого 2014 року по 14 березня 2018 року в розмірі 26 422,50 грн, що еквівалентно 1 019,78 доларів США.
Позиція Верховного Суду
Згідно частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга не підлягає задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог частин першої-другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
У частині першій статті 627 ЦК України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості, а статтею 629 ЦК України передбачено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Згідно зі статтею 759, частиною першою статті 761, частиною першою
статті 762 ЦК України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Право передання майна у найм має власник речі, або особа, якій належать майнові права. За користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди).
За змістом статей 525, 526 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
За змістом частини першої статті 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк.
Відповідно до частини першої статті 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Статтею 610 ЦК України визначено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки (штрафу, пені) (пункт 3 частини першої статті 611
ЦК України).
Забезпечення виконання зобов'язання у вигляді неустойки (штрафу, пені) регулюється статтями 549-552 ЦК України та умовами договору.
Згідно зі частиною другою статті 551 ЦК України у випадку, коли предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.
Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Встановивши, що між сторонами існували правовідносини за договором оренди № 29/10/2013 від 29 листопада 2013 року і додатковою угодою
від 01 лютого 2014 року до цього договору та те, що ОСОБА_2 належним чином не виконувала свого обов'язку зі сплати орендної плати з лютого
2014 року по 20 червня 2015 року, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що орендар повинен сплатити заборгованість зі сплати орендної плати з урахуванням неустойки та 3% річних.
При цьому, у розглядуваній справі заперечення ОСОБА_2 проти позовних вимог щодо стягнення орендної плати зводяться до необхідності визначення розміру заборгованості в гривні, а не з врахуванням еквіваленту в доларах США, оскільки між нею та ФОП ОСОБА_1 погоджено виконання умов договору в національній валюті - гривні.
Згідно зі статтею 524 ЦК України зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні
Відповідно до частини першої статті 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях.
Частина друга статті 524 та частина друга статті 533 ЦК України допускають, що сторони можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті.
У такому разі сума, що підлягає сплаті за зобов'язанням, визначається в гривнях за офіційним курсом Національного банку України, встановленим для відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
Вказане узгоджується із висновками Верховного Суду України, викладеними в постановах від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, від 16 вересня
2015 року у справі № 6-190цс15, які підтверджені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 07 липня 2020 року у справі
№ 296/10217/15-ц.
Таким чином, ЦК України надає сторонам договору можливість встановити «валютне застереження» у вигляді грошового еквівалента в іноземній валюті при укладенні договору. Грошовий еквівалент в іноземній валюті буде виступати складовим елементом ціни в договорі.
Положення чинного законодавства хоч і визначають національну валюту України, як засіб платежу на території України, однак не містять заборони на вираження у договорі грошових зобов'язань в іноземній валюті, визначення грошового еквівалента в іноземній валюті, а також на здійснення перерахунку грошового зобов'язання у випадку зміни Національним банком України курсу національної валюти України по відношенню до іноземної валюти (висновки Верховного Суду України в постановах від 04 липня
2011 року у справі № 3-62гс11, від 07 жовтня 2014 року у справі
№ 3-133гс14).
Умовами договору оренди № 29/10/2013 від 29 листопада 2013 року
(пункт 4.1) та додаткової угоди від 01 лютого 2014 року до цього договору (пункт 1.4) погоджено сплату орендної плати в національній валюті - гривні та її розмір, зокрема спочатку в розмірі 16 400 грн, що є еквівалентом
2 000 доларів США, а в подальшому 11 066,64 грн, що еквівалентно
1 333,33 доларів США.
Разом з тим, між сторонами також погоджено порядок зміни визначеного розміру орендної плати, відповідно до якого орендна плата в гривні підлягає зміні кожного разу в день фактичної оплати прямо пропорційно зміні комерційного курсу української гривні до курсу продажу долара США на день оплати (пункт 4.1 договору оренди № 29/10/2013 від 29 листопада 2013 року).
Укладаючи додаткову угоду від 01 лютого 2014 року до вказаного договору оренди, сторони погодили, зокрема, що порядок розрахунку суми орендної плати залишився незмінним (пункт 1.5 цієї угоди).
Наведені умови є чіткими, зрозумілими та не потребують додаткового тлумачення.
З огляду на викладене, суд першої та апеляційної інстанцій, відхиляючи зазначені доводи ОСОБА_2 щодо помилковості врахування еквіваленту долару США, правильно виходили з того, що позивачем обґрунтовано визначено розмір заборгованості зі сплати орендної плати відповідно до умов правочинів (пункт 4.1 договору оренди № 29/10/2013
від 29 листопада 2013 року та пункт 1.4 додаткової угоди від 01 лютого
2014 року до цього договору), які не суперечать змісту статті 533
ЦК України.
Доводи касаційної скарги ОСОБА_2 про те, що судами попередніх інстанцій безпідставно стягнуто пеню є помилковими та спростовані наступним.
Відповідно до частини другої статті 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік.
Статтею 253 цього Кодексу визначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
За правилами статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасного виконання грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Тобто, пеня - це санкція, яка нараховується з першого дня прострочення й до тих пір, поки зобов'язання не буде виконано. Її розмір збільшується залежно від тривалості правопорушення.
Стаття 266 ЦК України передбачає, що зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо).
Отже, аналіз норм статті 266, частини другої статті 258 ЦК України дає підстави для висновку про те, що стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається з дня (місяця), якого вона нараховується, у межах строку позовної давності за основною вимогою.
Такий висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах викладений Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 727/9352/17.
За таких обставин, судами обґрунтовано стягнуто пеню з урахуванням строку позовної давності до цих вимог.
Колегія суддів також відхиляє аргументи ОСОБА_2 стосовно недоведеності позивачем використання нею орендованого приміщення після укладання додаткової угоди від 01 лютого 2014 року, оскільки з матеріалів справи вбачається, що вона продовжувала сплачувати орендну плату, хоч і не в повному обсязі, і після лютого 2014 року.
Таким чином, з урахуванням встановлених у розглядуваній справі обставин, висновки судів в оскаржених судових рішеннях не суперечать висновкам Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі
№ 310/11534/13-ц, у постанові Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц, на які посилалась заявник в касаційній скарзі.
Інші доводи заявника, які спрямовані на необхідність переоцінки доказів у справі та незгоду із обставинами встановленими судами попередніх інстанцій, підлягають відхиленню з огляду на межі розгляду справи судом касаційної інстанції, визначені статтею 400 ЦПК України.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі
№ 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) вказала, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах «Пономарьов проти України», «Рябих проти Російської Федерації», «Нєлюбін проти Російської Федерації») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію.
Європейський суд з прав людини неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Ruiz Torija
v. Spain, серія A, № 303-A, §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
Верховний Суд, перевіривши в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та дотримання норм процесуального права, дійшов висновку, що доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій по суті вирішення спору, а тому касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.
Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Крім того, Верховним Судом не встановлено підстав для закриття касаційного провадження.
Доводи відзиву ФОП ОСОБА_1 про те, що оскаржувані рішення не підлягають касаційному оскарженню, з огляду на ціну позову у справі,
є помилковими оскільки у справі № 752/4771/17 були заявлені та розглядались не лише вимоги майнового характеру (за позовом ФОП ОСОБА_1 ), а й вимоги немайнового характеру (за зустрічним позовом ОСОБА_2 ).
При цьому, той факт, що судові рішення в касаційному порядку оскаржуються лише в частині первісного позову, не свідчить про те, що справа
№ 752/4771/17 належить до категорії справ, судові рішення в яких згідно пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України не підлягають касаційному оскарженню.
Судом першої інстанції справа була розглянута у загальному позовному провадженні та малозначною, як справа незначної складності, не визнавалась.
Таким чином відсутні підстави вважати, що касаційне провадження у справі відкрито помилково.
Підстави для нового розподілу судових витрат відсутні.
Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 16 січня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 19 травня 2021 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Судді: В. В. Шипович О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара С. Ф. Хопта