Постанова
Іменем України
02 листопада 2021 року
м. Київ
справа № 522/20291/17
провадження № 61-1425св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 а, ОСОБА_4 ,
треті особи: приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Пачева Ірина Іванівна, приватний нотаріус Іванівського районного нотаріального округу Одеської області Дучко Вероніка Миколаївна, приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Пепеляшкова Анастасія Олексіївна,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_5 та касаційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Одеського апеляційного суду від 15 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Колеснікова Г. Я., Вадовської Л. М., Сєвєрової Є. С.,
Короткий зміст позовних вимог і рішень судів
У жовтні 2017 року ОСОБА_6 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_7 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , треті особи: приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Пачева І. І., приватний нотаріус Іванівського районного нотаріального округу Одеської області Дучко В. М., приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Пепеляшкова А. О., про визнання недійсними договорів дарування.
Позов обґрунтовано тим, що рішенням Апеляційного суду Одеської області від 19 лютого 2015 року у справі № 522/29633/13-ц стягнуто з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_6 грошові кошти в сумі 1 920 612,87 грн, що еквівалентно 71 691,41 дол. США за курсом Національного банку України (далі - НБУ) станом на 19 лютого 2015 року, яке дотепер боржником не виконано та який здійснює усі можливі свідомі дії, спрямовані на ухилення від його виконання.
Зокрема, вже 21 лютого 2015 року та 16 березня 2015 року ОСОБА_7 подарував своїй матері ОСОБА_3 відповідно квартиру АДРЕСА_1 та квартиру АДРЕСА_2 .
У подальшому, 19 березня 2016 року, ОСОБА_3 подарувала своїй дочці ОСОБА_4 (рідній сестрі ОСОБА_7 ) квартиру АДРЕСА_1 та одразу звернулась до суду з позовом до обдарованої дочки про стягнення боргу в розмірі 2 240 000,00 грн, який задоволено рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 12 травня 2016 року у повному обсязі, яке відповідачкою ОСОБА_4 не оскаржено (справа № 523/4412/16).
Вказувала, що ОСОБА_3 із виконавчим документом про стягнення боргу зі ОСОБА_4 до органу примусового виконання не зверталася. Зазначала, що сукупність вищезазначених дій цивільно-правового характеру родичів: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_7 вчинені безпосередньо після того, як останньому стало відомо про набрання чинності рішення суду про стягнення з нього на її користь грошових коштів, вказують на вчинення їх не з метою настання відповідних правових наслідків, а лише для унеможливлення виконання рішення суду про стягнення боргу з ОСОБА_7 , про яке його мати ОСОБА_3 та рідна сестра ОСОБА_4 були обізнані та могли передбачити негативні наслідки для ОСОБА_7 у випадку виконання судового рішення шляхом звернення стягнення на нерухоме майно.
Посилаючись на викладене, ОСОБА_6 просила визнати недійсними наведені вище фіктивні договори дарування на підставі статті 234 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 17 травня 2019 року в задоволенні позову ОСОБА_6 відмовлено.
Суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що позивачкою не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження умов фіктивності оспорюваних правочинів, не надано доказів, підтверджуючих порушення її прав та законних інтересів у зв'язку з укладеними договорами, в яких позивачка не є стороною договору.
Постановою Одеського апеляційного суду від 15 грудня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_6 задоволено. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 17 травня 2019 року скасовано. Позов ОСОБА_6 задоволено. Визнано недійсними наступні договори: договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений 21 лютого 2015 року, між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Пачевою І. І. та зареєстрований в реєстрі за № 403; договір дарування 3/10 частки квартири АДРЕСА_2 , укладений 16 березня 2015 року, між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Іванівського районного нотаріального округу Дучко В. М. та зареєстрований в реєстрі за № 207; договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений 19 березня 2016 року, між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального Пепеляшковою А. О. та зареєстрований в реєстрі за № 609.
Суд апеляційної інстанції керувався тим, що спірні правочини укладені з порушенням положень статті 203 ЦК України та не були спрямовані на настання реальних правових наслідків, а з метою ухилення ОСОБА_7 від виконання рішення суду від 19 лютого 2015 року про стягнення з нього на користь позивачки боргу у зв'язку з розподілом майна подружжя. Боржник (дарувальник), проти якого розпочате виконавче провадження про стягнення боргу, та його родичі: ОСОБА_3 та ОСОБА_4 (обдаровувані), які уклали договір дарування, діяли очевидно недобросовісно та зловживали правами стосовно позивачки, оскільки укладені договори дарування порушують майнові інтереси позивачки і направлені на недопущення звернення стягнення на майно боржника.
Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційних скарг, позиції інших учасників справи
У січні 2021 року представник ОСОБА_4 - ОСОБА_5 із застосуванням засобів поштового зв'язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Одеського апеляційного суду від 15 грудня 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення процесуальних норм, просить її скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Як підставу касаційного оскарження заявник зазначає неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права, а саме застосування норм права без врахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 14 лютого 2018 року у справі № 667/9350/15-ц, від 14 березня 2018 року у справі № 363/502/15-ц, від 27 березня 2019 року у справі № 639/10106/15-ц та постанові Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-1873цс16. Крім того, заявник посилається на порушення апеляційним судом норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки не дослідив зібрані у справі докази.
Щодо порушення апеляційним судом норм процесуального права заявник у касаційній скарзі зазначає, що: суд вийшов за межі заявленого позову (за межі предмету та підстав позову) в порушення принципу диспозитивності; існує відмінність резолютивної частини рішення, проголошеного 15 грудня 2020 року, та змісту резолютивної частини цього рішення, яка міститься в Єдиному державному реєстрі судових рішень України (далі - ЄДРСР); при постановленні ухвал з розгляду клопотань сторін щодо приєднання нових доказів апеляційним судом порушено принципи рівності й змагальності сторін; суд надав оцінку лише доказам сторони позивачки, а доказам, на які посилалася ОСОБА_4 , взагалі не надав жодної оцінки та навіть не перелічив їх в оскаржуваному судовому рішенні, фактично відповідачка ОСОБА_4 доводила правомірність, реальність правочину і надавала докази його виконання, презумпція якого встановлена у статті 204 ЦК України; суд по суті поклав в обґрунтування свого рішення характеристику відповідача ОСОБА_7 та вийшов за межі предмету спору, підстав позову і предмету доведення у справі, взаємостосунки колишнього подружжя ОСОБА_2 не є предметом розгляду у цій справі.
Щодо порушення апеляційним судом норм матеріального права заявник у касаційній скарзі зазначає, що позивач не довела, а суд апеляційної інстанції не перевірив належними та допустимими доказами: наявність умислу в усіх сторін правочину на укладення фіктивного правочину, внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином, такий правочин завжди укладається умисно; введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників, свідомий намір невиконання зобов'язань договору, приховування справжніх намірів учасників правочину. Добросовісність сторони, обов'язок особи утриматися від дій, які б могли порушити права інших осіб відноситься до оціночної категорії, апеляційний суд мав перевірити чи дотримані вимоги статті 203 ЦК України сторонами договору при їх укладенні. Визнаючи правочини недійсними з підстав, передбачених статтею 234 ЦК України, апеляційний суд залишив без уваги факт виконання оскаржуваних договорів - факт прийняття дарунку та використання його новим власником. Для оцінки добросовісності, чесності поведінки боржника та оцінки його дій у сукупності мали бути витребувані матеріали виконавчого провадження, починаючи з 2015 року.
Окрім цього, заявник вважає, що апеляційним судом порушено справедливий баланс між бажанням відновити права кредитора та набувача майна за договором дарування. Позбавлення власності ОСОБА_4 може призвести до істотного погіршення її права та прав її неповнолітніх дітей (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).
Станом на дату розгляду справи Верховним Судом відзив на касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_5 не надходив.
У лютому 2021 року ОСОБА_3 із застосуванням засобів поштового зв'язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Одеського апеляційного суду від 15 грудня 2020 року, в якій посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення процесуальних норм, просить її скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Як підставу касаційного оскарження ОСОБА_3 зазначає неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права, а саме застосування норм права без врахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 28 лютого 2018 року у справі № 909/330/16 та від 01 листопада 2018 року у справі № 910/18436/16. Крім того, заявник посилається на порушення апеляційним судом норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки справу розглянуто за відсутності ОСОБА_3 , належним чином не повідомленої про розгляд справи.
ОСОБА_3 у касаційній скарзі також зазначає, що:
- позивачка просила суд визнати недійсним договір дарування спірної квартири, натомість апеляційний суд задовольнив позов у повному обсязі, визнавши недійсним договір дарування 3/10 частин квартири;
- судом порушено право заявниці приймати участь у справі, яка стосується її майнових інтересів. Враховуючи існуючу пандемію та обмеження з приводу участі сторін у судових засіданнях в апеляційному суді, заявниця не мала можливості приймати участь у справі, яка її стосується;
- апеляційний суд зробив помилковий висновок про обізнаність близьких родичів про стан справ ОСОБА_7 ;
- апеляційним судом неправильно застосовано статтю 234 ЦК України, спірний правочин не є фіктивним, подароване нерухоме майно було прийнято ОСОБА_3 , вона ним користувалася, утримувала у належному стані, спірною квартирою користується і по цей час.
Станом на дату розгляду справи Верховним Судом відзив на касаційну скаргу ОСОБА_3 не надходив.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Згідно з протоколами автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду касаційна скарга представника ОСОБА_4 - ОСОБА_5 та касаційна скарга ОСОБА_3 передані на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.
Ухвалою Верховного Суду від 30 березня 2021 року (з урахуванням ухвали Верховного Суду від 09 лютого 2021 року про надання строку для усунення недоліків) продовжено представнику ОСОБА_4 - ОСОБА_5 строк на усунення недоліків касаційної скарги до 25 березня 2021 року, відкрито касаційне провадження у справі за її касаційною скаргою (на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України, далі - ЦПК України), витребувано матеріали справи № 522/20291/17 із Приморського районного суду м. Одеси та встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.
У квітні 2020 року матеріали справи № 522/20291/17 надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 22 квітня 2021 року (з урахуванням ухвал Верховного Суду від 02 березня 2021 року та від 30 березня 2021 року про надання строку для усунення недоліків) відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_3 (на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті ЦПК України) та встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
За змістом частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексумежах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги підлягають залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова апеляційного суду - без змін, оскільки її ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Судами попередніх інстанційустановлено, що відповідачка ОСОБА_3 є матір'ю відповідача ОСОБА_9 , який 20 січня 2018 року змінив своє колишнє прізвище ОСОБА_2 , та відповідачки ОСОБА_4 , яка змінила своє прізвище після одруження.
Позивачка ОСОБА_6 та відповідач ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 10 липня 2004 року, який розірваний рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 25 вересня 2014 року.
Крім того, вказаним рішенням частково задоволено зустрічний позов ОСОБА_6 до ОСОБА_7 про поділ майна подружжя.
Рішенням Апеляційного суду Одеській області від 19 лютого 2015 року рішення Приморського районного суду м. Одеси від 25 вересня 2014 року в частині поділу майна подружжя змінено.
Позовні вимоги ОСОБА_6 про поділ майна подружжя задоволено частково.
Визнано об'єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_6 та ОСОБА_7 автомобіль марки «Toyota Fortuner», 2006 року випуску, державний реєстраційний номер НОМЕР_1 ; автомобіль марки «Ваз»-210994-20, 2008 року випуску, державний реєстраційний номер НОМЕР_2 ; доходи - грошові кошти на рахунку № НОМЕР_3 в АБ «Південний» за період з 03 січня 2013 року по 24 січня 2014 року включно в сумі 155 382,83 доларів США.
Поділено майно подружжя.
Визнано в порядку поділу майна подружжя за ОСОБА_6 право приватної власності на автомобіль марки «Toyota Fortuner», 2006 року випуску, державний реєстраційний номер НОМЕР_1 . Припинено право спільної сумісної власності подружжя на транспортний засіб.
Визнано в порядку поділу майна подружжя за ОСОБА_7 право приватної власності на автомобіль марки «ВАЗ»-210994-20, 2008 року випуску, державний реєстраційний номер НОМЕР_2 . Припинено право спільної сумісної власності подружжя на транспортний засіб.
Визнано в порядку поділу майна подружжя за ОСОБА_6 право приватної власності на 1\2 частку від грошових коштів в сумі 155 382,83 дол. США та стягнуто з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_6 грошові кошти в сумі 1 920 612,87 грн, еквівалентні 71 691,41 дол. США за курсом НБУ станом на 19 лютого 2015 року (26,79 грн за 1 дол. США). Припинено право спільної сумісної власності подружжя на грошові кошти в сумі 155 382,83 дол. США.
21 лютого 2015 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Пачевою І. І. посвідчено договір дарування за реєстром № 403, укладений між ОСОБА_7 та ОСОБА_3 , за яким ОСОБА_7 подарував своєї матері ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_1 .
Згідно з умовами зазначеного договору ОСОБА_7 як дарувальник передав безоплатно у власність (подарував), а обдаровувана ОСОБА_3 прийняла безоплатно у власність квартиру АДРЕСА_1 .
16 березня 2015 року приватним нотаріусом Іванівського районного нотаріального округу Дучко В. М. посвідчено договір дарування за реєстром № 207, укладений між ОСОБА_7 та ОСОБА_3 , за яким відповідач подарував матері ОСОБА_3 3/10 частки квартири АДРЕСА_2 .
Постановою державного виконавця від 14 серпня 2015 року відкрито виконавче провадження з виконання вказаного рішення суду від 19 лютого 2015 року за виконавчим листом, виданим Приморським районним судом м. Одеси 26 березня 2015 року.
19 березня 2016 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Пепеляшковою А. О. посвідчено договір дарування за реєстром № 609, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , згідно з яким ОСОБА_3 подарувала їй квартиру АДРЕСА_1 .
Уклавши договір дарування квартири із своєю дочкою, ОСОБА_3 одночасно, у березні 2016 року, звернулась до суду з позовом про стягнення з дочки 2 240 918,03 грн за договором позики (справа № 523/4412/16).
Ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 01 квітня 2016 року вжито заходи забезпечення цього позову шляхом накладення арешту на квартиру АДРЕСА_1 .
Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 12 травня 2016 року стягнуто зі ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 суму боргу в розмірі 2 240 918,03 грн, з них: 2 240 100,00 грн сума боргу, 918,03 грн - 3 % річних.
Зазначене рішення відповідачкою ОСОБА_4 не оскаржено та набрало законної сили.
Дані про те, що стягувач ОСОБА_3 зверталась до суду із заявою про видачу виконавчого листа про стягнення боргу зі ОСОБА_4 до органів примусового виконання про відкриття виконавчого провадження, матеріали справи не містять.
Згідно з інформацією з ЄДРСР ухвалою Верховного Суду від 21 лютого 2018 року у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_7 , поданою його представником ОСОБА_10 , на рішення Апеляційного суду Одеської області від 19 лютого 2015 року відмовлено.
Відповідно до пояснень ОСОБА_6 рішення суду від 19 лютого 2015 року про стягнення коштів з ОСОБА_2 на її користь не виконано до теперішнього часу.
Крім того, рішенням Іванівського районного суду Одеської області від 07 червня 2018 року, залишеним без зміни постановою Одеського апеляційного суду від 24 вересня 2019 року, з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_6 стягнуто інфляційні втрати у розмірі 909 448,95 грн та 3 % річних у сумі 126 286,87 грн.
Нормативно-правове обґрунтування
Відповідно частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
За змістом частини п'ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.
У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.
Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п'ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.
Згідно з частиною першою статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі (частина перша статті 718 ЦК України).
Відповідно до частини другої статті 719 ЦК України договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
Право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття (частина перша статті 722 ЦК України).
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційних скарг
Ухвалюючи рішення у справі, суд апеляційної інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази, надав їм належну оцінку та дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для визнання недійсними спірних договорів дарування.
Колегія суддів погоджується із висновками апеляційного суду про те, що відповідачі діяли очевидно недобросовісно та зловживаючи правами відносно позивача ОСОБА_6 , оскільки:
- в матеріалах справи відсутні будь-які належні, допустимі, достовірні та достатні докази, які б свідчили про неприязні стосунки між близькими родичами, а підстав вважати, що відповідачкам ОСОБА_3 та ОСОБА_4 не було достеменно відомо про боргові зобов'язання їх сина та рідного брата відповідно перед колишньою дружиною ОСОБА_6 після розірвання шлюбу, який тривав більше 10 років, та в якому народилося двоє дітей, немає;
- відповідачі відчужили майно після вступу в законну силу рішення Апеляційного суду Одеської області від 19 лютого 2015 року про стягнення з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_6 грошових коштів в сумі 1 920 612,87 грн, що еквівалентно 71 691,41 дол. США;
- спірне майно відчужене на підставі безвідплатних договорів;
- спірне майно відчужене на користь близьких родичів (від сина - матері, яка в подальшому відчужила майно дочці);
- довіреність представнику на укладення спірного договору від 16 березня 2015 року (про дарування 3/10 частки квартири АДРЕСА_2 ) видана ОСОБА_7 12 березня 2015 року, після вступу в законну силу рішення Апеляційного суду Одеській області від 19 лютого 2015 року про стягнення з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_6 грошових коштів в сумі 1 920 612,87 грн;
- спірні правочини укладені в короткі терміни, один за одним: перші договори дарування, укладені між ОСОБА_7 та ОСОБА_3 , датовані 21 лютого 2015 року (відразу після набрання чинності рішення апеляційного суду про стягнення коштів 19 лютого 2015 року) та 16 березня 2015 року;
- ОСОБА_7 , відчужуючи належне йому нерухоме майно членам своєї родини, був обізнаний про наявність рішення Апеляційного суду Одеській області від 19 лютого 2015 року, що набрало законної сили, яким стягнуто, в тому числі, з нього на користь позивача кошти, відповідно боржник міг передбачити негативні наслідки для себе у випадку виконання вказаного судового рішення;
- після відчуження спірного майна у відповідача ОСОБА_7 , який змінив своє прізвище на ОСОБА_9 , відсутнє інше майно, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов'язаннями перед кредитором за рішенням суду від 19 лютого 2015 року.
Зазначені обставини у сукупності, ураховуючи невиконане судове рішення про стягнення боргу, свідчать про те, що спірні договори дарування укладені з порушенням частин першої та п'ятої статті 203 ЦК України та не були спрямовані на настання реальних правових наслідків, ним обумовлених, а з іншою неправомірною метою, а саме ухилення ОСОБА_7 від виконання рішення суду від 19 лютого 2015 року про стягнення з нього на користь позивачки боргу в зв'язку з розподілом майна подружжя, та вони є недійсними в силу вимог статті 234 ЦК України з підстав їх фіктивності.
Встановлені у справі обставини дають підстави для висновку, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договорів дарування, укладених між відповідачами, недійсними, як таких, що направлені на уникнення звернення стягнення на майно боржника ОСОБА_7 , на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути підстава, передбачена статтею 234 ЦК України (аналогічні висновки сформульовані Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19), на яку також посилався апеляційний суд).
При цьому Верховний Суд виходить із того, що однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Згідно з частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Цивільно-правовий договір (у тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (у тому числі, вироку).
Договори, направлені на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України) є недійсними.
Вирішуючи питання про наявність підстав для визнання недійсними правочинів внаслідок укладення договорів, зміст яких суперечить ЦК України, Верховний Суд урахував, що внаслідок відчуження на підставі безоплатних договорів дарування у ОСОБА_7 зменшився обсяг майна, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов'язаннями перед кредитором - ОСОБА_6 .
На переконання Верховного Суду, сукупність наведених обставин доводить той факт, що ОСОБА_7 діяв недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам кредитора, оскільки відчуження належного йому майна відбулося після виникнення заборгованості перед позивачкою, а тому обґрунтованим є висновок суду апеляційної інстанції про те, що такі дії вчинено з метою уникнення звернення стягнення кредитором на його майно як боржника.
Будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов'язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину.
При цьому та обставина, що правочин із третьою особою, за яким боржник відчужив майно, реально виконаний (посилання касаційних скарг), не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства.
В обранні варіанта добросовісної поведінки боржник зобов'язаний піклуватися про те, щоб його юридично значимі вчинки були економічно обґрунтованими. Також поведінка боржника повинна відповідати критеріям розумності, що передбачає, що кожне зобов'язання, яке правомірно виникло, повинно бути виконано належним чином, а тому кожний кредитор вправі розраховувати, що усі існуючі перед ним зобов'язання за звичайних умов будуть належним чином та своєчасно виконані. Тому усі боржники мають на меті добросовісно виконати усі свої зобов'язання, а в разі неможливості такого виконання - надати справедливе та своєчасне задоволення прав та правомірних інтересів кредитора.
Наведене свідчить, що вимоги ОСОБА_6 про визнання договорів дарування недійсними є обґрунтованими.
Визнаючи договори дарування недійсними, апеляційний суд правильно виходив із того, що укладення таких договорів направлено на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до члена власної сім?ї з метою збереження цього майна та убезпечення від звернення виконання за його рахунок судового рішення про стягнення з ОСОБА_7 грошових коштів.
Отже, доводи касаційних скарг з приводу неправильності застосування апеляційним судом статті 234 ЦК України, правомірності спірних договорів дарування та недоведеності позову не знайшли своє підтвердження та спростовуються матеріалами справи.
Із зазначених підстав також не приймається посилання представника ОСОБА_4 - ОСОБА_5 про те, що позбавлення власності ОСОБА_4 може призвести до істотного погіршення її права та прав її неповнолітніх дітей (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).
Доводи касаційних скарг про вихід за межі заявленого позову є безпідставними, оскільки, як правильно зауважив апеляційний суд, позивач просила визнати недійсним посвідчений 16 березня 2015 року приватним нотаріусом Іванівського районного нотаріального округу Дучко В. М. договір дарування, укладений між ОСОБА_7 та ОСОБА_3 , на квартиру АДРЕСА_2 , за реєстром № 207, проте зазначений договір укладений на 3/10 частки квартири АДРЕСА_2 , отже, апеляційний суд виходив із змісту договору та обґрунтовано задовольнив позов саме в такому вигляді, й зазначене не вважається виходом за межі позовних вимог.
Відхиляються доводи касаційної скарги представника ОСОБА_4 - ОСОБА_5 про те, що існує відмінність резолютивної частини рішення, проголошеного 15 грудня 2020 року, та змісту резолютивної частини цього рішення, яка міститься в ЄДРСР, оскільки згідно із записом судового засідання Одеського апеляційного суду, проведеного 15 грудня 2020 року (а. с. 86 т .3) такі відмінності відсутні.
Відповідно до частини третьої статті 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Ухвалами Одеського апеляційного суду від 15 грудня 2020 року належним чином розглянуті клопотання про приєднання до справи додаткових доказів сторін позивача та відповідача відповідно до вимог ЦПК України, вони відповідають критерію обґрунтованості судового рішення, тому вважати, що судом порушено принципи рівності й змагальності сторін, немає, доводи касаційної скарги представника ОСОБА_4 - ОСОБА_5 з цього приводу не підтвердились.
Доводи касаційної скарги представника ОСОБА_4 - ОСОБА_5 щодо того, що суд поклав в обґрунтування свого рішення характеристику відповідача ОСОБА_7 , надав оцінку лише доказам сторони позивачки, фактично відповідачка ОСОБА_4 доводила правомірність, реальність правочину і надавала докази його виконання, взаємостосунки колишнього подружжя ОСОБА_2 не є предметом розгляду у цій справі, спростовуються тим, що сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень (крім випадків, встановлених ЦПК України), а суд згідно з положеннями частини першої статті 89 ЦПК України оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Дослідження порядку укладення спірних договорів дарування та подій, що передували цьому, відноситься до фактичних обставин справи, які встановлювались судом для прийняття законного та обґрунтованого рішення.
Посилання представника ОСОБА_4 - ОСОБА_5 на неврахування судами правових позицій, викладених у постановах Верховного Суду від 14 лютого 2018 року у справі № 667/9350/15-ц, від 27 березня 2019 року у справі № 639/10106/15-ц, від 14 березня 2018 року у справі № 363/502/15-ц та постанові Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-1873цс16, зводяться до незгоди заявника з висновками судів попередніх інстанцій стосовно встановлення обставин справи та оцінкою ними доказів. Посилаючись на загальні висновки Верховного Суду щодо застосування норм права у спірних правовідносинах, заявник намагається досягти повторної оцінки доказів, однак суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази. Окрім цього, фактичні обставини у перерахованих справах відрізняються від тих, що установлені судами у цій справі, яка переглядається в касаційному порядку. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти лише такі рішення, де аналогічними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.
Доводи касаційної скарги ОСОБА_3 про те, що апеляційний суд зробив помилковий висновок про обізнаність близьких родичів про стан справ ОСОБА_7 відхиляються, оскільки зводяться до переоцінки доказів у справі, у свою чергу, суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, а тому з огляду на вимоги процесуального закону Верховний Суд не здійснює переоцінку доказів у зв'язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.
Колегія суддів не погоджується із доводами касаційної скарги ОСОБА_3 про порушення її права на захист, оскільки апеляційним судом надсилались на її адресу ухвали про відкриття апеляційного провадження та призначення справи до розгляду (а. с. 84, 94, 99, 112 т. 2), судові повістки про призначені судові засідання (а. с. 174, 194-194а, 223-224 т. 2, а. с. 68 т. 3), телефонограми (а. с. 73 т. 3). Заявник сама надавала до суду заяву про розгляд справи за її відсутністю (а. с. 180-181 т. 2), заяви про перенесення розгляду справи (а. с. 52, 76 т. 3), стороною позивача їй надсилались документи у справі (а. с. 51 т. 3). Зазначене у сукупності свідчить про те, що ОСОБА_3 була обізнана про подану позивачкою апеляційну скаргу та хід справи, водночас невручення їй окремих судових повісток з причин відсутності вдома чи відмови їх прийняти не можуть бути підставою для скасування оскаржуваної постанови. Також відповідачка не була позбавлена права надати пояснення суду особисто чи через свого уповноваженого представника у режимі відеоконференції поза межами приміщення суду, зважаючи на зупинення апеляційним судом розгляду справ у відкритих судових засіданнях за участю учасників судових процесів та припинення їх допуску до залів судових засідань у зв'язку з посиленням карантинних обмежень.
Посилання ОСОБА_3 на неврахування судами правових позицій, викладених у постановах Верховного Суду від 28 лютого 2018 року у справі № 909/330/16 та від 01 листопада 2018 року у справі № 910/18436/16, зводяться до незгоди заявника з висновками судів попередніх інстанцій стосовно встановлення обставин справи та оцінкою ними доказів. Посилаючись на загальні висновки Верховного Суду щодо застосування норм права у спірних правовідносинах, заявник намагається досягти повторної оцінки доказів, однак суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази. Окрім цього, фактичні обставини у перерахованих справах відрізняються від тих, що установлені судами у цій справі, яка переглядається в касаційному порядку. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах, як уже зазначалось, слід розуміти лише такі рішення, де аналогічними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.
Інші доводи касаційних скарг зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявників із висновками суду апеляційної інстанцій щодо встановлених обставин справи, проте повноваження суду касаційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявників та їх відображення в оскаржуваному рішенні, питання вичерпності висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, судове рішення відповідає вимогам вмотивованості.
Наведені в касаційних скаргах доводи не спростовують висновків суду та не дають підстав вважати, що судом апеляційної інстанції порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначають у касаційних скаргах заявники.
Викладене дає підстави для висновку, що касаційні скарги підлягають залишенню без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.
Оскільки касаційні скарги залишені без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_5 та касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.
Постанову Одеського апеляційного суду від 15 грудня 2020 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:І. Ю. Гулейков
О. В. Ступак
Г. І. Усик