09.11.2021 року м.Дніпро Справа № 904/4539/20
Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді Мороза В.Ф. (доповідач)
суддів: Кузнецова В.О., Вечірка І.О.
розглянувши апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця Ільїна Андрія Леонідовича на рішення господарського суду Дніпропетровської області від 26.04.2021 (суддя Панна С.П.)
у справі №904/4539/20
за позовом Фізичної особи-підприємця Ільїна Андрія Леонідовича, м.Рава-Руська, Львівська область
до Фізичної особи-підприємця Шпилько Ігоря Івановича, м.Кам'янське, Дніпропетровська область
про стягнення заборгованості за перевезення в розмірі 16555,08 грн.
Фізична особа-підприємець Ільїн Андрій Леонідович звернувся до Господарського суду Дніпропетровської області із позовом до Фізичної особи-підприємця Шпилько Ігоря Івановича про стягнення заборгованості за перевезення в розмірі 16 555,08 грн. та суми сплаченого судового збору.
Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 26.04.2021 у задоволені позовних вимог відмовлено.
Обґрунтовуючи рішення господарський суд зазначив, що вимога позивача про стягнення з відповідача заборгованості у розмірі 16 555,08 грн. заявлена передчасно, оскільки позивачем не надано доказів надіслання відповідачу вимоги про сплати боргу.
Не погодившись із зазначеним рішенням, фізичною особою - підприємцем Ільїним Андрієм Леонідовичем подано апеляційну скаргу, згідно якої просить скасувати рішення господарського суду Дніпропетровської області від 26.04.2021, позовні вимоги задовольнити, стягнути з відповідача на користь позивача суму боргу у розмірі 16 555,08 грн., 3 153,00 грн. судового збору та 2 500,00 грн. витрат, понесених позивачем на правову допомогу адвоката під час апеляційного перегляду рішення суду.
В обґрунтування поданої апеляційної скарги апелянт зазначає, що не погоджується з висновками суду, що строк оплати за договором перевезення є таким, що не настав, оскільки відповідачу не було направлено вимогу щодо здійснення оплати за спірним договором-заявкою. Згідно умов договору сторони визначили, що оплата перевезення проводиться після отримання оригіналів документів. Отже сторони визначили подію, з настанням якої замовник перевезення має здійснити оплату. Будь-яких інших умов сторони не погоджували. Окрім того, після отримання оригіналів документів, відповідач здійснив часткове погашення боргу, сплативши 6 779,00 грн.
Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 26.08.2021 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою фізичної особи - підприємця Ільїна Андрія Леонідовича на рішення господарського суду Дніпропетровської області від 26.04.2021 у справі №904/4539/20 в порядку письмового провадження, без повідомлення учасників справи.
Відповідачем подано відзив на апеляційну скаргу, згідно якого останній посилається на додаткову угоду, надану в матеріали справи та якою сторонами було зменшено суму фрахту, на суму штрафу передбаченого заявкою, у зв'язку з несвоєчасною доставкою вантажу. З урахуванням зменшення суми фрахту, відповідач у повному обсязі розрахувався з перевізником за надані послуги перевезення. Щодо висновків господарського суду, що Додаткова угода є неналежним доказом, останній стверджує, що така угода була укладена шляхом обміну сканованими копіями електронною поштою, що є звичайною практикою у подібних правовідносинах між експедиторами та перевізниками. Отже суду було надано оригінал вищезазначеної додаткової угоди. Таким чином висновки суду не відповідають дійсності та є помилковими.
Відповідно до частини 1 статті 270 Господарського процесуального кодексу України у суді апеляційної інстанції справи переглядаються за правилами розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням особливостей, передбачених у цій главі.
Апеляційні скарги на рішення господарського суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Апеляційний господарський суд, переглядаючи в апеляційному порядку оскаржуване судове рішення, в межах доводів та вимог апеляційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи, дійшов висновку про наявність правових підстав для задоволення апеляційної скарги з огляду на наступне.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, 29.04.2020 між Фізичною особою-підприємцем Ільїним А.Л. (перевізник) та Фізичною особою-підприємцем Шпилько І.І. (експедитор) було підписано Заявку №290420-02, згідно якої перевізник зобов'язався надати послуги з перевезення вантажу (резина) автомобілем ДАФ НОМЕР_1 / НОМЕР_2 за маршрутом Завидув (Польша) - Дубно (Україна), а експедитор зобов'язався оплатити надані послуги.
В заявці сторони погодили, дата завантаження 01.05.2020 об 08:00, дата та час вивантаження 05.05.2020. Сума фрахту складає 800 євро по курсу НБУ.
Оплата за надані послуги здійснюється на картку після отримання оригіналів документів.
Згідно п.1 Заявки встановлено, що понаднормативний простій оплачується винною стороною в розмірі 800,00 грн. по інотериторії і 400,00 грн. по Україні за кожну почату добу простою.
Відповідно до п. 2 Заявки запізнення під завантаження, вивантаження, пункт митного оформлення оплачується перевізником в розмірі 1 500,00 грн. за кожну добу запізнення.
Сума вартості послуг визначена в заявці станом на час надання послуг у перерахунку за курсом НБУ складала 23 334,08 грн.
На виконання вказаної заявки позивачем було надано послуги з перевезення за маршрутом Завидув (Польша) - Дубно (Україна), про що в матеріали справи надано підписану, скріплену печатками перевізника та вантажоотримувача CMR накладну.
Згідно CMR накладної вантаж було одержано вантажоодержувачем 12.05.2020, без будь-яких зауважень чи заперечень.
Оригінали документів, що підтверджують надання послуг з перевезення позивачем було надіслано на адресу відповідача, про що в матеріали справи надано відповідні докази.
Відповідачем частково оплачена суму вартості наданих послуг у розмірі 6 779,0 грн., що підтверджується дублікатами квитанцій №Р24А786441238А47552 від 10.07.2020 на суму 1 779,00 грн. та № Р24А775440481А72369 від 10.06.2020 на суму 5 000,00 грн.
Сума залишку заборгованості складає 16 555,08 грн.
Невиконання відповідачем зобов'язання щодо своєчасної та повної оплати наданих послуг і стала причиною звернення позивача з позовними вимогами про стягнення з відповідача суми залишку заборгованості у розмірі 16 555,08 грн.
Господарський суд відмовляючи в задоволенні позовних вимог посилається на ч.2 ст. 530 ЦК України якою встановлено, якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
Місцевий суд зазначив, що з огляду на відсутність доказів направлення позивачем відповідачу вимоги щодо оплати здійсненого перевезення, враховуючи приписи ч.2 ст.530 ЦК України, строк виконання зобов'язання із оплати не є таким, що настав та відповідно дійшов висновку що вимога позивача про стягнення з відповідача заборгованості з основного боргу, яка становить 16555,08 грн. є заявленою передчасно, що є підставою для відмови в задоволенні позову.
Разом з тим колегія не погоджується з викладеним висновком господарського суду з огляду на наступне.
Статтею 11 Цивільного кодексу України встановлено, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема є договори та інші правочини.
Відповідно до статей 626 - 629 Цивільного кодексу України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Відповідно до статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматись від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Згідно статті 526 Цивільного кодексу України, статті 193 Господарського кодексу України зобов'язання повинні виконуватися належним чином відповідно до умов договору, актів цивільного законодавства, а при відсутності таких вказівок - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до ст. 901 ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.
Згідно з ст. 903 ЦК України замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.
Наявний у матеріалах справи, укладений між позивачем та відповідачем договір-заявка за своїм змістом та правовою природою є договором перевезення вантажу.
Відповідно до статті 909 ЦК за договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов'язується доставити довірений їй другою стороною (відправником) вантаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання вантажу (одержувачеві), а відправник зобов'язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату. Договір перевезення вантажу укладається у письмовій формі. Укладення договору перевезення вантажу підтверджується складенням транспортної накладної (коносамента або іншого документа, встановленого транспортними кодексами (статутами).
Відповідно до Закону України "Про приєднання України до Конвенції про договір міжнародного автомобільного перевезення вантажів" від 01 серпня 2006 року № 57-V, Україна приєдналась до Конвенції про договір міжнародного автомобільного перевезення вантажів, вчиненої 19 травня 1956 року в м. Женеві (далі - Конвенція).
За змістом статті 1 Конвенції, вона застосовується до будь-якого договору автомобільного перевезення вантажів транспортними засобами за винагороду, коли зазначені в договорі місце прийняття вантажу для перевезення і місце, передбачене для доставки, знаходяться у двох різних країнах, з яких принаймні одна є договірною країною, незважаючи на проживання і громадянство сторін.
Стаття 4 Конвенції передбачає, що договір перевезення підтверджується складанням вантажної накладної. Пунктом 1 статті 9 Конвенції визначено, що вантажна накладна є первинним доказом укладення договору перевезення, умов цього договору і прийняття вантажу перевізником.
За приписами ст. 9 Закону України "Про транспортно-експедиторську діяльність" перевезення вантажів супроводжується товарно-транспортними документами, складеними мовою міжнародного спілкування залежно від обраного виду транспорту або державною мовою, якщо вантажі перевозяться в Україні.
Такими документами можуть бути: авіаційна вантажна накладна (Air Waybill); міжнародна автомобільна накладна (CMR); накладна СМГС (накладна УМВС); коносамент (Bill of Lading); накладна ЦІМ (CIM); вантажна відомість (Cargo Manifest); інші документи, визначені законами України.
Факт надання послуги експедитора при перевезенні підтверджується єдиним транспортним документом або комплектом документів (залізничних, автомобільних, авіаційних накладних, коносаментів тощо), які відображають шлях прямування вантажу від пункту його відправлення до пункту його призначення.
Позивачем в матеріали справи надано належним чином оформлену CMR накладну, яка містить обов'язкову інформацію про відправника вантажу, отримувача, дату завантаження та дату доставки вантажу та яка підтверджує надання послуг з перевезення вантажу без зауважень.
Враховуючи відсутність претензій зі сторони відповідача щодо виконання умов договору, в частині доставки вантажу, апеляційний суд дійшов висновку, що позивачем належним чином виконано свої зобов'язання за Договором.
За перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти стягується провізна плата у розмірі, що визначається за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом або іншими нормативно-правовими актами. Якщо розмір провізної плати не визначений, стягується розумна плата (частина 1 статті 916 ЦК). Перевізник зобов'язаний доставити вантаж, пасажира, багаж, пошту до пункту призначення у строк, встановлений договором, якщо інший строк не встановлений транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них, а в разі відсутності таких строків - у розумний строк (частина 1 статті 919 ЦК).
Відповідно до ст.903 ЦК України, якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.
Відповідно до ст. 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
В заявці №290420-02 від 29.04.2020, підписаній сторонами у справі, сторони погодили умови оплати, яка здійснюється на картку перевізника після отримання оригіналів документів.
Матеріали справи містять докази надіслання на адресу замовника оригіналів документів, які підтверджують надання послуг з перевезення вантажу, що не заперечується та не спростовується сторонами.
Окрім того відповідачем частково сплачено суму вартості наданих послуг у розмірі 6 779,00 грн.
Матеріали справи не містять доказів звернення відповідача до позивача з приводу недостатності документів для здійснення оплати за отримані послуги, проте підтверджують здійснення відповідачем платежів на виконання договору-заявки.
Враховуючи, що замовником було отримано оригінал CMR накладної та частково виконано зобов'язання за заявкою №290420-02 від 29.04.2020, колегія зазначає, що строк оплати за надані позивачем послуги перевезення є таким що настав.
Згідно зі ст.599 ЦК України, зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
За частиною 1 статті 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Відповідачем не надано доказів сплати суми залишку заборгованості за надані послуги у заявленому до стягнення розмірі.
Заперечуючи проти доводів апеляційної скарги відповідач зазначає, що між сторонами у справі, шляхом обміну сканованими копіями електронною поштою було укладено Додаткову угоду №1 від 12.05.2020, згідно умов якої, у зв'язку з несвоєчасною доставкою вантажу, сторони погодили зменшити суму фрахту до значення 233 Євро у зв'язку з застосуванням п.2 Заявки №290420 від 29.04.2020 на суму 16 500 грн. (11 діб *1 500 грн.), що на дату підписання додаткової угоди складає 567 Євро за курсом НБУ на 12.05.2020. З огляду на зазначене, з урахуванням сплаченої суми у розмірі 6 779,00 грн., останній вважає, що розрахувався за надані послуги з перевезення у повному обсязі.
Позивач заперечує факт укладення Додаткової угоди №1 від 12.05.2021 та стверджує, що сторонами не було погоджено зменшення суми фрахту, відповідач не звертався до нього з пропозицією укласти таку угоду, з електронної адреси відповідача не отримував оферту та відповідно на електронну адресу останнього не направляв акцепту.
Господарським судом ухвалою від 11.11.2020 було витребувано у відповідача оригінал додаткової угоди №1 від 12.05.2020 для огляду в судовому засіданні.
У зв'язку з ненаданням на вимогу суду оригіналу витребуваної додаткової угоди, місцевий суд не визнав Додаткову угоду №1 від 12.05.2020 належним та допустимим доказом у даній справі та не прийняв її до уваги під час винесення рішення у справі.
Колегія вважає обґрунтованим такий висновок суду та вважає за необхідне звернутися до судової практики ЄСПЛ, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) (пункт 1 статті 32 Конвенції).
Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".
Схожий стандарт під час оцінки доказів застосовано у рішенні ЄСПЛ від 15.11.2007 у справі "Бендерський проти України" ("BENDERSKIY v. Ukraine"), в якому суд, оцінюючи фактичні обставини справи, звертаючись до балансу вірогідностей, вирішуючи спір, виходив із того, що факти встановлені у експертному висновку, є більш вірогідним за інші докази.
Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Таким чином, обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів, що запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
З'ясування відповідних обставин має здійснюватися із застосуванням критеріїв оцінки доказів передбачених статтею 86 Господарського процесуального кодексу України щодо відсутності у жодного доказу заздалегідь встановленої сили та оцінки кожного доказу окремо, а також вірогідності і взаємного зв'язку доказів у їх сукупності.
У пунктах 1 - 3 частини 1 статті 237 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що при ухваленні рішення суд вирішує, зокрема питання чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин.
Принцип "процесуальної рівності сторін" передбачає, що у випадку спору, який стосується приватних інтересів, кожна зі сторін повинна мати розумну можливість представити свою справу, включаючи докази, в умовах, які не ставлять цю сторону в істотно більш несприятливе становище стосовно протилежної сторони (рішення ЄСПЛ від 27.10.1993 у справі "DOMBO BEHEERB.V. v. THE NETHERLANDS").
Оцінюючи доводи відповідача щодо зменшення суми фрахту, а також подані останнім докази, із застосуванням критеріїв вірогідності і взаємного зв'язку доказів у їх сукупності, колегія зазначає наступне.
Відповідно до ст. 639 Цивільного кодексу України договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом.
Згідно ст. 909 Цивільного кодексу України за договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов'язується доставити довірений їй другою стороною (відправником) вантаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання вантажу (одержувачеві), а відправник зобов'язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату. Договір перевезення вантажу укладається у письмовій формі. Укладення договору перевезення вантажу підтверджується складенням транспортної накладної (коносамента або іншого документа, встановленого транспортними кодексами (статутами).
За приписами ч. 1 ст. 638 Цивільного кодексу України договір вважається укладеним, якщо його сторони у відповідній формі дійшли згоди у відношенні всіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Статтею 654 Цивільного кодексу України передбачено, що зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту.
Договір перевезення було укладено у письмовій формі шляхом підписання Заявки №290420-02 від 29.04.2020, скріплено власноручними підписами та печатками сторін.
Разом з тим з умов Заявки №290420-02 від 29.04.2020 не вбачається, що сторонами, які підписали вказану заявку була погоджена процедура електронного документообігу чи було узгоджено електронні адреси сторін для листування.
Надіслання будь-яких документів з довільної поштової скриньки, статус якої, як офіційної за договором, не узгоджено сторонами, не можуть вважатися належним надісланням іншій стороні будь-яких пропозицій чи погоджень умов в розумінні договору.
Відповідно до статті 205 Цивільного кодексу України правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.
Правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.
Відповідно до ч. 2 ст. 207 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства.
Згідно ч. 3 ст. 207 Цивільного кодексу України використання при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного, електронного або іншого копіювання, електронного підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, встановлених законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів.
На відносини, що виникають у процесі створення, відправлення, передавання, одержання, зберігання, оброблення, використання та знищення електронних документів, поширюється дія Закону України "Про електронні документи та електронний документообіг".
Статтею 5 зазначеного Закону визначено, що електронний документ - документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов'язкові реквізити документа. Склад та порядок розміщення обов'язкових реквізитів електронних документів визначається законодавством. Електронний документ може бути створений, переданий, збережений і перетворений електронними засобами у візуальну форму. Візуальною формою подання електронного документа є відображення даних, які він містить, електронними засобами або на папері у формі, придатній для приймання його змісту людиною.
Статей 6, 7 Закону України "Про електронні документи та електронний документообіг" для ідентифікації автора електронного документа може використовуватися електронний підпис. Накладанням електронного підпису завершується створення електронного документа. Оригіналом електронного документа вважається електронний примірник документа з обов'язковими реквізитами, у тому числі з електронним підписом автора або підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до Закону України "Про електронні довірчі послуги".
Отже, електронний документ, на підставі якого між сторонами виникають права та обов'язки, має відповідати положенням Закону України "Про електронні документи та електронний документообіг".
Верховний Суд у постановах від 11.06.2019 у справі №904/2882/18, від 28.12.2019 у справі №922/788/19, від 16.03.2020 у справі №910/1162/19 зазначав, що електронне листування не може вважатись електронними документами (копіями електронних документів), оскільки не відповідають вимогам статей 5, 7 Закону України "Про електронні документи та електронний документообіг", та не є належними доказами у справі.
В постанові від 12.01.2021 у справі №524/5556/19 Верховний Суд зазначив, що абзац другий частини другої статті 639 ЦК України передбачає, що договір, укладений за допомогою інформаційно-телекомунікаційних систем за згодою обох сторін вважається укладеним у письмовій формі. Враховуючи положення вказаної норми, слід дійти висновку про те, що будь-який вид договору, який укладається на підставі Цивільного або Господарського кодексів України, може мати електронну форму. Договір, укладений в електронній формі, є таким, що укладений у письмовому вигляді (статті 205, 207 ЦК України). Важливо, щоб електронний договір включав всі істотні умови для відповідного виду договору, інакше він може бути визнаний неукладеним або недійсним, у зв'язку з недодержанням письмової форми в силу прямої вказівки закону.
Згідно положень ст.12 Закону України "Про електронну комерцію" якщо відповідно до акта цивільного законодавства або за домовленістю сторін електронний правочин має бути підписаний сторонами, моментом його підписання є використання: електронного підпису або електронного цифрового підпису відповідно до Закону України "Про електронний цифровий підпис", за умови використання засобу електронного цифрового підпису усіма сторонами електронного правочину; електронного підпису одноразовим ідентифікатором, визначеним цим Законом; аналога власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів.
В матеріалах справи відсутні будь-які докази того, що додаткова угода створювалася у порядку, визначеному Законом України "Про електронні документи та електронний документообіг" та що вона підписувалася електронним цифровим підписом уповноважених осіб (з можливістю ідентифікувати підписантів договору), який є обов'язковим реквізитом електронного документа.
Відповідачем не надано будь-яких інших доказів того, що сторони узгодили умови додаткової угоди, та підписали її, як не надано і оригіналу такої додаткової угоди для огляду на вимогу суду, що спростовувало б доводи викладені в позовній заяві.
Таким чином господарськими судом обґрунтовано не визнано у якості належного та допустимого доказу надану в матеріали справи копію Додаткової угоди, оскільки вона не відповідає не відповідає положенням ч.3 ст.207 Цивільного кодексу України, яка встановлює вимоги до письмової форми правочину.
Щодо посилання відповідача, що в квитанції №Р24А786441238А47552 від 10.07.2020 в призначенні платежу міститься посилання на додаткову угоду №1 від 12.05.2020 колегія зазначає, що реквізит: «Призначення платежу» платіжного доручення заповнюється платником, відповідно саме платнику надано право визначати призначення платежу в платіжних документах як і право змінювати таке призначення. Платіж за вказаною квитанцією було здійснено на картку позивача, а не на розрахунковий рахунок, що унеможливлювало встановлення призначення такого платежу. Таким чином саме лише посилання в призначенні платежу на додаткову угоду не може беззаперечно та достовірно підтверджувати укладення самої додаткової угоди.
Окрім того колегія звертає увагу, що нормами ч. ч. 3, 4 ст. 30 Конвенції про договір міжнародного автомобільного перевезення вантажів, передбачено, що прострочення в доставці вантажу може призвести до сплати компенсації лише в тому випадку, якщо заява перевізнику була зроблена у письмовій формі протягом двадцяти одного дня від дня передачі вантажу у розпорядження одержувача. При обчисленні термінів, що передбачені цією статтею, відповідно день видачі вантажу, день перевірки, або день передачі вантажу у розпорядження одержувача до терміну не зараховується.
Таким чином враховуючи, що позивачем виконано зобов'язання визначені в договорі-заявці, докази своєчасного звернення до перевізника щодо неналежного виконання зобов'язання відсутні, факт наявності боргу у відповідача перед позивачем належним чином доведений, документально підтверджений, строк оплати за надані послуги перевезення вантажу є таким, що настав, колегія вважає позовні вимоги про стягнення з відповідача заборгованості у розмірі 16 555,08 грн. обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
Згідно з ч. 1 ст. 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до ч. ч. 1, 3 ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
За приписами ст. 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Як передбачено ч. 1 ст. 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи (ст. 78 ГПК України).
Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (частина 4 статті 269 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення.
За приписами ч. 1 та ч. 2 ст. 277 ГПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) нез'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, встановленим обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.
Враховуючи, що скаржником доведена обґрунтованість апеляційної скарги, встановлені обставини та докази, наявні в матеріалах справи, свідчать про наявність підстав для задоволення позовних вимог, апеляційний суд вважає за необхідне скасувати рішення господарського суду про відмову в задоволенні позовних вимог та прийняти в нове рішення, яким стягнути з відповідача на користь позивача суму заборгованості у розмірі 16 555,08 грн.
Звертаючись з позовною заявою, позивач, у тому числі, просив стягнути з відповідача витрати понесені на правову допомогу у розмірі 2 900,00 грн. та 1 300,00 грн. гонорару успіху у разі задоволення позовних вимог.
Згідно з ч.ч. 1, 3 ст. 123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.
Відповідно до статті 126 Господарського процесуального кодексу України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
Згідно ч.4 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Частиною 8 ст. 129 ГПК України передбачено, що розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
За змістом пункту 1 частини 2 статті 126, частини 8 статті 129 Господарського процесуального кодексу України розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.
Отже, витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини 2 статті 126 цього Кодексу).
Зазначена правова позиція викладена Верховним Судом у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду в постанові від 03.10.2019 у справі №922/445/19, постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду № 904/1878/19 від 12.03.2020 , № 910/11005/16 від 17.12.2020.
На підтвердження понесених витрат позивачем в матеріали справи надано Договір про правову допомогу від 03.08.2020, укладений між Фізичною особою-підприємцем Ільїним А.Л. (клієнт, довіритель) та адвокатом Лоза Віктором Михайловичем (повірений), згідно умов якого повірений зобов'язався надати правову допомогу у спорі, що виник із ФОП Шпилько І.І., а клієнт зобов'язався оплатити таку допомогу у розмірі 2 900,00 грн. Кошти у зазначеному розмірі сплачуються повіреному в момент передачі довірителю підготовленої позовної заяви. При задоволенні позову повірений отримує премію (гонорар успіху) в сумі 1 300,00 грн. Також позивачем в матеріали справи надано Ордер серія ТР №079732, квитанцію до прибуткового касового ордеру №03-08 від 12.08.2020, Акт приймання-передачі наданих послуг від 12.08.2020, згідно якого вартість послуг складає 2 900,00 грн.
Окрім того позивач, у разі задоволення позовних вимог, просив стягнути з відповідача гонорар успіх, передбачений п.2.3 Договору про правову допомогу від 03.08.2021 у розмірі 1 300,00 грн.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 12.05.2020 у справі №904/4507/18, зазначила, що "гонорар успіху" може включатись до витрат на професійну правничу допомогу, що підлягає розподілу. Водночас, вирішення питання про відшкодування таких витрат має відбуватись в порядку, передбаченому статтями 124, 126, 129 ГПК України.
Втручання суду у договірні відносини між адвокатом та його клієнтом у частині визначення розміру гонорару або зменшення розміру стягнення такого гонорару з відповідної сторони на підставі положень частини четвертої статті 126 ГПК України можливе лише за умови обґрунтованості та наявності доказів на підтвердження невідповідності таких витрат фактично наданим послугам. В іншому випадку, таке втручання суперечитиме принципу свободи договору, закріпленому в положеннях статті 627 ЦК України, принципу pacta sunt servanda та принципу захисту права працівника або іншої особи на оплату та своєчасність оплати за виконану працю, закріпленому у статті 43 Конституції України.
Відповідна позиція наведена у постанові Верховного Суду від 20.11.2020 року №910/13071/19.
В додатковій постанові від 19.02.2020 року у справі №755/9215/15-ц Велика Палата Верховного Суду вказувала на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду).
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, застосовує аналогічний підхід та вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23.01.2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04, § 268).
У рішенні (щодо справедливої сатисфакції) від 19.10.2000 року у справі «Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece, заява №31107/96) ЄСПЛ вирішував питання обов'язковості для цього суду угоди, укладеної заявником зі своїм адвокатом стосовно плати за надані послуги, що співставна з «гонораром успіху». ЄСПЛ указав, що йдеться про договір, відповідно до якого клієнт погоджується сплатити адвокату як гонорар відповідний відсоток суми, якщо така буде присуджена клієнту судом. Такі угоди, якщо вони є юридично дійсними, можуть підтверджувати, що у заявника дійсно виник обов'язок заплатити відповідну суму гонорару своєму адвокатові. Однак, угоди такого роду, зважаючи на зобов'язання, що виникли лише між адвокатом і клієнтом, не можуть зобов'язувати суд, який має оцінювати судові та інші витрати не лише через те, що вони дійсно понесені, але й ураховуючи також те, чи були вони розумними (§ 55).
Враховуючи тривалість розгляду справи в суді першої інстанції, неодноразове складання та подання документів, що спростовують заперечення відповідача, дотримуючись принципу співмірності розміру витрат на оплату послуг адвоката із складністю справи, обсягом та змістом наданих адвокатських послуг і виконаних робіт, часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг) колегія дійшла висновку про наявність підстав для задоволення заяви позивача про розподіл судових витрат та стягнення з відповідача на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 4 200,00 грн.
З огляду на задоволення апеляційної скарги, згідно ст. 129 Господарського процесуального кодексу України суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати по сплаті судового збору за подання позову, а також апеляційної скарги (2 102,00 грн. та 3 153,00 грн.) покладаються на Фізичну особу-підприємця Шпилько І.І.
Позивач в апеляційній скарзі просить стягнути з відповідача 2 500,00 грн. витрат на правову допомогу, понесених позивачем під час апеляційного перегляду рішення суду.
На підтвердження понесення таких витрат позивачем надано Договір про правову допомогу №2 від 20.05.2021, укладений між ФОП Ільїним А.Л. та адвокатом Лоза В.П, в п.2.1 якого встановлено, що вартість послуг наданих адвокатом в суді апеляційної інстанції складає 2 500,00 грн., акт приймання передачі наданих послуг №2 від 24.05.2021, квитанцію до прибуткового касового ордера №06-05 від 24.05.2021.
Враховуючи, що колегія суддів дійшла висновку про задоволення апеляційної скарги ФОП Ільїна А.Л., відповідно суд вбачає підстави для стягнення з ФОП Шпилько І.І. витрати на послуги адвоката, понесені позивачем під час перегляду рішення в апеляційному порядку у розмірі 2 500,00 грн.
Керуючись статтями 269, 275-279 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд, -
Апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця Ільїна Андрія Леонідовича на рішення господарського суду Дніпропетровської області від 26.04.2021 у справі №904/4539/20 задовольнити.
Рішення господарського суду Дніпропетровської області від 26.04.2021 у справі №904/4539/20 скасувати.
Ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Стягнути з Фізичної особи-підприємця Шпилько Ігоря Івановича ( АДРЕСА_1 ; код НОМЕР_3 ) на користь Фізичної особи - підприємця Ільїна Андрія Леонідовича ( АДРЕСА_2 ; код НОМЕР_4 ) суму боргу у розмірі 16 555,08 грн., витрати зі сплати судового збору за подання позовної заяви у розмірі 2 102,00 грн., витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі 3 153,00 грн., витрати на правничу допомогу понесені в суді першої інстанції у розмірі 4 200,00 грн., витрати на правничу допомогу понесені в суді апеляційної інстанції у розмірі 2 500,00 грн., про що видати наказ.
Видачу наказу на виконання даної постанови доручити Господарському суду Дніпропетровської області.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, зазначених у пункті 2 частини 3 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.
Головуючий суддя В.Ф. Мороз
Суддя В.О. Кузнецов
Суддя І.О.Вечірко