ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
03 листопада 2021 року м. Київ № 640/2625/21
Окружний адміністративний суд міста Києва в складі головуючого судді Качура І.А., розглянувши за правилами спрощеного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві
про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити дії,
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві, в якому просить суд:
- визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві щодо обмеження пенсії ОСОБА_1 максимальним розміром.;
- зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві перерахувати та виплачувати ОСОБА_1 пенсію без обмеження розміру пенсії максимальним розміром з 30.09.2020.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що відповідачем протиправно обмежено пенсію позивача максимальним розміром, чим порушено його право на належне соціальне (пенсійне забезпечення).
Відповідачем через канцелярію суду подано відзив на позовну заяву, в якому просить відмовити у задоволенні позовних вимог, оскільки на позивача розповсюджується дія закону в частині обмеження пенсії максимальним розміром.
Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.
ОСОБА_1 , проходив військову службу в Збройних Сих України та 29.09.2020 наказом Департаменту внутрішнього аудиту Міністерства оборони України (по стройовій частині) від 29.09.2020 №64 виключений зі списків особового складу як такий, що звільнений з військової служби в запас наказом Міністра оборони України (по особовому складу) від 21.09.2020 №478.
30.09.2020 Головним управлінням Пенсійного фонду України в м. Києві позивачу призначено пенсію за вислугу років.
Таким чином з 30.09.2020 перебуваю на обліку як військовий пенсіонер в Головному управлінні Пенсійного фонду України в м. Києві і отримує пенсію за вислугу років відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 09.04.1992 №2262-ХІІ (Далі - Закон № 2262-ХІІ).
Згідно проведеного розрахунку призначеної пенсії, позивачу призначено пенсію в розмірі 25 320,66 гривень, включаючи основний розмір пенсії та інші види підвищень та надбавок.
Однак, з обмеженням виплати максимального розміру пенсії, фактична сума виплати з 30.09.2020 складає 17120 гривень, а з 01.12.2020 складає 17690 гривень.
Позивач, вважаючи протиправними дії відповідача щодо обмеження пенсії максимальним розміром, звернувся з відповідним позовом до суду.
Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, суд зазначає наступне.
Згідно з ч. І ст.2 розділу І ЗУ «Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи» від 08.07.2011 року № 3668-VI встановлено, що максимальний розмір пенсії, у тому числі призначеної відповідно до ЗУ «Про пенсійне забезпечення», не може перевищувати десяти прожиткових мінімумів, встановлених для осіб, які втратили працездатність.
При цьому згідно з абз. 1 п. 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» обмеження пенсії максимальним розміром не поширюються на пенсіонерів, яким пенсія призначена до набрання чинності цим законом.
Позивачу призначено пенсію за вислугу з 01.06.1995 року та обчислено відповідно ЗУ «Про пенсійне забезпечення».
Згідно зі статтею 51 Закону України "Про пенсійне забезпечення" пенсії за вислугу років встановлюються окремим категоріям громадян, зайнятих на роботах, виконання яких призводить до втрати професійної працездатності або придатності до настання віку, що дає право на пенсію за віком.
Відповідно до пункту "а" статті 54 вищезазначеного Закону право на пенсію за вислугу років, незалежно від відомчої підпорядкованості підприємств, установ і організацій, мають працівники льотного і льотно-випробного складу при вислузі років на цих посадах не менше 25 років у чоловіків і не менше 20 років у жінок.
Постановою Кабінету Міністрів України від 21 липня 1992 року № 418 затверджено: Порядок обчислення строків вислуги років для призначення пенсій працівникам льотного складу; Перелік посад працівників льотного складу, робота на яких дає право на пенсію за вислугу років; Порядок призначення і виплати пенсій за вислугу років працівникам льотно-випробного складу цивільної авіації.
Пунктом 7 Порядку призначення і виплати пенсій за вислугу років працівникам льотно-випробного складу цивільної авіації передбачено, що пенсії за вислугу років працівникам льотно-випробного складу призначаються у розмірі 55 процентів заробітку (пункт 6 цього Порядку) і за кожний рік вислуги (у чоловіків - понад 30 років і у жінок - понад 25 років) пенсія збільшується на 1 процент заробітку, але не менш як на 1 процент мінімального розміру пенсії за віком. За кожний рік роботи, яка дає право на пенсію на пільгових умовах згідно з пунктом "а" статті 13 та статтею 14 Закону, пенсія збільшується на 1 процент заробітку.
Статтею 46 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» передбачено, що нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.
Конституційне право на соціальний захист включає і право громадян на забезпечення їх у старості. Пенсія за віком, за вислугу років та інші її види, що призначаються у зв'язку з трудовою діяльністю, заслужені попередньою працею і є однією з форм соціального захисту. Цим визначається зміст і характер обов'язку держави стосовно тих громадян, які набули право на одержання пенсії.
Статтею 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Конституційне право на соціальний захист включає і право громадян на забезпечення їх у старості. Пенсія за віком, за вислугу років та інші її види, що призначаються у зв'язку з трудовою діяльністю, заслужені попередньою працею і є однією з форм соціального захисту. Цим визначається зміст і характер обов'язку держави стосовно тих громадян, які набули право на одержання пенсії. Закріплюючи на конституційному рівні право на соціальний захист кожного громадянина, без будь - яких винятків, держава реалізує положення ст. 24 Конституції України, відповідно до яких громадяни мають рівні конституційні права і не може бути обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати право громадянина на одержання призначеної йому пенсії незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія.
Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що пенсія - це власність. Пенсіонер, який багато років пропрацював на благо своєї країни та сплатив внески до фонду пенсійного забезпечення, не може бути позбавлений права на пенсію.
Зокрема, у рішенні «Суханов та Ільченко проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що зменшення розміру або припинення виплати належним чином встановленої соціальної допомоги може становити втручання у право власності.
Якщо Договірна держава має чинне законодавство, яке передбачає виплату як право на отримання соціальної допомоги (обумовлене попередньою сплатою внесків чи ні), таке законодавство має вважатися таким, що передбачає майнове право, що підпадає під дію ст. 1 Першого протоколу щодо осіб, які відповідають її вимогам (параграф 31 рішення).
Суд наголосив, що першим і найголовнішим правилом ст. 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання державних органів у право на мирне володіння майном має бути законним і повинно переслідувати легітимну мету «в інтересах суспільства». Будь-яке втручання також повинно бути пропорційним по відношенню до переслідуваної мети. Іншими словами, має бути забезпечено «справедливий баланс» між загальними інтересами суспільства та обов'язком захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідного балансу не буде досягнуто, якщо на відповідну особу або осіб буде покладено особистий та надмірний тягар (параграф 53).
Європейська соціальна хартія (переглянута), яка набрала чинності для України 01 лютого 2007 року, визначає, що кожна особа похилого віку має право на соціальний захист.
У рішенні у справі «Суханов та Ільченко проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що зменшення розміру або припинення виплати належним чином встановленої соціальної допомоги може становити втручання у право власності (цитата у п. 25 цього рішення).
Так, частиною 7 статті 43 Закону № 2262-ХІІ встановлено, що максимальний розмір пенсії (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною, індексації та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством, крім доплати до надбавок окремим категоріям осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною), призначених (перерахованих) відповідно до Закону України «ГІро пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», не може перевищувати десяти прожиткових мінімумів, установлених для осіб, які втратили працездатність.
Проте, рішенням Конституційного Суду України від 20 грудня 2016 року №7- рп/2016 у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції У країни (конституційності) положень другого речення частини сьомої статті 43, першого речення частини першої статті 54 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» визнано такими, що не відповідають
Конституції України (є неконституційними), положення Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 9 квітня 1992 року № 2262-ХІІ зі змінами, а саме: частини сьомої статті 43, згідно з якими максимальний розмір пенсії (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною, індексації та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством, крім доплати до надбавок окремим категоріям осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною) не може перевищувати десяти прожиткових мінімумів, установлених для осіб, які втратили працездатність.
При цьому у вказаному рішенні Конституційний Суд України стверджує, що обмеження максимального розміру пенсії та призупинення виплати призначеної пенсії особам, яким право на пенсійне забезпечення встановлене Законом № 2262, порушує суть конституційних гарантій щодо безумовного забезпечення соціального захисту осіб, передбачених частиною п'ятою статті 17 Конституції У країни, які зобов'язані захищати суверенітет, територіальну цілісність і недоторканність України.
Відповідно до статті 151-2 Конституції України рішення та висновки, ухвалені Конституційним Судом України, є обов'язковими, остаточними. Обов'язок виконання рішення Конституційного Суду України є вимогою Конституції України, яка має найвищу юридичну силу щодо всіх інших нормативно-правових актів (пункти 3, 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 2000 року № 15-рп/2000 у справі про порядок виконання рішень Конституційного Суду України). Це виключає можливість органу державної влади, у тому числі парламенту, органу місцевого самоврядування, їх посадових осіб відтворювати положення правових актів, визнаних Конституційним Судом України неконституційними, крім випадків, коли положення Конституції України, через невідповідність яким певний акт (його окремі положення) було визнано неконституційним, у подальшому змінені в порядку, передбаченому розділом XIII Основного Закону України.
Конституційний Суд України в пункті 7 Рішення № 4-рп/2016 від 08 червня 2016 року вже висловлював правову позицію, якою зауважив, що закони, інші правові акти або їх окремі положення, визнані неконституційними, не можуть бути прийняті в аналогічної редакції, оскільки рішення Конституційного Суду України є обов'язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені. Повторне запровадження правового регулювання, яке Конституційний Суд України визнав неконституційним, дає підстави стверджувати про порушення конституційних приписів, згідно з якими закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй».
Відповідно до ч. 2 ст. 152 Конституції України закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.
З огляду на те, що положення ч. 7 ст. 43 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» визнано Конституційним Судом України неконституційним, воно втратило чинність з дня ухвалення такого рішення, а саме з 20.12.2016. При цьому внесені Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» №1774 від 06.12.2016 до частини сьомої зазначеної статті, яка визнана неконституційною і втратила чинність, зміни (щодо періоду, протягом якого діють обмеження пенсії) є по своїй суті повторним запровадженням правового регулювання, яке Конституційний Суд України визнав неконституційним, а тому ці зміни самі по собі не створюють підстав для такого обмеження максимального розміру пенсії.
Таким чином, положення ч. 7 ст. 43 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 9 квітня 1992 року № 2262-ХІІ щодо встановлення максимального розміру пенсії втратили чинність, а тому пенсія позивача повинна виплачуватись без обмеження максимальним розміром в сумі 25 320,66 гривень.
Дані висновки узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду, викладеній в постанові від 03 жовтня 2018 року по справі №127/4267/17, що є типовою даному спору.
Верховний Суд, переглядаючи в касаційному порядку постанову Вінницького апеляційного адміністративного суду, якою у справі з аналогічним предметом спору було прийняте рішення про відмову у задоволенні позову, не погодився з таким рішенням суду апеляційної інстанції та висловив наступну правову позицію: «Так, в ході розгляду справи судами встановлено, що частина 7 статті 43 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», якою було передбачено обмеження пенсій максимальним розміром, втратила чинність з часу проголошення рішення Конституційного Суду України від 20.12.2016р. №7-рп/2016. За таких обставин, внесені Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» №1774 від 06.12.2016 до частини сьомої зазначеної статті, яка визнана неконституційною і втратила чинність, зміни (щодо періоду, протягом якого діють обмеження пенсії), самі по собі не створюють підстав для такого обмеження.
У відповідності до частини 2 статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Згідно із частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Оцінюючи подані сторонами докази, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, з урахуванням обставин зазначених вище, суд прийшов до переконання про доведеність позивачем заявлених вимог та необхідності задоволення адміністративного позову.
Згідно з частиною першою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
З огляду на зазначене, керуючись статтями 241, 243, 244, 245, 246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві (04053, м. Київ, вул. Бульварно-Кудрявська, 16, ЄДРПОУ 42098368) про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити дії - задовольнити.
Визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві щодо обмеження пенсії ОСОБА_1 максимальним розміром.;
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві перерахувати та виплачувати ОСОБА_1 пенсію без обмеження розміру пенсії максимальним розміром з 30.09.2020 року.
Рішення суду, відповідно до ч. 1 статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Рішення суду може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя І.А. Качур