Справа № 444/3497/18 Головуючий у 1 інстанції: Мікула В.Є.
Провадження № 22-ц/811/1219/21 Доповідач в 2-й інстанції: Ніткевич А. В.
Категорія: 68
02 листопада 2021 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - судді Ніткевича А.В.,
суддів: Бойко С.М., Копняк С.М.,
секретаря Жукровської Х.І.
з участю представника позивачки ОСОБА_1 , відповідача ОСОБА_2 , представника відповідача ОСОБА_3
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 на рішення Жовківського районного суду Львівської області від 22 січня 2021 року в складі судді Мікули В.Є. у справі за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_2 , ОСОБА_6 , з участю третіх осіб приватного нотаріуса Жовківського районного нотаріального округу Головач Орислави Романівни, ОСОБА_7 , про поділ спільної сумісної власності та за зустрічною позовною заявою ОСОБА_2 до ОСОБА_5 , з участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору приватного нотаріуса Жовківського районного нотаріального округу Шайда Світлани Степанівни, про визнання правочину удаваним та поділ спільного сумісного майна,-
встановив:
У листопаді 2018 року позивачка ОСОБА_5 звернулася до суду із позовом до відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_6 , з участю третіх осіб приватний нотаріус Жовківського районного нотаріального округу Головач О.Р., про поділ спільної сумісної власності.
Позовні вимоги обґрунтовувала тим, що починаючи з 01 травня 2011 р. до 25.09.2018 проживала з ОСОБА_2 однією сім'єю. Шлюб планували зареєструвати одразу, однак через смерть матері відповідача та побутові клопоти це питання завжди відкладалося. З початку травня 2011 року, після смерті матері відповідача, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , вони почали проживати разом у його старому батьківському будинку в АДРЕСА_1 . З цього часу вони спільно вели господарство, обробляли город, в них був спільний побут та бюджет, разом відпочивали, ходили в гості, на весілля, разом як подружжя були на випускному вечері сина ОСОБА_8 та дочки ОСОБА_9 , тобто з 01.05.2011 між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю.
Біля старої хати по АДРЕСА_1 , вони почали зводити новий одноповерховий будинок з мансардою з дерев'яного брусу, загальною площею 69,60 кв.м., житловою 46,10 кв.м. Будинок зводився за рахунок спільних грошових та трудових затрат, за спільні кошти закуповували будівельні матеріали, оплачували роботи, позивачка також брала безпосередню трудову участь у виконанні будівельних робіт. В період будівництва, вона як дружина, повністю несла витрати на закупівлю продуктів харчування, готувала їжу, як для сім'ї, так і для робочих, займалася внутрішнім оздобленням будинку, самостійно придбавала меблі та побутову техніку. Будинок введений в експлуатацію 07.06.2018. Титульним власником зазначеного будинку виступив відповідач.
Також, за час спільного проживання весною 2013 року для потреб сім'ї придбано автомобіль марки OPEL COMBO, 2009 р.в., який 02.04.2013 зареєстровано за відповідачем.
25.09.2018 відповідач без попередження виставив її речі на вулицю і поміняв замки від вхідних дверей. Згодом їй стало відомо, що спільний будинок та земельну ділянку, на якій він розташований, відповідач без її згоди подарував своїй доньці ОСОБА_6 .
Просила суд встановити факт спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_5 та ОСОБА_2 в період з 01 травня 2011 року по 25 вересня 2018 року, визнати житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , об'єктом спільної сумісної власності ОСОБА_5 та ОСОБА_2 , визнати транспортний засіб марки OPEL COMBO, 2009 року випуску об'єктом спільної сумісної власності ОСОБА_5 та ОСОБА_2 , визнати недійсним з моменту укладення договір дарування житлового будинку та земельної ділянки, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_6 30 серпня 2018 року, в порядку поділу спільної сумісної власності визнати за ОСОБА_5 право власності на 1/2 ідеальну частку житлового будинку в АДРЕСА_1 , в порядку поділу спільної сумісної власності визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 ідеальну частку житлового будинку в АДРЕСА_1 , в порядку поділу спільної сумісної власності визнати за ОСОБА_5 право власності на 1/2 ідеальну частку транспортного засобу марки "OPEL COMBO", в порядку поділу спільної сумісної власності визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 ідеальну частку транспортного засобу марки "OPEL COMBO", 2009 року випуску.
Під час розгляду справи відповідач ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_5 , з участю третьої особи приватний нотаріус Жовківського районного нотаріального округу Шайда С.С., просив визнати договір дарування зареєстрований за №988, посвідчений 29.07.2016 р. приватним нотаріусом Шайда С.С., за яким ОСОБА_5 набула право власності на земельну ділянку в АДРЕСА_2 , удаваним правочином, що в дійсності є договором купівлі-продажу, визнати вказану земельну ділянку спільним сумісним майном ОСОБА_2 , ОСОБА_10 , визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частку вказаної земельної ділянки.
В обгрунтування позову посилався на те, що проживали як подружжя з позивачкою з весни 2011 року, проте стосунки як подружжя припинилися з серпня 2017 року. За час їхнього спільного проживання з позивачкою нею придбано за його кошти земельну ділянку площею 0.0795 га в АДРЕСА_2 . Вже під час судового процесу він з'ясував, що ОСОБА_5 здійснила оформлення права власності даної земельної ділянки шляхом укладення договору дарування 29.07.2016 виключно з метою неможливості в подальшому визнати дане майно спільним сумісним майном. Зазначає, що в даному випадку в дійсності був укладений договір купівлі-продажу, оскільки були передані грошові кошти попередньому власнику, дана особа не є ані родичем, ані близькою особою ОСОБА_5 .
Оскаржуваним рішенням Жовківського районного суду Львівської області від 22 січня 2021 року первинний позов ОСОБА_5 до ОСОБА_2 , ОСОБА_6 , треті особи: приватний нотаріус Жовківського районного нотаріального округу Головач Орислава Романівна, ОСОБА_7 про поділ спільної сумісної власності - задоволено.
Встановлено факт спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_5 та ОСОБА_2 в період з 01 травня 2011 року по 25 вересня 2018 року.
Визнано житловий будинок, що складається з кухні, санвузла, двох коридорів та трьох житлових кімнат, житловою площею 46,1 кв.м., загальною площею 69,6 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1590193546227, об'єктом спільної сумісної власності ОСОБА_5 та ОСОБА_2 .
Визнано транспортний засіб марки OPEL COMBO, 2009 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 об'єктом спільної сумісної власності ОСОБА_5 та ОСОБА_2 .
Визнано недійсним з моменту укладення Договір дарування житлового будинку та земельної ділянки, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_6 30 серпня 2018 року, посвідчений приватним нотаріусом Жовківського районного нотаріального округу Головач О.Р., зареєстрований в реєстрі за № 1043.
В порядку поділу спільної сумісної власності визнано за ОСОБА_5 право власності на 1/2 ідеальну частку житлового будинку, що складається з кухні, санвузла, двох коридорів та трьох житлових кімнат, житловою площею 46,1 кв.м., загальною площею 69,6 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1590193546227.
В порядку поділу спільної сумісної власності визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 ідеальну частку житлового будинку, що складається з кухні, санвузла, двох коридорів та трьох житлових кімнат, житловою площею 46,1 кв.м., загальною площею 69,6 кв.м. , що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1590193546227.
В порядку поділу спільної сумісної власності визнано за ОСОБА_5 право власності на 1/2 ідеальну частку транспортного засобу марки OPEL COMBO, 2009 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 .
В порядку поділу спільної сумісної власності визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 ідеальну частку транспортного засобу марки OPEL COMBO, 2009 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 .
У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_5 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору: приватний нотаріус Жовківського районного нотаріального округу Шайда Світлана Степанівна про визнання правочину удаваним та поділ спільного сумісного майна - відмовлено.
Стягнуто з ОСОБА_2 в користь ОСОБА_5 судовий збір в розмірі 5042,20 грн. за подачу позову та 352,40 грн. за забезпечення позову.
Ухвалою Жовківського районного суду Львівської області від 22 березня 2021 року виправлено описку у резолютивній частині рішення Жовківського районного суду від 22 січня 2021 року у справі № 444/3497/18, зазначено правильно адресу спірного будинку: АДРЕСА_1 , а також абзац дванадцятий в резолютивній частині рішення викладено в наступній редакції: забезпечення позову накладене ухвалою Жовківського районного суду Львівської області від 19.11.2018р. у справі №444/3497/18 провадження № 2/444/1417/2018 та ухвалою Жовківського районного суду Львівської області від 08.08.2019р. у справі № 444/3497/18 провадження № 2/444/401/2019- скасувати.
Рішення оскаржив представник відповідача ОСОБА_2 - адвокат Кулик О.Я., вважає, що оскаржуване рішення винесено з грубим порушенням норм процесуального та матеріального права, без повного та всебічного з'ясування всіх обставин справи, а також не вірно враховані правові висновки Верховного суду.
В апеляційній скарзі зазначає, що в день постановлення оскаржуваного рішення 22 січня 2021 року суд не проголошував вступну та резолютивну частини рішення, лише видано під розпис адвокату Когут А.І. короткий текст рішення. При цьому, суддя не проголосивши прийняте рішення, повідомив представнику прийти за рішенням о 15 год, а сам покинув приміщення суду.
Крім цього, в момент прийняття оскаржуваного рішення суд першої інстанції не здійснив жодної правової оцінки доказів у справі, що відображено у змісті короткого тексту рішення.
В основу оскаржуваного рішення суд першої інстанції поклав виключно докази, надані ОСОБА_5 , надавши їм оцінку, як належних та допустимих, при цьому абсолютно відкинув докази надані ОСОБА_2 .
Не погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що факт проживання ОСОБА_5 та ОСОБА_2 як подружжя з 2011 року по серпень 2017 року підтверджується Актом обстеження матеріально-побутових умов сім'ї, складеним Річківською сільською радою № 1600 від 18.09.2017, оскільки акт складений після серпня 2017 року, коли позивачка почала збирати документи для помсти чоловікові, а також в акті зазначено, що такий підписали сусіди ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , депутат сільради ОСОБА_13 та голова сільської ради. Однак, під час розгляду справи встановлено, що ОСОБА_11 даний акт не підписував.
Крім цього, суд прийшов висновку про спільне проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_5 як подружжя до 25.09.2018 на підставі матеріалів перевірки заяви позивачки до Жовківського ВП Кам'янка-Буського відділу поліції ГУНП у Львівській області, однак вважає, що поліція немає жодного відношення до встановлення фактів, а саме хто і коли будував будинок, з якого була виселена ОСОБА_5 .
На переконання апелянта, суд не взяв до уваги, що всі свідки зі сторони ОСОБА_5 плуталися у своїх свідчення або говорили завченими фразами, однак на ці обставини суд не зважав.
Вважає сфальсифікованим висновок експерта № 29/19 від 23.09.2019, яким встановлено, що станом на серпень 2017 року дерев'яний одноповерховий будинок з мансардою площею 69,9 кв.м. був споруджений, оскільки експерт не зазначає, за допомогою якого інтернет ресурсу зроблені таблиці, які відображають земельну ділянку.
Суд не взяв до уваги факт придбання автомобіля OPEL COMBO 16.03.2013 за особисті кошти ОСОБА_2 , вважаючи, що пояснення колишнього тестя Снігура є неналежним доказом, оскільки відсутній договір позики, натомість просить врахувати, що кредитор і позичальник визнають факт позики, тому письмовий договір не укладався.
Апелянт вважає, що ОСОБА_5 не довела факт участі у будівництві спірного будинку та у придбанні транспортного засобу, при цьому земельну ділянку вона придбала у 2016 році за кошти ОСОБА_2 , на що увагу суд не звернув.
Просить скасувати рішення Жовківського районного суду Львівської області від 22 січня 2021 року, постановити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_5 та задовольнити зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 .
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників справи, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення враховуючи таке.
Згідно із ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
На підставі ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно із статтею 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Задовольняючи позовні вимоги за первісним позовом ОСОБА_5 суд першої інстанції виходив з того, що факт спільного проживання з позивачкою, як подружжя, з весни 2011 року до серпня 2017 року відповідачем визнається, при цьому наявними в матеріалах справи доказами також підтверджується факт спільного проживання сторін, як подружжя, до 25.09.2018, відтак суд прийшов висновку, що зібраними у справі доказами підтверджується факт проживання сторін однією сім'єю без реєстрації шлюбу у період з 01 травня 2011 року по 25.09.2018.
Також, суд прийшов висновку, що спірні житловий будинок та автомобіль придбані сторонами внаслідок ведення спільного господарства, побуту, спільної праці сторін та за їх спільні грошові кошти, під час спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, а відтак є спільною сумісною власністю та підлягає поділу між ними в рівних частках, при цьому відповідачем ОСОБА_2 не доведено, що спірне майно набуте ним за належні йому на праві власності особисті кошти.
Крім цього, встановивши, що 30.08.2018 відповідач ОСОБА_2 подарував спірний житловий будинок та земельну ділянку, на якій він розміщений своїй доньці ОСОБА_6 , без згоди іншого з подружжя, при цьому ОСОБА_6 знала про факт спільного проживання її батька ОСОБА_2 з ОСОБА_5 однією сім'єю та будівництва спірного будинку за час спільного проживання, суд першої інстанції задовольнив вимогу позивачки за первісним позовом про визнання недійсним вказаного договору дарування.
Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 про визнання договору дарування земельної ділянки від 29.07.2016 удаваним правочином, що в дійсності є договором купівлі-продажу, визнання земельної ділянки спільним сумісним майном сторін, визнання за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частку зазначеної ділянки, суд врахував, що позивач за зустрічним позовом не надав належних і допустимих доказів на підтвердження того, що між сторонами правочину виникли інші правовідносини, ніж передбачені договором дарування земельної ділянки та, що воля сторін була спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені укладеним між ними договором.
Перевірячи оскаржуване рішення суду першої інстанції колегія суддів враховує таке.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Звертаючись з позовними вимогами, позивач в силу вимог ст. 12 ЦПК України повинен довести правову та фактичну підстави своїх вимог.
За положеннями ч.ч. 1, 2 ст. 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сімєю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обовязків подружжя.
При цьому, частиною 2 статті 3 СК України визначено, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.
Разом з тим, згідно із ст. 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.
Тобто, при застосуванні ст. 74 СК України необхідно виходити з того, що указана норма поширюється на випадки, коли чоловік і жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі та між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю.
Предметом доказування при розгляді справ про встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу, передусім складає сукупність обставин, що є згідно із законом основними ознаками сім'ї: спільне проживання, пов'язаність спільним побутом, наявність взаємних прав та обов'язків.
Частиною першою ст. 315 ЦПК України передбачено перелік юридичних фактів, які можуть бути встановлені у судовому порядку.
Відповідно до п. 5 ч.1 ст. 315 ЦПК України, суд розглядає справи про встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу.
Суд розглядає справи про встановлення фактів, якщо, зокрема, згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян.
Пунктом 6 Рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року N 5-рп/99 встановлено, що до членів сім'ї належать особи, що постійно мешкають разом та ведуть спільне господарство. Ними можуть бути не тільки близькі родичі, але й інші особи, які не перебувають у безпосередніх родинних зв'язках. Обов'язковою умовою для визнання їх членами сім'ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт і т. п.
Таким чином, для встановлення спільного проживання однією сім'єю чоловіка та жінки до уваги беруться докази щодо ведення ними спільного побуту, документи щодо місця реєстрації чи фактичного проживання, фотографії певних подій, докази придбання майна на користь сім'ї, витрачання коштів на спільні цілі (договори купівлі-продажу, фіскальні чеки, інші письмові докази і таке інше).
Одне лише спільне проживання не є достатнім для визнання фактичного подружжя сім'єю без наявності інших ознак сім'ї .
Відповідно до статті 81 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 6 ст. 81 ЦПК України).
Аналіз наведених вище норм закону, доказів встановлених судом першої інстанції та показань допитаних в суді першої інстанції свідків дає підстави дійти висновку, що позивач ОСОБА_5 та відповідач ОСОБА_2 в період з 01 травня 2011 року по 25 вересня 2018 рокупроживали однією сім'єю, разом систематично вели спільне господарство, брали участь у спільних витратах, спрямованих на забезпечення життєдіяльності сім'ї, мали взаємні права та обов'язки тощо.
Крім послідовних та узгоджених між собою та іншими матеріалами справи показань свідків ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , зазначені обставини об'єктивно підтверджуються Актом обстеження матеріально-побутових умов сім'ї, складеним Річківською сільською радою Жовківського району Львівської області №1600 від 18.09.2017, яким встановлено, що ОСОБА_5 проживає без реєстрації разом з ОСОБА_2 з 2011 року по час складання акта в АДРЕСА_1 , а також наявними в матеріалах справи фотосвітлинами, висновком за результатами психофізіологічного дослідження з використанням поліграфа, виконаним щодо ОСОБА_5 на замовлення ОСОБА_2 від 01.08.2017, матеріалами перевірки Жовківського ВП Кам'янка-Бузького відділу поліції ГУНП у Львівській області по зверненню ОСОБА_18 від 26.09.2018, при цьому опитані під час перевірки очевидці ОСОБА_14 та ОСОБА_19 повідомили, що ОСОБА_2 проживав з гр. ОСОБА_18 в АДРЕСА_1 , і близько двох тижнів назад до дати опитування 01.10.2018, ОСОБА_2 повиносив всі речі ОСОБА_18 на вулицю і вигнав її із будинку.
Відтак, оцінивши досліджені в судовому засіданні докази в їх сукупності, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про встановлення факту спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_5 та ОСОБА_2 в період з 01 травня 2011 року по 25 вересня 2018 року.
Також, судом першої інстанції встановлено, що в АДРЕСА_1 знаходяться два житлові будинки, зокрема житловий будинок загальною площею 39.7 кв.м., який належав матері відповідача ОСОБА_20 . Рішенням Жовківського районного суду Львівської області від 19.03.2012 право власності на зазначений будинок, як спадкове майно за заповітом, визнано за відповідачем ОСОБА_2 .
Крім цього, за вказаною адресою знаходиться новозбудований житловий будинок загальною площею 69,6 кв.м., інвентаризація якого проводилася 05.05.2018.
Право власності на вказаний будинок зареєстровано за ОСОБА_2 27.06.2018 державним реєстратором Жовківської міської ради Львівської області.
Згідно із інформацією департаменту державної архітектурно-будівельної інспекції у Львівській області від 27.09.2018 № 1013-6/4453-18, 03.04.2018 за № ЛВ 061181140455 ОСОБА_2 зареєстровано повідомлення про початок виконання будівельних робіт на будівництво індивідуального житлового будинку, господарської будівлі за адресою АДРЕСА_1 , а 07.06.2018 за № ЛВ 141181581137 зареєстрована ОСОБА_2 декларація про готовність вказаного об'єкта до експлуатації.
Конституція України у статті 41 гарантує право кожному володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю.
Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, право приватної власності є непорушним.
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об'єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (див., серед інших джерел, рішення від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронг та Льон рот проти Швеції», пункти 69 і 73).
У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.
Отже, першою умовою виправданості втручання у права, гарантовані статтею першою Протоколу № 1 до Конвенції є те, що воно має бути передбачене законом.
Статтею 60 СК України закріплено презумпцію спільності майна подружжя. Відповідно до положень вказаної статті майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Відповідно до ст. 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.
Згідно із ст. 69 СК України, дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою. Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя має бути нотаріально посвідчений. У відповідності до ч.1 ст. 70 СК України, у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Згідно із частиною четвертою статті 368 ЦК України майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі №372/504/17 (провадження № 14-325цс18) зроблено висновок, що «у статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України. Частиною першою статті 70 СК України визначено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує».
Зважаючи на факт встановлення спільного проживання позивачки за первісним позовом ОСОБА_18 із відповідачем ОСОБА_2 однією сім'єю в період з 01 травня 2011 року по 25 вересня 2018 року, не перебування їх у будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності.
Таким чином, позовні вимоги про визнання житлового будинку за адресою АДРЕСА_1 , спільною сумісною власністю позивачки ОСОБА_18 та відповідача ОСОБА_2 , як майно, набуте ними за час спільного проживання, є обґрунтованими та підлягають до задоволення.
Доводи апелянта про те, що суд першої інстанції безпідставно взяв до уваги висновок експерта № 29/19 від 23.09.2019, складений експертом ТзОВ «СЕРБ», яким встановлено, що станом на серпень 2017 року дерев'яний одноповерховий будинок з мансардою площею 69,9 кв.м., розташований по АДРЕСА_1 , на земельній ділянці з кадастровим номером 4622787900:02:007:0054 був споруджений, не заслуговують на увагу, оскільки такий висновок складений відповідно до вимог ст. 106 ЦПК України, у висновку зазначено, що такий підготовлений для подання до суду, експерт попереджений про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок, доказів про те, що висновок суперечить іншим матеріалам справи відповідач не надав, з клопотанням про призначення повторної експертизи до суду не звертався.
В свою чергу, не спростовують висновки суду першої інстанції про зведення оспорюваного будинку за час спільного проживання сторін по справі, пояснення представника відповідача ОСОБА_3 про те, що будинок по АДРЕСА_1 був збудований у 2011 році до початку проживання сторін однією сім'єю, що підтверджується фотосвітлинами з похорону мами відповідача ОСОБА_2 , оскільки, як зазначено вище, лише 03.04.2018 за № ЛВ 061181140455 у Департаменті Державної архітектурно будівельної інспекції у Львівській області зареєстровано повідомлення ОСОБА_2 про початок виконання будівельних робіт на будівництво індивідуального житлового будинку, господарської будівлі за адресою АДРЕСА_1 , де вид будівництва зазначено як нове, будівельний паспорт виданий відділом містобудування та архітектури Жовківської РДА № 54 від 02.03.2018, при цьому ОСОБА_2 попереджений про відповідальність за подання завідомо неправдивих та недостовірних даних (т. 1 а.с. 15).
В свою чергу, Декларація про готовність вказаного об'єкта до експлуатації зареєстрована у Департаменті Державної архітектурно будівельної інспекції у Львівській області 07.06.2018, за якою на об'єкті виконано всі передбачені будівельним паспортом обсяги робіт з дотриманням відповідних державних будівельних норм, стандартів і правил, вартість основних засобів, які прийняті в експлуатацію становить 748577 грн. (т. 1 а.с. 16-18).
При цьому, як в суді першої інстанції, так і під час апеляційного розгляду справи, сторона відповідача за первісним позовом не зверталася до суду з клопотанням про призначення будівельно-технічної експертизи для встановлення можливого відсотку готовності об"єкту будівництва за адресою АДРЕСА_1 станом на час початку спільного проживання сторін з 01.05.2011, а також на час припинення спільного проживання 25.09.2018, відтак надані та досліджені судом докази дають підстави для висновку, що спірний будинок зведений за час спільного проживання сторін, що було доведено стороною позивача за первісним позовом та встановлено судом.
Також, суд першої інстанції дав правильну оцінку поясненням відповідача ОСОБА_2 про те, що автомобіль OPEL COMBO він придбав 16.03.2013 за особисті кошти, які позичив у колишнього тестя Снігура, визнавши такі пояснення неналежним доказом, оскільки доказів дотримання форми договору позики, визначеного ст. 1047 ЦК України, відповідач суду не надав, при цьому, пояснення свідків, відповідно до ст. 1051 ЦК України, не є належним доказом отримання у позику грошей, відтак суд прийшов правильного висновку, що автомобіль «ОРЕL COMBO», 2009 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 , який 16.03.2013 р. було зареєстровано за відповідачем ОСОБА_2 , є спільною сумісною власністю позивачки ОСОБА_18 та відповідача ОСОБА_2 , як майно, набуте ними за час спільного проживання.
Відповідно до роз"яснень, які викладені у п. 7 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 07.02.2014 року "Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав", розглядаючи позови, пов'язані з правом спільної власності, суди повинні виходити з того, що відповідно до статті 368 ЦК спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю.
У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.
На переконання колегії суддів, визначення ідеальної частки у праві спільної сумісної власності, яка є рівною для всіх її співвласників, без виділу частки або поділу спільного сумісного майна в натурі, має самостійне правове значення, оскільки в результаті визначення розміру часток позивачів припиняється право спільної сумісної власності та виникає право спільної часткової власності.
З врахуванням наведеного, правильним є висновок суду першої інстанції про визнання за ОСОБА_5 та ОСОБА_2 право власності за кожним на 1/2 ідеальну частку житлового будинку та на 1/2 ідеальну частку транспортного засобу марки OPEL COMBO, 2009 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 .
Також, судом встановлено, що 30.08.2018 відповідач ОСОБА_2 спірний житловий будинок та земельну ділянку, на якій він розміщений, подарував своїй доньці ОСОБА_6 , що підтверджується наявним в матеріалах справи Договором дарування житлового будинку та земельної ділянки, посвідченим 30.08.2018 приватним нотаріусом Жовківського районного нотаріального округу Головач О.Р., зареєстрований в реєстрі за №1043.
Відповідно до ч. 1 ст. 202 ЦК України правочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Така дія повинна бути правомірною, а її неправомірність є підставою для визнання правочину недійсним.
Згідно із ст. 717 ЦК України, за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдарованому) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття.
Прийняття обдаровуваним документів, які посвідчують право власності на річ, інших документів, які посвідчують належність дарувальникові предмета договору, або символів речі (ключів, макетів тощо) є прийняттям дарунка (ч. 4 ст. 722 ЦК України).
Згідно із ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені чч. 1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Відповідно до ч.ч. 1, 3 ст, 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.
Пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.
Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України в разі вчинення одним зі співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників.
Згідно із частиною четвертою статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.
Суд першої інстанції встановив, що відповідач у справі ОСОБА_6 знала про факт спільного проживання її батька ОСОБА_2 з ОСОБА_5 однією сім'єю та будівництва спірного будинку за час спільного проживання. Також судом встановлено, що відповідач ОСОБА_6 має свою сім'ю, у спірному будинку ніколи не проживала.
Колегія суддів звертає увагу, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 листопада 2018 року по справі № 372/504/17 відступила від висновків Верховного Суду України щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у раніше прийнятих постановах від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі №6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16, і вважає, що відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення договору про розпорядження спільним нерухомим майном позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369, статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності. При цьому закон не пов'язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору.
Судом встановлено, що позивачка за первісним позовом ОСОБА_5 не знала про укладення оспорюваного договору дарування, не надавала згоду на укладення такого, відтак суд першої інстанції прийшов правильного висновку про визнання недійсним договору дарування житлового будинку та земельної ділянки, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_6 30 серпня 2018 року, посвідченого приватним нотаріусом Жовківського районного нотаріального округу Головач О.Р., зареєстрованого в реєстрі за № 1043, як такого, що не відповідає вимогам ст.ст. 203, 215 ЦК України, оскільки у ОСОБА_2 як у співвласника, який вчинив правочин, були відсутні необхідні повноваження на укладення правочину, при цьому укладення оспорюваного договору призвело до порушення та звуження обсягу права ОСОБА_5 .
В свою чергу, звертаючись із зустрічним позовом до ОСОБА_5 про визнання удаваним правочином договір дарування, посвідчений 29.07.2016 приватним нотаріусом Шайда С.С., за яким ОСОБА_5 набула право власності на земельну ділянку в АДРЕСА_2 , що в дійсності є договором купівлі-продажу, відповідач ОСОБА_2 зазначив, що така земельна ділянка, площею 0.0795 га в АДРЕСА_2 , придбана ОСОБА_5 за його особисті кошти, а під час розгляду справи він з'ясував, що ОСОБА_5 здійснила оформлення права власності даної земельної ділянки шляхом укладення договору дарування 29.07.2016 виключно з метою неможливості в подальшому визнати дане майно спільним сумісним майном.
Відповідно до ст. 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.
За удаваним правочином (стаття 235 ЦК) сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним. До удаваних правочинів наслідки недійсності, передбачені статтею 216 ЦК можуть застосовуватися тільки у випадку, коли правочин, який сторони насправді вчинили, є нікчемним або суд визнає його недійсним як оспорюваний.
З наведеного вбачається, що для визнання правочину удаваним суду слід встановити, що обидві сторони договору діяли свідомо для досягнення якоїсь особистої користі, їх дії направлені на досягнення інших правових наслідків і приховують іншу волю учасників угоди. Наміру однієї сторони на укладення удаваної угоди недостатньо.
Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що позивач за зустрічним позовом не надав належних і допустимих доказів на підтвердження того, що між сторонами правочину виникли інші правовідносини, ніж передбачені договором дарування земельної ділянки та, що воля сторін була спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені укладеним між ними договором, в тому числі ОСОБА_2 не подав докази про те, що ОСОБА_5 сплатила продавцю ОСОБА_7 грошові кошти за придбання земельної ділянки.
Суд правильно прийняв до уваги, що у п. 6 договору дарування обидві сторони підтвердили, що укладення цього договору відповідає їхнім інтересам, умови договору їм зрозумілі і відповідають реальній домовленості сторін, договір не приховує іншого правочину і спрямований на реальне настання наслідків, які обумовлені у ньому. Зміст ст. 235 ЦК України, нотаріусом сторонам роз'яснено, про що сторони зазначили в пп. 12 договору дарування, відтак відсутні підстави для висновку про визнання оспорюваного договору дарування земельної ділянки недійсним, як удаваного правочину.
Доводи апелянта про те, що в день постановлення оскаржуваного рішення 22 січня 2021 року суд не проголошував вступну та резолютивну частини рішення, не відповідають фактичним обставинам справи, оскільки відповідно до протоколу судового засідання від 22.01.2021, о 12:00:27 головуючи суддя Мікула В.Є. вийшов у нарадчу кімнату, і після повернення о 14:46:56 головуючий оголосив короткий текст рішення, а о 14:48:37 закрив судове засідання, при цьому зауваження на протокол судового засідання учасники справи не подавали.
В свою чергу, у ч. 6 ст. 259 ЦПК України визначено, що у виняткових випадках залежно від складності справи складання повного рішення суду може бути відкладено на строк не більш як десять днів, а якщо справа розглянута у порядку спрощеного провадження - не більш як п'ять днів з дня закінчення розгляду справи, при цьому встановлені судом фактичні обставини справи, зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову і т.п., викладається судом у мотивувальній частині рішення, відтак не заслуговують на увагу доводи апелянта про те, що в момент прийняття оскаржуваного рішення суд першої інстанції не здійснив жодної правової оцінки доказів у справі.
Інші доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, а тому підстав для її задоволення немає.
Судом правильно встановлені фактичні обставини справи, вірно застосовано матеріальний закон та дотримана процедура розгляду, передбачена ЦПК України, а тому колегія суддів не вбачає підстав для скасування рішення суду.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки апеляційним судом залишено без задоволення апеляційну скаргу апелянта ОСОБА_4 , відсутні підстави для зміни розподілу судових витрат відповідно до ст. 141 ЦПК України.
Керуючись ст.ст. 259, 367, 368, 372, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд, -
постановив:
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 - залишити без задоволення.
Рішення Жовківського районного суду Львівської області від 22 січня 2021 року, з врахуванням ухвали цього ж суду від 22 березня 2021 року про виправлення описки - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.
Повний текст постанови складений 04 листопада 2021 року.
Головуючий: А.В. Ніткевич
Судді: С.М. Бойко
С.М. Копняк