Справа № 310/10146/21
2-о/310/352/21
Іменем України
05 листопада 2021 року м.Бердянськ
Бердянський міськрайонний суд Запорізької області у складі:
головуючого судді Вірченко О.М.,
при секретарі Мельніченко А.Д.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за заявою ОСОБА_1 , заінтересована особа - Бердянський відділ державної реєстрації актів цивільного стану у Бердянському районі Запорізької області Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро), про встановлення факту смерті,
встановив:
ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про встановлення факту смерті його дружини ОСОБА_2 , мотивуючи свої вимоги наступним. ІНФОРМАЦІЯ_1 в м. Донецьку померла ОСОБА_2 , що підтверджується лікарським свідоцтвом про смерть № 244 від 15 травня 2021 року, довідкою про причину смерті № 244 від 15 травня 2021 року, виданими центральною міською клінічною лікарнею № 6 міста Донецька. Проте даний факт підтверджений документами, які складені без урахування вимог чинного законодавства України. Також заявник зазначив, що встановлення факту смерті дружини йому необхідно для отримання допомоги на поховання, оформлення спадщини. ОСОБА_1 просив суд встановити факт смерті ОСОБА_2 , яка настала ІНФОРМАЦІЯ_1 в м. Донецьку Донецької області.
Заявник, повідомлений належним чином, в судове засідання не з'явився.
Представник заявника надав заяву про розгляд справи без його участі та без участі ОСОБА_1 , вимоги підтримав.
Представник заінтересованої особи Бердянського відділу державної реєстрації актів цивільного стану у Бердянському районі Запорізької області Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) в судове засідання не з'явився, надав заяву про розгляд справи без його участі, заперечень проти заяви ОСОБА_1 не має.
Суд, вивчивши матеріали справи, дослідивши надані письмові докази у сукупності, вважає, що заява підлягає задоволенню на підставі встановлених фактичних обставин справи.
Відповідно до п. 8 ч. 1 ст. 315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту смерті особи в певний час, у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті.
Відповідно до п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» № 5 від 31.03.1995 року заяви про встановлення факту смерті особи в певний час (п. 7 ст. 273 ЦПК України) приймаються до провадження суду і розглядаються за умови подання заявниками документів про відмову органів реєстрації актів громадянського стану в реєстрації події смерті. Заявник зобов'язаний обґрунтувати свою заяву посиланнями на докази, що достовірно свідчать про смерть особи у певний час і за певних обставин. При цьому слід мати на увазі, що встановлення з зазначених підстав факту смерті відрізняється від встановлення факту реєстрації смерті (яке провадиться на підставі п. 4 ст. 273 ЦПК і полягає у з'ясуванні, насамперед, обставин не самої події смерті, а її реєстрації в органах реєстрації актів громадянського стану) та від оголошення особи померлою, яке провадиться за правилами глави 35 ЦПК.
В свою чергу, вимогами частини 1 статті 17 Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» передбачено, що державна реєстрація смерті проводиться органом державної реєстрації актів цивільного стану на підставі: 1) документа встановленої форми про смерть, виданого закладом охорони здоров'я або судово-медичною установою; 2) рішення суду про встановлення факту смерті особи в певний час або про оголошення її померлою.
Відповідно до п. п. 1 п. 5 Правил державної реєстрації актів цивільного стану в Україні, затверджених Наказом МЮУ 18.10.2000 № 52/5 (у ред. Наказу МЮУ 24.12.2010 № 3307/5) передбачено, що підставою для державної реєстрації смерті є: 1) лікарське свідоцтво про смерть, форма якого затверджена наказом Міністерства охорони здоров'я України від 08.08.2006 № 545, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 25.10.2006 за № 1150/13024; 2) фельдшерська довідка про смерть (форма № 106-1/о), форма якої затверджена наказом Міністерства охорони здоров'я України від 08.08.2006 № 545, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 25.10.2006 за № 1150/13024; 3) лікарське свідоцтво про перинатальну смерть; 4) рішення суду про оголошення особи померлою; 5) рішення суду про встановлення факту смерті особи в певний час; 6) повідомлення державного архіву або органів Служби безпеки України у разі реєстрації смерті осіб, репресованих за рішенням несудових та судових органів; 7) повідомлення установи виконання покарань або слідчого ізолятора, надіслане разом з лікарським свідоцтвом про смерть.
З матеріалів справи суд встановив, що заявник ОСОБА_1 є чоловіком ОСОБА_2 , що підтверджується свідоцтвом про укладення шлюбу серії НОМЕР_1 , виданим 15 вересня 1975 року міським відділом ЗАГС м. Шахтарська Донецької області.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 померла в Ленінському районі м. Донецька Донецької області, що підтверджується лікарським свідоцтвом про смерть № 244 від 15 травня 2021 року, довідкою про причину смерті № 244 від 15 травня 2021 року, виданими центральною міською клінічною лікарнею № 6 міста Донецька.
Постановою Верховної ради України №254-УІІІ від 17.03.2015р. «Про визначення окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей тимчасово окупованими територіями» визнано тимчасово окупованими територіями окремі райони, міста, селища і села Донецької та Луганської областей, в тому числі м. Донецьк.
При розгляді цієї справи суд враховує практику Європейського Суду з прав людини, яка відповідно до українського законодавства має застосовуватися судами при розгляді справ як джерело права.
Враховуючи, що отримати свідоцтво про смерть дружини на бланку українського зразка в м. Донецьку Донецької області, яке є територією, на якій органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження у зв'язку з проведенням операції об'єднаних сил, заявник очевидно не може, необхідно застосувати інші механізми, передбачені законами України та нормами міжнародного права, з метою захисту прав, свобод і законних інтересів заявника.
При цьому, в практиці Міжнародного суду ООН сформульовані так звані «намібійські винятки», згідно яких, якщо невизнання документів, виданих окупаційною владою, веде за собою серйозні порушення або обмеження прав громадян, такі документи повинні визнаватися.
Так, у Консультативному висновку Міжнародного суду ООН від 21 червня 1971 року «Юридичні наслідки для держав щодо триваючої присутності Південної Африки у Намібії» зазначено, що держави - члени ООН зобов'язані визнавати незаконність і недійсність триваючої присутності Південної Африки в Намібії, але «у той час як офіційні дії, вчинені урядом Південної Африки від імені або щодо Намібії після припинення дії мандата є незаконними і недійсними, ця недійсність не може бути застосовна до таких дій як, наприклад, реєстрація народжень, смертей і шлюбів».
Європейський суд з прав людини послідовно розвиває цей принцип у своїй практиці. Так, якщо у справі «Лоізіду проти Туречиини» (Loizidou v. Turkey, 18.12.1996, §45) ЄСПЛ обмежився коротким посиланням на відповідний пункт названого висновку Міжнародного суду, то у справах «Кіпр проти Туреччини» (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001) та «Мозер проти Республіки Молдови та Росії» (Mozer v. the Republic of Moldova and Russia, 23.02.2016) він приділив значну увагу аналізу цього висновку та подальшої міжнародної практики. При цьому ЄСПЛ констатував, що «Консультативний висновок Міжнародного Суду, що розуміється в сукупності з виступами і поясненнями деяких членів суду, чітко показує, що в ситуаціях, подібних до тих, що наводяться в цій справі, зобов'язання ігнорувати, не брати до уваги дії існуючих de facto органів та інститутів [окупаційної влади] далеко від абсолютного. Для людей, що проживають на цій території, життя триває. І це життя потрібно зробити більш стерпним і захищеним фактичною владою, включаючи їх суди; і виключно в інтересах жителів цієї території дії згаданої влади, які мають відношення до сказаного вище, не можуть просто ігноруватися третіми країнами або міжнародними організаціями, особливо судами, в тому числі й цим [ЄСПЛ]. Вирішити інакше означало б зовсім позбавляти людей, що проживають на цій території, всіх їх прав щоразу, коли вони обговорюються в міжнародному контексті, що означало б позбавлення їх навіть мінімального рівня прав, які їм належать» (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001, §96). При цьому, за логікою цього рішення, визнання актів окупаційної влади в обмеженому контексті захисту прав мешканців окупованих територій ніяким чином не легітимізує таку владу (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001, §92). Спираючись на сформульований у цій справі підхід, ЄСПЛ у справі «Мозер проти Республіки Молдови та Росії» наголосив, що «першочерговим завданням для прав, передбачених Конвенцією, завжди має бути їх ефективна захищеність на території всіх Договірних Сторін, навіть якщо частина цієї території знаходиться під ефективним контролем іншої Договірної Сторони [тобто є окупованою]» (Mozer v. the Republic of Moldova and Russia, 23.02.2016, §142).
Таким чином, суд вважає за можливе застосувати названі загальні принципи («Намібійські винятки»), сформульовані в рішеннях Міжнародного суду ООН та Європейського суду з прав людини, в контексті оцінки документів про смерть особи, виданих закладами, що знаходяться на окупованій території, як доказів, оскільки суд розуміє, що можливості збору доказів смерті особи на окупованій території можуть бути істотно обмеженими, у той час як встановлення цього факту має істотне значення для реалізації цілої низки прав людини, включаючи право власності (спадкування), право на повагу до приватного та сімейного життя тощо.
Відповідно до роз'яснень п. 18 Постанови Пленуму ВСУ № 5 від 31.03.1995 р. «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» (із змінами, внесеними згідно з постановою Пленуму ВСУ № 15 від 25.05.98) рішення суду про встановлення факту, що має юридичне значення, не замінює собою документів, що видають зазначені органи, а є лише підставою для їх одержання.
Таким чином, заявник не має документу, передбаченого діючим законодавством України, для реєстрації смерті своєї дружини, що унеможливлює отримання ним свідоцтва про смерть в органах державної реєстрації актів цивільного стану України.
Встановлення факту смерті ОСОБА_2 має для ОСОБА_1 юридичне значення, оскільки дозволяє реалізувати свої спадкові права.
За таких обставин, заява ОСОБА_2 підлягає задоволенню, оскільки він є громадянином України, його відносини з померлою ОСОБА_2 підтверджені документами, які містяться в матеріалах справи.
На підставі вищезазначеного та керуючись Законом України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану», ст.ст. 4, 13, 18, 293, 315-319, 352, 354 ЦПК України, суд
вирішив:
Заяву ОСОБА_1 задовольнити.
Встановити факт смерті громадянки України ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , місце народження - село Степанівка, Шахтарський район, Донецька область, Україна, зареєстрованої за адресою: АДРЕСА_1 , місце смерті - Україна, Донецька область, місто Донецьк, Ленінський район, яка настала ІНФОРМАЦІЯ_1 , причина смерті - COVID-19 (лабораторно підтверджений № 9006 від 27 квітня 2021 року).
Ухвалене судом рішення у справах про встановлення факту народження або смерті особи на тимчасово окупованій території України, визначеній Верховною Радою України, підлягає негайному виконанню.
Рішення у справах про встановлення факту народження або смерті особи на тимчасово окупованій території України, визначеній Верховною Радою України, може бути оскаржено в загальному порядку. Оскарження рішення не зупиняє його виконання.
Рішення може бути оскаржене до Запорізького апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Учасник справи, якому рішення суду не було вручено у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому рішення суду.
Суддя О. М. Вірченко