05 листопада 2021 р. № 400/5568/20
м. Миколаїв
Миколаївський окружний адміністративний суд, у складі головуючого судді Лісовської Н.В., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження в письмовому провадженні адміністративну справу
за позовом:ОСОБА_1 , АДРЕСА_1 ,
до відповідача:Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області, вул. Морехідна, 1, м. Миколаїв, 54020,
про:визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 звернувся з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області про визнання протиправною бездіяльності щодо непризначення пенсії за віком, зобов'язання призначити та виплачувати пенсію за віком з урахуванням усього стажу, зазначеного у трудовій книжці, заробітної плати для обчислення пенсії, але в розмірі, не меншому, ніж прожитковий мінімум для непрацездатних осіб, починаючи з дати звернення - 06.08.2014 р., та виплачувати на визначений пенсіонером банківський рахунок.
Ухвалою Миколаївського окружного адміністративного суду від 25.02.2021 р. провадження у справі закрито. Постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 19.05.2021 р. ухвалу суду першої інстанції скасовано, а справу направлено для продовження розгляду.
Ухвалою від 14.07.2021 р. суд прийняв адміністративну справу до провадження та вирішив розглядати її за правилами спрощеного позовного провадження (без виклику сторін).
Свої вимоги позивач обґрунтовує тим, що 06.08.2014 р. представник ОСОБА_1 звернувся до УПФУ в Заводському районі м. Миколаєва із заявою про призначення пенсії за віком. Рішенням УПФУ в Заводському районі м. Миколаєва від 05.11.2014 р. № 67/1 позивачу відмовлено у призначенні пенсії. Разом з тим, постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 22.03.2017 р. по справі № 489/9660/14-а рішення УПФУ в Заводському районі м. Миколаєва від 05.11.2014 р. № 67/1 скасовано та зобов'язано прийняти рішення по заяві ОСОБА_1 від 06.08.2014 р. про призначення пенсії за віком з урахуванням того, що відсутність документів на підтвердження місця проживання (реєстрації) на території України не є підставою для відмови у призначенні пенсії. Листом від 30.05.2017 р. Центральне об'єднане УПФУ м. Миколаєва Миколаївської області повідомило, що рішенням від 19.05.2017 р. № 36/9 позивачу відмовлено у призначені пенсії за віком, оскільки не підтверджено наявність необхідного для призначення пенсії загального страхового стажу (15 років). Як зазначило управління у своєму рішенні, підставою для відмови стали розбіжності у записі імені ОСОБА_1 у наданих ним для призначення пенсії документах. Рішенням Заводського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 03.12.2019 р. по справі № 208/4362/19 встановлено факт належності ОСОБА_1 трудової книжки з датою заповнення 02.09.1971 р., УРСР від 29.04.1971 р., диплому НОМЕР_1 , виданого Харківським автомобільно-дорожнім інститутом від 16.06.1977 р., диплому серія НОМЕР_2 , виданого Куп'янським автотранспортним технікумом Мінавтотранс УРСР від 29.04.1971 р., оформлені на ОСОБА_2 . 03.01.2020 р. представник позивача звернувся до ГУ ПФУ в Миколаївській області із заявою долучити до матеріалів пенсійної справи позивача копію рішення Заводського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 03.12.2019 р. по справі № 208/4362/19 про встановлення факту, що має юридичне значення, розглянути заяву ОСОБА_1 від 06.08.2014 р. про призначення пенсії за віком та прийняти рішення з урахуванням наданого судового рішення. Листом від 21.01.2020 р. ГУ ПФУ в Миколаївській області відмовило ОСОБА_1 у призначенні пенсії за віком, оскільки питання призначення пенсії не було предметом спору у судовому засіданні, прийняти відповідне рішення про призначення пенсії за віком відповідно до заяви від 06.08.2014 р. підстав не має. Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 27.08.2020 р. по справі № 400/2160/20, залишеним без змін постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 07.10.2020 р., у задоволенні позову ОСОБА_1 до ГУ ПФУ в Миколаївській області про визнання протиправною бездіяльності щодо не призначення пенсії за віком та зобов'язання призначити та виплачувати пенсію за віком ОСОБА_1 як не працюючому пенсіонеру, з урахуванням всього стажу, зазначеного в трудовій книжці, заробітної плати для обчислення пенсії, але в розмірі не меншому ніж прожитковий мінімум для непрацездатних осіб, починаючи з дати звернення - 06.08.2014 р., та виплачувати на визначений пенсіонером банківський рахунок - відмовлено. 04.11.2020 р. представник позивача звернувся до відповідача із заявою про призначення пенсії за віком. Відповідач листом від 23.11.2020 р. роз'яснив, що не надано документу, що засвідчує місце проживання заявника в Україні. Призначити пенсію можливо при виконанні вимоги п. 2.22 Порядку № 22-1. Така бездіяльність відповідача, на думку позивача, є протиправною.
Відповідач 12.08.2021 р. подав відзив на позов, в якому зазначив, що звернення від 04.11.2020 р. складено в довільній формі відповідно до Закону України "Про звернення громадян". Відповідь на звернення надано листом від 23.11.2020 р., яким позивача повідомлено про відсутність підстав для прийняття рішення про призначення пенсії за віком у зв'язку з ненаданням документу, який би засвідчував місце проживання заявника в Україні. Крім того, щодо вимоги про зобов'язання призначити та виплачувати пенсію з 06.08.2014 р. позивачем пропущено строк звернення до суду.
З'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, дослідивши матеріали, що містяться у справі, суд встановив наступне:
Позивач є громадянином України, на час першого звернення за призначенням пенсії 06.08.2014 р. вік ОСОБА_1 склав 63 роки (а. с. 8).
Згідно трудової книжки страховий стаж склав 24 роки 5 місяців 29 днів та відповідно до ч.1 ст. 26 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (далі - Закон № 1058) позивач набув право на признання пенсії за віком.
06.08.2014 р. представник позивача звернувся до УПФУ в Заводському районі м. Миколаєва із заявою про призначення пенсії за віком (а. с. 11).
Рішенням УПФУ в Заводському районі м. Миколаєва від 05.11.2014 р. № 67/1 позивачу відмовлено у призначенні пенсії.
Постановою Ленінського районного суду м. Миколаєва від 09.08.2016 р. у справі № 489/9690/14-а визнано протиправним рішення УПФУ в Заводському районі м. Миколаєва від 05.11.2014 р. № 67/1 щодо відмови у призначенні пенсії за віком ОСОБА_1 через відсутність документів щодо підтвердження місця проживання (реєстрації) на території України та зобов'язано УПФУ в Заводському районі м. Миколаєва прийняти по суті рішення щодо призначення пенсії за віком ОСОБА_1 , починаючи з 06.08.2014 р., на підставі документів, доданих до заяви про призначення пенсії (а. с. 16-17).
Постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 22.03.2017 р. по справі № 489/9660/14-а постанову Ленінського районного суду м. Миколаєва від 09.08.2016 р. змінено та викладено її резолютивну частину в наступній редакції: "Адміністративний позов ОСОБА_1 та ОСОБА_3 задовольнити частково. Рішення управління Пенсійного фонду України в Заводському районі м. Миколаєва від 5 листопада 2014 року №№ 67/1, 67/2 скасувати. Зобов'язати управління Пенсійного фонду України в Заводському районі м. Миколаєва прийняти рішення по заявам ОСОБА_1 та ОСОБА_3 від 6 серпня 2014 року про призначення пенсії за віком з урахуванням того, що відсутність документів на підтвердження місця проживання (реєстрації) на території України не є підставою для відмови у призначенні пенсії. В задоволенні решти позовних вимог відмовити. В іншій частині постанову Ленінського районного суду м. Миколаєва від 9 серпня 2016 року - залишити без змін." (а. с. 18-19).
На виконання постанови Одеського апеляційного адміністративного суду від 22.03.2017 р. по справі № 489/9660/14-а відповідач листом від 30.05.2017 р. № 118-А-01 повідомив, що рішенням управління від 19.05.2017 р. № 36/9 ОСОБА_1 відмовлено у призначені пенсії за віком, оскільки не підтверджено наявність у заявника необхідного для призначення пенсії загального страхового стажу (15 років).
Підставою для відмови стали розбіжності у записі імені ОСОБА_2 у наданих ним для призначення пенсії документах. Так, у трудовій книжці від 02.09.1971 р., дипломі серія НОМЕР_3 від 29.04.1971 р., дипломі серія НОМЕР_4 від 16.06.1977 р. ім'я ОСОБА_2 зазначено як " ОСОБА_4 ". В архівній довідці від 21.11.2013 р. № 3102 про роботу на заводі " ОСОБА_5 ", наданої ТОВ "Аврора і Ко", що видана на підставі особової картки, значиться ім'я " ОСОБА_6 ".
Рішенням Заводського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 03.12.2019 р. по справі № 208/4362/19 встановлено факт належності ОСОБА_1 трудової книжки з датою заповнення 02.09.1971 р., УРСР від 29.04.1971 р., диплому НОМЕР_1 , виданого Харківським автомобільно-дорожнім інститутом від 16.06.1977 р., диплому серія НОМЕР_2 , виданого Куп'янським автотранспортним технікумом Мінавтотранс УРСР від 29.04.1971 р., оформлені на ОСОБА_2 .
03.01.2020 р. представник позивача звернувся до відповідача із заявою долучити до матеріалів пенсійної справи позивача копію рішення Заводського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 03.12.2019 р. по справі № 208/4362/19 про встановлення факту, що має юридичне значення, розглянути заяву ОСОБА_1 від 06.08.2014 р. про призначення пенсії за віком та прийняти рішення з урахуванням наданого судового рішення.
Листом від 21.01.2020 р. № 172-К-07 відповідач повідомив про те, що до матеріалів пенсійної справи долучено рішення Заводського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 03.12.2019 р. у справі № 2085/4362/19. Також, зазначено, що оскільки питання призначення пенсії не було предметом спору в судовому засіданні, прийняти відповідне рішення про призначення пенсії за віком відповідно до заяви від 06.08.2014 р. підстав немає. Роз'яснено, що з питання призначення пенсії за віком, з урахуванням рішення Заводського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 03.12.2019 р. у справі № 2085/4362/19, ОСОБА_2 або його законний представник має право звернутися до відділу обслуговування громадян м. Миколаєва (сервісний центр) із відповідною заявою (форму заяви затверджено Порядком № 22-1).
Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 27.08.2020 р. по справі № 400/2160/20, залишеним без змін постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 07.10.2020 р., у задоволенні позову ОСОБА_1 до ГУ ПФУ в Миколаївській області про визнання протиправною бездіяльності щодо не призначення пенсії за віком та зобов'язання призначити та виплачувати пенсію за віком ОСОБА_1 як не працюючому пенсіонеру, з урахуванням всього стажу, зазначеного в трудовій книжці, заробітної плати для обчислення пенсії, але в розмірі не меншому ніж прожитковий мінімум для непрацездатних осіб, починаючи з дати звернення - 06.08.2014 р., та виплачувати на визначений пенсіонером банківський рахунок - відмовлено (а. с. 45-52).
04.11.2020 р. представник позивача звернувся до відповідача із заявою про призначення пенсії за віком (а. с. 12).
Відповідач листом від 23.11.2020 р. роз'яснив, що не надано документу, що засвідчує місце проживання заявника в Україні. Призначити пенсію можливо при виконанні вимоги п. 2.22 Порядку № 22-1 (а. с. 14).
Таким чином, фактично позивачу відмовлено у призначенні пенсії за віком лише з підстави ненадання документу, що засвідчує його місце проживання в Україні. Інших підстав, зокрема, щодо відсутності необхідного стажу відповідач у листі від 23.11.2020 р. не зазначив.
Право на соціальний захист відноситься до основоположних прав і свобод, які гарантуються державною і за жодних умов не можуть бути скасовані, а їх обмеження не допускається, крім випадків, передбачених Конституцією України (статті 22 та 64).
Європейська соціальна хартія (переглянута) від 03.05.1996 р., ратифікована Законом України від 14.09.2006 р. № 137-V, яка набрала чинності з 01.02.2007 р., визначає, що кожна особа похилого віку має право на соціальний захист (п. 23 ч. І). Ратифікувавши Хартію, Україна взяла на себе міжнародне зобов'язання запроваджувати усіма відповідними засобами досягнення умов, за яких можуть ефективно здійснюватися права та принципи, що закріплені у частині І Хартії.
Отже, право особи на отримання пенсії як складова частина права на соціальний захист є її конституційним правом, яке гарантується, в тому числі, міжнародними зобов'язаннями України.
Особливою формою здійснення права на пенсію є пенсійні правовідносини, які водночас виступають як один із видів суспільних відносин. Пенсійні правовідносини розглядаються як особлива форма соціальної взаємодії, що об'єктивно виникає в суспільстві відповідно до закону, учасники якої мають взаємні кореспондуючі права та обов'язки і реалізують їх з метою задоволення своїх потреб та інтересів в особливому порядку, який не заборонений державою чи гарантований і охороняється нею в особі певних органів.
Згідно з ч. 3 ст. 25 Конституції України Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами.
Статтею 46 Конституції України встановлено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Крім того, суд зазначає, що пенсії за віком відповідають ознакам такої категорії як власність, а тому не залежать від місця проживання особи пенсіонера, а її протиправне позбавлення буде порушенням гарантій, передбачених ч. 4 ст. 41 Конституції України, відповідно до якої ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності; право приватної власності є непорушним.
Поряд з цим, відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 92 Конституції України виключно законами України визначаються, зокрема, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення.
Порядок нарахування та виплати пенсії регламентовано Законом № 1058 та іншими нормативно-правовими актами.
Відповідно до ст. 3 Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування право на забезпечення за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням згідно з цими Основами мають застраховані громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства та члени їх сімей, які проживають в Україні, якщо інше не передбачено законодавством України, а також міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Згідно з п. 1 ч. 1 та ч. 4 ст. 8 Закону № 1058 право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені у статті 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом.
Іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, мають право на отримання пенсійних виплат і соціальних послуг із системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування нарівні з громадянами України на умовах та в порядку, передбачених цим Законом, якщо інше не передбачено міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Аналізуючи зазначені норми права, суд приходить до висновку, що, за загальним правилом, право на призначення (перерахунок, поновлення) пенсії мають громадяни України незалежно від місця проживання та іноземці і особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, на умовах та порядку, передбачених законодавством або міждержавними угодами.
Зазначений підхід узгоджується із позицією Верховного Суду, висловленою у постанові від 30.01.2020 р. у справі № 489/5194/16-а.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 49 Закону № 1058 виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється:
1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості;
2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України;
3) у разі смерті пенсіонера;
4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд;
5) в інших випадках, передбачених законом.
Згідно зі ст. 51 Закону № 1058 у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від'їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Рішенням Конституційного Суду України від 07.10.2009 р. № 25-рп/2009 п. 2 ч. 1 ст. 49, друге речення ст. 51 Закону № 1058 щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційним). Зазначені положення Закону № 1058 втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
З приводу позиції відповідача про те, що у позивача відсутня реєстрація на території України суд виходить з такого.
Згідно з ч. 2 ст. 2 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" реєстрація міста проживання чи міста перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.
Відповідно до ст. 24 Конституції України не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Отже, кожен громадянин України, включаючи пенсіонерів, має право на вибір свого місця проживання, зі збереженням усіх конституційних прав.
Тому позивач, незалежно від його проживання в державі Ізраїль, вправі користуватися всіма своїми конституційними правами, у тому числі й на пенсійне забезпечення.
Як зазначено в п. 3.3. рішення Конституційного Суду України № 25-рп/2009 оспорюваними нормами Закону № 1058 держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій, право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.
Тобто, виходячи з чинного пенсійного законодавства, особа має право на отримання заробленої та призначеної пенсії незалежно від місця її проживання.
Імперативність заборони обмежувати чи позбавляти можливості реалізації громадянами України їх конституційного права на соціальне забезпечення у взаємозв'язку з дійсним місцем проживання особи також кореспондується з правовою позицією Європейського Суду з прав людини, викладеною в п. 52 рішення у справі № 10441/06 "Пічкур проти України" від 07.02.2014 р.
Також, у п. 3 рішення Конституційного Суду України від 07.10.2009 р. № 25-рп/2009 зазначено, що п. 2 ч. 1 ст. 49 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" створено правову ситуацію, у якій громадяни, які працювали на території України, сплачували страхові внески і отримали право на пенсію, але обрали постійним місцем проживання державу, з якою Україна не уклала міжнародний договір щодо виплати громадянам України пенсій, зароблених в Україні, позбавлені можливості їх одержувати. При цьому наголошується, що вказані положення Закону суперечать приписам Конституції України щодо неможливості скасування конституційних прав і свобод, рівності конституційних прав і свобод громадян незалежно від місця проживання, гарантування піклування та захисту громадянам України, які перебувають за її межами, права громадян на соціальний захист у старості.
Отже, виходячи з правової, соціальної природи пенсій, право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватись з такою умовою, як постійне проживання в Україні або відсутність міжнародного договору, ратифікованого Верховною Радою України; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія - в Україні чи за її межами, що також передбачено у ст. 46 Конституції України.
Зазначена позиція неодноразово була висловлена Верховним Судом за подібних обставин, зокрема, у справі від 14.02.2019 р. у справі № 766/15025/16-а. У вказаній справі Верховний Суд сформулював наступні висновки:
1) право на соціальний захист належить до основоположних прав і свобод, які гарантуються державою, і за жодних умов не можуть бути скасовані, а їх обмеження не допускається, крім випадків, передбачених Конституцією України;
2) іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими ж правами та свободами, а також несуть такі ж обов'язки, як і громадяни України - за винятками, установленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України;
3) держава гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами;
4) громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом;
5) право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають громадяни України, застраховані згідно із Законом № 1058 та які досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку, мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені в статті 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом;
6) іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, мають право на отримання пенсійних виплат і соціальних послуг із системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування нарівні з громадянами України на умовах та в порядку, передбачених цим Законом, якщо інше не передбачене міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України;
7) реєстрація місця проживання чи місця перебування особи за межами України або її відсутність (спірність) не може бути умовою для обмеження реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження (перегляду, відтермінування тощо);
8) не може бути привілеїв чи обмежень у механізмі реалізації конституційного права на соціальний захист, зокрема, за ознаками етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання або іншими ознаками.
В подальшому, Верховний Суд підтверджував вказану позицію в постановах від 13.06.2019 р. у справі № 204/1134/17, від 30.09.2019 р. у справі № 475/164/17 та від 01.10.2019 р. у справі № 804/3646/18.
Позивачу відмовлено у призначенні пенсії за віком лише з підстави ненадання документу, що засвідчує його місце проживання в Україні. Інших підстав відповідач у листі від 23.11.2020 р. не зазначив.
З такою позицією відповідача суд не погоджується, виходячи з наступного.
Згідно з положеннями п. 2.9 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", затвердженого постановою Правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 р. № 22-1 (далі - Порядок № 22-1), особа, яка звертається за пенсією (незалежно від виду пенсії), повинна пред'явити паспорт (або інший документ, що засвідчує цю особу, місце її проживання (реєстрації) та вік).
Документи мають бути чинними (дійсними) на дату їх подання.
Документи, видані компетентними органами іноземних держав щодо громадян України, іноземців і осіб без громадянства, визнаються дійсними в Україні за наявності легалізації, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Документи, складені іноземною мовою, подаються разом з їх перекладами українською мовою, засвідченими в установленому порядку, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Відповідно до ч. 1 ст. 13 Закону України "Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус" документи, оформлення яких передбачається цим Законом із застосуванням засобів Реєстру (далі - документи Реєстру), відповідно до їх функціонального призначення поділяються на:
1) документи, що посвідчують особу та підтверджують громадянство України: а) паспорт громадянина України; б) паспорт громадянина України для виїзду за кордон; в) дипломатичний паспорт України; г) службовий паспорт України; ґ) посвідчення особи моряка; д) посвідчення члена екіпажу; е) посвідчення особи на повернення в Україну; є) тимчасове посвідчення громадянина України;
2) документи, що посвідчують особу та підтверджують її спеціальний статус: а) посвідчення водія; б) посвідчення особи без громадянства для виїзду за кордон; в) посвідка на постійне проживання; г) посвідка на тимчасове проживання; ґ) картка мігранта; д) посвідчення біженця; е) проїзний документ біженця; є) посвідчення особи, яка потребує додаткового захисту; ж) проїзний документ особи, якій надано додатковий захист.
До заяви про призначення пенсії від 06.08.2014 р. представник позивача додавав копію паспорту громадянина України для виїзду за кордон на ім'я ОСОБА_1 . Паспорт виданий 17.03.2014 р. і дійсний до 17.03.2024 р. (а. с. 8).
Таким чином, підстави для відмови у призначенні позивачу пенсії, вказані відповідачем у листі від 23.11.2020 р., є необґрунтованими.
З огляду на викладене, суд вважає протиправною бездіяльність відповідача щодо непризначення позивачу пенсії за віком, а тому позовні вимоги в цій частині належить задовольнити.
Щодо позовної вимоги про зобов'язання призначити та виплачувати пенсію за віком з урахуванням усього стажу, зазначеного у трудовій книжці, заробітної плати для обчислення пенсії, але в розмірі, не меншому, ніж прожитковий мінімум для непрацездатних осіб, починаючи з дати звернення - 06.08.2014 р., та виплачувати на визначений пенсіонером банківський рахунок, суд зазначає таке.
Вперше за призначенням пенсії позивач звернувся 06.08.2014 р., досягши пенсійного віку (повних 63 роки). Перша відмова пенсійного органу була з підстав відсутності документів на підтвердження місця проживання (реєстрації) на території України. Висновки суду щодо необґрунтованості такої підстави наведені судом вище.
Друга відмова у призначенні пенсії була з підстав не підтвердження наявності необхідного для призначення пенсії загального страхового стажу (15 років). Дана підстава усунута рішенням Заводського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 03.12.2019 р. по справі № 208/4362/19, яким встановлено факт належності ОСОБА_1 трудової книжки з датою заповнення 02.09.1971 р., УРСР від 29.04.1971 р., диплому НОМЕР_1 , виданого Харківським автомобільно-дорожнім інститутом від 16.06.1977 р., диплому серія НОМЕР_2 , виданого Куп'янським автотранспортним технікумом Мінавтотранс УРСР від 29.04.1971 р., оформлені на ОСОБА_2 . Копію зазначеного рішення суду надано відповідачу для долучення до матеріалів пенсійної справи.
Таким чином, на час розгляду справи у відповідача в наявності є всі документи для призначення позивачу пенсії за віком. Заява встановленої форми подавалась і 06.08.2014 р., і 04.11.2020 р. (а. с. 11-12). Вимоги щодо віку та страхового стажу позивачем дотримані.
Отже, підстави для відмови у призначенні пенсії позивачу відсутні.
Щодо строку, з якого належить призначити пенсію, суд виходить з того, що пенсія призначається з дати звернення.
Твердження відповідача щодо пропуску строку звернення з позовними вимогами в цій частині суд відхиляє, оскільки з 2014 року (більше семи років) позивач постійно перебуває у процесі оскарження рішень та бездіяльності пенсійного органу. Такий тривалий період викликаний не зволіканням чи бездіяльністю самого позивача, а строком розгляду справ у судах та постійними відмовами пенсійного органу з різних підстав.
Враховуючи обставини, встановлені у даній справі та за наслідками попередніх судових розглядів, суд вважає справедливим та обґрунтованим виникнення у позивача права на призначення пенсії саме з 06.08.2014 р.
Водночас, суд не визначає розмір призначеної пенсії та порядок її виплати, а тому позовні вимоги в частині зобов'язання призначити пенсію в розмірі, не меншому, ніж прожитковий мінімум для непрацездатних осіб, та виплачувати на визначений пенсіонером банківський рахунок не належать задоволенню. Права позивача в цій частині ще не порушені, оскільки пенсію буде призначено лише на виконання рішення суду. Призначення пенсії матиме наслідком її виплату.
Статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідач не довів правомірності оскаржуваної бездіяльності, що є підставою для часткового задоволення позову.
Судові витрати по справі відсутні, оскільки ухвалою від 09.12.2020 р. (а. с. 37-38) позивача звільнено від сплати судового збору за подання позову.
Керуючись ст. 2, 19, 139, 241, 244, 242-246, 263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
1. Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_5 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області (вул. Морехідна, 1, м. Миколаїв, 54020, ідентифікаційний код 13844159) про визнання протиправною бездіяльності щодо непризначення пенсії за віком, зобов'язання призначити та виплачувати пенсію за віком з урахуванням усього стажу, зазначеного у трудовій книжці, заробітної плати для обчислення пенсії, але в розмірі, не меншому, ніж прожитковий мінімум для непрацездатних осіб, починаючи з дати звернення - 06.08.2014 р., та виплачувати на визначений пенсіонером банківський рахунок - задовольнити частково.
2. Визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області щодо непризначення пенсії за віком ОСОБА_1 .
3. Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області призначити ОСОБА_1 пенсію за віком, починаючи з дати звернення - 06.08.2014 р.
4. У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга може бути подана до П'ятого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.
Дата складення повного судового рішення 05.11.2021 р.
Суддя Н. В. Лісовська