Іменем України
04 листопада 2021 року
Київ
справа №140/3209/19
адміністративне провадження № К/9901/13836/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Білоуса О.В.,
суддів - Блажівської Н.Є., Желтобрюх І.Л.,
розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 5 грудня 2019 року (головуючий суддя Дмитрук В.В.) та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 16 березня 2020 року (головуючий суддя Довга О.І., судді - Глушко І.В., Матковська З.М.) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Волинській області про визнання протиправною та скасування вимоги,
У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Головного управління ДПС у Волинській області (далі - ГУ ДПС у Волинській області), в якому просив визнати протиправною та скасувати Вимогу про сплату боргу (недоїмки) у розмірі 23785,08 грн від 9 серпня 2019 року №Ф-10659-55.
На обґрунтування позову зазначав, що у податкового органу не було підстав для формування та направлення йому вимоги, оскільки на порушення приписів Закону України від 8 липня 2010 року № 2464-VI «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» (далі - Закон № 2464-VI) не було проведено перевірку ОСОБА_1 з питань правильності нарахування та сплати єдиного внеску, звітності, що подається платниками до органів доходів і зборів, бухгалтерських та інших документів, що підтверджують суми виплат (доходу), на суми яких (якого) відповідно до Закону №2464-VI нараховується єдиний внесок. Крім того, позивач вказав, що з 21 січня 2015 року по 12 липня 2019 року та з 14 серпня 2019 року працює водієм автотранспортних засобів Товариства з обмеженою відповідальністю ВТП «Санрайз» ЛТД. Тобто, у розумінні Закону №2464-VI протягом 2017 - 2019 років позивач був застрахованою особою і єдиний внесок за нього регулярно нараховував та сплачував роботодавець.
Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 5 грудня 2019 року, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 16 березня 2020 року, у задоволенні позову відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що фізичні особи-підприємці, у тому числі і ті, які є одночасно найманими працівниками, не залежно від отриманого доходу, не звільняються від сплати єдиного внеску та подання обов'язкової звітності за себе, як фізичної особи-підприємця. Сплата єдиного соціального внеску у такому разі не здійснюється подвійно, адже за фізичну особу-підприємця, який працює найманим працівником у юридичній особі, сплата єдиного соціального внеску здійснюється роботодавцем (утримань єдиного внеску із заробітної плати немає), а фізична особа-підприємець платить за себе єдиний внесок лише згідно бази нарахування внеску для фізичної особи-підприємця.
Зазначена позиція підтримана Восьмим апеляційним адміністративним судом, який за результатом апеляційного перегляду залишив рішення суду першої інстанції без змін.
Не погоджуючись із зазначеними рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просив рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати, ухвалити нове рішення про задоволення позову. Зокрема, у скарзі посилається на те, що суди попередніх інстанцій застосували норми Закону №2464-VI без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 27 листопада 2019 року (справа №160/3114/19), від 23 січня 2020 року (справа №480/4656/18) та від 4 грудня 2019 року у справі №440/2149/19. На думку позивача, у розумінні Закону №2464-VI протягом 2017 - 2019 років він був застрахованою особою і єдиний внесок за нього регулярно нараховував та сплачував роботодавець у розмірі не менше мінімального, що виключає виникнення обов'язку по сплаті єдиного внеску як підприємцем, який не здійснює господарської діяльності.
ГУ ДПС у Волинській області, скориставшись своїм правом надало до суду відзив на касаційну скаргу, в якому, посилаючись на встановлені обставини та висновки оскаржуваних судових рішень зазначило, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій прийняті з дотриманням норм матеріального та процесуального права, у зв'язку з чим просило відмовити у задоволенні касаційної скарги, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишити без змін.
Заслухавши суддю-доповідача, переглянувши судові рішення першої та апеляційної інстанцій в межах доводів і вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла висновку про задоволення касаційної скарги.
Предметом спору у цій справі є оцінка правомірності вимоги з огляду на наявність у позивача як фізичної особи-підприємця обов'язку сплачувати ЄСВ у мінімальному розмірі, якщо протягом 2017-2019 років він був найманим працівником та його роботодавець сплачував за нього ЄСВ у сумі, що не була меншою за мінімальний розмір.
Спір з аналогічними обставинами та правовідносинами був предметом неодноразового розгляду Верховним Судом, який сформував усталену практику у подібних правовідносинах. Так, у постанові від 27 листопада 2019 року у справі №160/3114/19 та в подальшому у постанові від 4 грудня 2019 року у справі №440/2149/19 Верховний Суд, проаналізувавши норми ПК України та Закону №2464-VI, дійшов висновку, що платниками єдиного соціального внеску є, зокрема, фізичні особи-підприємці. Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою господарської діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ. Отже, саме дохід особи від господарської діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов'язок особи самостійно визначити цю базу, але її розмір не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.
Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов'язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
З урахуванням особливостей форми діяльності самозайнятих осіб, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов'язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.
Отже, особа, яка провадить господарську діяльність, вважається самозайнятою особою і зобов'язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем у розмірі не меншому за мінімальний.
Постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку немає.
Під час розгляду справи суди першої та апеляційної інстанцій не врахували зазначеного висновку Верховного Суду, що призвело до неправильного вирішення справи.
За встановленими судами попередніх інстанцій обставинами, ОСОБА_1 з 21 січня 2015 року працює водієм автотранспортних засобів Товариства з обмеженою відповідальністю ВТП «Санрайз» ЛТД, тобто протягом 2017 - 2019 років був найманим працівником. У цей період роботодавець сплачував за позивача єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування у розмірах, визначених законодавством, що не заперечується ГУ ДПС у Волинській області.
Доказів отримання позивачем у цей період доходів від провадження господарської діяльності судами не встановлено. ГУ ДПС у Волинській області у відзиві на касаційну скаргу, а так само у письмових заявах по суті справи під час її розгляду судами попередніх інстанцій про наявність таких доходів не зазначало, у зв'язку з чим відповідно до частини першої статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України, обставини відсутності у позивача протягом 2017 - 2019 років доходу від власної господарської діяльності окремо від доходів, отриманих від ТОВ ВТП «Санрайз» ЛТД, не підлягають доказуванню.
Таким чином, оскільки єдиною метою збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством саме прав фізичних осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування, то у розумінні Закону №2464-VI, ОСОБА_1 є застрахованою особою, і єдиний внесок за нього у період, за який прийнято оскаржувану вимогу (2017 - 2019 роки), нараховував та сплачував роботодавець у розмірі не менше мінімального, що виключає обов'язок по сплаті у цей період єдиного внеску позивачем ще і як фізичною особою-підприємцем, яка має право провадити господарську діяльність, проте не отримувала дохід від неї.
Отже, за наведених вище мотивів, оскаржувану вимогу не можна вважати правомірною, а тому суди попередніх інстанцій внаслідок неправильного застосування норм матеріального права дійшли помилкового висновку щодо відмови у задоволенні позову про визнання її протиправною та про її скасування.
Також спірним у цій справі було питання наявності у позивача статусу платника єдиного внеску відповідно до пункту 4 частини першої статті 4 Закону №2464-VІ і, як наслідок, наявності обов'язку сплачувати єдиний внесок у мінімальному розмірі. Позивач посилався на те, що набув статусу суб'єкта підприємницької діяльності та отримав відповідне свідоцтво про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи до 1 липня 2004 року, тобто до набрання чинності Закону України від 15 травня 2003 року №755-IV «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» (далі - Закон №755-IV)), але не звертався до державного реєстратора з реєстраційною карткою про включення відомостей про нього до ЄДР відповідно до вимог цього Закону.
Суд першої інстанції, а також Восьмий апеляційний адміністративний суд, відхиляючи зазначені доводи позивача, виходили з того, що в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань містяться відомості про ОСОБА_1 .
При цьому, суд касаційної інстанції позбавлений можливості перевірити правильність застосування судами Закону №755-IV, оскільки суди попередніх інстанцій належним чином не встановили підстав, за яких відповідний запис було внесено до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань: за заявою особи чи в автоматичному порядку.
Відповідно, для констатації застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права без урахування висновків Верховного Суду недостатніми є встановлені у справі обставини.
Водночас, враховуючи, що під час касаційного перегляду знайшли своє підтвердження доводи позивача про застосування судами норм Закону №2464-VI, без урахування висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 4 грудня 2019 року у справі №440/2149/19, що має наслідком скасування судових рішень і ухвалення нового про задоволення позову.
Відповідно до частини першої статті 351 Кодексу адміністративного судочинства України, суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.
Згідно із частиною шостою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.
За приписами частини першої статті 139 вказаного Кодексу, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Як вбачається з матеріалів справи позивачем у цій справі сплачено судовий збір: за подання позовної заяви - 768,40 грн, згідно з квитанцією №2296 від 30 жовтня 2019 року (а.с. 2); за подання апеляційної скарги - 1152,60 грн, згідно з квитанцією №41295 від 24 грудня 2019 року (а.с. 46); за подання касаційної скарги - 1536,80 грн, згідно з квитанцією №11-3400794/С від 11 червня 2020 року.
Отже, за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень - Головного управління ДПС у Волинській області (код ЄДРПОУ 43143484), підлягають відшкодуванню на користь позивача судові витрати по сплаті судового збору у загальній сумі 3457,80 грн.
Керуючись статтями 3, 139, 341, 345, 349, 351, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України,
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Волинського окружного адміністративного суду від 5 грудня 2019 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 16 березня 2020 року скасувати.
Ухвалити нову постанову, якою адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити.
Визнати протиправною та скасувати вимогу Головного управління ДФС у Волинській області №Ф-10659-55 від 09 серпня 2019 року про сплату боргу (недоїмки) у сумі 23785,08 грн.
Стягнути на користь ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Волинській області (місцезнаходження: 43010, місто Луцьк, Київський майдан, будинок 4, код ЄДРПОУ 43143484) судові витрати на сплату судового збору у сумі 3457 (три тисячі чотириста п'ятдесят сім) гривень 08 коп.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач О.В.Білоус
Судді Н.Є.Блажівська
І.Л.Желтобрюх