Постанова
Іменем України
03 листопада 2021 року
м. Київ
справа № 752/20888/19
провадження № 61-11018св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
третя особа - Шевченківська районна в місті Києві державна адміністрація,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 14 липня 2020 року в складі судді Шевченко Т. М. та постанову Київського апеляційного суду від 24 березня 2021 року в складі колегії суддів: Музичко С. Г., Болотова Є. В., Лапчевської О. Ф.,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2020 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , в якому просила позбавити батьківських прав відповідача щодо малолітнього сина ОСОБА_3 .
Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з січня 2013 року по квітень 2018 року перебували у зареєстрованому шлюбі. ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народився син - ОСОБА_3 . Позивач вказує, що у період шлюбу відповідач неодноразово застосовував до неї фізичну силу, внаслідок чого вона підлягала госпіталізації. За фактом одного із таких побиттів відносно відповідача порушено кримінальне провадження, обвинувальний акт по обвинуваченню відповідача за частиною другою статті 125 Кримінального кодексу України (далі - КК України) направлено на розгляд до суду. Позивач зазначає, що вказані події негативно вплинули на їх малолітнього сина, оскільки останній неодноразово був свідком побиття матері. Позивач вважає, що наявні всі обставини, зокрема, протиправна поведінка відповідача, чисельні випадки застосування ним домашнього насильства, для позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав щодо сина - ОСОБА_3 .
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 14 липня 2020 року позов ОСОБА_1 залишено без задоволення.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що беззаперечних доказів, які свідчать про ухилення відповідача від виконання своїх батьківських обов'язків щодо сина, його винної поведінки, вчинення протиправних дій щодо дитини, позивачем суду не надано. Також судом враховано, що наявність конфліктних стосунків між сторонами у справі не є підставою, яка визначена законодавством України, для позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав щодо його малолітнього сина ОСОБА_3 , та те, що батько дитини проти позбавлення батьківських прав заперечує. Суд також не взяв до уваги висновок органу опіки та піклування про доцільність позбавлення відповідача батьківських прав, оскільки його зміст недостатньо обґрунтований та суперечить інтересам дитини.
Постановою Київського апеляційного суду від 24 березня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 14 липня 2020 року - без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позову, оскільки у справі відсутні достатні докази на підтвердження ухилення відповідача від утримання сина та вчинення неправомірних дій щодо дитини. Наявність конфліктних та неприязних стосунків між батьками дитини не може бути підставою для позбавлення батьківських прав.
Апеляційний суд погодився із мотивами районного суду щодо необґрунтованості висновку органу опіки та піклування про доцільність позбавлення відповідача батьківських прав. Судом враховано, що із вказаного висновку неможливо встановити, яким чином позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 сприятиме захисту прав та інтересів дитини. Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що матеріали справи не містять доказів, які б свідчили про наявність підстав для застосування до відповідача такої виключної міри як позбавлення батьківських прав щодо малолітнього сина, оскільки позивачем не надано належних та допустимих доказів, які б підтверджували, що відповідач умисно та злісно ухиляється від виконання своїх батьківських обов'язків.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
30 червня 2021 року ОСОБА_1 надіслала засобами поштового зв'язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 14 липня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 24 березня 2021 року.
У касаційній скарзі позивач просить суд касаційної інстанції скасувати на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 14 липня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 24 березня 2021 року, і ухвалити нове рішення про задоволення позову або направлення справи до суду апеляційної інстанції на новий розгляд.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 14 липня 2021 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано її матеріали з суду першої інстанції.
Указана справа надійшла до Верховного Суду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що судами не було надано належної оцінки наявним доказами, зокрема, вчинення протиправних дій щодо позивача, а також вчинення інших дій, які негативно впливали на стан здоров'я сина. Відповідач ОСОБА_2 не бере участі в утриманні дитини, не виконує обов'язків як батько та своїми діями постійно наражає дитину на ризики фізичного та морально-психологічного тиску, поводиться небезпечно по відношенню до дитини. Зазначає про дорожньо-транспортну пригоду, що сталась внаслідок керування ОСОБА_2 автомобілем в стані алкогольного сп'яніння, де знаходився і син. Суди помилково вважали недостатньо аргументованим висновок органу опіки та піклування про доцільність позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 . Судами не було враховано пункт 16 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав» від 30 березня 2007 року № 3, а саме, що особи можуть бути позбавлені батьківських прав лише щодо дитини, яка не досягла вісімнадцяти років, і тільки з підстав, передбачених статтею 164 Сімейного кодексу України (далі - СК України). Ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками. Жорстоке поводження полягає у фізичному або психічному насильстві, застосуванні недопустимих методів виховання, приниженні людської гідності дитини тощо.
Апеляційний суд безпідставно відхилив її заяву про відкладення судового засідання 24 березня 2021 року, оскільки позивач перебувала у лікарні, а її адвокат знаходився в іншому судовому засіданні та не повідомив позивача про неможливість явки до суду. Ця обставина унеможливила, зокрема, подання позивачем ухвали суду від 25 листопада 2020 року, якою підтверджувалося вчинення відповідачем щодо неї кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 125 КК України (умисне легке тілесне ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров'я). Підставами касаційного оскарження зазначено пункти 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
13 липня 2017 року ОСОБА_1 надіслала до суду письмові пояснення, в яких підтверджувала доводи касаційної скарги, вказувала не вчинення протиправних дій насильницького характеру відповідачем щодо позивача.
Позиція інших учасників справи
Відзив на касаційну скаргу від інших учасників справи до суду не надходив.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
19 січня 2013 року було укладено шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , остання після реєстрації шлюбу змінила прізвище на « ОСОБА_1 ».
ІНФОРМАЦІЯ_1 у позивача та відповідача народився син - ОСОБА_3 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 .
Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 29 січня 2018 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду міста Києва від 04 квітня 2019 року, шлюб між сторонами розірвано.
Після розірвання шлюбу між батьками, малолітній ОСОБА_3 залишився проживати разом з матір'ю ОСОБА_1 .
Між батьками малолітнього ОСОБА_3 - позивачем ОСОБА_1 та відповідачем ОСОБА_2 склалися вкрай негативні, конфліктні та неприязні стосунки.
У матеріалах справи наявні копії медичних карт, інших медичних документів, а також копія висновку судово-медичної експертизи від 10 листопада 2017 року, які свідчать про отримання ОСОБА_1 тілесних ушкоджень.
Відповідно до копії витягу з Єдиного реєстру досудових розслідувань та копії листа заступника прокурора Київської місцевої прокуратури № 1 від 26 жовтня 2018 року, здійснюється досудове розслідування: у кримінальному провадженні № 12016100010005164 від 17 травня 2016 року, зареєстрованого за заявою ОСОБА_1 за ознаками вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 125 КК України; у кримінальному провадженні № 12017100010009745 від 17 жовтня 2017 року, зареєстрованого за заявою ОСОБА_1 за ознаками вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 125 КК України.
У листі Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації від 30 липня 2018 року підтверджено, що в липні 2018 року ОСОБА_2 звертався до Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації із заявою щодо встановлення способу участі батька у вихованні дитини, однак її вирішення відкладено до завершення розгляду кримінального провадження щодо насильства в сім'ї.
Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 18 січня 2018 року присуджено до стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 на утримання сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , аліменти у розмірі ј частини від заробітку (доходу) ОСОБА_2 , але не менше 50 % прожиткового мінімуму на дитину відповідного віку, щомісячно, починаючи з 01 листопада 2017 року і до повноліття дитини.
Відповідно до висновку від 02 серпня 2019 року № 151 психологічного обстеження, складеного психологом міського центру дитини служби у справах дітей виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) за зверненням матері ОСОБА_1 щодо сина ОСОБА_3 , відповідно до якого психолог дійшов, зокрема, наступних висновків: « ОСОБА_3 - розумний, щирий, активний та ерудований хлопчик. На момент діагностики поводив себе спокійно та доброзичливо, проте у проективних методиках визначається, що серед емоцій ОСОБА_3 наразі домінують гнів та сум. Серед домінуючих психологічних захистів спостерігається витіснення (коли дитина забуває та не пам'ятає певних моментів життя). Існують ознаки емоційної травми, що виражається у почутті самотності, неприйнятті самого себе та складних почуттях. Має потребу у безпеці, розумінні, прийнятті, близькості, визнанні всіх його почуттів та поступовому визнанні попереднього досвіду, що наразі є не пережитим та татуйованим. Серед членів родини ОСОБА_3 визначає матір, дідуся ОСОБА_7 та бабусю ОСОБА_8 . Наразі дідусь ОСОБА_7 у свідомості ОСОБА_3 виконує роль батька. До мами у ОСОБА_3 надійний тип прив'язаності, почуття взаємної любові та турботи, задоволення від спільного часу. До батька ОСОБА_3 визначається уникаюче ставлення та витіснення його фігури. Хлопчик взагалі про нього не згадує в бесіді та у проективних методиках не вказує фігуру батька. На питання психолога про тата у проективній грі «Сім'я тварин», ОСОБА_3 відповів, що тато помер. Встановити тип прив'язаності ОСОБА_3 до батька наразі не є можливим у зв'язку із особливостями психологічних захистів дитини (витісненням попереднього досвіду) та неможливістю проведення спільної зустрічі ОСОБА_3 з батьком».
У висновку органу опіки та піклування Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації від 16 грудня 2019 року № 109/04/40-11377, складеного 16 грудня 2019 року, вказано про доцільність позбавити батьківських прав ОСОБА_2 щодо малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Вказаний висновок прийнято органом опіки та піклування, у зв'язку із тим, що батько ОСОБА_2 не виконує батьківські обов'язки, тим самим порушує принципи Конвенції ООН про права дитини та вимоги статей 12, 15 Закону України «Про охорону дитинства».
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до касаційної скарги, рішення судів першої та апеляційної інстанцій, визначені у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржується на підставі пунктів 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України.
У частині першій статті 402 ЦПК України зазначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою (частина третя статті 51 Конституції України).
За частиною сьомою статті 7 СК України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
Дитина є найбільш вразливою стороною в ході будь-яких сімейних конфліктів, оскільки на її долю випадає найбільше страждань та втрат. Судовий розгляд сімейних спорів, у яких зачіпаються інтереси дитини, є особливо складним, оскільки в його процесі вирішуються не просто спірні питання між батьками та іншими особами, а визначається доля дитини, а тому результат судового розгляду повинен бути спрямований на захист найкращих інтересів дитини.
Пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
У статті 9 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року передбачено, що держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування (стаття 18).
Згідно з частинами першою-четвертою статті 150 СК України батьки зобов'язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім'ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини, піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя, поважати дитину.
Відповідно до частини першої статті 155 СК України здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності.
ОСОБА_1 , звертаючись до суду із позовом про позбавлення батьківських прав відповідача ОСОБА_2 щодо його сина, вказувала на наявність для цього підстав, передбачених частиною першою статті 164 СК України, а саме, вчинення відповідачем протиправних дій по відношенню до позивача, зокрема, застосування фізичної сили та домашнього насильства до неї.
Частиною першою статті 164 СК України передбачено, що мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; ухиляються від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини; жорстоко поводяться з дитиною; є хронічними алкоголіками або наркоманами; вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; засуджені за вчинення умисного злочину щодо дитини.
Згідно зі статтею 166 СК України позбавлення батьківських прав є винятковою мірою, яка тягне за собою надзвичайні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини.
У пунктах 15, 16 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 березня 2007 року № 3 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав» судам роз'яснено, що позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та ін.), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов'язків, а тому питання про його застосування слід вирішувати лише після повного, всебічного, об'єктивного з'ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей. Ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.
Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.
Жорстоке поводження полягає у фізичному або психічному насильстві, застосуванні недопустимих методів виховання, приниженні людської гідності дитини тощо.
Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо і лише при наявності вини у діях батьків.
ЄСПЛ у справі «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року (заява № 31111/04) наголошував на тому, що питання сімейних відносин має ґрунтуватися на оцінці особистості заявника та його поведінці. Факт заперечення заявником проти позову про позбавлення його батьківських прав також міг свідчити про його інтерес до дитини.
У справі «Мамчур проти України» від 16 липня 2015 року (заява № 10383/09) ЄСПЛ зауважував, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв'язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам'ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним.
Відповідно до частини шостої статі 19 СК України, суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування (про доцільність чи недоцільність позбавлення батьківських прав), якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини. Висновок виконавчого комітету має рекомендаційний характер.
Вирішуючи спір, належним чином дослідивши та давши оцінку наданим сторонами доказам, суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, дійшов правильного висновку про те, що підстави, передбачені частиною першою статті 164 СК України для позбавлення відповідача ОСОБА_2 батьківських прав, відсутні. Батько проти позбавлення батьківських прав заперечує, а позбавлення батьківських прав необхідно розглядати як крайній захід сімейно-правового характеру, який застосовується до батьків, що не забезпечують належного виховання своїх дітей.
У матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази на підтвердження протиправних дій відповідача щодо його сина, в тому числі і щодо фізичного або психічного насильства як факту жорстокого поводження.
Суди попередніх інстанцій правильно зазначили, що наявність негативних стосунків між батьками дитини, в тому числі і можливе вчинення одним із них протиправних дій щодо іншого, не є підставою для позбавлення такої особи батьківських права щодо їх спільної дитини, оскільки така обставина відсутня у статті 164 СК України.
Суди правильно не погодилися з висновком органу опіки та піклування про доцільність позбавлення відповідача батьківських прав, оскільки він недостатньо обґрунтований та суперечить інтересам дитини.
Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування (стаття 77 ЦПК України).
Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Здійснюючи правосуддя, ЄСПЛ керується, у тому числі, принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Таким чином, при розгляді даної справи суди першої та апеляційної інстанцій, крім іншого, також мали враховувати принцип пропорційності з метою дотримання при розгляді справи та ухваленні рішень «справедливого балансу» сторін, обов'язково враховуючи найвищі інтереси дитини.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).
Позивачем ОСОБА_1 при розгляді справи у судах першої та апеляційної інстанцій не надано належних та допустимих доказів на підтвердження жорстокого поводження батька (відповідача) зі своїм сином, не наведено конкретних доведених належними доказами випадків навмисного психічного насильства відповідачем щодо сина, застосування ним недопустимих методів виховання, приниження людської гідності дитини тощо.
З урахуванням якнайкращих інтересів дитини, бажання ОСОБА_2 брати участь у вихованні та спілкуванні з сином та з огляду на відсутність виключних підстав для позбавлення його батьківських прав, Верховний Суд погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову про позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав.
Отже, суди першої та апеляційної інстанцій зробили правильні висновки, з якими погоджується колегія суддів Верховного Суду, що позивачем не надано належних та допустимих доказів, які б підтверджували винну поведінку ОСОБА_2 щодо виконання своїх батьківських обов'язків. Суди попередніх інстанцій на підставі належним чином оцінених доказів, зробили правильний висновок про те, що підстави, передбачені частиною першою статті 164 СК України для позбавлення відповідача батьківських прав, відсутні.
Таким чином, зважаючи на встановлені належним чином судами фактичні обставини у справі на підставі наданих доказів, а також враховуючи принципи диспозитивності, змагальності та пропорційності, а також зважаючи на найкращі інтереси дитини, суди дійшли правильних висновків про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 у зв'язку із його необгрунтованістю.
Аргументи касаційної скарги щодо неналежної оцінки доказів та невстановлення дійсних обставин у цій справі не заслуговують на увагу, оскільки судами було враховано надані сторонами докази, оцінено їх належним чином, та відповідно зазначено, що позивачем не доведено, а судами не встановлено наявність підстав для позбавлення відповідача батьківських прав щодо його сина з підстав, зокрема, жорстокого поводження батька із дитиною.
Доводи касаційної скарги про те, що суди не дослідили належним чином зібрані у справі докази та не встановили належним чином всі обставини у справі, відхиляються, оскільки зводяться до переоцінки доказів у справі, що за статтею 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.
Верховний Суд також відхиляє доводи касаційної скарги щодо безпідставного відхилення апеляційним судом заяви позивача про відкладення розгляду справи, оскільки погоджується із апеляційним судом, що до відповідної заяви нею не було надано належних підтверджуючих доказів неможливості її явки до суду. При цьому, апеляційний суд також правильно вказав про наявність у позивача представника і цю обставину також підтвердила позивач у касаційній скарзі, однак, апеляційний суд обґрунтовано констатував, що представник позивача не з'явився в судове засідання без поважних причин. Верховний Суд враховує, що ОСОБА_1 не була позбавлена можливості подати до апеляційного суду копію ухвали суду від 25 листопада 2020 року як доказ підтвердження вчинення протиправних дій відповідачем щодо неї, раніше, ніж 24 березня 2021 року, зважаючи на тривалий проміжок часу (чотири місяці) з дати постановлення судом цієї ухвали та дати ухвалення апеляційним судом оскаржуваного рішення.
Інші аргументи касаційної скарги ОСОБА_13 є аналогічними доводам апеляційної скарги заявника, яким суд апеляційної інстанції надав належну оцінку і його висновки є достатньо аргументованими. У зв'язку із цим Верховний Суд доходить висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому Верховний Суд враховує, що як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).
ЄСПЛ у своїх рішеннях вказував, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа «Пономарьов проти України» (CASE «PONOMARYOV v. UKRAINE»), рішення від 03 квітня 2008 року).
Ураховуючи зазначене, Верховний Суд вважає, що судами правильно застосовано норми матеріального та процесуального права на підставі наданих доказів та ухвалено законні і обґрунтовані судові рішення в цій справі.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанції не спростовують.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 14 липня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 24 березня 2021 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді: В. М. Ігнатенко
С. О. Карпенко
В. А. Стрільчук