Постанова
Іменем України
01 листопада 2021 року
м. Київ
справа № 2608/20210/12
провадження № 61-10895св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Карпенко С. О.,
учасники справи:
позивач - Публічне акціонерне товариство «Універсал Банк»,
відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на заочне рішення Святошинського районного суду міста Києва від 25 червня 2013 року у складі судді Ключника А. С. та постанову Київського апеляційного суду від 01 червня 2021 року у складі колегії суддів: Писаної Т. О., Приходька К. П., Журби С. О.,
Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У грудні 2012 року Публічне акціонерне товариство «Універсал Банк» (далі - ПАТ «Універсал Банк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, посилаючись на те, що 28 вересня 2007 року між Відкритим акціонерним товариством «Універсал Банк» (далі - ВАТ «Універсал Банк»), яке змінило назву на ПАТ «Універсал Банк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 001-2914/840-0210, за яким позичальник отримав кредит у розмірі 230 000 доларів США під 11,95 % річних з кінцевим терміном повернення до 10 вересня 2027 року. У зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_1 своїх зобов'язань за вказаним кредитним договором станом на 29 жовтня 2012 року в нього утворилася заборгованість перед банком у розмірі 227 948,64 доларів США, що еквівалентно 1 821 993,48 грн, з яких: 199 013,90 доларів США - тіло кредиту, 27 992,15 доларів США - проценти, 942,59 доларів США - підвищені проценти. З метою забезпечення виконання зобов'язань позичальника за вказаним кредитним договором 28 вересня 2007 року між ВАТ «Універсал Банк» та ОСОБА_2 було укладено договір поруки № 001-2914/840-0210-Р, за яким поручитель зобов'язалася перед банком нести солідарну відповідальність за виконання позичальником у повному обсязі зобов'язань за кредитним договором щодо сплати кредиту, процентів, винагороди і неустойки. Враховуючи викладене, ПАТ «Універсал Банк» просило стягнути солідарно з відповідачів на свою користь вищевказану заборгованість та понесені судові витрати.
Заочним рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 25 червня 2013 року позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь ПАТ «Універсал Банк» заборгованість за кредитним договором від 28 вересня 2007 року № 001-2914/840-0210 в розмірі 227 948,64 доларів США, що на 29 жовтня 2012 року еквівалентно 1 821 993,48 грн. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що позов банку доведено й обґрунтовано належним чином, тому наявні правові підстави для солідарного стягнення з відповідачів заборгованості за кредитним договором, яка утворилася внаслідок невиконання позичальником взятих на себе зобов'язань.
Ухвалою Святошинського районного суду міста Києва від 17 лютого 2021 року заяву відповідачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення цього ж суду від 25 червня 2013 року залишено без задоволення.
Не погоджуючись із вищезгаданим заочним рішенням, у березні 2021 року відповідачі подали апеляційну скаргу.
Постановою Київського апеляційного суду від 01 червня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 залишено без задоволення, а заочне рішення Святошинського районного суду міста Києва від 25 червня 2013 року - без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Банк надсилав відповідачам вимогу про необхідність сплатити прострочену заборгованість за кредитним договором та попереджав, що у разі невиконання цієї вимоги протягом шістдесяти одного дня з моменту її отримання у позичальника виникне обов'язок достроково повернути кошти. ОСОБА_1 отримав вказану вимогу в серпні 2012 року, однак не усунув порушень основного зобов'язання у встановлений кредитором строк. Посилання відповідачів на неправильність наданого банком розрахунку заборгованості від 16 липня 2020 року колегія суддів не взяла до уваги, оскільки цей розрахунок здійснено за весь період користування кредитними коштами (з 2007 року по 2020 рік), тоді як дослідженню підлягає інший наявний в матеріалах справи розрахунок, який виконано станом на 29 жовтня 2012 року та був актуальний на час розгляду спору місцевим судом. Доводи апеляційної скарги про те, що при визначенні розміру боргу позивач не врахував усі сплачені позичальником платежі в період з 10 вересня 2010 року по 12 жовтня 2011 року, є неспроможними, оскільки такі платежі відображені у відповідних рядках і графах розрахунку заборгованості, а зарахування сум проводилося на підставі узгоджених сторонами графіків погашення кредиту. Відповідачі не надали свій розрахунок, а судом не встановленопідстав для визнання наданого банком розрахунку заборгованості необґрунтованим та неправильним.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.
У липні 2021 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 подали до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, просили скасувати заочне рішення Святошинського районного суду міста Києва від 25 червня 2013 року та постанову Київського апеляційного суду від 01 червня 2021 року і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції за встановленою підсудністю.
На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктом 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявники вказали, що суди встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Так, очевидно недопустимими є досліджені судами виписка по особовому рахунку позичальника та розрахунок заборгованості. Крім того, суд першої інстанції допустив порушення норм процесуального права та розглянув справу за їх відсутності, і вони не були належним чином повідомлені про дату та час судових засідань.
У серпні 2021 року ПАТ «Універсал Банк» подало відзив на касаційну скаргу, в якому просило залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені у скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 27 липня 2021 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали із Святошинського районного суду міста Києва.
02 вересня 2021 року справа № 2608/20210/12 надійшла до Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Згідно з пунктом 4 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема, якщо суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Частиною першою статті 1054 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).
Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).
Одним із видів порушення зобов'язання є прострочення - невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк.
Наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено у статті 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу (частина друга статті 1050 ЦК України).
Судами встановлено, що 28 вересня 2007 року між ВАТ «Універсал Банк», яке змінило назву на ПАТ «Універсал Банк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 001-2914/840-0210, за яким позичальник отримав кредит у розмірі 230 000 доларів США під 11,95 % річних з кінцевим терміном повернення до10 вересня 2027 року.
15 грудня 2010 року між ПАТ «Універсал Банк» та ОСОБА_1 було укладено додаткову угоду до кредитного договору, за умовами якої розмір процентної ставки за користування кредитом збільшено до 13,62 % річних. Також сторонами затверджено новий графік щомісячних платежів.
Частиною першою статті 546 ЦК України передбачено, що виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.
Відповідно до частини першої статті 553, частин першої та другої статті 554 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.
З метою забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_1 за вищезгаданим кредитним договором 28 вересня 2007 року між ВАТ «Універсал Банк» та ОСОБА_2 було укладено договір поруки № 001-2914/840-0210-Р, за яким поручитель зобов'язалася перед банком нести солідарну відповідальність за виконання позичальником у повному обсязі зобов'язань за кредитним договором щодо сплати кредиту, процентів, винагороди і неустойки.
15 грудня 2010 року між ПАТ «Універсал Банк» та ОСОБА_2 було укладено додаткову угоду до договору поруки, за умовами якої сторони погодили змінену процентну ставку та розмір щомісячних платежів за кредитним договором.
У зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_1 своїх зобов'язань за кредитним договором у лютому та серпні 2012 року банк надсилав відповідачам вимогу про необхідність сплатити прострочену заборгованість та попереджав, що у разі невиконання цієї вимоги протягом шістдесяти одного дня з моменту її отримання у позичальника виникне обов'язок достроково повернути кошти.
ОСОБА_1 отримав вказану вимогу у серпні 2012 року, однак не усунув порушень основного зобов'язання у встановлений кредитором строк.
Задоданим банком до позовної заяви розрахунком станом на 29 жовтня 2012 року в ОСОБА_1 утворилася заборгованість за кредитним договором у розмірі 227 948,64 доларів США, що еквівалентно 1 821 993,48 грн, з яких: 199 013,90 доларів США - тіло кредиту, 27 992,15 доларів США - проценти, 942,59 доларів США - підвищені проценти.
Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому.
Відповідно до частин першої, четвертої статті 60 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення рішення судом першої інстанції (далі - ЦПК України 2004 року), частин першої, шостої статті 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.
Задовольняючи позов, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що вимоги банку доведено й обґрунтовано належним чином, тому наявні правові підстави для солідарного стягнення з відповідачів заборгованості за кредитним договором, яка утворилася внаслідок невиконання позичальником взятих на себе зобов'язань.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.
Посилання заявників на те, що суд першої інстанції допустив порушення норм процесуального права та розглянув справу за їх відсутності, і вони не були належним чином повідомлені про дату та час судових засідань, не можуть бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень з огляду на таке.
Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (частини перша, друга статті 367 ЦПК України).
Згідно з частиною першою статті 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою.
У касаційній скарзі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не навели доводів щодо порушення апеляційним судом при перегляді справи в апеляційному порядку норм процесуального права і не зазначили, що перешкодило їм реалізувати свої процесуальні права, спростувати висновки суду першої інстанції щодо розміру кредитної заборгованості, додати до апеляційної скарги відповідні докази, заявити клопотання, в тому числі про призначення судово-економічної експертизи, тощо.
Отже, розгляд судом першої інстанції справи за відсутності відповідачів, які не були належним чином повідомлені про час та місце її розгляду, не є підставою для скасування рішення, оскільки цей недолік був усунений апеляційним судом, який вирішив справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , належним чином повідомивши учасників справи про місце, дату і час судового засідання. Тобто відповідачі мали можливість реалізувати всі свої процесуальні права (див. постанови Верховного Суду від 19 серпня 2020 року у справі № 200/9208/16-ц, провадження № 61-27481св19, від 18 січня 2021 року у справі № 754/5370/16-ц, провадження № 61-19099св19, від 07 липня 2021 року у справі № 521/8532/16-ц, провадження № 61-18841св20).
Доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі виписки по особовому рахунку позичальника та розрахунку заборгованості, які є недопустимими доказами, не заслуговують на увагу з огляду на таке.
Відповідно до частини першої статті 58 ЦПК України 2004 року, частини першої статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Отже, належність доказів - це спроможність фактичних даних містити інформацію щодо обставин, що входять до предмета доказування, слугувати аргументами у процесі встановлення об'єктивної істини. При цьому питання про належність доказів остаточно вирішується судом.
Згідно зі статтею 59 ЦПК України 2004 року, статтею 78 ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Розуміння допустимості доказів досягається крізь призму прав, що охороняються законом: допустимим є доказ, отриманий без порушення закону. Недопустимими, відповідно, є докази, отримані з порушенням закону. Недопустимими також є докази, одержані з неправдивих показань свідка, завідомо неправдивого висновку експерта, фальшивих документів або речових доказів, тобто з порушенням процесуального порядку формування засобів доказування. Допустимість доказів характеризується органічним зв'язком процесуальної форми засобів доказування та законністю отримання інформації про той чи інший факт, який має значення для справи. Тому одержання доказів з дотриманням порядку, встановленого законом, слід розуміти як відсутність при одержанні доказів порушення норм матеріального права та норм процесуального права, як одночасне дотримання передбачених законом особистих немайнових і майнових прав та процесуальної форми.
Встановити недопустимість конкретного доказу суд може лише після того, як дослідить його в судовому засіданні. Недопустимість доказу не є очевидною. Сторони вправі висловлювати суду свої міркування щодо допустимості чи недопустимості конкретного доказу.Якщо суд дійде висновку, що доказ є недопустимим, він не бере цей доказ до уваги, тобто не може обґрунтовувати ним своє рішення. Разом з тим суд повинен у мотивувальній частині рішення зазначити, чому саме він цей доказ відхиляє.
В постановах Верховного Суду від 16 вересня 2020 року у справі № 200/5647/18 (провадження № 61-9618св19), від 28 жовтня 2020 року у справі № 760/7792/14-ц (провадження № 61-16754св19), від 17 грудня 2020 року у справі № 278/2177/15-ц (провадження № 61-22158св19) вказано, що доказами, які підтверджують наявність заборгованості та її розмір є первинні документи, оформлені відповідно до статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність». Згідно з указаними положенням Закону підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі. Разом з тим відповідно до пункту 5.6 Положення про організацію операційної діяльності в банках України, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 18 червня 2003 року № 254, виписки з особових рахунків клієнтів є підтвердженням виконаних за день операцій і призначаються для видачі або відсилання клієнту. Аналогічна за змістом норма закріплена у пункті 62 Положення про організацію бухгалтерського обліку, бухгалтерського контролю під час здійснення операційної діяльності в банках України, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 04 липня 2018 року № 75. Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що виписки за картковими рахунками (по кредитному договору) можуть бути належними доказами щодо заборгованості за тілом кредиту за кредитним договором.
Розглядаючи справу по суті, суди дослідили виписку по особовому рахунку позичальника та наданий банком розрахунок заборгованості і встановили, що вказані докази є належними та допустимими, оскільки вони одержані з дотриманням порядку, встановленого законом, і містять інформацію щодо предмета доказування.
Разом з тим, посилаючись на неправильність здійсненого банком розрахунку заборгованості, відповідачі не подали апеляційному суду ні власного розрахунку з обґрунтуванням його правильності та повноти на спростування розрахунку, наданого банком, ні клопотання про призначення у справі судово-економічної експертизи.
За таких обставин апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що надані банком виписка по особовому рахунку позичальника та розрахунок заборгованості за кредитним договором в сукупності з іншими доказами є належними та допустимими доказами.
З урахуванням того, що інші наведені в касаційній скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367, 368 ЦПК України перевірив їх та обґрунтовано спростував, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявників. При цьому суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявників та їх відображення у оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів та за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.
Оскільки під час здійснення касаційного провадження в цій справі з підстави касаційного оскарження, визначеної пунктом 4 частини другої статті 389 ЦПК України, Верховним Судом не встановлено порушень судами попередніх інстанцій норм процесуального права з наведених у касаційній скарзі мотивів, то підстав для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень в касаційному порядку немає.
Щодо клопотання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про розгляд справи за їх участю.
Разом з касаційною скаргою ОСОБА_1 та ОСОБА_2 подали клопотання, в якому просили розглядати справу за їх участю.
Клопотання не підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Абзац другий частини першої статті 402 ЦПК України визначає, що у разі необхідності учасники справи можуть бути викликані для надання пояснень у справі.
Таким чином, питання виклику учасників справи у судове засідання суд вирішує з урахуванням конкретних обставин справи та встановленої необхідності надання пояснень учасниками справи.
Положення частин п'ятої та шостої статті 279 ЦПК України, якою врегульовано порядок розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження в суді першої інстанції, не застосовуються при касаційному розгляді, оскільки суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Відповідно до частини тринадцятої статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи.
При обговоренні доповіді судді-доповідача про проведені підготовчі дії та обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності виклику в судове засідання учасників справи для надання ними пояснень та про розгляд справи у письмовому провадженні без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами. Копія судового рішення у такому разі надсилається у порядку, передбаченому частиною п'ятою статті 272 ЦПК України.
Оскільки розгляд справи Верховним Судом здійснюється у письмовому провадженні без повідомлення учасників справи, а характер правовідносин не вимагає проведення судового засідання з повідомленням сторін, то необхідність виклику учасників справи для надання пояснень у суді касаційної інстанції відсутня. Тому підстав для задоволення клопотання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про розгляд справи за їх участю немає.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Відмовити в задоволенні клопотання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про розгляд справи за їх участю.
Касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Заочне рішення Святошинського районного суду міста Києва від 25 червня 2013 року та постанову Київського апеляційного суду від 01 червня 2021 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:В. А. Стрільчук
В. М. Ігнатенко
С. О. Карпенко