23 вересня 2021 року
м. Київ
справа № 753/5538/20
провадження № 61-10584ск21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Ігнатенка В. М., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
відповідачі: ОСОБА_3 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дарницького району м. Києва», орган опіки та піклування Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації,
розглянувши касаційну скаргу ОСОБА_3 , в інтересах якої діє адвокат Фадєєва Наталія Ігорівна, на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 28 січня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 2 червня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дарницького району м. Києва», орган опіки та піклування Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації, про встановлення порядку користування житловим приміщенням,
У березні 2020 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулися з позовом до ОСОБА_3 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дарницького району м. Києва», орган опіки та піклування Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації, про встановлення порядку користування житловим приміщенням.
Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 28 січня 2021 року позов задоволено.
Встановлено наступний порядок користування квартирою АДРЕСА_1 :
виділено у користування ОСОБА_1 ізольовану кімнату жилою
площею 12,5 кв.м, ОСОБА_2 ізольовану кімнату жилою площею 12 кв.м, ОСОБА_3 ізольовану кімнату жилою площею 10,1 кв.м, ОСОБА_5 та неповнолітньому ОСОБА_4 ізольовану кімнату жилою площею 18,2 кв.м;
підсобні/допоміжні приміщення та приміщення побутового/загального користування залишено у спільному користуванні мешканців квартири.
Стягнено з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 420,40 грн у відшкодування судового збору.
Стягнено з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_2 420,40 грн у відшкодування судового збору.
Постановою Київського апеляційного суду від 2 червня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення, рішення Дарницького районного суду міста Києва від 28 січня 2021 року - без змін.
Не погоджуючись із рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 28 січня 2021 року та постановою Київського апеляційного суду від 2 червня 2021 року, ОСОБА_3 , в інтересах якої діє адвокат Фадєєва Н. І., подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати зазначені судові рішення і ухвалити нове, яким встановити наступний порядок користування квартирою
АДРЕСА_1 :
виділити у користування ОСОБА_5 та неповнолітньому ОСОБА_4 ізольовану кімнату жилою площею 18,2 кв.м, ОСОБА_3 та ОСОБА_5 ізольовану кімнату жилою площею 12,5 кв.м, ОСОБА_1 ізольовану кімнату жилою площею 10,1 кв.м, ОСОБА_2 ізольовану кімнату жилою площею 12 кв.м; підсобні/допоміжні приміщення та приміщення побутового/загального користування залишено у спільному користуванні мешканців квартири.
Ухвалою Верховного Суду від 9 липня 2021 року касаційну скаргу залишено без руху і надано заявнику десять днів з дня вручення цієї ухвали для усунення зазначених недоліків.
Заявникунеобхідно було подати до суду виправлену касаційну скаргу, оформлену у відповідності до вимог статті 392 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України, зазначивши у ній обов'язкові підстави касаційного оскарження, визначені частиною другою статті 389 ЦПК України.
Вказані в ухвалі недоліки у встановлений судом строк усунено.
Вирішуючи питання про відкриття касаційного провадження, суд дійшов наступних висновків.
Стаття 129 Конституції України серед основних засад судочинства визначає забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8).
Частиною другою статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до пункту 5 частини другої статті 392 ЦПК України у касаційній скарзі повинно бути зазначено підставу (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга, з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 389 цього Кодексу підстави (підстав).
У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваному судовому рішенні.
Підставою касаційного оскарження рішення Дарницького районного суду міста Києва від 28 січня 2021 року та постанови Київського апеляційного суду від 2 червня 2021 року заявник вказує неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 9 жовтня 2019 року у справі № 541/2401/16-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Згідно з положеннями пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України суд відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу і може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).
Згідно з частиною шостою статті 394 ЦПК України ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви, з яких суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження.
Зі змісту касаційної скарги та оскаржуваних судових рішень вбачається, що скарга заявника є необґрунтованою і наведені в ній доводи не дають підстав для висновків щодо незаконності та неправильності рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції.
Ухвалюючи рішення і задовольняючи позов, Дарницький районний суд міста Києва виходив із того, що визначення порядку користування квартирою не призведе до штучного погіршення житлових умов сторін і не порушуватиме їх житлові права.
При цьому, судом першої інстанції враховано жилу площу квартири у розмірі 52,8 кв.м, а також кількість зареєстрованих у приміщенні осіб. Крім того, судом установлено, що відповідно до визначеного позивачами порядку користування житловим приміщенням на кожного із членів сім'ї припадає по 10,56 кв.м жилої площі квартири.
З висновками суду першої інстанції про наявність правових підстав для задоволення позову суд апеляційної інстанції погодився з огляду на те, що судом першої інстанції при розгляді справи не допущено неправильне застосування норм матеріального права та не порушено норми процесуального права.
Судами першої та апеляційної інстанцій за матеріалами справи установлено, що квартира АДРЕСА_1 , загальною площею 78,5 кв.м, житловою площею 52,8 кв.м, розташована у багатоквартирному будинку і складається із чотирьох житлових кімнат, площею 18,2 кв.м, 10,1 кв.м, 12,5 кв.м та 12 кв.м, які є окремими (ізольованими).
Вказана квартира не приватизована, віднесена до державного житлового фонду та знаходиться у користуванні сторін відповідно до житлового ордеру № 23286 серії Б, виданого ОСОБА_6 виконавчим комітетом Дарницької районної ради народних депутатів міста Києва 18 квітня 1986 року на сім'ю із п'яти осіб: ОСОБА_6 , ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 .
Судами першої та апеляційної інстанцій також встановлено, що ОСОБА_6 та ОСОБА_8 померли.
У квартирі АДРЕСА_1 зареєстровано п'ять осіб: ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 .
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до частини першої статті 16 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Відповідно до статті 63 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР) предметом договору найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду є окрема квартира або інше ізольоване жиле приміщення, що складається з однієї чи кількох кімнат, а також одноквартирний жилий будинок. Не можуть бути самостійним предметом договору найму: жиле приміщення, яке хоч і є ізольованим, проте за розміром менше від встановленого для надання одній особі (частина перша статті 48 ЖК УРСР), частина кімнати або кімната, зв'язана з іншою кімнатою спільним входом, а також підсобні приміщення (кухня, коридор, комора тощо).
Жиле приміщення надається громадянам у межах норми жилої площі, але не менше розміру, який визначається Кабінетом Міністрів України і Федерацією професійних спілок України. При цьому враховується жила площа у жилому будинку (квартирі), що перебуває у приватній власності громадян, якщо ними не використані житлові чеки (частина перша статті 48 ЖК УРСР).
Відповідно до статті 104 ЖК УРСР член сім'ї наймача вправі вимагати, за згодою інших членів сім'ї, які проживають разом з ним, укладення з ним окремого договору найму, якщо жилу площу, що припадає на нього, може бути виділено у вигляді приміщення, яке відповідає вимогам статті 63 цього Кодексу. У разі відмовлення членів сім'ї дати згоду на укладення окремого договору найму, а також у разі відмови наймодавця в укладенні такого договору спір може бути вирішено в судовому порядку. Правила, встановлені частиною першою цієї статті, не поширюються на жилі приміщення в будинках підприємств, установ, організацій найважливіших галузей народного господарства (частина перша статті 114), крім випадків, коли наймач одержав приміщення не у зв'язку з трудовими відносинами або коли наймодавець втратив право на його виселення, а також на приміщення в будинках колгоспів.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що між сторонами виникала конфліктна ситуація, яка унеможливлює добровільне встановлення порядку користування спільною квартирою.
Верховний Суд вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про те, що позов ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є обґрунтованим, їх вимоги не суперечать нормам законодавства і підтверджені наданими позивачами доказами.
При цьому судами попередніх інстанцій враховано, що при установленні порядку користування квартирою, необхідно враховувати житлові права кожного із учасників спірних правовідносин, а також запобігти погіршенню їх житлових умов. Судами зазначено, що такий варіант виділення окремих кімнат сторонам у справі не зумовить необхідності постановки їх на облік, як таких, що потребують поліпшення житлових умов.
Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про наявність правових підстав для задоволення позову.
Висновок судів першої та апеляційної інстанцій про наявність підстав для задоволення позову є законним і обґрунтованим, тобто таким, який відповідає завданню цивільного судочинства - справедливому розгляду і вирішенню справи.
Посилання заявника на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від9 жовтня 2019 року у справі № 541/2401/16-ц, відхиляється касаційним судом, оскільки правовідносини у вказаній справі не є подібними із правовідносинами у справі № 753/5538/20.
Верховний Суд наголошує, що подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі № 373/1281/16-ц (провадження № 14-128цс18) зазначено, що «під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин».
З'ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної справи.
Доводи заявника про те, що представником відповідачів ОСОБА_9 порушено їх права, оскільки ним заявлено клопотання про повернення зустрічної позовної заяви та визнано позовні вимоги, однак адвокат не мав таких повноважень, були предметом перевірки суду апеляційної інстанції і на законність судових рішень не впливають.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.
Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
Виходячи зі змісту касаційної скарги та оскаржуваних судових рішень, касаційна скарга ОСОБА_3 , в інтересах якої діє адвокат Фадєєва Н. І., на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 28 січня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 2 червня 2021 року є необґрунтованою, а наведені у скарзі доводи не дають підстав для висновку про незаконність судових рішень.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновків суду, Верховний Суд виходить із того, що у даній справі сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних правовідносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Верховний Суд, який відповідно до частини третьої статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію «суду права», що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення.
Зазначене відповідає Рекомендаціям № R (95) 5 Комітету Міністрів Ради Європи від 7 лютого 1995 року, який рекомендував державам-членам вживати заходи щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, щодо попередження будь-яких зловживань системою оскарження. Відповідно до частини «с» статті 7 цієї Рекомендації скарги до суду третьої інстанції мають передусім подаватися відносно тих справ, які заслуговують на третій судовий розгляд, наприклад справ, які розвиватимуть право або сприятимуть однаковому тлумаченню закону. Вони також можуть бути обмежені скаргами у тих справах, де питання права мають значення для широкого загалу. Від особи, яка подає скаргу, слід вимагати обґрунтування причин, з яких її справа сприятиме досягненню таких цілей.
Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»), умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви. При цьому право на суд не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг, і такі обмеження не можуть зашкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 36 рішення у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom) від 21 лютого 1975 року та пункт 27 рішення у справі «Пелевін проти України» від 20 травня 2010 року.
Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: «Levages Prestations Services v. France» (Леваж Престасьон Сервіс проти Франції) від 23 жовтня 1996 року; «Brualla Gomez de la Torre v. Spain» (Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії) від 19 грудня 1997 року).
Оскільки оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції є законними і обґрунтованими, ухваленими із правильним застосуванням норм матеріального права та додержанням норм процесуального права й підстави для їх скасування відсутні, у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 , в інтересах якої діє адвокат Фадєєва Н. І., на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 28 січня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 2 червня 2021 року суд відмовляє.
Керуючись статтями 389, 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 , в інтересах якої діє адвокат Фадєєва Наталія Ігорівна, на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 28 січня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 2 червня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дарницького району м. Києва», орган опіки та піклування Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації, про встановлення порядку користування житловим приміщенням.
Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити особі, яка подала касаційну скаргу.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді: С. О. Карпенко
В. М. Ігнатенко
В. А. Стрільчук