Ухвала
Іменем України
28 жовтня 2021 року
м. Київ
справа № 442/1085/20
провадження № 61-15743ск21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Мартєва С. Ю.,
розглянув касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» на заочне рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 13 жовтня 2020 року та постанову Львівського апеляційного суду від 26 липня 2021 року у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про зняття з реєстраційного обліку та визнання такими, що втратили право користування будинком,
У лютому 2020 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» (далі - ТОВ «Кредитні ініціативи») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про зняття з реєстраційного обліку та визнання такими, що втратили право користування будинком.
Позовна заява мотивована тим, що відповідно до статті 37 Закону України «Про іпотеку» право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 , загальною площею 159,6 кв. м, житловою площею 48,5 кв. м, перереєстровано
на ТОВ «Кредитні ініціативи». Також підставою для реєстрації права власності на даний будинок за ТОВ «Кредитні ініціативи» є відповідне застереження в договорі іпотеки від 09 червня 2008 року із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, яке передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. Зазначає, що товариство є законним власником предмета іпотеки, відтак відповідачі, втративши право власності на будинок, одночасно втратили і право на користування ним.
ТОВ «Кредитні ініціативи» намагалося врегулювати питання в досудовому порядку, надіславши відповідачам вимогу про добровільне виселення, однак відповідачі продовжують користуватися будинком, відмовляються добровільно виселятися, чим створюють перешкоди у здійсненні законних прав власника, який не може вільно користуватися та розпоряджатися нерухомим майном.
Посилаючись на вищевказане, ТОВ «Кредитні ініціативи» просило суд: зняти з реєстраційного обліку громадян: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , які зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 ; визнати громадян: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 такими, що втратили право на користування будинком АДРЕСА_1 , загальною площею 159,6 кв. м, житловою площею 48,5 кв. м.
Заочним рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 13 жовтня 2020 року (у складі судді Кучаковського Ю. С.) у задоволенні позову ТОВ «Кредитні ініціативи» відмовлено.
Постановою Львівського апеляційного суду від 26 липня 2021 року (у складі колегії суддів: Шеремети Н. О., Ванівського О. М., Цяцяка Р. П.) заочне рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області
від 13 жовтня 2020 року залишено без змін.
Судові рішення мотивовані тим, що сам факт переходу права власності на майно до позивача не є підставою для виселення членів сім'ї власника квартири, в тому числі колишніх, зняття їх з реєстрації та визнання такими, що втратили право на користування житлом, без надання іншого житлового приміщення одночасно з виселенням.
21 вересня 2021 року ТОВ «Кредитні ініціативи» звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою на заочне рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 13 жовтня 2020 року
та постанову Львівського апеляційного суду від 26 липня 2021 року, в якій заявник просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій і ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Як на підставу касаційного оскарження судових рішень заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України
(суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку).
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження
в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
У відкритті касаційного провадження слід відмовити з таких підстав.
Суди встановили, що іпотечним договором від 09 червня 2008 року забезпечено належне виконання ОСОБА_1 кредитного договору від 09 червня 2008 року, а також усіх додаткових угод, укладених до нього, в тому числі щодо суми зобов'язань, строків їх виконання, розміру процентів та інших умов.
Пунктом 2 іпотечного договору від 09 червня 2008 року передбачено, що на забезпечення виконання основного зобов'язання іпотекодавець передає в іпотеку житловий будинок АДРЕСА_1 та земельну ділянку, на якій він розташований.
Житловий будинок має загальну площу 159,6 кв.м, житлову площу 48,5 кв.м і складається з трьох житлових кімнат, однієї кухні та підвалу в придатному до житла стані.
Відповідно до пункту 12.3.1 задоволення вимог здійснюється шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статті 37 Закону України «Про іпотеку».
Також судами встановлено, що витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 178216378 від 21 серпня 2019 року підтверджується, що ТОВ «Кредитні ініціативи» є власником житлового будинку загальною площею 159,6 кв.м, житловою площею 48,5 кв.м, що знаходиться на АДРЕСА_1 .
Підставою для виникнення права власності у ТОВ «Кредитні ініціативи» на вищезазначений будинок є повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі іпотечного договору від 09 червня 2008 року.
Крім того, суди встановили, що ТОВ «Кредитні ініціативи» надіслало 31 січня 2020 року на адресу відповідачів вимогу про добровільне виселення, в якій зазначило, що на підставі рішення державного реєстратора за ним зареєстровано право власності на житловий будинок загальною площею 159,6 кв.м, житловою площею 48,5 кв.м, що знаходиться на АДРЕСА_1 , а тому вимагає від них добровільно звільнити всіма мешканцями вказане житлове приміщення зі зняттям всіх мешканців житла з реєстраційного обліку.
Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте, попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Згідно з положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (стаття 5 ЦПК України).
Вирішення питання про наявність передбачених законом підстав для виселення особи чи визнання такою, що втратила право користування, що за своєю суттю є позбавленням права на житло, у зв'язку із зверненням стягнення на предмет іпотеки має відбуватися із дотриманням гарантій, передбачених положеннями статті 109 Житлового кодексу Української РСР.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц (провадження № 14-93цс19) зазначила, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і норма статті 109 ЖК Української РСР.
У цій постанові, зокрема зазначено, що до спірних правовідносин між власником, який набув жиле приміщення за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, та особами, які мають право користування таким приміщенням, підлягають застосуванню зазначені норми права. Обмеження права власника, який набув жиле приміщення за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, на підставі статті 109 ЖК Української РСР та статті 40 Закону України «Про іпотеку», є передбачуваними.
За правилом частини першої статті 40 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.
Законом України від 22 вересня 2011 року № 3795-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг» внесено зміни до статті 109 ЖК Української РСР, згідно з якими виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.
Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (частина друга статті 109 ЖК Української РСР).
Отже, за змістом статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР особам, яких виселяють із жилого приміщення, що є предметом іпотеки, у зв'язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло, якщо іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла.
У справі, що розглядається, іпотекодержатель, який набув право власності на предмет іпотеки шляхом звернення стягнення у позасудовому порядку, заявив про наявність перешкод у користуванні своєю власністю, оскільки в спірній квартирі зареєстрований іпотекодавець, який є колишнім власником квартири, та інші члени її сім'ї, які відмовляютсья виселитися з неї.
При зверненні стягнення на предмет іпотеки шляхом переходу права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя ТОВ «Кредитні ініціативи», позивач був обізнаний про наявність обтяжень спірної квартири, яка належала на праві власності іпотекодавцю ОСОБА_1 , яка зареєстрована разом з ОСОБА_3 , ОСОБА_2 у вказаній квартирі, зокрема про наявність у неї відповідних речових прав. Банк мав можливість виявити ризики, пов'язані з набуттям права власності на спірну нерухомість у зв'язку із невиконанням боргових зобов'язань, забезпечених іпотекою, а також мав усвідомлювати, що права власника будинку на АДРЕСА_1 обмежуються у зв'язку із наявністю прав осіб, які мають право користування зазначеним будинком.
Наявність права осіб, місце проживання яких зареєстровано у набутому позивачем на підставі іпотечного договору будинку, обмежує право останнього на користування майном. Частина друга статті 109 ЖК Української РСР на час реалізації прав іпотекодержателя містила заборону виселення осіб без надання іншого житлового приміщення у випадку, якщо квартира придбана не за рахунок коштів, отриманих у позику.
Таким чином, іпотекодержатель, як потенційний (у разі невиконання боргових зобов'язань, забезпечених іпотекою) новий власник спірного житлового приміщення, мав об'єктивну можливість знати про наявність прав відповідачів на користування спірним будинком і при набутті права власності мав усвідомлювати, що відповідачі мають зареєстроване місце проживання в будинку й право користування житлом.
Зазначений правовий висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18) та від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц (провадження № 14-93цс19).
Аналогічні висновки щодо застосування правових висновків, викладених у наведених постановах Великої Палати, висловлені Верховним Судом у постанові від 15 березня 2021 року у справі № 639/7410/18 (провадження № 61-14505св20) та від 09 вересня 2021 року у справі 205/5044/19 (провадження № 61-2490св21) із подібними правовідносинами.
Враховуючи вимоги як міжнародних договорів, так і національного законодавства, зміст правовідносин сторін, позицію, неодноразово підтриману Великою Палатою Верховного Суду, дотримуючись балансу прав та інтересів сторін спірних правовідносин, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, у повному обсязі встановивши фактичні обставини справи, які мають істотне значення для її вирішення, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог із урахуванням гарантій, передбачених частиною другою статті 109 ЖК Української РСР.
Згідно з частиною першою статті 394 ЦПК України, одержавши касаційну скаргу, оформлену відповідно до вимог статті 392 цього Кодексу, колегія суддів у складі трьох суддів вирішує питання про відкриття касаційного провадження (про відмову у відкритті касаційного провадження).
Пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України визначено, що суд відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).
Як на підставу для відкриття касаційного провадження, заявник послався на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме зазначив, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду від 16 грудня 2020 року у справі № 182/7347/18 (провадження № 61-19252св19), від 06 лютого 2018 року у справі № 229/3757/15-ц (провадження № 61-1429св18), від 25 липня 2018 року у справі № 638/13030/13-ц (провадження № 61?20713св18).
У постанові від 16 грудня 2020 року у справі № 182/7347/18 Верховний Суд зазначив, що застосовуючи до регулювання спірних правовідносин положення статті 116 ЖК Української РСР, та відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 , суди не звернули увагу на те, що він обґрунтовував позовні вимоги не тільки тим, що вони систематично порушують правила співжиття та роблять неможливим їх спільне проживання з позивачем у спірному житловому приміщенні, а й посилаючись на те, що він як власник майна відповідно до статті 391 ЦК України має право вимагати усунення перешкод у користуванні його власністю, зокрема вимагати виселення відповідачів, яким він надав право користування зазначеним житловим приміщенням тимчасово, на період його проживання за межами України, а тому застосуванню підлягають положення статей 391, та глави 32 «Право користування чужим майном» ЦК України.
У постанові від 06 лютого 2018 року у справі № 229/3757/15-ц Верховний Суд зазначив, що суди попередніх інстанцій помилково не застосували до спірних правовідносин положення статті 405 ЦК України в частині вимог до ОСОБА_5 , оскільки за встановлених судами фактичних обставин, ОСОБА_6 та її донька ОСОБА_5 , є такими, що втратили право користування житлом оскільки більше п'яти років у будинку не проживали, а тому відповідно до положень статей 391 та 405 ЦК України ОСОБА_7 як власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном, оскільки ОСОБА_6 добровільно відмовилась від зняття з реєстрації разом зі своєю дочкою.
У постанові від 25 липня 2018 року у справі № 638/13030/13-ц Верховний Суд зазначив, що, врахувавши припинення права користування житлом у колишнього власника, яке тягне за собою втрату його членами сім'ї права користуватися житлом, суди зробили вірний висновок про наявність правових підстав для виселення відповідачів. Право користуватися житлом для членів сім'ї власника може виникати та існувати лише за умови, якщо особа, членами сім'ї якої вони є, сама володіє правом власності на житло. Тривалий строк користування позивачами спірною квартирою, враховуючи зміну власника, членами сім'ї якого вони не є, не може бути підставою для відмови у захисті прав нового власника на користування житлом на власний розсуд.
Верховний Суд зазначає, що подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.
При цьому, під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема, такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. З'ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.
Отже, посилання заявника у касаційній скарзі на неврахування апеляційним судом висновків, які були викладені у в зазначених постановах Верховного Суду є безпідставними, оскільки у цих постановах Верховним Судом встановлено обставини, відмінні, від тих, які встановлено в оскаржуваних судових рішеннях суду у справі, що переглядається.
У справі, яка переглядається, колегія суддів, проаналізувавши зміст судових рішень з точки зору застосування норм права, які стали підставою для вирішення справи по суті, дійшла висновку, що судами були ухвалені судові рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів.
Ураховуючи те, що касаційну скаргу подано на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України, тоді як Верховний Суд уже викладав висновок щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку, тому колегія судів дійшла висновку про відсутність правових підстав для відкриття касаційного провадження у цій справі.
Відповідно до частини шостої статті 394 ЦПК України ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви, з яких суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження.
Із змісту касаційної скарги та оскаржуваних судових рішень вбачається, що скарга є необґрунтованою, Верховний Суд уже викладав у своїх постановах висновки щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до таких висновків.
Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду як касаційного суду процедура, яка застосовується у Верховному Суді, може бути більш формальною.
Оскільки правильне застосування норми права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо її застосування чи тлумачення, тому колегія суддів вважає, що касаційна скарга є необґрунтованою та у відкритті касаційного провадження слід відмовити.
Керуючись пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
У відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Товариства
з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» на заочне рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 13 жовтня
2020 року та постанову Львівського апеляційного суду від 26 липня
2021 року у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про зняття з реєстраційного обліку та визнання такими, що втратили право користування майном, відмовити.
Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити особі, яка подала касаційну скаргу.
Ухвала суду касаційної інстанції оскарженню не підлягає.
Судді: І. М. Фаловська
С. О. Карпенко
С. Ю. Мартєв