Справа № 640/15522/20 Прізвище судді (суддів) першої інстанції: Аверкова В.В., Суддя-доповідач Кобаль М.І.
02 листопада 2021 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого Кобаля М.І.,
суддів Кузьмишиної О.М., Степанюка А.Г.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Міністерства внутрішніх справ України на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 листопада 2020 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Міністерства внутрішніх справ України про зобов'язання вчинити дії, -
ОСОБА_1 (далі - Позивач) звернувся до суду із адміністративним позовом до Міністерства внутрішніх справ України (далі - Відповідачі, МВС України) у якому просив зобов'язати відповідача визнати позивача учасником бойових дій та видати посвідчення учасника бойових дій установленого зразка.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 листопада 2020 року зазначений позов задоволено частково.
Визнано протиправним дії Міністерства внутрішніх справ України щодо відмови у наданні ОСОБА_1 статусу учасника бойових дій.
Зобов'язано Міністерство внутрішніх справ України на підставі заяви від 12 червня 2020 року № 1 надати ОСОБА_1 статус учасника бойових дій.
У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, відповідач звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі.
Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що судом першої інстанції було порушено норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Частиною 2 статті 311 КАС України визначено, що якщо під час письмового провадження за наявними у справі матеріалами суд апеляційної інстанції дійде висновку про те, що справу необхідно розглядати у судовому засіданні, то він призначає її до апеляційного розгляду в судовому засіданні.
Колегія суддів, враховуючи обставини даної справи, а також те, що апеляційна скарга подана на рішення, перегляд якого можливий за наявними у справі матеріалами на підставі наявних у ній доказів, не вбачає підстав проведення розгляду апеляційної скарги за участю учасників справи у відкритому судовому засіданні.
В матеріалах справи достатньо письмових доказів для вирішення апеляційної скарги, а особиста участь сторін у розгляді справи не обов'язкова.
З огляду на викладене, колегія суддів визнала можливим розглянути справу в порядку письмового провадження.
Відповідно до ч. 2 ст. 309 КАС України у виняткових випадках апеляційний суд за клопотанням сторони та з урахуванням особливостей розгляду справи може продовжити строк розгляду справи, але не більш як на п'ятнадцять днів, про що постановляє ухвалу.
Пунктом 1 статті 6 ратифікованої Законом України № 475/97-ВР від 17.07.1997 року Конвенції про захист прав людини та основних свобод закріплено право вирішення спірного питання упродовж розумного строку.
Згідно п. 26 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень ухвалення рішення в розумні строки відповідно до статті 6 Конвенції також можна вважати важливим елементом його якості. Проте можливе виникнення суперечностей між швидкістю проведення процесу та іншими чинниками, пов'язаними з якістю, такими як право на справедливий розгляд справи, яке також гарантується статтею 6 Конвенції. Оскільки важливо забезпечувати соціальну гармонію та юридичну визначеність, то попри очевидну необхідність враховувати часовий елемент слід також зважати й на інші чинники.
З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про продовження строку розгляду апеляційної скарги МВС України на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 листопада 2020 року на розумний строк.
Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково, а оскаржуване рішення скасувати, виходячи з наступного.
Згідно із п. 4 ч. 1 ст. 317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є, зокрема, неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Частиною 1 ст. 242 КАС України передбачено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_1 , у період з 24 травня 1989 року по 21 травня 1991 року, перебуваючи на військовій службі у Внутрішніх військах Міністерства внутрішніх справ СРСР, зокрема на посаді командира першої мотострілкової роти військової частини № НОМЕР_1 Внутрішніх військах МВС СРСР по Середній Азії та Казахстану, направлявся в службові відрядження для виконання обов'язків по охороні громадського порядку у районах з надзвичайним положенням, пов'язаних з масовими антигромадськими проявами, в м. Кувасай Ферганської області, м. Баку Азербайджанської РСР, м. Аккурган Ташкентської області, а також на території Азербайджанської РСР та Нагірно-Карабахської автономної області, що підтверджується довідкою Головного управління караульних військ Міністерства внутрішніх справ Республіки Узбекистан від 23 липня 2010 року № 20/9-72.
11.06.2020 року ОСОБА_1 звернувся із заявою до МВС України про встановлення статусу учасника бойових дій.
Листом від 19.06.2020 року № Б-9407/22 Міністерство внутрішніх справ України відмовило позивачу у встановленні статусу учасника бойових дій, з тих підстав, що перелік держав, періоди бойових дій, категорії працівників визначаються Кабінетом Міністрів України, а згідно постанови № 63 від 08 лютого 1994 року «Про організаційні заходи щодо застосування Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», Азербайджанська РСР у переліку держав і періодів бойових дій на їх території не значиться, а отже правових підстав для встановлення статусу учасника бойових дій немає (а.с.17-18).
Вважаючи протиправною відмову МВС України у наданні статусу учасника бойових дій, а свої права та охоронювані законом інтереси порушеними, позивач звернувся з даним позовом до суду.
Суд першої інстанції, приймаючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, дійшов висновку, що хоча Азербайджанська РСР окремо не включена в перелік держав і періодів бойових дій на їх території, затверджений постановою Кабінету Міністрів України № 63, позивачем підтверджено довідкою Головного управління караульних військ Міністерства внутрішніх справ Республіки Узбекистан від 23 липня 2010 року № 20/9-72, що він направлявся у даний регіон та виконував завдання в умовах надзвичайного стану та при збройних конфліктах.
Також, суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідач по суті звернення позивача не розглянув та не прийняв у встановлені законом строки рішення про надання статусу учасника бойових дій чи відмову у наданні такого статусу.
Колегія суддів апеляційної інстанції частково погоджується з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне.
Дослідивши матеріали справи, повно і всебічно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду і вирішення спору по суті, суд дійшов наступних висновків.
Відповідно до ст. 22 Конституції України права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними.
Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.
Статтею 46 Конституції України встановлено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Згідно статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.
Правовий статус ветеранів війни визначає та створення належних умов для їх життєзабезпечення забезпечує Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (далі - Закон № 3551-XII)(в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин, а саме: 01.01.2020 року).
Згідно ст. 6 Закон № 3551-XII учасниками бойових дій є особи, які брали участь у виконанні бойових завдань по захисту Батьківщини у складі військових підрозділів, з'єднань, об'єднань всіх видів і родів військ Збройних Сил діючої армії (флоту), у партизанських загонах і підпіллі та інших формуваннях як у воєнний, так і у мирний час.
Перелік підрозділів, що входили до складу діючої армії, та інших формувань визначається Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до правових положень п. 2 ст. 6 Закон № 3551-XII, учасниками бойових дій визнаються, зокрема, учасники бойових дій на території інших країн - військовослужбовці Радянської Армії, Військово-Морського Флоту, Комітету державної безпеки, особи рядового, начальницького складу і військовослужбовці Міністерства внутрішніх справ колишнього Союзу РСР (включаючи військових та технічних спеціалістів і радників), працівники відповідних категорій, які за рішенням Уряду колишнього Союзу РСР проходили службу, працювали чи перебували у відрядженні в державах, де в цей період велися бойові дії, і брали участь у бойових діях чи забезпеченні бойової діяльності військ (флотів).
Так, перелік держав, зазначених у цьому пункті, періоди бойових дій у них та категорії працівників визначаються Кабінетом Міністрів України.
Постановою Кабінету Міністрів України № 63 від 08 лютого 1994 року «Про організаційні заходи щодо застосування Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (далі по тексту - Постанова № 63) затверджено перелік держав, яким надавалася допомога за участю військовослужбовців Радянської Армії, Військово-Морського Флоту, Комітету державної безпеки та осіб рядового, начальницького складу і військовослужбовців МВС СРСР, військовослужбовців Збройних Сил, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, інших військових формувань, осіб рядового та начальницького складу органів внутрішніх справ, і періодів бойових дій на їх території.
Як убачається з переліку держав, яким надавалася допомога за участю військовослужбовців Радянської Армії, Військово-Морського Флоту, Комітету державної безпеки та осіб рядового, начальницького складу і військовослужбовців Міністерства внутрішніх справ колишнього Союзу РСР, військовослужбовців Збройних Сил, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, інших військових формувань, осіб рядового та начальницького складу органів внутрішніх справ, і періодів бойових дій на їх території, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України № 63, у ньому відсутня Азербайджанська РСР та Нагірно-Карабахська автономна область.
Так, обґрунтованими є доводи скаржника - МВС України щодо висновків викладених Верховним Судом України в постанові від 25.02.2014 року по справі № 21-9а14, а саме:
- «колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що положення примітки 6 Переліку стосовно можливості визнання осіб учасниками бойових дій після грудня 1979 року поширюються лише на військових фахівців, яких Генеральний штаб Збройних Сил колишнього Союзу РСР направляв у країни, на території яких велися бойові дії, і пільги яким надавалися на підставі довідок 10 Головного управління Генерального штабу Збройних Сил колишнього Союзу РСР про їх особисту участь у бойових діях. Відсутність вищезазначених обставин виключає можливість визнання учасниками бойових дій після грудня 1979 року осіб, які виконували спеціальні завдання в умовах надзвичайного стану та при вирішенні збройних конфліктів, відновлення законності та правопорядку на території колишніх республік Союзу РСР (у тому числі Азербайджанської РСР)».
Отже, до ОСОБА_1 неможливо застосувати пункт Переліку «інші країни - після 1979 року», оскільки відповідно до примітки до Переліку Генеральним штабом Збройних Сил колишнього Союзу РСР і після 1979 року направлялись військові фахівці в країни, на території яких велися бойові дії.
Відповідної інформації щодо направлення військових фахівців в країни, на території яких велися бойові дії, у Генштабі Збройних Сил України немає.
Військовим фахівцям у таких випадках пільги надавалися на підставі довідок 10 Головного управління Генерального Штабу Збройних Сил колишнього Союзу РСР про їх особисту участь у бойових діях.
Таким чином, посилання суду першої інстанції на те, що у вказаному переліку міститься вказівка, що бойові дії велися і в інших країнах після грудня 1979 року, відповідно під визначенням «інші країни після 1979 року», яке міститься у Постанові № 63, слід розуміти у тому числі колишній Союз PCP, є помилковими та не відповідають нормам чинного законодавства.
З огляду на зазначене, в цій частині позовні вимоги є безпідставними та не підлягають задоволенню, оскільки доводи ОСОБА_1 ґрунтуються на тому, що останнім виконувалися військові обов'язки в країнах, які не входять до переліку затвердженому Кабінетом Міністрів України.
Щодо порядку розгляду МВС України звернення ОСОБА_1 , колегія суддів апеляційної інстанції зазначає наступне.
Як вже вище зазначалося судом, відповідь на заяву позивача про встановлення статусу учасника бойових дій була надана МВС України у формі листа від 17 червня 2020 року № Б-10669.
Згідно з пунктом 2 розділу ІІ Положення про комісію Міністерства внутрішніх справ України з питань розгляду матеріалів про визнання учасниками бойових дій, учасниками війни, затвердженого наказом Міністерства внутрішніх справ України від 23 травня 2019 року № 395, з метою забезпечення виконання покладених на неї завдань Комісія має право:
- заслуховувати в разі потреби пояснення працівників МВС, щодо яких подано документи, свідків, представників органів державної влади, громадських організацій, рад ветеранів;
- подавати на розгляд міжвідомчої комісії з питань розгляду матеріалів про визнання учасниками бойових дій та виплати одноразової грошової допомоги в разі загибелі (смерті) або інвалідності волонтера і деяких інших категорій осіб відповідно до Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (далі - міжвідомча комісія) документи зі спірних питань, які потребують міжвідомчого врегулювання;
- повертати документи суб'єктам звернення з метою подальшого їх доопрацювання в разі виявлення недоліків (помилок), що унеможливлюють прийняття рішення;
- відкладати розгляд документів у межах строків їх розгляду для встановлення додаткових обставин, що мають істотне значення для прийняття рішення.
У місячний строк із дня надходження документів (уточненої інформації) за наявності передбачених законодавством України підстав приймається рішення комісії Міністерства внутрішніх справ України з питань розгляду матеріалів про визнання учасниками бойових дій, учасниками війни (далі - рішення Комісії) за формою, наведеною в додатку до цього Положення.
Комісія приймає рішення про:
- надання статусу учасника бойових дій;
- надання статусу учасника війни;
- відмову в наданні статусу учасника бойових дій;
- відмову в наданні статусу учасника війни;
- позбавлення статусу учасника бойових дій; позбавлення статусу учасника війни.
Виходячи з системного аналізу вказаних вище правових норм та обставин справи, надаючи оцінку діям МВС України щодо розгляду документів позивача про встановлення статусу учасника бойових дій, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що такий розгляд повинен закінчуватися прийняттям відповідного рішення (про встановлення статусу учасника бойових дій або відмову у встановленні статусу учасника бойових дій), що відповідачем зроблено не було.
Таким чином, відповідач, по суті звернення позивача, не розглянув та не прийняв у встановлені законом строки рішення про надання статусу учасника бойових дій чи відмову у наданні такого статусу.
З огляду на зазначене, колегія суддів доходить висновку, не надаючи при цьому оцінку наявності або відсутності права у позивача на отримання статусу учасника бойових дій, що в межах даного спору наявний факт бездіяльності відповідача щодо нерозгляду поданих ОСОБА_1 документів у відповідності до чинного законодавства.
Таким чином, належним способом захисту порушених прав позивача є покладення на МВС України обов'язку повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про встановлення статусу учасника бойових дій із прийняттям відповідного рішення на підставі норм чинного законодавства, з урахуванням висновків суду викладених в цій постанові.
Щодо позовної вимоги про зобов'язання відповідача видати позивачу посвідчення учасника бойових дій встановленого законодавством зразка, колегія суддів апеляційної інстанції вважає її передчасною та такою, що не підлягає задоволенню, оскільки відповідачем відповідного рішення про надання статусу учасника бойових дій чи відмову у наданні такого статусу прийнято не було.
Таким чином, доводи апеляційної скарги частково спростовують висновки суду першої інстанції та апеляційним судом приймаються в якості належних щодо вищезазначених обставин.
Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини (ч. 2 ст. 6 КАС України).
Згідно пункту 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Як зазначено у постанові Верховного Суду від 26.06.2018 року №127/3429/16-ц, Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа «Серявін проти України», §58, рішення від 10.02.2010 року).
Отже, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що принцип обґрунтованості рішення суб'єкта владних повноважень має на увазі, що рішенням повинне бути прийнято з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення.
Європейський Суд з прав людини у рішенні по справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року, вказує, що орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.
У рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що у рішеннях суддів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються, а в рішенні від 27.09.2010 по справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» - що ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті.
Суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч. 1 ст. 6 КАС України).
Верховенство права є найважливішим принципом правової держави. Змістом цього принципу є пріоритет (тобто верховенство) людини, її прав та свобод, які визнаються найвищою соціальною цінністю в Україні. Цей принцип закріплено у ст. 3 Конституції України.
Окрім того, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Як зазначено в п. 4.1 Рішення Конституційного суду України від 02.11.2004 р. N 15-рп/2004 суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях визначив окремі ознаки принципу верховенства права у розбудові національних систем правосуддя та здійсненні судочинства, яких мають дотримуватись держави - члени Ради Європи, що підписали Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
Колегія суддів апеляційної інстанції бере до уваги правову позицію Європейського суду з прав людини, яка викладена в справі «Пономарьов проти України» (пункт 40 мотивувальної частини рішення від 3 квітня 2008 року), в якому Суд наголосив, що «право на справедливий судовий розгляд», яке гарантовано п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, має розумітися у світлі преамбули Конвенції, у відповідній частині якої зазначено, що верховенство права є спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду.
У справі «Сокуренко і Стригун проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що «стаття 6 Конвенції не зобов'язує держав - учасників Конвенції створювати апеляційні чи касаційні суди. Однак там, де такі суди існують, необхідно дотримуватись гарантій, визначених у статті 6» (пункт 22 мотивувальної частини рішення від 20 липня 2006 року).
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Аналіз наведених правових положень та вищезазначених обставин справи дає підстави колегії суддів апеляційної інстанції для висновку, доводи апеляційної скарги є частково обґрунтованими.
З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції доходить висновку, що судом першої інстанції рішення прийнято з порушення норм матеріального та процесуального права.
У зв'язку з цим, колегія суддів вважає необхідним рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нову постанову, якою частково задовольнити адміністративний позов.
Відповідно до ч. 1 ст. 257 КАС України за правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності.
Так, згідно ч. 1 ст. 260 КАС України питання про розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження суд вирішує в ухвалі про відкриття провадження у справі.
Згідно з п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності.
Керуючись ст.ст. 242, 317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, Шостий апеляційний адміністративний суд, -
Апеляційну скаргу Міністерства внутрішніх справ України - задовольнити частково.
Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 листопада 2020 року - скасувати.
Ухвалити нову постанову, якою адміністративний позов ОСОБА_1 до Міністерства внутрішніх справ України про зобов'язання вчинити дії задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Міністерства внутрішніх справ України щодо нерозгляду заяви ОСОБА_1 про надання статусу учасника бойових дій, відповідно до норм чинного законодавства.
Зобов'язати Міністерства внутрішніх справ України (ЄДРПОУ 00032684) розглянути заяву ОСОБА_1 про надання статусу учасника бойових дій та прийняти відповідне рішення на підставі норм чинного законодавтсва, з урахуванням висновків суду викладених в цій постанові.
Підстави для вирішення питання про розподіл судових витрат відсутні.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя: М.І. Кобаль
Судді: О.М. Кузьмишина
А.Г. Степанюк
Повний текст виготовлено 02.11.2021 року